Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

стiну.
Пiсля молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова,
хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намiрялись пропхнути
Га цького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного,
хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в свитi, а вийшло так, що
ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкуновi зробили невеличкий
перепочинок.
Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саенко, син
сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саенко - здавна
чоловiк неспокiйний. Ще за Василя Семеновича вiн було не пропустить
виборiв, щоб не наговорити, як казали про його, "сiм мiшкiв гречано©
вовни"... Оже та вовна була для панiв Польських гiрше гiрко© гiрчицi.
Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Са нко не пропускав случаю, щоб не
побрити сво©х сильних родичiв. Простi люди його любили, як чоловiка,
котрий не змовчить сильному i стане завжди в пригодi немiчному... Зате
пани та жиди Са нкового духу боялися, та й недурно. Напакостити пановi,
придавити жида - стало втiхою для його. Так оцей-то "лiберал", як його
звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних, вiн
доказував ©м "всесословность земства", довго й красно розводив ©м про
"интеллектуальную деятельность", котру вони, за "прошлi грiхи", повиннi
були оддати на "алтарь общественного благополучия". То повертався до
простих гласних, нагадував ©м про "рiвноправнiсть", умовляв ©х самим дбати
про сво© "iнтереси", про "народне благо". А на заключку всiм гласним разом
радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.
По хатi пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо
головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали
ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?!
кого тепер?"
Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потiм з Кряжовим,
задзвонив у дзвоника i, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче
вибиратись?
Шелест потроху стихав.
Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися.
- Ось хiба Варениченко... - якось несмiливо, крiзь зуби, процiдив
старшина з Пiсок.
На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко - i затулив рукою свого
рота: "мовчи, мов, нескребо!"
- Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив предводитель.
- Ось!.. ось!.. - почулося з-пiд стiни кiлька голосiв, тикаючи
пальцями, де сидiв Чiпка.
Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.
- Вы желаете? - спитав його предводитель.
- Та коли людська ласка та панська воля, - одказав Чiпка, пiдводячись,
- то й про мене...
Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю.
Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали
Са нка в губернськi гласнi.
Вибори скiнчились. Селяни пороз'©здились по домiвках. Пани
забенкетували в городi.
Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати.
- А що?
- Усе гаразд! - скрикнув радо Чiпка. - Тепер я, Галю, не тiльки
гласний, ще й член в управi...
- Невже? - разом - зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя.
- Далебi... вибрали! - хвалиться вiн.
- Кого вибрали? куди? - почувши останн слово, пита Мотря, висунувшись
у вiкно.
- Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi в вiчi, по
виду в не© пробiгла нерадiсна смужка.
- I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо. - Ще,
не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi - буде...
- Не бiйтесь, мамо: не подамся! - заспокою ©© Чiпка.
- Ще встрянеш куди... - сво -таки Мотря.
- Нiчого ви, мамо, як я бачу, не зна те, - одказу без гнiву Чiпка. -
На те ©х воля... А може, я, мамо, людям у пригодi стану... добро яке
зроблю...
- I вже, сину! Ти - один, а ©х скiльки...
- Один, та добрий, - оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли
обо в хату.

Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську шану,
повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже снувало
перед його очима, заволодiло його думками. Лагодився Чiпка громадi
служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже й
жiнки, голубку-надiю - давн забути i слiд його загладити... А вийшло
так... що - де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю!
Вибiр його в управу, зроблений пiд гарячий час, без поради, без
розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса дивилася.
Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавнiй
голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за жiнкою багатство, вискочив у
люди, мiж пани, куди вони перлися з самого малку, що ©м снилося й
ввижалося - та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один
одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин брата ться з
"хамом" та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Са нка, що це
вiн так зробив на глум, на сором цiлому повiтовi... Товаришi по управi
вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що,
коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправля с а м! А
Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законiв, чи не
знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як вiн боявся,
мiг стати йому на переметi, шкодити, не допускати просовувать лапу до
земських грошей...
Шавкун - битий жак! Недаром вiн посивiв, сидячи над бумагами. Вiн
метнувся сюди-туди; як той павук, сплiв, розкинув сiтку; ловив кожне
слово, яке йому треба... Нiчого сам не натрапивши, вiн повернувся за
порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. "Чи не було
чого, братику? чи не судився вiн? " - допитувався Шавкун. Чижик понюхав
табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й полiз
у шафу з старими дiлами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у
трете, у п'яте, в десяте; натрапив слiд, пiймав ниточку - та разом з
Шав-куном дiйшли i до клубочка...
- Найшли! - ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об
покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем.
Польского и о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi. Шавкун перечитав дiло, по
котрому "солдатский сьiн Варени-ченко оставлен в подозрении". Управу
обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як на те в
городi лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго
балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.
Чiпка нiчого того не зна . На маковiя по©хав у Хамло на ярмарок, та
вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як вiн вернувся додому,
за©здить до його Дмитренко, розказу дiло, радить самому заздалегоди
тiкати з управи.
Чiпка, як почув про дiло - мов хто його обухом лигнув по головi. Сором,
досада, злiстьусе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило
в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам вiн поблiд;
руки тряслись... Вiн почував сво©м серцем, що це верта ться за ним давн ,
простяга до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати,
вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити по хатi; блудив
мутними очима по стiнах... Одна думка обганяла другу; одна одну
випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну
з них; вони од його тiкали, зникали, однi тiльки кра© ©х на одну
хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не
податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею, чигав, як шулiка, коли
Чiпка пристане на його раду - сам "вийде в од ставку".
-Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилу мо, -
я б i тодi не послухав! - скрикнув Чiпка. - Хто скаже, що я чоловiка
вбив?.. Може, вони на сво©м вiку десятки, сотнi на той свiт позагонили...
А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило - всi рiвнi?.. Я людям служу...
мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
По©хав Дмитренко нi з чим!
На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного
Варениченка по неблагонадежности" .
Упала ця вiстка, як грiм, на Чiпчину голову... "Це гiрше крадiжки,
розбою! - дума вiн. - I назви цьому нема . Там - прийшов, узяв - i
нема... видно, чого нема!.. А тут усе ... i добро зосталося, i сам
зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу
твою обезславлено... Та нi! не буде цього... Ми ще помiря мось... Ще
побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не
тi люди!.."
Запряга Чiпка коней, ©де в Гетьманське. Не поганя - жене коней; не
везуть вони - мчать - та прямiсiнько до Пороха в двiр.
Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв, захирiв,
опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали,
очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже пiзнав
вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались, як давнi приятелi. Почула
Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на Чiпку - i вийшла
мовчки. На нiй - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...
Перше всього послав Чiпка за горiлкою: побiгла чорномаза дiвчинка,
Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд аж три чарки. Тодi
Чiпка похвалився йому сво ю пригодою. Не вта©в вiн нiчого: розказав, як
Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом
на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужикiв у земство,
якi були вибори... Сказано: нiчого не вта©в гострий язик ображеного Чiпки.
Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвiтив огонь у його
старих очах - i вiн написав Чiпцi жалобу. Хоч тряслася рука старого
писаки, хоч бризкало перо, - одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася.
Вилив Порох у жалобi всю свою злiсть, що накипала довгi роки: обсипав,
оцерклював старий ябеда панiв Польських так, що аж сам трясся, читаючи
Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту,
а сам по©хав у Пiски.

Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у предводителя.
Настягалось гостей сила. До самого бiлого свiту пили, гуляли, у карти
грали; один перед одним новиною хвалилися; радiли, що "хама" з управи
вижили...
Свiтом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського - i на хвилину
сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, - та з освiчено©
хати нiчого не побачив; тiльки чуть було, як застугонiли колеса,
проминаючи будинок...
Незабаром принесли з станцi© бумагу до предводителя.
- При©хав чиновник од губернатора, - сказав хтось, розпитавшись
поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хатi - i перелякала все гульбище. Усе
затихло, немов замерло... Якiсь переляканi погляди у недавно веселих очах
без тямку блукали по хатi; кожен дивився на другого - i мовчки переводив
погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а
по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вiтрець провiйнув листвою...
по всiх кутках зашепотiли.
Через п'ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увiйшов предводитель.
- Оце так! - скрикнув вiн, перевiвши дух. - Зараз подаю в одставку...
У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь спертий
дух виривалось кожне слово у предводителя.
- Що це? Слiдствi ... надо мною... над нами слiд-ствi наряжають... I
пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
- Що, що таке, Петро Васильович? - питають його, обступивши з усiх
бокiв... - Щось уже ... уже якась ябеда!..
-Как же, как же, - задрiботав вiн, мотнувши головою. - Нашi вибори не
признанi... слiдствi наряжено... I пiсля цього служить?.. Не хочу! не
хочу! - залементував вiн - i заходив по хатi.
Шавкун з одного кiнця зали протовпився в другий як стiна блiдий,
задуманий.
- Так... так... це вiн... вiн та Порох, - зашепотiв вiн, пiдступаючи до
Чижика. - Вiн три днi... нi, мабуть, буде з тиждень, як водився з
Порохом...
- А вже не хто, як не Порох! - обiзвався Чижик до товариша. - От стара
ябеда!!. Не здиха мось нiяк... у©вся, та й у©вся...
Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах.
- Зна те що? - зашавкотiв вiн. - Може, ще дiло поправимо... Треба
дознатись, хто писав жалобу... Коли справдi Порох, - тодi нiчого й
казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi?
-А справдi, - загуло кругом. -Треба довiдатись... Петру Васильовичу
треба по©хати до чиновника, розпитатись...
- Кому? до кого? - бришка предводитель. - Щоб я ©здив? Не буде сього!
- Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оi! - загукали
кругом.
- Не по©ду... виберiть кого другого... Я нi за що не по©ду... Надо мною
слiдствi ?!.
- Просимо... просимо!.. просимо!!. - ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсiм розвиднiлось, гостi подякували хазя©ну,
попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися
знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба.
Предводительського синка не було: вiн по©хав до чиновника. Незабаром
вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук:
- Читайте!
В хатi затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу;
одкашлявся, як дяк на криласi, глянув:
- Так, так... i рука Порохова... - сказав наче сам до себе - i став
читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тi © ябеди. Усяк аж голову
схилив, слухав, - як слухав винуватий школяр правдивi вичити про сво©
вчинки.
Шавкун скiнчив.
- Клевета! ябеда!! - загукали кругом. - Жалiйтесь, Петре Васильовичi це
- обида... Хiба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище
крiпосникiв"? Хiба можна?..
- I як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гiрко вимовив...
- Пiдiть же! - каже другий, здвигнувши плечима.
- Это давление администрации... вмешательство в земские дела! - гукнув
хтось з кутка.
- Та... так... вмiшательство. Нада мiнiстру писать.
- Егеж, еге... Мiнiстру! мiнiстру!.. От лiца всего дворянства. Ми все
вас просiм, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
- Харашо... харашо, - од мовля вiн, од дувшись як iндик.
Шавкун з Чижиком переглянулись, - i iскорки смiху заблищали у хитрих
очах.
- Ось постiйте... не гарячiться так! - каже Шавкун. - Чого нам до того
мiнiстра лiзти? Нам треба спершу це дiло забити, позбутись його...
Шавкунова рада взяла сво . Шавкуна послухали i змовились, як в один
голос, казати чиновниковi про вибори.
У дванадцять годин при©хав чиновник до Польського удвох з справником i
прийнявся за дiло... О шостiй годинi сiдали гостi за довгий стiл обiдати.
На покутi сидiв чиновник; по праву руку Польський; по лiву - Кряжов...
Здавалося - то сидiло три давнiх приятелi, котрi, не бачившись цiлi довгi
роки, на превелику радiсть зустрiлися... За столом на покутi iшла весела
розмова, смiхи та жарти... На однiм крилi i на другiм розмова iшла тихше,
а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помiтити, що покутня радiсть
крайком зачепила й ©х... Навiть на захирiлих, судових пиках Шавкуна й
Чижика, що поруч сидiли у кiнцi столу, навпроти покуття, - видна була
якась веселiсть-Багатий на смачнi страви, розкiшний на дорогi трунки, обiд
кiнчався. Моторнi лаке© розносили високi кришталевi чарки з пiнистим
шипучим вином. - Перший пiдвiвся чиновник, - уставив у лiве око стекольце,
пiдняв вгору чарку; подякував пановi Польському за добру учту; нагадав, що
адмiнiстрацiя вкупi i в "союзе с привилегированным сословием" повинна
"зорко следить" за "революционными элементами", - що обох ©х "интересы
общие", - що вони повиннi пiддержувать "государственный строй", - берегти
його од "напора безумных социалистических идей", котрi тепер злочинцi
розсiвають всюди... i красна, i вчена була та рiч: гетьманськi панки ще
зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило пановi
Польському здоров'я, а "правилегированному сословию" радило злить його
"интересы" з "интересами администрации", од лиця котро© чиновник
примовлявсь випити за "общее народное благо"...
Випили за "благо"... Лаке© знову поспiшили поналивати чарки. Пiдвiвся
Польський - i тiльки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого
гостя"... Випили й за "дорогого гостя". Лаке© знов наповнили чарки.
Пiдвiвся Кряжов - i розпустив свого довгого язика про той розбрат, який
пiшов мiж двох "сосло-вiй"; похвалив адмiнiстрацiю, що вона стереже
"интересы имущих классов", що вона пiддержу " кономическое развитие
страны" - помага стро©ть залiзницi, помага заводити "банки", обороня
"отечественную промышленность покровительственною системою", - просто
сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов прохав
випити за адмiнiстрацiю... Чиновник подякував вiд "легкого сердца" i
примовивсь випити за "дворянское сословие".
Обiд скiнчився. Повставали з-за столу; подякували хазя©новi - i
розтеклися скрiзь по будинку. Гомiн, галас! Однi дивувалися красномовству
чиновника, другi пiдхвалювали Кряжова, а третiм найбiльше подобалась
"скромность" рiчi предводительского сьiнка"...
Тiльки один Шавкун з Чижиком дивувались усiй отiй "комедi©" - i, стоячи
в кутку, радились нишком: як би ©м здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за пiвнiч, чиновник став прощатись.. Перед
рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче
збiжжя зложене було у невеличкий чемодан i положено у ногах поштаря.
Адмiнiстратор сiв; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний
дзвоник - i тiльки курява встала...
- По©хав! - у один голос сказало кiлька душ.
- Хороший чоловiк!..
- Чудесний... хоч i молодий... А розумний - не кат його взяв!
- Та ще б! Правовiд та не розумний... Ну, звiсно: благородне дитя...
- А коли б воно нам не нашкодило, - увернув хтось неймовiрний.
- Хто вiн? - оступивсь Кряжов. - Нiколи! Нi зроду-вiку... Ми його
зна мо, як облуплену овечку... Вiн у нас у банцi - по вуха застряв! В
довгу, як в шовку!.. Вiн у мене ось тут сидить! - Кряжов стулив мiцно
кулак i показав поверх голови.
- Ну, коли так, то безпечно! - в один голос зарi-шили Шавкун i Чижик.

Горе кажуть, об горе чiпля ться.
Вернувся Чiпка' з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серцi.
Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, по©хала до батька, бо Максим
занедужав.
-Чим? - пита Чiпка.
- Господь його зна . По©хав, кажуть, кудись на ярмарок любiсiнький,
милiсiнький, а привезли - ледве дише.
- Гм... А що у вас чувати доброго?
- Що ж тепер доброго почу ш? Нема тепер нiчого доброго... Он,
розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловiк з двадцять на©хало,
- та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи!
Чiпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! - дума вiн. - Оце ж
воно йому й iкнулося!.."
Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, - не хочеться i
в хату. Сонце саме заходило. Пiднялась вечiрня шарпанина. Там воли ревли;
там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi клопоти.
Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослуха ться... У його тепер
сво© клопоти, - не обберешся ©х...
Ходить вiн по двору - нудно; увiйде в хату - хатнi померки ще дужче
розвертають сумну думку. Розстила вона перед ним, наче страшний килим,
страшнi пригоди. життя... Ось i Максим лежить - перебитий, переламаний...
Ось висовуються давнi, знайомi тiнi; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другi
братчики... П'янi голови горять кривавим цвiтом; в очах пала хижiсть,
голоднеча... Ось пiднiмаються в пам'ятi панськi комори: про них нагадали в
земствi... пригадався сторож... I сторож, i Максим качались перед ним,
божевiльне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда.
Що б вiн тепер дав, коли б можна було ©© викинути з пам'ятi, забути... Так
нi!.. Таке не забува ться... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче
якесь страховище, ляка тебе... Навiщо ж воно верта ться? нащо воно
здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло менi дорогу тодi, як я
хотiв його слiд затерти... I сплива йому на думку земство, з сво©ми
плутощами та хитрощами, з сво ю образливою неправдою... "Воно менi
нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене заверта
до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз
перемiнилися?.. Чого ж ©м можна служити?.. Чому менi нi?.. Кожен з нас
несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, - один забувся про його, наче
спокутував, а менi - нема нi забуття, нi спокути... I не карали -
винуватий... Де ж та правда на свiтi?!."
Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мотря.
Тiльки один Чiпка не ляга : ходить, нудиться, кара ться... З хати
надвiр, знадвору в хату.
- Чого ти, сину, тупа ш! Чому спати не ляга ш?
- А вам спиться? - неласкаве одказав вiн. У голосi його забренчала
давня туга. Материне серце почуло ©© зразу - i злякалося.
- Спиться ж... - ласково одказала вона. - Чому ж воно не буде спатись,
коли така пора?
- Ну, то й спiть, коли спиться, - м'якiше сказав Чiпка та й опустився
на лаву...
У хатi. темно, тихо. Мотря тихенько зiтха ...
- Мамо! - обiзвавсь Чiпка.
- Чого, сину?
- Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiколи не буде?!
- Господь його зна , сину. Коли бiльше було отаке заводитись, як тепер,
то певно, що й тi © не стане, яка тепер ...
- Нi, мамо... Видно, нiколи не було тi © правди... нiколи й не буде© Не
заводилось би таке, коли б вона була...
Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову вийшов з хати та проходив
по надвiр'ю мало не до свiта бiлого...
На другий день по©хав Чiпка до тестя. Теща й жiнка стрiли його
переляканi. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось
довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно,
блiда-перелякана. Галин погляд свiтиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко
дивилась вона на чоловiка, немов казала: "Он, бачиш!"
Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, вiн
пiшов у свiтлицю. Звiдти доносилось до них страшне стогнання. У свiтлицi
на лiжку лежав Максим, перегнувшись удво . Раз по раз з грудей у його
виривались тяжкi "охи", раз по раз вiн схоплювався руками за перегнуту
спину. Його мучений вид уразив Чiпчине серце - аж забiгала мишка... Явдоха
пiдступила до недужого.
- Максиме! - обiзвалась вона.
- О-ох! - одказав Максим, важко зiтхнувши.
- Чiпка при©хав.
- Тату! здоровi були, -привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка.
- Ох-о-ох!..
- Чого се ви?..
Максим несамовито скрикнув - i схопився обома руками за спину.
Скривлений у рота вид показував страшнi болi. Вiн похлинувся,
закашлявся... Забулькотiло в грудях; Максим виправивсь, трiпнувсь; розкрив
широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй погляд - погляд
нагло© смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок.
Як пiдняли платок, - Максима вже не було... Мука застигла у його на
лицi, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витрiщеними очима...
Галя глянула - i скрикнула... "Умер!.. умер!.." - кричала вона не сво©м
голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки.
Чiпка зиркнув - i затрясся... Вiн нiколи не бачив такого страшного,
холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть, бабина. Там - тихо,
наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним
болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чiпки
закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на
груди...
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком
Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав - i вийшла з ним з хати, боляче
стуляючи очi, з котрих туга ледве видавила двi сльозини...

А в Гетьманському пани радiли, що по ©х сталося. Вибори утвердили, а на
Чiпчину -жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась i земська рада. На раду прибули однi пани: селяни не
по©хали. Однi, як Лоза, через те, щоб не чути тако© бридко© лайки та
ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другi не по©хали за
возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та й щодня...
Радили раду однi пани.
Через тиждень чутка про ту раду оббiгла цiлий повiт. Перш усього
розказували, яке велике жаловання положили членам в управi; потiм того
жалiлися на якийсь чудний налог з землi: у кого ©© бiльше, той платить
менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що шляхи, греблi й
мiстки будуть рiвняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими
руками...
Чiпцi тепер не до того. Його заклопотали хатнi клопоти. Треба було
тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий
мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чiпка
по©хав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним, -
як сто змi©в разом ужалило його серце© Не розпитуючи, як, що, за вiщо,
-вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, - вийшов неборак з управи, наче
вчадiв... Голова ходила ходором, кружала, болiла; в висках - як хто
молотком стукав; в очах- жовто, чорно; а в ушах - пищало, стогнало,
вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по ярмарку... Ходить
помiж возами, попiд крамницями - роздивля ться, слуха ... Тiльки й речi,
тiльки й мови, що про земську раду, про налог!..
- Зна те? - пита , усмiхаючись, один великопо-мiсний панюга другого.
- Знаю, знаю...
- Синок не уступить батюшцi...
- Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
- Ото ©м - всесословнiсть! Хотiли рiвноправностi, - оце ©х i
порiвняли... А то справдi - всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер
знають!..
- Оце самоуправа!! - запихкавшись, з переляканим видом, стрiча
мiлкопомiсний панок сусiду. - Чули про налог?
- Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далi...
- Оце так! - пiдскаку третiй полупанок. - Цього ще не було, щоб без
сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто ма на десять рублiв, - з того бери
руб, а хто на тисячу - копiйкуi А тепер, при самоуправi, дiждали...
- м що? - четвертий каже. - Вони собi повбирались в управу, лущитимуть
з нас грошики - та й нi гадки!..
- А нашому братовi - дошкуля, до самих печiнок доходить... - веде рiч
перший.
- Та ще як дошкуля! - пiддержу третiй: - такими поборами печiнки
витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То було сякi-не-такi, а
все-таки три сво©х робiтники, а тепер... бiда та й годi!.. А народ так
розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi за ласку, нi за