Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови - Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на "тачцi". I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах - матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.
   Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:
   - Вас зараз знiмуть! I справдi - вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата - виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг - врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi - порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це - вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.
   Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: "А де зараз Павлуша? Що вiн робить?" I раптом здригнувся, - я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке... I я не знаю, чому це так, але це закон.
   I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.
   У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi... На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно - Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно...
   Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!
   А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..
   Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга - то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.
   На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi - стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.
   Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.
   - Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! - загукала баба Мокрина.
   Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди - i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова - не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.
   - А як ви її туди випхали? - спитав Пайчадзе бабиних дочок.
   - Та по сходнi ж, по сходнi, - пробасила одна.
   - Десь її змило, - пробасила друга.
   Сходня - то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.
   - Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, - промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!
   - Да, доведеться на вiрьовках, да, - погодився Пайчадзе - Айда!
   Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
   - Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки...
   Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати - пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
   Замукала стривожено корова - солдати вже обв'язували її вiрьовками.
   - Обережненько! Обережненько! - зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
   - Та не гавкайте, мамо! - роздратовано гукнула котрась iз дочок.
   - Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! - пiдкинула друга. - Спокою од вас нема!
   - От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! - забiдкалась баба Мокрина. - Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
   I раптом голос її набрав сили й металу:
   - Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
   "Щось баба явно передала кутi меду, - подумав я. - Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу".
   - Та цитьте, мамо!
   - Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! - знову закричали дочки.
   Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
   I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!
   Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти...
   - I пожалiти, i захистити нiкому - простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: - Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою... О господи!
   I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.
   Нiхто на її зойк не звернув уваги.
   На кам'яницi було гамiрно - кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: "Сюди!", "Давай!", "Тягни!", "Держи!", "Пускай!" Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища...
   - Пропало!.. Пропало!.. О господи! - розпачливо повторила баба Мокрина.
   РОЗДIЛ XXI
   Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь
   Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг - для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв - i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.
   Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!
   Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.
   Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу - вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так - побачив! Бо перед нею горiла лампадка... Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув - i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла - хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних - вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами - мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба - невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю - для себе.
   Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.
   I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справдi диво? Може... Тут я вперше придивився до iкони i побачив... бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима - спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.
   Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.
   Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: "Темна вода во облацех", якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона - вода...
   "Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, - з жахом подумав я. - I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все...
   Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво "крем-брюле". Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить - i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо...о...о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую...
   РОЗДIЛ XXII
   "Давай руку!" Я знову з ним. Що було за iконою
   - Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
   То був голос... Павлушi.
   Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що то менi мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в сiнях у стелi хiд на горище! Як я ранiше не розшолопав! Iз останнiх сил, ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.
   Свiтло лiхтарика заслiпило мене, i я нiчого не бачив. Тiльки чув Павлушин голос:
   - Давай руку! Давай руку!
   Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як її цупко схопила його рука. I лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повiтря одразу цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.
   Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку. А я стискав його руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в моєму життi.
   Коли я трохи вiдсапався i очi мої звикли до свiтла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було - певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не вилiз нiколи Павлуша почав потроху пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час сповзав назад у воду.
   - Нiчого, нiчого, зараз... Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! - заспокоював мене Павлуша, крекчучи вiд натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води i перевалився, як лантух, на горище.
   Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав йому руку на плече i сказав, затинаючись:
   - Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець... От вталапався...
   - А я бачу, що ти пiрнув... Потiм бачу - тебе нема... Мало чого, думаю... i - на горище.. - Павлуша на хвилину примовк. - Знаєш, я як побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав - де ти є... А ти тут.. Я тебе шукав, знаєш... Думав, щоб разом по човна .. Але ти десь...
   Я засмiявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засмiявся. Бо нiчого смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав мене! Вiн шукав мене! Чуєте! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з ним назавжди! Та вiн же Павлуша! Павлуша!
   Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом вiн сам засмiявся Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.
   I хоч мокрi штани i сорочка, противно облiпивши моє тiло, страшенно холодили, менi було так тепло, так хороше, як, здається, нiколи.
   Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!
   Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобi все: i твою зраду, i твоє малювання, i твої слова образливi для мене, i те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти не дальтонiк... Прощаю! То все не твоя вина. То все тая... ну, не буду! Не буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i не гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о хлопець! I немає для мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та не вмiю. Не цiлуються хлопцi мiж собою, не заведено. То тiльки дорослi друзi-чоловiки цiлуються.
   Чи розумiєш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумiєш. Я по смiху твоєму вiдчуваю, по тому, як ти дихаєш навiть. Я ж тебе так знаю, як нiхто в свiтi, як мати рiдна не знає.
   Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:
   - А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пiрнути у вiкно . Це ж загинути - дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона там за iконою могла ховати? Ну, грошi... Ну, облiгацiї трипроцентнi... Та хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дiдько з ними!
   Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на iудзика застебнув - щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.
   Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
   - Та ти що - таки дiстав? - здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: "Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!" А воно, бач... Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.
   Але скромнiсть не дозволила показати, що менi приємно. I я сказав: "Та!" - i махнув рукою, - мовляв, що ж тут такого?
   - Ану, присвiти лiхтариком, - попросив я Павлушу i почав обережно розгортати пакуночок - газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стiльки розгорталася, скiльки вiдпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарештi газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, i ми побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився нижче i прочитав на згинi:
   "...знову в бiй. Бережи донечок наших i себе. Цiлую. Михайло.. "
   Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.
   То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали...
   I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно - все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.
   I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: "Бережи донечок наших...", а вони, бач: "Не гавкайте, мамо". I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них...
   I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив... Де ж справедливiсть?
   I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.
   Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне - i все.
   - Ходiмо зразу їй оддамо, - сказав я. Ми пiдвелися.
   - Я отут-о, через горищне вiкно влiз, - розповiдав Павлуша. - Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.
   Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.
   - Ти давай лiзь, а я посвiчу, - сказав Павлуша.
   - Нi, давай разом, - мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.
   - Ну, давай, - не став вiн заперечувати. - Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.
   I ми полiзли.
   Я перший.
   Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.
   Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: "Свят! Свят! Свят!". Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
   - То я, бабусю, не бiйтеся, - проказав я i простягнув їй листи. - Нате ось!
   Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
   - О господи! О господи! - промовила розпачливо i знову заплакала. - Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
   I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
   Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
   - Зараз, бабушка, зараз...
   Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
   Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
   Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
   А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких...
   Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
   - А де пацан, га? Пацан де? - почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
   - Та я тут! - цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. - Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
   Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. "Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками", - заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз - спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
   РОЗДIЛ XXIII
   У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
   Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
   - Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, - процокотiв я i взяв весло.
   - Ану стривай, - сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на "блискавцi", з каптуром.
   - Та ну... - почав я. Але вiн перебив мене:
   - Вдягай зараз же, бо... - i силою натяг на мене штормiвку.
   - Н-ну д-добре, я т-трохи.., а п-потiм оддам.
   Зашморгнувши "блискавку" до пiдборiддя, я взявся за весло.
   Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько "обштопала" нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
   Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
   Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
   Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
   Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла... Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла - бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
   I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так - запiзнився...
   I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
   - Слухай, - сказав я, - а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
   I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй - до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата - торiк поставили. Не хата, а будинок - просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
   - Пригинайсь, - сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
   Це було так дивно - запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.
   Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
   Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
   Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже... Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi... Хай тiшиться...