Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить, нiж пiде на роботу до
пана...
- Це розбiй! це - здирство панське!! - чу Чiпка - гукають селяни пiд
яткою.
- А бач? - не я казав? - приста до старшини пiдпивший староста. - Не я
вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей
одiбрав, цар волю дав... Хiба ж ©х так i випустити? Егеж!.. Коли не
роблять, - хай же хоч платять!
- То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, -
бiдкаються козаки.
Чiпка все це чу , - i кожне слово, як гостра колючка, коле його в
серце... Вiн слуха ... До свого горя прилива ще людське; троюдить ним
сво гаряче серце; розбурку старi думки... Злом пашить лице його; злом
свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться...
- Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж ©м он чого
заманулося? Проклятi! Аби ©м тепло, аби ©м добре... Нехай дурний мужик на
всiх робить, за всiх платить; хай одбува одбучi... Нiкому за його
оступитися! Вони себе знають... сво панське кодло знають... А мужик -
вiл... ори, поки здужа ! Дай йому полови, щоб не здох, - та знову
запрягай... поки не впаде в борознi... А тодi здери з його шкуру на
чоботи... Проклятi! Чорти, а не люди!
Чiпка кричав, розмахував руками;' гаряча його рiч огнем пашiла. Кругом
його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала мовчки; потiм
хто-небудь увертав i сво слово, пiдкладав дров до багаття. На той крик
нахопився Дмитренко.
- Що це ви робите? - спитав вiн Чiпку.
- Як-що?
- Та де ж? ви людей бунту те... земство ла те... управу... налог...
-Щоб вони не дiждали його брати! - грякнув Чiпка.
- Чого це ти так розкричався? га? - перемiнив становий рiч,
розсердившись. - Чого ти людей бунту ш?
- То ви ©х бунту те, а не я! - одрiзав Чiпка.
- Гляди, лишень, козаче, щоб з цiлим язиком додому вернувся. Чу ш? не
забувайся!
Становий пiшов далi помiж возами. Чiпка знову прийнявся за управу...
Надвечiр вертався вiн додому вкупi з Грицьком. Вiн був сумний, мовчав
цiлу дорогу. Грицьковi аж моторошно стало, вiн зачепив його:
- I охота тобi, брате Чiпко, з ними лаятись?
-. Чи можна ж, Грицьку, втерпiти?
- Та плюнь на них... Хай ©м з ©х управою, з ©х земством!
- Мене громада вибрала... Я громадi присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
- То й на громаду плюнь!
Чiпка аж позеленiв од такого слова - i нiчого не одказав.
При©хав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стрiла його
на порозi та аж перелякалася.
- Чiпко! що з тобою? ти нездужа ш?
- Нi, здоров... ©сти хочу.
Дали йому ©сти.
Чiпка сидить - насуплений, жовтий, аж зелений, - ©сть мовчки. Пообiдав,
як стало сонце сiдати. Не пiдводячись з мiсця, схилив вiн на руку голову,
обперся об стiл, - та так i закам'янiв... Захiдне зарево освiчувало його
сумну, як з мармуру вироблену постать - один ©© згорблений вид наганяв
журбу тяжку. Галя глянула на його - i нишком стала плакати. Чiпка почув.
- Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Вiн пiдiйшов до не©; взяв ©© руками злегенька за голову 1, заглядаючи в
вiчi, промовив: - Скажи менi, Галочко, чого ти?
- Ти мене зовсiм забув... - одказала вона, схлипуючи.
- Я забув?
- За тим проклятим земством - нi поговориш нiколи, нiчого...
- Та таки правда, що воно в мене отут сидить! - показав на серце.
- Чом же ти його не кинеш, сину? - обiзвалась журливо Мотря. - Чи воно
тобi не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
Чiпка матерi нiчого не одказав.
Надворi стемнiло. Спускалася нiч на землю, утихомирювала людськi
клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не спав.
Думки цiлим ро м окрили його голову. Перелiтали вони з самого малку - аж
до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили
розум. "Скрiзь неправда... скрiзь!" - шептав вiн. "Куди не глянь, де не
кинь - усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб
куди заховатись вiд не©, втекти вiд не©; плута шся в темрявi, пада ш,
знову вста ш, знову просту ш, знову пада ш... не вхопиш тропи, куди йти:
не знаходиш мiсця, де б прихилитися... Сказано: великий свiт, та нема де
дiтися!.. Коли б можна, - весь би цей свiт виполо-нив, а виростив новий...
Тодi б, може, й правда настала!.."
Чуючи, як важко Чiпка зiтха , а не озива ться, Галя знову почала
плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився ©й сво©м горем та трохи сам не
заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала мiцно до серця.
Чiпка одмовляв ©й нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно.
Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився...
XXIX_
ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ_
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторi жити. Пiдмовляла
дiтей, вони не захотiли. Тодi вона спродала дворище, спродала все, що
можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом з нею вступило й
нове лихо в Чiпчину хату.
Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тiльки
оселилася, зараз почала все на свiй лад перевертати, господарством
заправляти. I те - не так, i друге - не до ладу, i трет - не на сво©м
мiсцi сто©ть! Мотря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою, суха,
як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосi...
Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за вiщось
крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панi ю; а
Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармо©дкою... З того й пiшло... Лайка та
сварка, бучi та колотнечi! Не було того дня, щоб вони мiж собою не
лаялись.
Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити
й матерi, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатинi, або в
Христi. Вона рада була зiйти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити! Як же
вже й ©© зачiпали тим, то, звiсно, як дитина, вона тягла материну рiч.
Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi в чому не винна, держався руки
жiнки, а за нею - й тещi. Довелося Мотрi таке життя, що хоч без вiстi
тiкай!
- Казала я тобi, сину, - жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща
залл за шкуру сала, - казала: не бери багачки... нi тобi життя не буде,
нi менi старiй, спокою!
- Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить...
вона бучу збива ... Поки ©© не було, - було тихо й мирно, все гаразд; а як
стала - все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо.
- Не буду я, сину, коритись, чорт зна кому. Краще пiду в люди та людям
покорюся й поклонюся, нiж менi ©й кланятись за шматок хлiба, що вiд тебе
заробила...
Чiпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати - або до Грицька пiде
розвести свою тугу, або коло худоби пора ться, а iнодi й зовсiм з двору
з'©де в ярмарок куди та не верта ться днiв три або й чотири.
- От, бач! - виклада тодi Явдоха Галi: - це вона, вона все вас
розстрою ... це вона, стара вiдьма, бунту вас, пiдбива його! Жило б,
старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так нi!
Ще й кирпу гне... мов ©© гiрше тепер, нiж тодi, як нужу годувала!..
Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, - зараз i вередувати...
Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати.
Розпалиться вiн на матiр, дивись: на Мотрi все й окошилося... Заплаче
було, бiдна, одна в кутку на печi сидячи, та й годi.
Такi безперестаннi бучi та гризня доливали отрутою й без того вже
отру не життя Чiпчине. У сво©й хатi вiн був, як чужий: вона йому
остогидла. Йому було в нiй душно, тiсно, серце забажало волi, душа -
простору. Вiн почав згадувати старе товариство...
Грицько з сво©ми завсiдними жалобами на втрати, з сво©ми розмовами про
недостатки, про худобу, з сво ю жiнкою - тихою й доброю молодицею, - з
усiм напрямком свого тихого пахарського життя, - здавався йому тепер
нудним, сумним. Вiн слухав його жалощi, позiхаючи, а думка, рядом з
розмовою, малювала йому iнший побит життя - ще до заручин... Там хоч i
горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що, - та
все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч i пiд п'яною
облудою. А тут - тихо та сумно, як у болотi; сонно, нiмо, як серед
мертвого царства, а дома - гiрше, нiж у пеклi!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню "тугу. Чiпка почав перекидати лишню...
Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще
дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi сердився на
всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати бо©ться; одна ще Галя мав над
ним волю; вiн ©© усе ще коха й поважав. Оже iнодi й ©й доставалося. Вiн
доскiпувався до не©: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та
друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то
таку всячину видере та й присiка ться...
Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi мовчки плакала, а iнодi
чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце ©© щось недобре вiщувало, болiло,
нило...
- Чiпко! - iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. - Що з
тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не любе, не миле,
все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував себе винуватим перед
Галею; вiн даремно присiкувався до не©... Тепер ©© журливий голос разом
голубив i докоряв його.
- Галю, рибонько моя! - шепче вiн: - тяжко менi... важко... Сам не
знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були... Може б
вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..
- Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною сумно.
Чiпко?
- Нi... нi. Галочко!.. з тобою менi весело... коло тебе менi так
легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то -
щодня гризня, щоденна лайка...
- Чи я ж винна тому. Чiпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися,
по дналися... Так же бач... нiчого не вдiю! Така вже в обох натура: кожна
кожнiй не хоче й на крихту вступити.
-Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив
твого вiку, - перескакуючи на друге, шепче Чiпка. - Я б оддав половину
життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: нема щастя, нема добра!
Якесь лихо з самого малку мене окривало, - з самого малку воно вчепилося
за мене, нiяк я вiд його нi одiб'юся, нi одгребуся! Як той iрод, залiзло в
саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он - колишн
товариство (недавно бачив) - веселе, щасливе...
Галя почула - звiдки вiтер вi , куди хилить... Вона бачила, що чим
далi, то все Чiпка вiд не© одходив та одходив... Вона бачила - серце ©й
правду казало, - що не вдержати уже ©й Чiпки бiля себе, що йому остогидло
таке життя - не вдовольняло його... I вона тихо-тихо, потай од Чiпки,
нишком плакала... То вона спускалася в сво недавн щастя, роздивлялась на
його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощiв,
котрий перше не давав ©й ясно глянути на життя ©х, - розбирала поглядом
сторонньо© людини. Пiсля таких розглядин та рахування само© з собою, вона
перелякалась сво©х думок... Вона справдi не була щасливою, не принесла й
Чiпцi щастя: вона не була матiр'ю, та чи й буде!.. I, падаючи перед
образом, молила пречисту зглянутись на й сльози...
А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, нетерпеливiший...
- Ти б. Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув товаришiв, погуляв
би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, - раз сказала йому Галя,
бачивши непереливки.
Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити
запеклi харцизяцькi душi, п'янi голови любовi до людей, до ©х мирних
звича©в, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба
було десь дiвати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала
звича©, топилась у гульнi, в горiлцi; п'яним головам одрадна була
несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону,-заборони, буйна та
шумлива, як самий хмiль... ©х не зведеш на протерту стежку тихого,
незамутного життя! Не з ©© м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою
натурою, не з ©© розумом жiночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту
башту крiпко© волi... Туди треба було не жiночого серця, люблячого,
теплого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи iскра любовi нi
розтопить, нi нагрi ... Тi © волi не звою ш слабою жiночою рукою!
Галя побачила, що вскочила з Чiпкою, як риба в невiд, i...
заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула,
як плiточка, в першу дiрку - i вискочила на чисту воду... а Чiпка зостався
в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того уже не
чув, не бачив. Вiн тепер зна спiвав про неправду людську; кляне земство,
котре йому не далося в руки; ла здирщину, котру лаяли всi небагатi люди;
бiду з крiпаками, будить у них жаль, що вони одуренi, що ©м одвели нiкуди
невгоднi землi; допомага ©м грошима, коли пристають за подушне зборщики;
бенкету з ними - i часом, заливши очi, викрику , що час би ©© покарати...
А прийде додому - i п'яними руками пригортав до п'яного серця свою Галю,
не примiчаючи палких слiз на ©© очах та смутку на змарнiлому личку...
Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi. Привiтна й
тиха сво©м спокiйним сiмейним побитом, стала вона тепер притоном гульнi
п'яно©, несамовитих реготiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду,
згадала ©х на старiсть, допомагала зятевi в його затiях.
Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiпки старi товаришi:
Лушня, Пацюк i Матня. Уродиться боклаг горiлки, страва всяка. Явдоха
порядку . Галя куди-небудь у куток заб' ться, сидить мовчки; дивиться, як
©© чоловiк гуля ; слуха , що верзуть його товаришi. А Мотря - аж на пiч
залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого...
Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiта за чаркою, задурю ©м
голови; крики, спiви та реготи окривають усю хату, вириваються крiзь вiкна
надвiр... Iнодi зачне хтось баляси точити, про сво© походеньки
розказувати. Явдоха слухав, смi ться, радiв; Галя - суму ; Мотря -
спльову на печi мовчки... "Хоч би смерть швидше прийшла, - дума вона, -
щоб нi чути, нi бачити такого!.."
Найбiльше Лушня розказував. Як музика, тiльки поведе смичком по
струнах, - i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн
сво©м язиком грав по людських душах. Розказу одно - всi за животи
беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, давить,
на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати про сво
молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було:
- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого,
коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у не© так, щоб не
бачила! А побачила, - зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий,
аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить - так i стьобне
дубцем по руцi, аж синя попруга, як п'явка, кругом обiв' руку... Я
закричу не сво©м голосом та до не©: i "мамочко"! i "голубочко"! "не
буду... не буду!" Обнiмаю ©©... однi ю рукою'нахиляю за шию, а другою,
дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, нема шматка...
Тодi й пожалу i ©сти дасть... А так - за цiлий день не ©стимеш...
- Була колись i цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи
головою.
- От хай мене хрест поб' , коли неправда! - Та потiм каже: "Ти не
думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш,
дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко лежить... А в пана -
вишукай, а вкрадь!.."
- Бо пан з людей надрав, - уверне Чiпка... - У пана сво одбери...
- Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От мою матiр -
адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пустив...
I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр, у горницi до
пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радiв,
коли знайшовся у не© вiн, "Тимошка - добрий молодець...".
- Пан радий - менi радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не
випуска нiкуди. Мене iнодi пестить, гойда . А став я на ноги спинатись,
то все медяниками та цукерками году , та гривеники дару . Мати дивиться та
радi . I така тодi до мене добра! Напува мене ча м; у панськi пуховики
положить спати: закута в теплi одiяла; схилиться надi мною - i
довго-довго дивиться, а потiм - ще довше цiлу ... Розкiш менi була! Коли
це при©здить син додому з школи: вивчився вже - прогнали з школи... Як
угледiв це: "вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!" Пiшла мiж ними
гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од
панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та
й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас i
поселено. Ото як перевели нас, - трохи угамувалось у горницях... Нiчого!
Живемо ми собi вдвох з матiр'ю; до нас частенько й старий пан забiга ;
матiр жалу ; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть, панич жениться. I
оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку
та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком
здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того
дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не
медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав
перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку,
що ще син почива , та до ключника Якима. А Якимовi наказано:
як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, - щоб зараз бiг i казав
©й... То вiн було до Якима: "Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку
вiддам, тiльки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко
старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер сто©ть
перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... "Iдiть, каже,
тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають..." Вiн тодi пiдтюпцем
до нас: "А де мати?" - пита мене. "На вго-родi", або де там, одкажу.
"Пiди лиш, поклич". Та й ткне менi копi чку в руку. Я бувало на однiй нозi
поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти не©, дивиться, згада давн та й
заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. - "Благородне, кажуть, званi
порочу... Дурнi! Яке там у бiса званi , коли менi жити недобре, коли менi
нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати,
хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А
тепер - не можна... невiльно менi в тому... нi в чому нема менi волi..."
Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi
плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку j" нищечком i думаю: чого
вони плачуть обо ? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився
та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевiльна,
не сво©м голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його зна й за вiщо...
Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з
нею... А в кухнях - нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти
всячину: сальця було вкраде - менi дасть, пупок або печiнку з печено©
вутки... Пiймали ©© якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, -
насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще
ото й мене вчити. I, спасибi ©й, таки вивчила!
Слуха Явдоха такi речi та пiдхвалю "доброго молодця", що не забув
науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко ©й старого пана, жаль Лушнево©
матерi, страшно тако© неволi... А Мотря на печi журиться, що ©© син з
таким товариством гуля ; вона стиха шепче: "Господи! i вродиться ж така
дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не ма бога в
животi... iрод!" А Лушня за те, що добре вмi язиком молоти, часту
товариство, примовляючи: "Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки
придбали!.."
- А самi сконали! - кiнча Пацюк.
Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йому були такi
гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в
серце Лушня або хто другий з товариства.
- А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне бувало здалека Лушня,
натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.
Грицько мовчить, мов не до його рiч.
- Шкода! -одмовля замiсть Грицька Пацюк: - тепер настали такi лiта, що
пшениця не родить...
- Чому не родить? - огризнеться Грицько. - У такого, як ти, то й не
родить, бо чорт ма на чому родити... Хiба в ротi посi ш?
- Нi, Грицьку, - знову Лушня: - тепер i земля така стала, що й на землi
не родить! Ти ©© потом облива ш, сльозами блага ш: уроди-бо, сира земле! А
вона, бiсова, глуха й нiма: не чу й не роде!
- То й приходиться людям на не© жалiтись, - пiддержу Пацюк. - А кому
ти на землю пожалi шся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, -
пожалi шся йому - чи не зглянеться, бува?..
- А зна ш, Грицьку, - вмiша ться одутлий Матня: - чого в тебе не
родить? Не того, що сплодилася, - нi! То тебе бог кара ... Було б тобi
дурно тодi не брати Чiпчиного жита...
Грицько сидить - як на вугiллях тлi . Вiн би й огризнувся, та боявся
бучу збити, та ще з такими гуль-тяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав
усiх, не давав Грицька в образу.
Так миналися тi у©дливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не
подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника.
- Тепер, Грицьку, зна ш, що тобi зосталося робити? - каже Лушня.
- А що? - пита радий Грицько.
- Тепер тобi годi й хлiба робити, - однак земля не родить, - та все
коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка - добрий чоловiк:
за кожним кумуватиме...
- Батьковi сво му лисому розкажи! - приснув Грицько.
-А, ©й-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою
радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що з того, що я б йому
сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув - одинцевi... А що б то було, якби
моя мати щомiсяця по такому родила, як я!
- По©ли б одно одного... поки не подавилися, - люту Грицько.
- Що, може, й ©ли б один одного, то й то, може, правда... тiльки б не
©ли чужого хлiба та грошей!
- Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? - кричить, розпалившись, Грицько.
- У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобi - зась! Не тво дiло, - он
то що!
- Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш - хай
твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Менi що? Я тiльки кажу: якби
частiше, то кориснiше б було!
- Нi, Чiпко, я в тебе через тво товариство не можу бувати, - жалi ться
Грицько, як Чiпка ввiйшов з комiрчини, де брав горiлку, в хату.
- Як саме? - розпиту Чiпка.
Грицько йому розказу . Лушня виправля ться, i тут же, мiж тихим словом,
дивись, i вкине якого гедзика. Другi аж за боки беруться, регочуться.
Чiпка на мирову зводить, часту . Грицько мов трохи i втихомириться,
посидить ще, вип' ще чарку, - та швидко й додому порива ться.
Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчино© хати; казав i Христi, щоб не
ходила. Одначе вона iнодi викрадеться нишком на хвилину та й побiжить
провiдати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка тепер
господиня. Рiдко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не
гуло, не кричало... А коли не гульня - то гризня жiноча: матерi як не
кусають одна одну... Така колотнеча була Чiпцi гiрше полину. Вiн став
солодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гульнi йому нудно, сумно.
Сновига iнодi по двору вiд хати до ворiт, вiд ворiт до хати, хмурий,
насуплений, як з хреста знятий, - за цiлий день вiд його слова не
почу ш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг - прощай, розуме!
На©дяться, нап'ються, погуляють, - та й з двору... i Чiпка з ними! А перед
свiтом везуть повну повозку всяко© всячини...
- Що це ти, сину, робиш? - з плачем докоряв Мотря, а серце в не© як не
розiрветься вiд горя. - Другi кривавим потом заробляють, а ти... Сину,
сину! Бога побiйся, коли людей не страшно© Згадай: у яких ми злиднях жили,
в якiй нуждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихого... А тепер i
достатки...
- Не ваше дiло! - шпарко переб' ©© Чiпка: - лежiть там собi на печi,
коли лежиться!..
Застогне Мотря, обiлл ться гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа
вiд того стала, аж почорнiла... ©© рiдна дитина, ©© едина надiя... "Краще
б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер отаке бачити!" Та й
почне проклинати товариство, котре до такого пiдводить сина.
Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрi: пiдохочувала
Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цiлий вiк таким життям, вона звикла
до його сама, радiла всякiй удачi, допомагала в розбишацьких затiях...
Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на
кожного заможного чоловiка... Перше "карав" тiльки пана та жида, а то вже
став "одбирати сво " i в свого брата - заможного козака: обдере, як липку,
тiльки живу душу на свiт пустить...
Галя, хоч вiд не© крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею
бачила, та не мала сили що-небудь подiяти... Вона одмагалась сльозами.
"Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати до цього, - думала
вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. - Невже ж i я така стану, як
мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким
замужжям... Горенько мо ! Це ж, видно, i менi не краща доля судилася:
розбишацька дочка - розбишацька й жiнка! Господи!" I гидкий i страшний
здавався ©й Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину, в
любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповiдався вiн сво©й Галi,
обнiмав, голубив ©©, - вона не вiрила тому, що вчора думала. "Нi!..
розбишака не вмi пестити так любо, не вмi пригортати так щиро, так
гаряче цiлувати... Нi! Мiй Чiпка не розбишака... Нi... нi! Вiн любий"
добрий... Вiн кара неправду... кара ?... хто йому велiв карати?.. хто??.
Нi, вiн не робить так!.." I впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а
все-таки щастям...
А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала ©й спокою. Прийде оце в ©© хату,
перекида все, ла ©©. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потiм, як
побачила, що Чiпка потака тещi, кривдить ©©, матiр стару, то промовила
сама собi: " родове кодло! Ти ж мо добро вкрало, над мо ю надi ю
насмiялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала,
не робила. Тiльки обливаючи сльозами поритi недолею та лiтами щоки,
прохала в бога смертi. "Господи! - часто й густо мовила вона: - прийми
мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на свiтi?"
Думала Мотря про смерть, виглядала ©©, сподiвалася, а вийшло так, що
Явдоха несподiвано вмерла. У недiлю, пiсля обiду, зразу вхопила ©©
завiйна. Душить ©©, пiд серце пiдступа , у грудях давить, дух випира ...
- Ой лишенько... умираю! - скрикнула Явдоха та й дух спустила.
Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплаканими очима, вона не