Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Минали днi..
   - Яво, - казав я через тиждень. - Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
   - Та! - махав рукою Ява. - В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас - будь здоров!
   Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує - нiби у самiсiньке вухо шепоче.
   Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
   Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
   - Квартальний Пуговiцин... вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан - чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
   Тут у п'єсi написано "зiтхає". Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
   - От щучий син! - на весь зал гаркнув дiд - От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
   Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
   "Бу-бу-бу... Ревiзор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!.. Ру-ру-ру... П'єса!" тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi - "Ревiзор"' "Ревiзор", - аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси "Ревiзор" нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом - Гоголь...
   Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от...
   Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi - навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
   Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона "вже почала другий вiраж", що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин - боже дерево - їсть, ми самi бачили *), (Ми й собi пробували той полин їсти, але на другий день кинули - гiрке; хай, може, як постарiємо, тодi... А то й зовсiм не треба нам такого гiркого несмачного довголiття... (Примiтка Павлушi Завгород-нього.)) баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, - ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
   - О! Я ж вам казав! - на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. - Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде...
   За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
   Але стривайте, стривайте...
   Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! - По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
   В залi гасне свiтло.
   - Ану! Ану! Ану! - кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
   Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).
   Все!
   Почалося.
   Тепер подiтися нiкуди.
   - Я запросив вас, панове, щоб... - чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
   Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: "Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!" Як заклинання.
   Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але... Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i... Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки...
   - Гга-га-га! - гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило...
   "Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть - все буде гаразд!.."
   - Гга-га-га!
   "Ну, от! А я, дурний, боюся!.."
   Все ближче, ближче, ближче...
   От уже зараз, зараз...
   Як тiльки Карафолька скаже... О.!.. О!.. О!..
   "Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i - шасть..."
   У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.
   - Надзвичайна подiя! - одчайдушне гаркнув Ява.
   - Несподiвана новина! - одчайдушне гаркнув я.
   - Що? Що таке? - сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
   - Непередбачена справа, - гаркнув я. - Приходимо в готель...
   - Приходимо з Петром Iвановичем у готель, - перебиваючи мене, гаркнув Ява.
   В залi мертва тиша.
   "От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!" - промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене... I...
   - Е! - гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати "Е". Але далi... Нiби враз хтось у вухо менi - ххху! - i все з голови моєї через друге вухо - фiть! - i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного - наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте "е" в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.
   - Е! - гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж... Що й у нього все з голови - фiть! - i нема...
   - Е! - гекаю я втретє. I дивимось.
   - Е! - гекаю я.
   - Е! - гекає Ява.
   I знову дивимось... У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.
   Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)
   - Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. - реве зал.
   Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.
   Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: "Як твоє прiзвище?" - я, мабуть, не змiг би сказати.
   А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: "От молодцi! Ну й молодцi!"
   Це вже занадто!
   Бiльше витримати я не можу.
   Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени...
   Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.
   I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява - Бобчинський.
   Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь "Ревiзор" Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну - нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється... Скандал... Панiка... Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков - Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося... А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж... I тепер нiхто цього не побачить.
   I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль - попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.
   А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.
   Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..
   Лишенько!
   I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
   Жили ж собi спокiйно й весело.
   Чого нам треба було?
   У Се Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!
   А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник "Салют". I.. утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.
   Це було минулого лiта.
   Було так.
   РОЗДIЛ II
   Випадок у метро. "Космонавт". Конфлiкт з київською мiлiцiєю
   Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i моєї рiдної тiтки.
   Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, - це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка... Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.
   Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено... Ви злазите з поїзда, заносите свої "чамайдани" в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн "Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не..." - далi ви вже не чуєте...
   Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику...
   Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком - "Вибачте!" - усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо... Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах - люди, посерединi, на брукiвцi, - машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад любо глянути. "Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину", подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.
   Ми з Явою завмерли - невже перебiжить?!
   Та враз - цюррр! - наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
   - О! Бачив? - гордо сказав Ява. - Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
   Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:
   - Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?
   - А я льотчиком, - вперто сказав я. - Ти ж знаєш!..
   - Як хочеш, - сказав Ява i зiтхнув.
   Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики ("по три кiлограми "Тузика" на день можна їсти"). Тодi футболiст київського "Динамо" Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
   Я ж - нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.
   Навiть дiд Салимон сказав недавно: "Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!"
   Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви - за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки "Тузик".
   Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера - кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!
   Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
   Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику...
   Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
   Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться - така велика!).
   Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
   Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!
   Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються - колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
   Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: "Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!"), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає...
   Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, - це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!
   Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.
   На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.
   Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова "Киньте п'ять копiйок", були гостинно вiдкритi, проходити "зайцями" ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували... Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож...
   Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли...
   "Якi ми все-таки культурнi й благороднi", - з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
   - Диви! Диви! Старшина Паляничко! - зненацька вигукнув Ява. - Давай доженем!
   I тiльки я встиг роззявити рота: "Га? Де?" - як вiн уже дрiботiв по ескалатору.
   Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
   За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, - справжнiсiнька тобi кiнозiрка.
   А ще нижче "кiнозiрки" їхав мiлiцiонер, - справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
   Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
   Гур-гур-гур! Мить - i ночви вдарили ззаду по ногах "кiнозiрку", "Зiрка" не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.
   Ми отетерiли.
   Слiпучо красива, як цяця мальована, "кiнозiрка", сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки - важко та й нiколи було зрозумiти.
   Ще мить - i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А "зiрка", не мiняючи пози, гайнула далi.
   Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: "Побережись! По-бережись!" - наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, - тiльки що батогом не цвьохкав.
   "Зiрка", збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, проїхала через увесь зал i спинилась.
   Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на неї i суворо сказав:
   - Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!
   Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:
   - Мої ночви!.. Мої ночви!..
   Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав:
   - Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
   Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в один бiк, - це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!
   На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.
   "Кiнозiрка", що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:
   - Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.
   Навколо смiються.
   Як вiтали "зiрку"-"космонавта" мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.
   На наступнiй "Арсенальнiй" станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi...
   Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, - ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв - то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, - ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять...
   - Ну? - ледве сказав Ява.
   - Ага, - ледве сказав я
   - Тю, - ледве сказав Ява
   - Тьху, - ледве сказав я.
   Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.
   I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.
   - Да... - зiтхнув Ява. - Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме...
   - Та йди ти! При чому тут це! - пробував виправдатися я - Нiхто ж нас не бачив. I взагалi - все ж минулося. Чого ги!
   - Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив... А в них зорова пам'ять - будь-будь! Професiйна.
   - Та! - махнув я рукою.
   - От тобi й "та"! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет - це, брат, така штука... - Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.
   - А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! - не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. - Ненароком зачепили ночви i... Хiба ж це навмисне?
   - Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож...
   - Не щастить нам у метро, - зiтхнув я. - I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера...
   - Закон парностi, - зiтхнув Ява.
   Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той "закон парностi", про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi - як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: "I так горе, i так двоє".
   - Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, - сказав Ява i раптом усмiхнувся. - А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах...
   - А що ж! Як на ракетi - фiть! - I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? - заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене мiлiцiєю.
   Ява пiдвiвся з землi:
   - Ну, то куди тепер пiдемо?
   Я здвигнув плечима:
   - Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо...
   - Це правильно, але... - i Ява замовк.
   - Що?
   - Та якби... - i знову замовк.
   - Що?
   - Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Iгоря, Сашка-"штурмана"... Такi ж хлопцi класнi... - i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать...
   Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв - п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся - як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i - вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: "А треба ж було їм їсти вкинуть!.."
   Але стривай, я тобi не київський мисливець!
   - Воно дуже добре б, - кажу, - тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема... Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б - берегти адресу якоїсь там Вальки.
   У Яви тiльки - раз! - щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв...
   I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... I через що? Через якусь чаплю у спiдницi... Тьху!
   Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява... Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, - її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка написати Вальцi листа. Я робив - тьху! - i казав: "Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш..." Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось.