Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

коло батькового виду.
- Ой ти, сучий сину! за що ти б' ш батька? Ось постiй: я тебе закину, -
обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойда . Дитина
лежить-усмiха ться. Жiнка любо-приязно погляда то на дитину, то на
чоловiка...
- Нiчого я б у свiтi не хотiв, - шептав вiн серед таких думок, - тiльки
б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б - усе мав... Хлiба б ми
заробили за лiто" та й зажили б цiлу зиму!
Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкра© степи
без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучо© згаги; тiльки й бажав, щоб
швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище,
оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.
- У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще - i тихо й
вiльно...
Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався сво©х. Цiлою громадою стали
вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барнiша, хто ©© робить по
сво©й волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що
через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно
його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi,
нужди, всякого горя, малю його думка рожевими квiтками надi©... Легко
тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працю , як хазя©н,
завжди веселий, покiйний.
Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук
тiльки тодi, коли треба було попо©сти та виспатись. I спав вiн ту
коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений
важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд
сонця, - знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному
степу. Хазя©н зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи
плату.
- Либонь ти, Грицьку, ма ш думку городи та села закупити, що так
наляга ш на роботу? - казали йому земляки-селяни.
- А що? - усмiхаючись, питав Грицько. - Чого тут дивиться? Узяв косу -
чеши!
- Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щипне.
- Не бiйсь: не тво © натури! - одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося
пiд осiнь лiчити заробiтки, - тiльки сотню й налiчив!
"Воно й добре, - дума сам собi, - оже все-таки трохи. Що ти з сотнею
вдi ш? Поганенький грунт можна купити, - так же до грунту ще багато треба.
Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?"
I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi
- до Ростова. На дорозi зу-. стрiв вiн таких, як i сам.
- А куди? - завжди питали його подорожнi.
- До Ростову.
- Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! - раяв йому один з них.
- Чому?
- Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.
- Зате ж далi.
- На пiвтижня... То що? Ходiм!
- Та чи ходiмо, то й ходiмо, - подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з
людьми.
Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на
пристань. Лиман перед ©х очима - скiльки засягнути - лелiв; по йому, мов
великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й
пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку
всячину виносили, кричали, гвалтували.
- По полтинику од сотнi дощок! - кричав хазя©н з плоту. Народ бiг туди.
- По три семигривеники! - кричав з другого - i народ, як хвиля, кидав
цей плот, перебiгав до другого.
- По карбованцю день! - кричали з судна.
- По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!
Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна
до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi,
робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i
нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на
вiрьовках сороковi бочки.
Став i Грицько, до одного плоту. За день - мало не три карбованцi
заробив.
"Еге! - подумав вiн, - та це мiсяць отако© роботи, то й багатирем
станеш?"
Оже - ба! Раз - така робота не щодня i трапля ться, а вдруге - з кожним
днем мiня ться й плата за роботу: то бiльша , як багато товару присуне; то
меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала
вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п'яти. Все-таки далеко кориснiше
косовицi!
Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив - як той вiл, цiлий
день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт
благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й ©в, та й то все
на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!
Пiзньо© осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна
коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами,
Грицько полiчив сво©, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!
Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на
заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i
город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...
"Воно б таке, що й додому час", - подумав Грицько, та зима застукала.
- Якi тут у вас заробiтки зимою? - питав вiн знайомих херсонцiв.
- Очерети косити, - раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.
- Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане -
зараз i потягну в Пiски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то
в полi.
Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. "А
може, тимчасом хто надiйде з сво©х, то тодi вже разом!". Грицько не
помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують
за Пiски - хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи
крiпакам позначилося неволi, якi податки...
- А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваляться йому.
- А ще не одружився?
- Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так
усе одкладав та й одклада ; нема , каже, по менi пари!
Грицько й тому радий.
- Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А
тепер, кажете, зажив? От i добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з сво©ми в
Пiски.

Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi ©х не
труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна
оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний
огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось
пiвтори сотнi, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на
корх потовщав. I люди заговорили в селi: "От парубок! от хазя©н!" Батьки
та. матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi.
Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв
горнувся, а на голоту дивився згорда.
Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на
вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав ©м ману в вiчi. Де,
мов, ви бували? що видали? Що ви зна те?.. Ось як я був... отам i там!..
Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по
бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн - таке
плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, посте-рiгши вiдразу такi
баляси, по сво©й жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його,
пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: "От би за
Грицьком бути! Хата , огород , та й грошенята, мабуть, водяться... не
треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!"
Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись сво©ми достатками,
сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити
ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, -
засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в
дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицьково©
натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у
драних штаненятах за вiвцями бiгав.
- Ще моя дочка небагато хлiба пере©ла, сидячи дома, - од казав Лоза
старостам.
Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих,
присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, -
та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм'©, в котро© купив город з
уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч
i в сво©й хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й
багачки; хочеться, щоб була _й уродлива... Довго вiя мiркував собi,
перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, -та сам незчувся: як i коли
закохався в сусiдчину наймичку - веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i
невелику красулю.
Христя - так ©© звали - зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi,
iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п'ять поля, та й тим
орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги,
бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придба ш. Так вона
кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що
жила недалеко од Грицьково© хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи,
як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона
жила великою сiм' ю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було
приглянути, нагодувати, напо©ти. Христя - молода, весела, щебетуха,
працьовита дiвчина - дядина ще змалку не давала ногам та рукам ©©
одпочивку, призвича©ла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка -
хазяйку. Збоку дивлячись - Христя не наймичка, а дочка рiдна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошо© вроди
дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про
великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь
незвичайну красу, - давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й
тяглися ©© любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а
через тиждень нашi молодi й побралися.
На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та
корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б'ючи,
та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим
козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке
йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд - так, як i люди.
З жiнкою Грицько жив мирно, люб'язно: нi лайки, нi сварки не чула ©х
простора, весела хата. В буднi - обо вони працювали; в свято - ходили
вкупi до церкви; по обiдi - спочивали або куди в гостину ходили, або в
себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазя©нами,
чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...
- От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! - не одна, не двi
матiрки радили сво©м дочкам з зятями або синам з невiстками: - з Грицька
та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло?
Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та
в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них
думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити!
ЧАСТИНА ДРУГА_
VIII_
СIЧОВИК_
Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек
на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав -
бiлого пiску серед чорно© землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб
витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села сто©ть невеличка старенька
церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки
покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм
згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I палац уже, видно,
давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi - де-где вивалю ться цегла;
покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в
тому палацi, бо й двiр нерозчищений - зарiс густою муравою. Тiльки двi
протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких
будинкiв - по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося...
Так виглядали Пiски перед волею.
А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду
не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще - невеличкi хутiрцi
розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього,
може, хат з п'ять, а то все - землянки при самiй землi, як могилки,
повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а
людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихо© години. Землянка була
з присiнок, схожих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була пiч, де можна
зварити ©сти та погрiтися; одним-одно вiконечко - мале, як оддуши-на у
бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком
верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена
очеретом. То - копанка для води. Огорожi - нiяко©. То тепер тiльки стали
городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайво© землi
лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч -
нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник
подума : "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться
сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибува , вироста ...
Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки,
села; де-где вже, посеред села, й церква бiлi , - ще здалека горить хрест
на сонцi...
Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись
бiр - стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi
виросли. Байраки - малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та
лисицi нори рили, - красу ться село Вовча Долина. Тодi заснувалися й
Пiски.
Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська
пам'ять про ©х настання, та людська пам'ять не сховала того: коли i як
оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська
спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими
усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як
оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, - казав
вiн, - з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму - з
звiром!" I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля -
скiльки оком взглянеш... Нема день, нема два, iнодi й на третiй не
видно. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих.
Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на
свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина
Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.
Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому
прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, -
каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж
душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з земляно© нори з вiдерцем в
руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене
аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап'юся води холодно©... Iду. А
дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiва ... Та таким же
то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу я...
- Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! - Вона глянула на мене -
любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося...
В ©© чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подав вона менi вiдро;
нахилився я... "А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та
нечиста!" Та вже хотiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не
було, - тiльки калюжка на землi стала. - Стривайте, стривайте, -
зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за вiдро, та до копанки...
Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза...
Напився я, - трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов...
Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед
очима i вертиться... Що за нечиста мати? - думаю. - От тобi й напився
води!.. Переходить день, - все, одно, що вчора. Минав другий, - не
забувавться... Пiду на полювання, - вона менi, наче мара, з-за бур'янiв
приви-джувться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом
заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...
- Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi -
хлiб робити! - сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на
хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю.
Гомонимо собi вдвох... Кликнув За ць Марину, - старо© не було, за рiк
перед тим умерла... Отак i так, - каже дочцi: "Свата тебе Мирiн. Чи
пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказу ... "А хто
ж зна?" -пита батько. - Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре,
та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,,
у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...
З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося
кремiння.
Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина - сина Iвана
колихати...

Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась
свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах
мало© дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки,
вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та
походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, - Iвась перекладав усе те
в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з
бою бере... Батько дивиться, смi ться. Любо старому рубацi згадати на
сво©й дитинi сво© молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочу : "Ану-ну,
синку! учися змалу: на старiсть - як нахiдка буде!"
Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у не© був
одним один. ©й тяжко й страшно було подумати, що, як виросте ©© одинчик, а
тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та
замче ©© ясного сокола ббзна за який край свiта, - вона його, може, бiльше
й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед криваво© сiчi, зложе вiн
свою русяву головоньку, а вона, мати, не закри очей сво©й рiднiй дитинi:
©х хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять
жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня - принесе вiсточку,
що ©© син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке
згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто. шматочок
одрива од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб
велика заступниця наслала мир на ©© рiдну сторону i захистила вiд напастi!
Жахаючись то© страшно© хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася,
материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до не©.
I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина,
що збив таку кептюгу коло землянки.
А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в
сво© руки, цiлу , милу , i стиха, любим голосом, малю йому картину iншого
життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньо© працi на сво©й добрiй
нивi; зимньо© лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що
одно говоре, друге белькоче, а трет в колисцi мугиче; серед добрих сусiд,
що - не дай, боже, хвороби - i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове
товариство, котре всюди несе смерть за собою!
Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив
ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав ©х з бою, а ходив собi
по городу або по полю та весело виспiвував.
Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що
робити, кого слухати. Оце батько розкаже про на©зди на Туреччину. На
другий день Iвась i вою з нею. А тут мати, увечерi, сво©м пестливим
голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кида -сво© бо©ща
та руйнування, любу ться красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом
усяким - пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слуха дзвiнку жайворонкову
пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! - не висипа
окопiв, не ри шанцiв, не бере ©х бо м...
- А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - пита батько.
- Не хочу!
- Чому?
- Мати не велять...
- Чому?
- Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з
ними в миру жити!
- Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли ©х не
вкладеш, то вони тебе уло-жать...
Оже важчим зда ться Iвасевi тихе, люб'язне материне слово, нiж суворе
та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то
вiн зовсiм покинув iграшки в бо©, та став ходити бiля волiв, додивлятися
до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi -
увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже
бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворi , - нiж од
приповiстки батьково© за татарський набiг мати радiла. Та й батько - не
то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi
лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже
старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi - не стало братства. Козацька
старшина, що колись, вибираючи, на ©© голови груддям кидали, щоб не
зазнавалася, - позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до само©
землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi,
розкинули сво© тенета - i, як зайцiв, ловили в них просту темнбту... Не
стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом
Укра©ну облягло панство, позалазило в саме серце - i, як те гайвороння,
шматувало ©© полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi - та вже було
пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, сво©ми
кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом,
од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного
мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не
чужих, а сво©х уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали
вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки
не вряди-годи шукали ласки в панiв - бiгали од козацько© старшини,
просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина - як брати рiднi© Ворон
ворону ока не виклю . А часто - сам пан, сам i старшина... Хто сам собi
ворог?

Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли приходилось дожидати,
що от-от i ©х залигають... А кругом неволя, кругом сум людський - нiкому
порадоньки дати. Пiднялись були за_ Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись
у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi
попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до
турка; а третi - на Вкра©ну, до плуга. Придибало ©х щось два чи три й у
Пiски, - та незабаром i померли. Тiльки й пам'ятки, що церков почали
будувати...
Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його
гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як
палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщансько© громади. Один
одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й
недоладне при-йшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь
вороги - i ворогiв нема , бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись
силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у
старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм
свого хатнього, нема ... Сумно й глухо!
- Пустi , глухне наш край! Незабаром i заплiснявi серед тако©
каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давн .
- I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у
неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi
посiла... Не, даром у пiснi спiвають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви
нашi степи й луки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справляють...
Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому кра©! Усi
рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi - скiльки
хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А
тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! нема
добра... нема - та вже, мабуть, його нiколи й не буде! - додасть, як
гвiздком приб' , та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скребуть...
Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинае: - З ляхами-панами ми
билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас
нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим
салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть ©©, здоровi, поки ще цiла... поки не
здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дба ...
Братове лихо - чуже лихо! Нема дностi - чорт ма й волi! А якби гуртом
забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..
Отак не раз i не два вигуку було, розпалившись, п'яненький Мирiн сво©м
сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.
Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з
Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були -тiльки бучi,
колотнеча та сваволя.
- Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд
турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було,
убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
- А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн.
-_ А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... _У нас i хлiб , й
скотинка прибува , й захист безпеч ний... Живемо, як i люди!
- Живете? - кричить Мирiн. - Нидi те, а не живете! цвiтете... Та
постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам
боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно
вже, вiдкiль вiтер вi ...
- Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться!
- Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку Мирiн
та й затихне...
Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть
руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а
найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан
полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi
вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як ©м
коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi женився,
нi замiж не йшов, не заплативши куницi...
- Та воно й правду каже дядько Мирiн, - процiдить хто-небудь крiзь
зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому!
Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар - мовчить. Видно