Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, - товариство немов розкотилось по
свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило
другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазя©нами стали, дiтей
годують...
Iван востанн згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв
вернулася. З того часу сам нiколи й не згада й сердиться, було, як хто
другий нагаду .
- У мене нема третього сина - i не було нiколи! - казав вiн. Та вже
пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався.
Думки, видно, не одженеш вiд себе!
Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага,
то копiйку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту,
падала Мотря перед пречистою на колiна й молила ©© тихим-гарячим словом,
щоб вона берегла ©© дитину од лихо© години, щоб направила його на добрий
розум.
Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули.
Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все
стираючи спомин про Максима.
А вiн - хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав... Де вiн? як
вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув...
А тут пiшли в Iвановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й
одрiзнили; тут Мотря переставилась... Iван, побачивши, що й йому, мабуть,
незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату
та двi десятини ноля - москалевi, коли одкликнеться... Швидко пiсля того
Iван i сам полiг. Онисько оселився у батькiвськiй хатi доглядати
москалево© худоби.
I стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого.
Пiднялася з-за не© спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою,
як хазя©н, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на
свiтi нема , загризався з братом.
- Хiба вiн менi брат? - каже, було, Василь. - Який вiн брат менi?!
Захопив у сво© лабети все добро та й брат! Москаля вже й кiсточки досi
нема ... Чому ж вiн не подiляв добра?.. Ти менi десятину поля дай та
пiвхати... Або - менi тво © хати не треба: у мене своя хата ... Оддай
менi землю - хай тобi хата... Або сплати мою половину... А то все сам...
Собака вiн, а не брат!
Онисько собi не дяку Василевi. Не раз i за чуби бралися. Якби люди не
розлили, то, може б, обидва без голови осталися -на батькiвськiм добрi.
Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного
судив мiж людьми. А люди позвикали вже до тако© братньо© ворожнечi, хiба
вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили.
Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пора©в судитися. По©хав
Василь до секретаря Чижика, повiз три мiшки пшеницi й десять рублiв
грошей. Завiв тяганину. По©хав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки
борошна та й грошей не менше... Давай судитися. Тягались вони, тягались,
вимотували з ©х грошенята, вимотували. Дiйшло до того, що як Василь
збiднiв, так i Онисько знищiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий
i вже старшим якимсь над москалями. Тодi брати перестали ворогувати,
помирилися. Василь заспоко©вся сво ю худобою, а Онисько жив безпечно в
москалевiй хатi й володiв його землею.

XII_
У МОСКАЛЯХ_
Погнали некрут з рiдного краю. аж у Московщину. Гнали ©х цiлою юрбою. I
який же невеселий здався ©м той довгий перегiн! Щоб хоч трохи скоротати
час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя пригадували, то про
давнi бо© переказували, сподiваючись незабаром собi стрiтись у чистому
пблi з ворожою силою... Максимовi спали на думку дiдовi приповiстi; вiн
подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...
"Ой, та й знатимуть же мене вражi вороги!" - думав вiн сам собi,
качаючись уночi на долiвцi коло сво©х товаришiв, котрi, виморившись,
мертвим сном спали. I виплiтали його думки в темнiй темрявi страшну
картину сiчi... Гук, крик, бiй; дим застила все поле, аж очi рiже; огонь,
як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблi; гуркають
гармати; палять гакiвницi; брязкають списи; тупотять конi... Татарва
мчиться, як скажена... "Ага? вражi татарю-ги! " - кричить вiн услiд ©м i
пуска ться навздогiн сво©м баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала
- голова татарська покотилася; кiнь настоптав копитом - голова луснула, як
стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... - Господи! коли б
швидше!..
На ранок уставши, знову ©х гнали. I знову вони йшли, то пiсень
спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити.
Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi
зосталося!
Довго вони йшли все сво©м кра м, мiж сво©м людом, вже ©м аж обридло.
- Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один одного...
- Та ще пiдтопчем ноги, - одказували другi, догадуючись: не близько,
мов!
Поминувши сво© степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело
кидались в вiчi, сво© великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками,
з вишневими садочками, сво© городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний
край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини.
Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс!
- Оце й Московщина почина ться, - сказав хтось.
- Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не
скинь... тiльки небо крiзь верховину мрi ...
Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало сво©х степiв
безкра©х, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо
здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося
вже до осенi, - темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали
частi дощi.
Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шiстдесят лiсом - нi хатинки, нi
людинки!..
- Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей нема ?.. - толкуються
самi мiж собою.
- Та тут либонь один тiльки город Москва й , та й той аж на самому
кра© Московщини, - одказав хтось.
Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд
тесово© стрiхи яко©сь чорно© будiвлi показався димок... Очi напрямились на
його.
- Що то? кузнi? - пита Максим.
- Село, - одказав йому старший москаль, що вiв ©х.
- То це кузнi у царинi?
- Не, то - избы.
- Що то за iзби?
- Хаты, по-тво му, хахол!
Максим зареготався.
Увiйшли в село, або краще - в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле
село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з
другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати - чорнi, як комори,
закуренi димом... Де-де забовванiли й люди - в личаках, у довгополих
балахонах, з бородами...
От розвели ©х по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки,
стоноги снували скрiзь по стiнах, та було ©х i в стравi, i в квасi. У хатi
- не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд
сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть
лiжка... Свiтили в хатi не смальцем або олi ю, а якимись тонкими
лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, - бо хата без димаря, - давив
у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на "палатi"; страшно йому було
прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з
хати ходив надвiр, знадвору - в хату; смоктав люльку (бо хазя©н прохав,
щоб не курив у хатi)...
Ранком знову погнали ©х далi.
Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл,
може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а
то все чорнiло сiро-чорним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика
мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно
вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так,
що молили бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, - хай воно
вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже два тижнi й
два днi...
Аж ось, пройшовши ще днiв з п'ять, сказано ©м, що вже недалеко те
мiсце, куди ©х гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив'я -
не нив'я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там лiс був); а
здалека заманячило ©м щось високе - то там, то там... Пiдiйшли ближче,
побачили верховини церков - iз золотими банями, i з блакитними, а
найчастiше - по зеленому полю золотi зiрочки... Ще трохи - вiтер доносив
до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в кожного радiсно забилося.
Ось-ось таки спочинуть!
Велике мiсто з сво©ми церквами високими, з сво©ми палацами довгими та
широкими, з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу,
посеред города, текла рiчка - широка й глибока; багато по нiй снувало
барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях - гармидер, крик,
тiснота, як на ярмарку...
Багатство мiське некрутiв здивувало. Там - цiла вулиця кам'яних
крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за
прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом
викрикуючи, якi у них товари. От - базари з усякими на©дками, напитками.
"От би це в Пiски перенести!" - не втерпiв Максим... А це - величезнi
хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у
дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.
"Бач, бiсовi кацапи! - подумав Максим, - якi в себе городи позаводили,
а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на
селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."
Привели ©х до кам'яницi довго©-довго©, облупано©, чорно©. Постро©ли в
лаву перед кам'яницею. А з не© повиходило панства-панства - i в пал тах i
без_ пал тiв... Ходило те панство помiж ©х_ рядами, обдивлялося...
- Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.
- Собi такий удався! - одрубав Максим. Усi зареготалися. Панок грiзно
глянув на Максима - i пiшов далi.
- В казармы! - хтось гукнув спереду.
Повели ©х у казарми.
Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла
плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три
ряди: то нари для спання. На долiвцi - смiття по боки. У хатi стояв мов
чад; смердiло, як з помийницi.
- Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Максим, увiйшовши.
Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми
нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе ©м здавалося, що це
вони в тюрмi, в неволi... Що, якби побачили родичi, де вони кочують?
Мабуть би, одцуралися навiки... Були такi, що плакали, згадавши про
домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над
усiм... i над кацапами, i над сво©ми, i над собою. такi люди, що
найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про_ них завжди кажуть, що вони
нiколи горя не знають; зовуть ©х за те щасливими. Отаким щасливим i Максим
удався.
Ранком вивели ©х з казарми на двiр; розставили лавами: вищий з вищим,
нижчий з нижчим. Знову ©х обдивлялися, розставляли, переставляли, як було
треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого сто©ть. Попорядкувавши,
одпустили ©х передихнути, бо завтра вже на учення.
Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв гброд
подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький день по
городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же
полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi вони бачили в
гбродi, прогнали вчорашню думку про домiвку.
Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась
шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину
й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставили
©х невеличкими купками, приставили до кожно© по старшому, та й давай
учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних
били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день,
день у день... "I нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для
чого?.." - думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно ©м гiрше
каторжно© роботи.
Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре "носки"
витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов
старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали
перед молодшими - неуками.
Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницiю - ранець, каску, притупею,
- дали шинелю i ружжину. Яу убрався Максим - москаль москалем. Рiдна б
мати не пiзнала! Меткий, поворотний - на всi боки москаль!
Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують ©х - геть уже сонечко
пiдоб' ться. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала - i духу нема.
Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже
повернуло з полудня. Барабан туркоче - знову на учення. Муштруються вже аж
до пiзнього вечора...
Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно!
"А бий тебе сила божа! - дума Максим. - Хоч би вже повели куди-iнде...
або ворог де вирискався!.. А то - муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а
то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи:
"раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiняйся разiв
сто на день... а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих
москалях? аж воно одна тобi муштра... на ученнi, й на смотру, й на парадi
пiд церквою... Уже так затвердив, - як сво© п'ять пальцiв... Нi,
муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."
От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду,
дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що "чисто" п' ; iнодi й у
шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Тi грошi,
що мати передала, давно пропив...
Раз побився Максим на взаклад, що вип' кварту й не буде п'яний. Заклад
на п'ять карбованцiв. Товаришi розняли руки. Дали кварту горiлки. Максим
як приложив до губiв - тiльки на три ковтки й стало. I хоч би скривився,
поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник
вийняв п'ять карбованцiв, да йому.
- На бiса менi грошi? - крикнув Максим. - Катай, братця, на всi!..
Пропили тi п'ять карбованцiв, попилися п'янi, як земля - насилу рачки
до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка.
Недолiчилися щось п'яти чи що. Виходять ранком на двiр, - аж вони рачкують
по дворищу. Забрали ©х, позапирали в темну. Сумують вони. - Не сумуйте,
братця! - утiшав Максим. - Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.
- Як же ти нас визволиш?
- А так: кажiть, що я напо©в.
- Ну то що?
- Ну, то й нiчого. Там уже мо дiло... Коли це - кличуть ©х до ротного.
Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять:
"винуватi!", "винуватi!".
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний
уподобав за його моторнiсть.
- Я, - каже вiн, - усьому виною, ваше б-родi ! Я ©х напо©в. От уже
скiльки тут, а не зiбрався подякувати ©м за науку. А це, вибрав нiчку та й
то негаразд. Бийте мене, ваше б-родi , скiльки хочете: я всьому виною...
Не наказуйте тiльки мо©х товаришiв, учителiв!
Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи
та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"
Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже
б солоно прийшлося...
Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь
давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках
заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як
де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи велико©
недостачi в одежi, - вiн не жалував нiчого свого.
Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi
пропо©...
Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди
гуртом його виручали. Чи од-бiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на
нову катма, - вони складалися по шагу там, чи по копiйцi - i купували; чи
порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, - вони йому вислужену й
залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi!

Привик Максим до такого життя. "Нi, - думав вiн, - Московщина далеко
краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та
вiтер по степу; а люди - кожен сам собi... А тут - чого душа забажала -
все ; а товаришi - брати рiднi: за ними, як у бога за дверима: i
поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр'ю!"
Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило,
одно здавалося гiрше печено© редьки, становилося руба у горлi. Це - життя
у казармi вонючiй та вонюча ©жа. Хлiб той - чорнiший землi, з остюками та
ще до того як згада Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами
мiшаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь; каша - з рота
верне...
- За все, за все у вас добре, - хвалиться раз Максим кацапам-товаришам,
- одно скверно: ©сти нiчого!
- Пiдожди! - одказують, - дiждемо недiлi, будемо прохатись на
прокормлен! . Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було
гаразд!
- Куди на прокормл нiе? - пита Максим.
- Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои
заплать© солдатские дыры заплатать!
Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.
Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, - прибiгають
товаришi.
- Брат! а, брат! - будять.
- Ну?
- Вставай, найдем к ротному.
- Чого?
- Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякi другi; почалась з товариством
розмова.
- Ну, что фельдфебель? - пита один.
- Собака!
- Как?
- Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь!
Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, - не
смей и рта разинуть!..
- Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он,_ братцы, знает
досканальна всю ефгу механику, - виясняв один з нар, посмоктуючи люльку i
спльовуючи на стелю.
- Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво
брата, а не с чужова!
- Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему - дай!
- Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони-втрьох
до фельдфебеля. Той зараз же повiв ©х до ротного.
- Ну, што, Федосеич? - пита ротний. - Все благополучно?
- Вс , ваше б-родие. Только адно худо...
- Што?
- Ребятам, ваше б-родие, худо...
- Чем?
- Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
- Куда?.. зачем? -скрикнув ротний. -Я им дам у прокормление!
- Есть нечево, ваше б-родие, - одно йому фельдфебель. - Гаварят: памр м
с голоду...
- Што ты вр шь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел
содрать?..
- Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четв ртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
- Кто ид т? - спитав, помовчавши трохи.
- Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята!
-гукнув вiн крiзь дверi в сiни.
Реб'ята увiйшли в хату, стали, витяглися в струночку - як верстви на
шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):
- Што, брат Максим, - худа жить?
- Худо, ваше благородi : ©сти нiчого!..
- На прокормление хотите?
- Точно так, ваше б-родие, - забелькотали усi в один голос.
- Разве пазволить, Федосеич? - пита ротний, скоса поглядаючи на
фельдфебеля. - Пазволить легко... Ну, а как попад тесь?
- Никак нет, ваше б-родие, - знову забелькотали разом москалi.
Ротний подумав ще.
- Ну, позволяю.. Только смотрите: попад тесь - засеку! Слышь?..
- Слушаем, ваше б-родие!
- Ну, с богом, братцы... марш!
- Благодарим покорно, ваше б-родие! - викрикнули москалi на прощання й
вийшли за дверi.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробiтчан; розпитують,
куди тi йдуть; однi раять - в одно мiсце, другi - в друге. Гудуть, мов
бджоли в улику... А заробiтчани радi такi! Думка: хоч тиждень усмак
поживляться: попо©дять м'яса, а не гнилу капусту та хлiб з остюками;
побудуть на волi, а не в казармi вонючiй.
- Не худо бьi, братцы, - каже хтось, - пойти по купцам с образками!
- А што?.. Право, братцы, не худо! - промовили заробiтчани.
Побалакали отак, порадились, зiбрались, пiшли. Надвечiр з пiвсотнi
рублiв несуть! Рота радi , юрту ться... Присудили зараз вiддати двадцять
п'ять Федос ©чу, а останнi 'ддали до схову старому унтеровi.
Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на добру поживу,
загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, - той i ту витрушував.
Зложились гуртом; купили горiлки; набражились, як квачi; спiвають,
лаються, згадують тогорiчнi пригоди, сво© заробiтки, утрати... Горiлка
порозв'язувала язики. Той журиться вголос за сво©ми: як там жiнка, дiти?
Той розказу про зрадливу дiвчину, як вiн ©й пацьорки обiрвав; той
хвалиться коханням сво ©... Кожен - сво©м!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани з города в чисте поле.
Пройшли верстов з п'ять... Перед ними сосновий бiр стояв як чорна стiна;
за ними мiсто гвалтувало, - невгавучий крик та гомiн доносився до них...
Заробiтчани все йшли та йшли... уже й захiд сонця став жовтiти та
блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному небi;
мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями... Заробiтчани йшли мовчки. Не
доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв об мерзлу дорогу,
важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром показалися й
сани, повно навантаженi. Зверху сидiв здоровенний чоловiк, у бородi,
зодягнений по купецькому!
- Стой! - крикнув один з москалiв - Iванов, перебiгши шлях, i вхопив
коня за удила. Кiнь став.
У Максима мороз побiг поза спиною... "Що ж це воно буде?" - думав вiн,
та й одiйшов убiк подивитися. Другий москаль, впракс в, пiдступив до
купця.
- Здорово, купец! А что, брат, за товар вез шь?
- А ты - што? Што тьi, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. -
Та й устав з саней.
- Глаза имеешь, сам видишь! - одказав впраксеев.
- Да вижу, что - салдат... Но чево тебе нужна?
- А вот чево, купец, вот ты товар вез шь; а у тебя ево и без ефтаво
многа...
- Ну-у?..
- Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару
многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь - и душа казенная...
Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!
- А ты откелева - такой?
- Да уж откелева - не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье
выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо - проваливай!
- Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь,
лошадь астанавливает, словно вор какой...
- Да ведь тебя, барада, не астанави, - обiзвався з-перед коня Iванов, -
ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
- Дашь, спрашиваю? - приставав впракс в.
- Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака.
- Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, - промовив до Iванова впракс в.
Той пустив коня. Пiдiйшов до них i Максим та разом i потягли лiсом.
Купець пильно дивився вслiд ©м i щось думав. А це як скрикне:
- I-iй, ты? слышь?.. как тебя?..
- А што? - пита впракс в, повернувшись до купця.
- Возвратись!
- Да чаво? поезжай себе!
- Возвратись, гаварю!
Москалi гуртом вернулися.
- Вот вам, братцьi, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, -
промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
- Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
- Парамонта, братцы! Парамонта!
- Ну, прощай. Счастливаго пути!
- Пращайте, братцы. А далече идете?
- Да на села.
- На побывку?
- На побывку.
- Помоги вам бог!
- Спасибо. Прощай, батюшка!
Розiйшлися. Купець по©хав у город; москалi пiшли далi шляхом. Максим
дивувався. "Узяв би ти в нашiй сторонi! -думав вiн. - Мабуть би, чорта
спiк..."
- А добрий, братця, купець, - обернувся вiн з словом до товаришiв.
- Что, брат!.. Купец, брат, - свой челаек. Он сам знает нуясду
солдатскую, - всегда пособит... Вот - барин, брат! О, то вострый, шельма!
У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
Отак, розмовляючи мiж собою, йшли заробiтчани бором. Уже до пiвночi
добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще свiтилося.
Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачi виводили "Лучинушку".
Заробiтчани ввiйшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посiдали вряд
на лавi.
- А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки
разагреть, - промовив Iванов до шинкаря.
- А пошто я дам?
- Как пошто?
- А по то: деньги есть?
- На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось - никаво в кабаке
не было!..
- Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!
- А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, - обiзвався
впракс в.
- Как бы не так? Держи карман!
- Да уж верна!
- Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало
пьет.
- Ну, не ври!
- Как же? Стану те врать...
- Ну-ну! давай... полна те!
- Да што тьi?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не
своя - купленая.
- А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надер шь... А солдату
где взять? Ты знаешь: солдат - каз нный челаек!..
- Филиппыч! а, Филиппыч! - кричить на шинкаря один з п'яних кацапiв, -
дай уж им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный
челаек... Не ровен час, завтра все найд м... Вон, сказывают, турка-шельма
царя-батюшки не слушает... Дай!
- А ты, что ли, мне заплатишь?
- Будет - заплачу... Дай!
- Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
- Да што тьi, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! -
крикнув впракс в i сунувся до бороди.
- Да ты барадьi не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар. - Сам
бы насил, да, небось сбрили...
- Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
- Да ты-то што такое?
- Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
- Да видно, што солдат. Ну, а што?
- Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь
сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот
што солдат!
Такi слова розжалобили всю п'яну беседу.
- Тер ха? а, Тер ха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую
правду... Солдат - это, брат, - беда! Солдат... это, брат, каз нцый
челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь
под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
Т рьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловiлими очима мутно
тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою, а слова
не здужав вимовити.
Другi кацапи й собi пiдняли голос за москалiв: давай шинкаря лаяти,
ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип'ють. Шинкар
стояв за стойкою, мов не до його рiч, - тiльки почервонiв та знай
оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
- Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув впракс в до п'яниць. -