Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
   Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
   - Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява
   Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
   - Яво, - хриплю, - дивись!
   Ява глянув i зiтхнув:
   - Одна?
   - Одна.
   Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
   Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш.
   Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
   - Чого це? Давай менi ту
   - Нi, - кажу, - бери. Ти дужче їсти хочеш.
   - Чому?
   - Бо я, - кажу, - добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
   - А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
   - Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
   - А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i...
   - А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..
   Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином "порцiї" зрiвнялися.
   Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
   I раптом ми почули... пiсню.
   Три дiди, три дiди полюбили бабу,
   А четвертий манюсiнький причеиився ззачу.
   виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
   Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
   - Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
   Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
   Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
   Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
   I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
   - Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
   - I здається, я навiть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" - я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
   - Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! - проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
   I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
   - Гу-ук-ає хтось...
   - А, пiшли!
   - Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!
   Ми так i присiли.
   Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
   - Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балується.
   - Нє, не балується. "Рятуйте" кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? загукав Бурмило.
   Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно.
   - Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
   Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
   - Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. - Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
   Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
   - Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
   - Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. - Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
   РОЗДIЛ XII
   "Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!"
   Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
   У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей - сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
   Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
   А дiд Салимон каже:
   - А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
   - Та його ж не було в селi, - пiдкидає Гриць Чучеренко.
   - А де ж? - "дивується" дiд Салимон.
   - Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.
   - Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
   - Ми недавно компаси одержали... Не треба?
   - Га-га-га!
   - Го-го-го!
   - Ги-ги-ги!
   - От хлопцi!
   - От артисти!
   - I кiна не треба!
   - Ге-ге-ге!
   - Гу-гу-гу!
   Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
   - Привiт кукурузнику!
   - Здоров, козаче!
   - Наше вам вiд королеви полiв!
   Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
   Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
   I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй - вулицею...
   Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
   Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн до мене якраз намiрявся.
   - Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе.
   - Здоров, а я до тебе!
   - Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява.
   - Що, посилають кудись? - здивувавсь я,
   - Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю.
   - Куди?!
   - На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
   - Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
   - Буває. То ти не знаєш.
   - Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
   - А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
   - А що?
   - У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих...
   - Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
   Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: "Ги-ги... ги-ги". Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться - два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають - плавнi горять. Приходить: "Ху, - каже, - натопив. Тепер у селi тепло буде". Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села - так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
   - Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я.
   - Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. - От жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав.
   - Що за книжка? - питаю.
   - "Пригоди Робiнзона Крузо". Читав?
   - Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
   - Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
   - Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
   - Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
   Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її - свинство.
   - I надовго ти збираєшся на той острiв?
   - Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява.
   - Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
   - Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява.
   - Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що - забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
   Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
   - Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i... хоч на край свiту.
   Я зiтхнув.
   - А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
   - Нi, раз я вирiшив - усе!
   - А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? - з вiдчаєм сказав я. - З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
   Ява, зморщивши лоба, дивився на мене - щось мiркував. I, помовчавши трохи, сказав:
   - Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи... Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що...
   - Виходить, я буду в тебе дикуном, - уже веселiше сказав я - Вiн, значить, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
   - Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
   - То вiн був Крузо, а ти - Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього...
   - А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?
   Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.
   Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.
   РОЗДIЛ XIII
   Шукаємо острiв
   - Так ти що - сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? - спитав я.
   - Ех, який ти бистрий! "Сьогоднi!" - розсердився Кукурузо. - Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
   - А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.
   - Тобi - звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш - легко?
   - Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
   - Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
   - А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
   - Звичайно ж, я не скажу: "Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть". Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю... Щоб панiку не пiднiмав.
   - А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?
   - А менi що - хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене... - тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: - Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб...
   - А ти й рушницю братимеш?
   - Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового "Зауера".
   Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися - хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.
   В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:
   - Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
   - Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, - прохальним тоном сказав Кукурузо.
   - Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! - буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
   - Нiчого, пiдем, - тихо сказав вiн. - Я знаю ту "хвилиночку". Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
   Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх - тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив - у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi - для довбанки, i довгi - для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти - вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки беркиць! - i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли - нам не страшно.
   - Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, - сказав Кукурузо.
   Одiпхнулися ми й поїхали.
   Обiгнули острiвець - i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо - хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно - пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, - разi - i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа - морока! Добре гребе Кукурузо - нi разу в очерети не вгнався.
   Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора - геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
   Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь - анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi - як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас - i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк - метрiв за двадцять - наче й не вони, а iншi...
   Знову ми в стружку заїхали.
   Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-шi
   Качки пролетiли.
   Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
   - От би рушницю! - каже Кукурузо.
   - Ага, - кажу я.
   Пливемо. '
   - Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, - гiрко мовив Кукурузо.
   - Тьху! - плюнув я в той бiк.
   Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) - як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький - нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли - до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? - I так далi.
   I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком - є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
   - Здається, воно, - сказав Кукурузо. - Давай пристанемо.
   - Давай, - з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
   Ми пристали.
   Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля - на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, - качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, - у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
   - Курiнь я тобi поможу зробити, - сказав я, - ти ж знаєш, як я куренi роблю.
   По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
   На обличчi в Кукурузо було вагання:
   - Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
   - Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, - заперечив я. - Не можна ж точно копiювати.
   Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
   Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
   Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
   - Всi двадцять рокiв простоїть - гарантiя! - впевнено сказав я.
   Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин.
   - Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, - сказав Кукурузо - Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
   - Значигь, вирiшив уже завтра? - спитав я.
   - Аякже... Ти що! Через кiлька днiв мати приїде...
   Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
   - Перш за все ложку, - вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. - Солi обов'язково, без солi пропаду. - Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi - Хлiба! - з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. - Мало...
   Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
   - Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, - заспокоїв я його.
   - Чаю? - вiн покрутив у руках цибик з чаєм. - Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один...
   - Лiхтарика не забудь. Згодиться, - нагадав я.
   - Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
   Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
   - Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
   - Що вiн - жонглював ними, чи що? - здивувавсь я. - Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
   - Ти дуже розумний! - розсердився Кукурузо. - Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив - не переч!
   В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
   - Ов-ва! - спокiйно вимовив дiд. - Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
   - Та я нiчого, - замимрив Кукурузо. - Я... я... хотiв показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... вiн каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, дiду?
   Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
   - Ху! Мало не засипались! - уже за клунею видихнув Кукурузо. - I як ми не почули його крокiв!
   Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
   Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят - i хоч би що.
   Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра...
   РОЗДIЛ XIV
   Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв
   Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
   Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища - ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово "бички" закреслив i написав олiвцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томатi"). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
   Тепер лишилося одне - вiдпроситися в дiда.
   Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
   - Дiду!
   - Га?
   - Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
   - Одчепись.
   - Дiду!
   - Га?
   - Так я пiду.
   - Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
   Помовчали трохи. Потiм знов.
   - Дiду!
   - Га?
   - Менi з вами скучно.
   - Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
   - Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.
   - Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив...
   - Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.
   - У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
   - Дiду!
   - Га?
   - То я пiду. Да?
   - От пристав, як сльота до плота! А вроки?
   - Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.
   Я причаївся й думаю: "Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!"
   - Дiду!
   - Га?
   - Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього... От якi ви, їй-богу!
   - Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
   Знову помовчали.
   - Дiду?
   - Га?
   Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:
   - От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, - цього держака скуштуєш. Двоєшник!
   Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив "Граматику" i - до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув:
   - Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
   - Iди-йди! - буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв...
   На вулицi я приєднався до Кукурузо.
   Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.
   Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
   Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
   У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
   I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
   Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
   - Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бiйсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо...
   - Аякже!.. - не дав я йому договорити.
   I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
   - А тi двоє таки не шпигуни, - сказав я. - Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай - нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору...
   Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
   I знову ми стоїмо й мовчимо.
   - Ну так що? Давай їдь уже! - не витримує нарештi Кукурузо.
   - А ти що, поспiшаєш? - кажу я.
   - Та нє, я нiчого, але взагалi... Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
   - Та! - махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: "Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!" I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
   Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
   - На, - кажу, - тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
   Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
   Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi - на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi - на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi - на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi - трiйчастi - на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
   - Лови, - кажу, - на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.