Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за ватагою?
- Гайда! - Шавкун пiшов назирцем.
Шавкун - чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на сво©м вiку звiдав
усього. Був Шавкун на конi, був i пiд конем. Шавкун - попович. Пiсля
вбогого батька, що попував на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн з
сво ю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий
родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала собi по селу,
малою, потiм, як пiднялась трохи, доглядала, а разом i гралася з малими
дiтками опекуновими, а стала дiвкою - видали замiж за якогось
п'яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бурсу розуму добувати. Скiльки
прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, - воно
й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого
хлопчика зробилася якась тупиця, убо©ще, котре нiчого не вчиться, а тiльки
й дума , як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за
розпутством - стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка,
чорнильницi, то пiддрочу товариство на пустощi, на сваволю; а пiдрiс -
давай молитися скляному боговi... Мучились з ним "святi отцi", мучились,
та й вигнали з фiлософi©... голого, босого й простоволосого! Де його на
свiтi дiтися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв iти в
унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет, а
потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на батькiвськiм мiсцi оселився
зять. Шавкун побратався з зятем - i закурили вдвох селом, обходячи
парафiян, а додому iнодi рачки прилазячи. Сестра довго терпiла. Далi
почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на все
готове та й останнi злиднi пропива , останнiй шматок хлiба одрива сво©ми
здоровими руками вiд рота малих ©© дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот
йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому очi. На другий
ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн нещасний; хвалився
©й сво ю надi ю на унiверситет, коли б тiльки рублiв з пiвсотнi грошей.
Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярiю
"хлiба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зiбрав, якi позоставались,
манатки, зв'язав у клуночок, хотiв пiти "на одчай" шукати долi. Сестра
зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв - останнi грошi, як вона
на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка - оддала братовi.
Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже з Ки ва,
що вiя таки свого доскочив - зробився студентом. Як i з чого вiн жив, про
те тiльки вiн да бог вiда ; одначе вижив два роки. Та старий грiх знову
прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темно© - на вулицю...
Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей,
без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою - "вовчим
бiлетом" в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту! Шавкун у Днiпро не
кинувся, а покинув Ки©в, покинув товариство, книжки (i потiм було нiколи
не загляда в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi,
побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пiшов до свого
товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив тодi в опецi.
Чижик порадив пiти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пiшов,
упросився в опеку, де йому обiцяли, як прилiжатиме, давати по десять
гривень у мiсяць. Шавкун i тому радий. Став вiн виводити стрiчку по
стрiчцi, списуючи копi©; став одбирати спершу по десять гривень, далi по
двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем - хоч куди!
Тихий, слухняний, до старших привiтний, став Шавкун кидатись у очi
старшим: забачить здалека, - шапку здiйма , а Василя Семеновича вгледить -
у пояс кланя ться. Панюга помiтив "покiрне телятко", звелiв перейти йому з
опеки до себе в канцелярiю. Не було, зда ться, для Шавкуна щасливiшого дня
на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет до себе
та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком!
Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд страху, - то блiд, то
червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у канцелярi© за
стiл. З того часу день у день, нiч у нiч Шавкуна можна було тiльки й
бачити, що в канцелярi©, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами, нi
на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось
нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель;
перед святками предводитель жалував йому по десять рублiв, з котрих Шавкун
часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi
сво © невелико© скринi. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна
посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де взялися у
людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здiймали, як
вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi на вповагу, а держався
пословицi: за свiй грош - кожен хорош! Через те, зда ться, не було в його
бiльше нiяко© думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi - от що йому й
снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i сам,
панночцi - та й складали вони добро, не знаючи самi кому, - бо й дiтей не
було. Нi велико© радостi, нi малого горя не знало життя ©х.
Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти, не розгинаючись над
бумагами з раннього ранку до пiзньо© ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого
навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, - держав тепер
цiлий повiт у сво©х руках, заправляючи ним по сво©й хiтi, замiсть
недалекого й ледачого "предводительського синка". Той i лапки поклав:
роби, мов, що хоч, що зна ш!
А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не вспiли з "викупними
грамотами" управитись, насилу накинули крiпакам землi, котрих вони тепер,
як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як пiдскочило
земство, з виборами, з радами.
- Оце... до чого дожились!.. - бiдкаються панки, де тiльки не
стрiнуться. - Там - воля... крестян одняла, землi побрали... А це либонь
уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!!
- Егеж, до того йдеться - пiддакують другi. - Де ж пак? У гласнi
вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кiзяки рiзав, а
завтра, може, сидiтиме рядом зi мною, за одним столом... Я - гласний, i
вiн - гласний...
- Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! - сердилась старенька панi,
ударяючи кулаком об кулак, i зачинала на всi боки костити "кодло" й тих,
що довели дворянство "до такого безчестя".
Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов повеселiшав, як забалакали
про земство. Вiн добре знав, що воно його рук не стече, - а може,й
погрi -Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя
у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр'ю, а то таки й на громадi,
серед людей Чiпка не останнiй... Люди стали його знати, поважати й
шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив тепер
розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його в
куми? - Чiпка, чоловiк добрий, послуха . Оже Чiпка сам нiколи не ходив у
куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не да сво©х
дiток, хрещениками втiша ться. Лободi дочку давати, а в скринi
всього-навсього десять карбованцiв - нестане й на горiлку. Що його робити?
Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловiче, -ра Лободиха, -пiшов до
Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?" - "А справдi", - одказу
Лобода та прямо до Чiпки. Чiпка порадиться з Галею - i вродиться в Лободи
весiлля, - цiлий тиждень по©жджани п'ють та гуляють.
- Нема чоловiка добрiшого, як у нас Чiпка! - хваляться пiщани i
здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку.
Та хiба однi пiщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чiпка
вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим Дмитренком
- тим самим, що прозвали "кобиляча голова", за те, що любив дуже
менджувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге стрiлись вони на
ярмарку - i стали сватами. Становому подобався молодий Чiпчин жеребчик,
котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: промiняй та й промiняй!
Довго Чiпка не згоджувався, - та нiчого не вдi цi: промiняв. Становий собi
взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав
Чiпцi старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з
полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дяку Чiпцi, обiща
до його в гостi за©хати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку
коня бачив, сплюнув та й замовк.
При©здить з ярмарку додому. Випряг коней; увiйшов у хату, поздоровкався
з матiр'ю, поцiлувався з Галею.
- Галю! - каже, - сподiвайся гостей...
- Яких?
- Становий буде.
- Чого вiн тут забув? - пита Галя, дивуючись.
- Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, - жарту Чiпка.
- За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
Чiпка тодi розказав, якого зробив мiнька.
- Отак вiн i з татусем, - каже Галя. - Як пристав... Татусь, правда,
довгенько-таки не подавався. А тут - пiдскочила якась лиха година - треба
у стан... Так вiн перше нiж у стан по©хати, взяв та й одвiв до Дмитренка
пару коней.
Дмитренко чоловiк правдивий - не одурив Чiпки. Через мiсяць пiсля того
котить вiн Пiсками, та прямiсiнько пiд Чiпчин двiр. "Тпру!" - спинили
коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вiкон подивитись, хто
там.
- Никифор Iванович дома? - пита ©х становий з повозки.
Галя хотiла була одказати, що нема, та почервонiла, незчулася сама, як
промовила: - "Дома".
Тут i Чiпка нахопився: вийшов назустрiч, здоровка ться.
- Оце я до вас у гостi... Буде де переночувати? - пита становий.
- Коли ваша ласка, просимо до хати! - запроху Чiпка.
Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона,
струснув пил, потягся, зiхнув на всю хату, як добрий вiл ревнув - аж Галя
виглянула з кiмнати, та й опустився за стiл на лаву. Чiпка приставив з
другого боку стола ослiнчика, сiв навпроти гостя.
- А зна те, чого це я до вас при©хав? - пита , знову позiхнувши,
Дмитренко.
- А бог вас зна ... Звiсно: ваше дiло - станове - знай ©здити...
- Егеж, еге... А ось я вам новину привiз.
Галя одхилила трохи кiмнатнi дверi, дивилась у щiлину, а з-за плечей у
невiстки показалась i Мотрина голова. Обидвi слухали: яку там становий
новину привiз.
Дмитренко скинув очима на Галю.
- Це, мабуть, ваша жiнка.
- Моя, - одказав Чiпка.
- Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром вiн ©© на запорах держав...
Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi.
- Галю! - гукнув Чiпка: - чого ти тiка ш? Бо©шся, щоб Петро Иванович
тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам.
- Я й сама не дамся, - одказу Галя, висунувшись з кiмнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
- О, та ви, мабуть, справдi бо©тесь, що собачню позаводили, - жарту
становий.
- Та в нас всього одним одна Мушка, - одказала Галя, зашарiвшись.
На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дiвчина, та бачачи, що
не туди попала, стала мовчки у порога.
- Здорова! - привiтав ©© Чiпка. - Чого ти?
- До тiтки Мотрi, - одказала, засоромившись, дiвчина.
Мотря почула, вийшла з кiмнати, поклонилася низенько Дмитренковi,
сiпнула нишком за спiдницю дiвчину, та обидвi вийшли в сiни. Незабаром
Мотря назад увiйшла, а дiвчина пiшла з двору. То була головина наймичка:
©© послали нишком довiдатись - чого становий при©хав.
Галя тим часом у кухнi ставила самовар. Сонце заходило. Останнiй
погляд, на прощання з землею, воно посилало в свiтлицю, де сидiли, мов
давнi приятелi, становий - на покутi, богатир-козак - навпроти, на ослонi.
Розмова не кле©лась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька
борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай.
Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi, як хазя©ну, стало
нiяково.
- Так яку ж ви нам новину привезли? - зачина вiн, сьорбаючи гарячий
чай.
- Добру - для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi - менi з
ними один клопiт, та й годi! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерiгав
мене: "Стережiться, каже, пiщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так
i !
- Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було, коли б не
так трохи...
- Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й
рiч. - А, бач... Так земство привiз.
- Що то воно за земство? - пита Чiпка, пильно дивлячись у вiчi
становому.
- Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пiсках - козаки,
панськi й жиди... Адже й жиди в вас? (Чiпка одказав, що ). Так, бачите:
отак само живуть i в Котолупiвцi, у Байраках, у Вовчiй Долинi... живуть
помiщики, живуть купцi, козаки, крестяни... Так усiм, бачите, треба по
шляхах ©здити; усiм треба, хрань боже! яко© пошестi, вiд напастi
оборонятись... Одному - трудно, а другому - можна... Ну, так бачите...
(Дмитренко дедалi став учащати: "так" та "бачите", - видно, вiн гаразд i
сам нi бачив, нi знав того, про вiщо розказував.) Так от, бачите:
збираються гуртом - пани й мужики - та й роблять що треба...
- Як це? I пани роблять?! - пита здивований Чiпка.
- Та нi, не самi роблять, а вибирають гласних... а тi виберуть управу з
себе, а управ.? вже й заправля всiм...
- А станових тодi хiба не буде?
- Як можна - без станових! Становi - полiцiя, а полiцiя й за земством
дивиться: щоб дороги рiвняли, мiстки гатили... Без полiцi© не можна! Хто б
недо©мку взискував, якби не полiцiя? Становi - поки й свiта сонця,
будуть...
- Щось я гаразд не второпаю, - каже роздумуючи, Чiпка: - й земство за
дорогами, й полiцiя за дорогами...
- Ось почу те, як збереться громада та прочитаю указ...
На останньому словi у хату ввiйшли: козачий голова з писарем та
панський старшина з старостою. Крiпаки, поздоровкавшись, стали коло
порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалi, повитягались у
струнку.
- А! От, добре, - замiсть привiту, каже Дмитрен-ко. - А я тiльки що
хотiв посилати за вами... Завтра вранцi щоб менi була громада! Чу те? Вам
кажу й вам! Та глядiть менi, щоб не так, як недо©мку платите, - обернувся
до крiпакiв з докорою.
- Тепер, ваше благородi , - каже писар, - гаряча пора... люди в полi...
- Що менi до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде
громади!
Старшина мовчала, тiльки перетирала ногу об ногу.
- Як же, ваше благородi , сказати громадi? - пита писар.
- Скажiть: становий земство привiз, читатиме. Чу те: земство? Не
забудете?
- Та й утомився ж я, Никифор Iванович... Ви не повiрите: дво суток з
повозки не злажу...
- Ну, з богом! - повернувся до людей... Тi сунули з хати - один поперед
одного: аж штовхаються в дверях.
- Отака ловись! - каже голова. - Був Чiпка, а став Никифор Iванович...
Що то значить - грошi!
- Та грошi, як грошi, - на те йому старшина й староста. - А ви нам
скажiть: чого це наш конокрад при©хав?
- Та казав же: земство привiз, - одмовля замiсть голови писар.
- Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не
податки знову якi?..
- А справдi: що це воно, Василь Васильович? - пита голова писаря.
- Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в
них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити?
- Ще нами трохи правили! - трохи кiсток не виправили... А це ще якусь
управу видумали, - мiркував, мов сам до себе, староста.
- Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робiть, що
хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, - каже писар. -
Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... - писар почухав потилицю.
- Так, так, - пiддаку голова. - Народ - що? От, ваш i... давно таку
бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, - вiн тобi
село переверне!

- Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, - умiшався староста.
- Кажи! - старшина йому.
- Бач, - патяка староста: - недурно вони так усилковувались, щоб люди
землi брали... аж воно на те й вийшло! ©м ще хотiлося поводити нас на
уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платiть за не©
викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придума мо... От i придумали
- земське... То викупнi платити, а це ще - земське! Так скажемо й громадi:
на земське ще заробляйте!..
Тут вони дiйшли до крiпацько© волостi. Старшина й староста одрiзнилися,
пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю - до голови.

Уранцi на майданi, коло козачо© волостi, зiбралась у купу козача й
крiпацька громада. Дмитренко при©хав на Чiпчиних конях, прочитав указ,
розказав, 'кого вибирати: заборонював "сiре мужиччя" в гласнi "перти",
радив - панiв, котрi "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалився
навiть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися...
Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати
панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн у гласнi, сiв на
обивательськi конi, - покотив з Пiсок.
Не вспiв вiн од'©хати, як громада загула:
- То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? - гукали
крiпаки.
-Толкуй, дурнi! - грима на них козачий писар, - А хто ж в управi
робитиме... ви, чи що? Хiба хто зна , яка там робота?
- Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, - кольнули його
крiпаки.
- Так воно так... Тiльки хто його зна , що там за робота...
Довго ще йшла розмова мiж громадою й писарем. Довго слухав Чiпка
мовчки. Громада розписувала темними кольорами панiв; писар, хоч не
оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла робити,
що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...
- А моя рада, - не видержав Чiпка, - така: який не хазя©н, а все
кращий вiд наймита... А що те земство невiдоме, то воно кожному
невiдоме... Не було його, - не знали й пани. Отже на те бог чоловiковi й
розум дав, щоб до всього дiйти.
- Правда, правда! - гомонiла громада.
- Пани вами, люди добрi, й так довго правили... поправтесь ще самi!
Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усiм було
добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичi всi... Один одного
стережуть. Ось ц е й... (Чiпка ткнув пальцем у той бiк, куди по©хав
становий)... у мене хлiб-сiль ©в, а за панiв руку тягне...
- Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного, - гула громада. -
Коли ж так, шабаш, братця! Годi ©х!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода,
а воно таки в город! Хоч у гласнi ©м, коли людей нема... А дзуськи!..
Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити
громаду на добру стежку. У його серцi закльовувалось щось нове: йому
хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула думка, що вiн
порядку на громадi, веде ©© вперед, усiма верховодить... Давн забулося,
мов його й не було нiколи: вiн тепер отаману на громадi...
- Коли б то, Галю, послухали мо © ради, - каже вiн уночi жiнцi, -
увiрвалася б ©м нитка! - I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям
служити... Галi й самiй становилось якось гарно на душi, що ©© чоловiк
заробив таку людську повагу.
А в Чiпчинiм серцi уже ворушилося бажання верховодити, пекло його,
виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з нахiдкою.
Кого не зустрiне, з ким не забалака - та все про земство, про вибори.
Нема й речi друго©. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись
знову панам у руки.
Рада його взяла сво . Через тиждень прилетiв у Гетьманське посередник
Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярiю, де мала бути управа.
- Пропали ми... мужики наших б'ють! - скрикнув вiн, забув i
поздоровкатись.
- Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун i
оторопiв.
- У Пiсках - не то з наших - нi одного дворянина.
- Значить i Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив Шавкун та, мов
хто на його вiдро холодно© води вилив, опустився на сво мiсце, пiдпер
рукою голову - затих.
XXVIII_
СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ_
Випав удушливий день саме серед гарячо© пори жнив. Сонце стояло над
головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася:
люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А
тут - кидай свою роботу, ©дь .у гласнi!
Пани поз'©здилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана
Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Попри©здили не
тiльки гласнi. Багато на©хало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися
на нове диво та послухати, що то за земство.
Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були козачi писарi та
голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiяко© служби. Мiж
гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин: один - з
Пiсок, другий - з Рудки.
Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи доносились з хати на
улицю. Селяни, попри©здивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз
разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет.
Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душно© спеки, що
несамовито пекла-палила. Оддалеки козацько© старшини, сидiв пiд горницями
й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд рундука. По праву руку - кучери
панськi, по лiву - "п'явки людськi", як колись Чiпка обзивав сiльську
старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто
пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися
урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка сидiв
мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його
голову клопотали неабиякi думки. Перервав ©х Дмитренко сво©м зичним
голосом:
- Гей, ви! - гукав вiн з рундука на гласних: - сюди йдiть!
Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою,
як сидiли, так i зосталися.
- А скiльки вас? - пита становий.
- Та скiльки ж? - обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на
купу товаришiв-гласних. - З нашого стану - три, та з вашого п'ять, та дво
- з Свинок... Оце й усi!
- Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! - кивнув становий головою
Чiпцi.
- Доброго здоров'я, - одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.
Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.
- А що ж це вашi сюди всяко© наволочi понасилали? - пита Чiпки
становий.
- Яко© наволочi? - зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: -
перед богом усi рiвнi...
- То ж перед богом, а тут - перед людьми...
- Та й перед людьми - все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло
тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балака те в холодочку, а
тут - печись на сонцi.
- Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор.
- Спасибi. Що громадi, те й бабi.
- А ви, капустянi голови! - покинувши Чiпку, повернувся становий до
козачих гласних. - Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди
поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. - визвiрився
Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так i
несло горiлкою. - Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi преться. Або
ти. Ступо? Жiнчино© тiнi бо©ться, до ладу не вмi слова вимовить, а теж -
i собi мiж люди... в гласнi!!.
Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на
станового. Вiн кинув ©х та до крiпакiв:
- А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру
злупили?.. А тепер дума те, що й ви пани?!
Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защемiла в Чiпчинiм
серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, - то окидав вiн ним
станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.
- Чого вам од нас, добродiю, треба? - запитав Чiпка сердито й зиркнув
на Дмитренка. - Хiба ми до вас при©хали?.. Нас громада прислала... ми
громадi служимо...
- Та я про вас нiчого й не кажу, - спустивши вниз голос, заговорив
становий. - Ви чоловiк торговий: всюди бува те, людей, свiта бачили - де
треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний,
то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх
гласних... - П-хуу!.. Та тепер уже не перемiниш... Глядiть ще не
повибирайте й в управу сво©х!.. Чу те?
Гласнi мовчали, мов не до них рiч.
- Слухайте, - почав становий: - дивiться на мене... Як крутну правого
вуса, - клади направо бiлет; а крутну лiвого, -налiво... Глядiть менi!
Кажучи останн слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув
дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
- Бач, який гострий! - обiзвався Ступа. - Мов над дурниками... Нi,
стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми - налiво... Нехай
дудика з'©сть!
- Це напасть, та й годi! - каже якийсь писар. - Швидко нашому братовi
за ними нiгде буде мiсця знайти...
- А нашому братовi, - увернув грiзно Чiпка, - треба стерегти свого
брата, а не тiльки про себе думати...
Вiн мав ще щось сказати, та тут ©х позвали в горницi.
Посеред довго© й широко© зали стояв довгий стiл, засланий червоним
сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За столом,
на пбкутi, сидiв предводитель. По праву руку од його Данило Павлович
Кряжов - потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився
нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi
пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи сво©х далеких родичiв, а разом з ними
брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив ©х, а його жiнка - та сама
панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По лiву руку
од предводителя сидiв IПавкун - городовий гласний. До його предводитель
знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi
гласнi - горожани й земляни. Тут було цiле "сонмище", цiле кодло
Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митiль, - не було
тiльки одного Макухи: Порох таки його до©хав сво©ми ябедами: вiн тепер був
пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича,
орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так
менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть,
не раз i судився у консисторi©. Дмитренко, як не гласний, сидiв окремо,
мiж панами, котрi при©хали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два
порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть, дожидали когось з панських
гласних. Чiпка смiливо опустився на один; за ним Доза - на другий.
Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у добрих синiх жупанах, а
все-таки така незвичайна смiливiсть колола панськi очi. Для останнiх
гласних-селян не знайшлося мiсця за столом: прийшлося спинами пiдпирати