Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi,
з-пiд густих брiв, блискав блискавка...
Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть
тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра - i тi, й другi знову за
щоденну хлiборобську працю.
- Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер -
байдуже!
I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощу ,
пiдмощу , смиче, обсмику , курчат висиджу ... Ростуть Пiски - i
багатiють... Не вряди-годи - дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й
вирветься який захожий: або з ново© Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра
турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв - та все на
вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопа землянку,
вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi,
мазанка по мазанцi - з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з
улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков
своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.
Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про
жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й слухати. "Молодий
ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про
невiстку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губiв!" Усе ще мов чогось
дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн,
що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про
це нагадувати) та й каже:
- Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все -
хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям
нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське
господарство... Пора й. синовi хазя©ном стати... Час йому пошукати дружини
- свое кубло звисти!
А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була
одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща
хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж смiх
пробiг по лицю. - Ра мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як
тiпа ться, як де зустрiнеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю святим хлiбом Iвана;
важко здихнув старий; мати заплакала - i вирядили старостiв до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди
чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще?
- Як зна ш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря сто©ть коло печi та в запiчку
колупа . Почервонiла, розгорiлася - ще краща стала, нiж була.
- Як мати скажуть... - одмовля батьковi.
- А що, стара? - Кабанець сво©й жiнцi: - кажи ще ти!
- Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький...
Та хiба ©й з Мироном жити?.. А Iван парубок - хоч куди!
- Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам.
Пов'язали молодим руки, поблагословили ©х святим хлiбом з сiллю.
Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в
батькову хату.
Через два тижнi повiнчали молодих.
Зажив Iван Гудзь з сво ю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно -
спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро склада . Мотря порядку
з свекрухою в хатi. Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дiтки пустилися.
Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. бабi на старiсть
утiха й забавка! А хлоп'ята справдi вдалися-нiвроку: один Максим, другий
Василь, а третiй Онисько - здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце
батькове та материне, на ©х дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи
онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн
частенько садовив на колiна до себе Максима - i, поки дитина забавлялася
його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про
давнi чвари...
Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука.
Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його
роз-кази страшнi, а Iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити -
розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного
онука. На крайнiм порозi життя оддав старий сво , лiтами та незгодами
побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, - молодiсть
прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однi ю втiхою; сумували
одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!
IX_
ПIСКИ В НЕВОЛI_
Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись сво©м малим онуком; недовго й
онуковi - дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло сво©м
важким колесом - та й закрутило Пiски... в неволю!
хала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як
грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи
закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполито©, як тiпа ться
iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий
Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, - нiчого не
вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело бтчину до
смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як
бiльше непотрiбну, гостру шаблю - i закричав не сво©м голосом: "Капут
Польщi!.." Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках...
Досталися Пiски пановi Польському...
Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був
небагатий шляхтич - з тi © "голопузо© шляхти", котра в Польщi, за
панування магнатiв, кишiла по ©х дворах, пила ©х меди, вина, оковиту, ©ла
хлiб, надбаний "хлопством", танцювала пiд панську музику, вибирала
вельможного магната - свого патрона - в уряд, у сеймовi посли, ©здила з
ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв ©© владика: згода! а пiд
час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi - i
розливати братерську кров... Гультя©, свавольники, дармо©ди, вони iнодi
зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував ©м п'яного
трунку, котрий розкидав ©м, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат
лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'янiй згра© золотi червiнцi,
переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим,
що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка
братньо© кровi... Та так не раз, не два - таке життя тяглося цiлi довгi
вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розша-тана руками свого
безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же - байдуже!.. У них було
землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи - не десятки, а
сотнi сел по нашiй розкiшнiй Укра©нi, скрiзь - скiльки оком зглянь - од
Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки,
сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог,
розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармо©да... Магнатам
було - байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"... То було в пана в дворi
- i ситий вiн, i п'яний; а тепер - не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв,
жовнiрства: вiн тепер розкошу у Парижi, в Римi, в Баденi... Щб ж було
робити тим голодним ротам, котрi призвича нi до гулянок, до сваволi, а не
до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузi" сипнули
по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами
невеличких ма ткiв, а деякi побрались на службу до сильного - колись
ворога, а тепер владики - москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з
бистро© Стирi аж до само© холодно© Неви... Залiз у якийсь полк, терся по
переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!
Не вспiли пiщани одуматись, як при©здить сам вельможний у Пiски, - та
ще й не сам, а з якимсь жидком - обтiпаним, обсмиканим, у довгополому,
за-йолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто
зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи
на його жида, що ходив за ним слiдом - мов пришитий до генеральських
хвостикiв...
Генерал прочумав пiщан перший.
- Тепер уже ви не козаки, - сказав вiн, зiбравши громаду. - Годi вам
гайдамацтво плодити! Тепер ви мо©... За мо© щирi послуги сама цариця
пожаловала менi Пiски...
- Як це? що це? з яко© це речi??. - загула громада, як гуде море перед
бурею.
Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.
- То це, - каже, - так?! Це вже й до нас руки простяга те?.. Уже й на
вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали?
га?.. забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за
генеральсько© спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди
поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось
серце в Мирона...
А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:
- А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже -
радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули... "Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми
робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!"
Генерал не витерпiв.
- Молчать! - закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли...
Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь
дiвся...
А генерал, мов по командi, викрику :
- Земля моя!.. i ви мо©!.. i все мо !!.
- Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йому зсередини-Як
хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху
переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку
жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам - i тiльки курява
встала...
Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i
обiзвався до товариша:
- Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
- Чом ти йому зубiв не полiчив? - загомонiли кругом, з усiх бокiв...
- Еге... чом! Коли вiн - бiси його батьковi - не вздрiв звiдкiля i
вихопився!..
- Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? - жарту хтось зсередини.
- Тому, що за тво ю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайнiй.
- Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!
- Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi- охрестив!.. - регоче
громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
- Та буде вам! годi! - гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як
лунь, головою. - чого реготатися!.. Кажiть краще: щ6 робити?
Регiт затих. Громада загомонiла:
- Та ми й до Ки ва... ми й у столицю... ми до само© царицi!.. Що це за
напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
- Чи не з'©здили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Щ6 це за причепа
така звiдтiля вирвалася? - Чи не перепросили б там кого?.
- Щоб я ©здив? Щоб я просив?? - закричав Мирiн не сво©м голосом. - Та
краще я всю свою сiм'ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi
зогнити, - . нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...
Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...
Зажурився й старий сiчовик. Не ©сть, не спить... "Син... онуки... своя
кров... сво добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!.." Так шептав
старий, по двору ходячи. Не зна , де мiсце знайти!
Коли це - одного вечора пропав старий. Нема ночувати, не приходить
уранцi, не йде обiдати; не верта й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик
Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. - Нiхто нi чув, нi бачив. -
Переходить день; мина другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина
- плаче. Син - суму . Невiстка - як з хреста знята. Дiти - i тi притихли,
мов ©х i в хатi нема ...
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожида , поки
пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: "Ори, мов, вельможний
пане!" Генерал зна , що вола треба добре призвича©ти, щоб, коли скажеш:
"ший!"-вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, - треба його силою
неволити... Генерал сво робить...
То немiчний дба за силу, а генераловi - що? Покотив у Гетьманське,
розказав, який "бунт" пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину
милость, обiзвав ©х за це бидлом, гадюками, - н х ©х дзябли вiзмуть!.. А
на другий день знову при©хав у Пiски, - та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще
чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як
сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати...
Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали
за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, - не пiшов.
Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не
покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки ©х тiкали сюди на слббоди, а тепер
ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б
прикладами ротiв не зацiпили...
Порозганяли ©х по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони
врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж
на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва
найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з
хати й носа виткнути. Кожен сидiв - як той крiт у норi...
Такий переполох - генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з
хати в хату - робив усьому сво му добру перепис. Лейба на пальчиках тихо
слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч по©дуть у
Гетьманське; а на ранок - знову в Пiсках. Пише та й пише...
Поки генерал переписував сво добро, справився й Мирiн. Тижнiв там
через два, чи що, вернувся вiн додому - засмалений сонцем, увесь прибитий
пилом.
- Не журись, сину! - скрикнув старий, увiйшовши в хату, - забув i
поздоровкаться. - Ось_ тобi - на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi,
що не слухали мене, дурного, - хай тепер, як самi знають! - Та й вiддав
синовi до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й
волю принiс! Тепер ©х нiхто не присилу нi панщиною, нi чиншем...
Як же довiдались про бумагу пiщани, - давай увечерi, крадькома, до
Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...
- А що?.. А як?..
- А так - як бачите! - каже Мирiн. - Хто записаний в "кбмпут", - той
довiку вiльний, i сiм'я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не
записаний, - тому генераловим бути...
Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити,
щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки:
одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а
тепер: однi-вiльнi, другi - невiльнi!!! Однi записанi в якийсь "компут",
другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди
записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!
Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському -
оббивав у старшини пороги; недаром сво©ми ногами обходив кожну хатку в
Пiсках...

Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга - загаду на
завтра усiм хазя©нам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" -
мiркують пiщани. А проте - посходились.
Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не
дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi,
гомонять...
Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний
дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi - дужче
затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... "Тпру-у!" Конi
спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто
то при©хав, i кожен посувався вперед сво©ми очима побачити...
З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в пал тах,
срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з
повозки якийсь панок - низенький, старенький, згорблений трохи, а за
панком - Лейба, генеральський жид. Москалi вистро-©лись недалеко за
цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них,_ привiтався.
Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi - послали Лейбу за батюшкою -
молебень служити... Батюшка - як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi
старенький панок, що з генералом при©хав, давай пiщанам вичитувати: за якi
й за якi послуги "пожалували" ©х генераловi, та хто з них записаний в
"козачий компут", а хто в генеральський "ре стр". Кожного хазя©на
вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв -тiльки жменька; а
генералових - повнiсiнькi Пiски!
Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!
- Ми все, усе покида мо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу...
пiдемо шукати iншого краю... кращо© сторони... волi!!
Гвалт, лемент такий - аж у дзвiницi гуде.
Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли
додому жiнкам хвалитись, що ©х тепер нiхто не займе, бо вони й дiти ©х
довiку вiльнi.
Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали,
що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай ©х утiшати,
що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн ©х не буде насильною роботою морити
- на панщину ганяти...
- Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за
землю, а там - живiть собi, як самi зна те! Менi з вами не жити: мо мiсце
в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi
зостанеться...
- Служилем ясновельможному пану, - увернув Лейба, перегинаючись, - з
малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.
- В м, Лейбо, в мi ти стесь шляхетни жид, - одказав генерал.
- Так приста те? - обернувся знову до громади.
- Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi
зроду-вiку! - закричала громада.
- Як зна те... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю
вам день - подумати: щ6 для вас зручнiше... Чу те? Пiслязавтрього щоб я
знав!
Та й по©хав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi
викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.
Правда, деякi, гарячiшi - душ, може, з десять - позабирали торби на
плечi та й потягли шукати вiльно© сторони... А решта - зосталася. Куди
його? як його? Воно б то й тягу дати, п'ятами накивати, - та як глянуть
вони на сво© хати, садочками закрашенi, на сво© засiянi поля, що зеленiють
навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, сво© руки
ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й
вигодувався, зрiс i посивiв, - з батькiвськими могилами... Шкода ©м стане
рiдно© сторони; страшно невiдомо©, темно©, як нiч, будущини... Та й
зосталися - до слушного часу!!
При©здить генерал.
- А що? як?
- Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, - тiльки не зачiпайте нас!
- Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки
ссе. От вам на могорич! - Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал
помiтив.
- Що тобi, Лейбо, треба? -_ пита .
- Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, - жеби хлопi н едней горальнi
н будовалi, н теж жадней карчми не тржималi!
- Та ще, слухайте - ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив,
нi шинкував! Ви мо© - й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.
Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось - ось
що!!!
Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув:_ "Глядiть...
бережiть менi Лейбу!" Та тiльки його пiщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски
велика-велика буда, - пiщани зроду тако© не бачили; а в тiй будi - Лейбова
жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на
край села, гуляще мiсце; за лiто зоп'яв Лейба на високих стовпах будиночок
- i став шинкувати.
Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в
миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили;
збирали добро, худобу; дiток плодили, - рiд ширили... Прийшло в Пiски ще
кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi,
- чи то пак, генераловi - одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi
собi й порядкували, як знали.
Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пi-щан. Стали вони до Лейби в
шинок ходити - могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка
дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!
I Лейбi - нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового
балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не
такою зайолза-ною, як при©хала; i Лейбовi дiти - не такi миршавi та
шолудивi... в Лейби - не знать де вiн i взяв ©© - i коза з козенятком;
бiля Лейбово© корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару
шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, - як у Христа за пазухою,
- коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-"невiра"; Лейбовi предки над
Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп'ють пiщани! Та не
так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його
дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встрi-ли, -
зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали,
сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж
вилискуватись, як ситi поросята, котрими ©х дражнили хлопцi... Гаразд
Лейбi!
Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело
кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими
садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть,
помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зелено©
вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною
глиною призьбою, всерединi - з присiнками, з хижею" а часом, i з кiмнатою.
I тини скрiзь калачиком поза-плетенi, де-где й з острiшком; i ворота - там
i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгоши©
журавлi...
Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка
про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй
сiчовик без одного року ста лiт.
Х
ПАНИ ПОЛЬСЬКI_
Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у
Пiски з генералом. А так - рокiв, може, через десяток - як з неба впала
серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша ©де з синами на село
жити.
Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди при©де? Що вона тут забула?
Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм,
як пона©здили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама при©хала,
заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на
панському добрi, пiшов на пiднiжний корм...
Пона©здили новi прикажчики та зараз кинулись од-бирати мiсце для
панських поко©в. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, - та звелiли
Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули - руками й
ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все сво добро
покидати, кинули сiм'ю та й змандрували...
Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед ©х очима ©х будуща
доля - сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках!
Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. "Що буде? Що завтра
буде?.."-кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi:
кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра - заложили
натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що нiщани
аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам те дерево обтiсувати.
Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати...
Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у
дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею.
Дивувались пiщани, що така озiя сто©ть серед села, оторочилась ©х
низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська
невеличка церковця. Оже вони ще бiльше - не то здивувалися, не то
перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати -
загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.
- Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крiзь сльози чоловiкiв
жiнки.
- Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... - ра©ли
чоловiки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з
дiтками, мов виходили в далеку дорогу, - перший раз потягли на панщину...
Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори,
сара©, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, - треба десь челядь
мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб
дов-гобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав
за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над
робiтниками крячкою висiв... Зда ться, пiщани не дбали так за сво©м
добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське
спасибi!!
Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганя : муштру
"хохлiков", як треба "гаспажу" зустрiчати.
Аж ось - i сама при©хала...
Збiглись пiщани - козаки й генераловi - дивитись на не©, мов на яке
диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових -
чоловiкiв вистро©ли в одну лаву; жiнок - у другу; парубкiв - у третю;
дiвчат - у четверту, а малих дiток - у п'яту. Сивих дiдiв вислали
назустрiч з хлiбом-сiллю... "_Ось,_ мов, вельможна, - усе тво добро
припада ..." Потапович так i вчив, щоб сказали... "припада до тво©х
превосходительних нiг!"
Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так батько та мати
стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже
втомилася, - сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть
не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тiльки забачили
свою "молоду" ззаду, - високу, суху, як в'ялу тараню, - коли вона вилазила
з пишного ридвану та сунула у горницi, злягаючи на руки двох хороше
зодягнених дiвок...
Дiти, два хлопчики - старшенькому лiт, може, дванадцять, а меншому з
десять, - повискакували за матiр'ю з ридвану та й побiгли мiж народ. Не
глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi
оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квiток, що виглядали
з-за чорнявих дiвочих голiв...
Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп'ячо© лави. Хлоп'ята стояли без
шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничi
запитали, щб то, полапали рученятами, поскубли злегенька. На-рiзно од
пiщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких бородах
- i смiялися з паничiвсько© вигадки!
- Вишь, Афоня, - на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану, вот
таво хахл нка!
- Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапiв.
- А вот таво - чумазаво!
Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як