Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   В душi моїй було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, - перелякалися б.
   - Не журися, - втiшав мене Ява. - Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I грає царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-моєму, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги...
   Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспокоїти мене.
   Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча - навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявляється - зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'єса-казка.
   - Про царя? - жваво спитав я.
   - Нi, про Червону Шапочку, - вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фойє артистiв побачити.
   - Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, - сказав Ява.
   Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надiї.
   Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося моє серце... Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив... Як же це так!
   - Стривай, не журися, - пiдбадьорює мене Ява. - Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке ..
   - Та! - махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться .
   - Хлопцi! Здоровте, хлопцi! - чуємо раптом Обертаємось на голос i бачимо - Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi.
   - Я вас зразу впiзнала, - радiсно скрекекече Валька. - Ви давно в Києвi? Ви з екскурсiєю приїхали, чи як? Ви самi чи з усiм класом?
   Я мовчу... Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь.
   А Валька не вгаває:
   - А ви на скiльки приїхали? А лиходiїв своїх ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити?
   Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова:
   - То чого... ми нiчого ми навпаки ..
   Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'
   Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася.
   Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiрує i голову назад повертає - на Вальку зиркає.
   - Голову скрутиш, доведеться задом ходити, - в'їдливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене.
   А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
   Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, - зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi.
   А попiд тином бiля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка єдина Бабусина худоба. I от пiд час дiї курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш - не гукати ж, не зривати ж виставу.
   Бачу - Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують - артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька.
   - Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! - вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: "Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!" По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.
   - А це мiй братик Микола, - сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.
   - Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, - нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.
   - То ви їх упiймали-таки чи нi? - спитала Валька.
   - Авжеж, - недбало кинув Ява.
   - I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
   - Нi, не заiубили. Але... - Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно... Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:
   - Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим...
   - До чого тут дорослi, - пхикнув Ява. - Ми самi...
   Вiн блискавично зиркнув на мене i.. прикусив губу Та було вже пiзно
   Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани - аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов...
   Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
   - Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?
   Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, - жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:
   - Нiчого... Все гаразд... Тепер ми квити... - обернувся до гурту. Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.
   Дiти, посмiюючись, почали розходитися - тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.
   - А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що - посварились? - не могла заспокоїтися Валька
   - Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, - Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.
   - А яка, яка угода? - не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)
   - Та потiм, пiсля вистави.
   - Ну, добре, то ви ж не тiкайте.
   - Гаразд.
   РОЗДIЛ VI
   Будка. Вухо за вухо!
   Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.
   - Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, - сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий - годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!
   Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.
   - Як це ми можемо пiти! Ти що! - говорить вiн - Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.
   "Ми обiцяли!" Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже "ми". Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв...
   Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.
   - А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!
   Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.
   - Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
   "Сама ти хвора", - роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
   Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:
   "Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай".
   - Так, сталося, - зiтхнув вiн. - Неприємнiсть сталася...
   I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.
   Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже - хай розказує, що це вже може змiнити.
   Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:
   - Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
   А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:
   - Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста... - i раптом очi в неї заблищали - А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого "царя", i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
   Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.
   - А вiн дома зараз? - спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.
   - Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.
   Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою - якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета - у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.
   Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Нi, не сюди", - i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли - це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.
   З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху - як на пароплавi, iншi - низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.
   Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.
   Лiворуч починалася лавра - тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю...
   - От де у сищикiв-розбiиникiв грати! - заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут... точно!
   Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi... Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
   Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.
   Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
   - Може, зайдем хоч на хвилинку - глянути?
   - Ет! - досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву - очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв... Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр... - все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i "Руки вгору!", i звуки погонi, i... все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.
   Сперечатися з ним зараз - це тiльки час гаяти.
   - Ми лише подивимось i все, - благально-нiжно глянув вiн на мене.
   - Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, заторохтiла Валька.
   Довелося зайти.
   - Тут лавра кiнчається... - пояснювала Валька. - Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.
   Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.
   - Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко.. вголос прочитав вiн.
   - Аварiйне барокко, - сказав я. - Капремонту потребує...
   Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.
   Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили - виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники...
   Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:
   "Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г."
   I на другому:
   "Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г."
   - От бачиш, - сказав Ява. - Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.
   - У нас тут багато iсторичних поховано, - сказала Валька. - В лаврi Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi - Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi - Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.
   Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.
   - Треба буде подивитися, - зiтхнувши, сказав я. - Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.
   - Ходiмте, ходiмте, - пiдхопила Валька.
   Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.
   Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
   В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка.
   Бiля однiєї з таких халуп, чи не найветхiшої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвiр'ячку греблися, нервово сiпаючи головами, бiлi бруднi кури i поважно, по-директорському походжав зозулястий iз хвацько збитим набакир гребiнцем пiвень. Нi грядок з городиною, нi смородинових чи малинових кущiв, як у iнших хазяїв на цiй вулицi, тут не було. Тiльки квiти: троянди, пiвонiї, пiвники, рожi, флокси, - що тiльки хочете.
   I маленька хатинка, як iграшкова, стояла в цьому квiтнику. Стiни хатинки були по сiльському чистенько вибiленi, а призьба пофарбована синькою, i по-сiльському висiли на стiнi пiд дахом пучечки якихось сушених трав.
   Ми зайшли слiдом за Валькою у двiр i ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врiвень з землею - без схiдцiв. Валька постукала Нiхто не вiдповiв Валька знизала плечима, потiм пiдiйшла до вiкна i, приклавшiї долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
   - Нема, ви знаєте, - нiяково сказала Валька - Мабуть, поїхав на Куренiвку до племiнника Вiн, як добре себе почуває, iнодi в недiлю їздить туди. Але вiн скоро буде, не хвилюйтесь. Вiн завжди iде зранку, а по обiдi повертається.
   Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довiрив - чоловiк, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. I я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
   - Ходiмо до нас. Я вам свої книжки покажу. I фотографiї. У мене аж два альбоми фотографiй Вiн скоро прийде, не хвилюйтесь.
   Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував i подався до племiнника на Куренiвку.
   Ми йшли назад.
   Дивне було враження вiд усього, що ми бачили.
   Тiльки-но була гомiнка мiська вулиця з тролейбусами, потiм враз церкви, затишок, хрести, старi могили, "генерал од iнфантерiї Красовський", потемнiлий фортечний мур, потiм - гоп! - виткнулися в небо щогли високовольтної лiнiї, потiм несподiвано - кривенька, сiльська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, рожа край вiкна, соняшник А внизу - набережна, по якiй трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч велетенський мiст iменi Патона. Лiворуч - метро просто з пiд землi через Днiпро по красеню-мосту рiвною стрiлою аж до обрiю шугонуло.
   I як воно все це, старе й нове, перемiшалося - просто дивно!
   Ми дiйшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових "кораблiв", на поруччi мiстка, що тягся вздовж другого поверху, сидiв головатий широколиций хлопець у картатiй сорочцi i синiх брезентових штанях, якi одразу привернули мою увагу.
   Я таких штанiв ще не бачив. На них було безлiч блискучих металевих заклепок, наче не з матерiї тi штани були, а з залiза, i не шитi, а клепанi.
   Побачивши того хлопця у "залiзних" штанях, Валька закричала:
   - Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш - побачиш, що то буде!
   - Отвалi! - сказав Будка i чвиркнув слиною крiзь зуби.
   - От побачиш тодi, побачиш! - не вгавала Валька.
   - Закрий свiй гроб i не грими кiстками! - презирливо скривився Будка.
   - А що таке? - крижаним голосом спитав Ява Я побачив, як вiн побурячiв. Нам все було зрозумiло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:
   - Та от взяв собi моду - дзвонить. I тiкає. Розважається!
   Ява кинув на мене погляд-блискавку, вiд якого в мене запекло всерединi:
   - Павлушо, ходiм!
   Ми кинулися до дерев'яних схiдцiв, що вели на другий поверх сарая.
   - Та, хлопцi, куди ви! Не треба! Нащо вiн вам здався! Будете ще зв'язуватися з хулiганом! - загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарськi благороднi почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дрiботiли схiдцями нагору, як моряки пiд час авралу. Тiкати Будцi було нiкуди, та вiн i не збирався тiкати. Вiн тiльки злiз з поруччя i стояв, обтершись на нього спиною i склавши на грудях руки. Вiн був одного вiку з нами, може, трошечки старший, але кремезнiший i ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигонi звикли i не до таких супротивникiв.
   - Дзвониш, значить! Тiкаєш, значить! - шипiв Ява, пiдступаючи до Будки.
   Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками.
   Тiльки процiдив крiзь зуби:
   - Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiтаєте вниз, як грушi.
   - П-побачимо! - прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всiєю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однiєю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу - щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке "самбо" змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв:
   - Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми чобi просто... просто передаєм те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати.
   Спершу Будка тiльки процiдив:
   - Кiнч-чай!
   Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився:
   - Пустiть! Ну! Пустiть! Ну!
   - А будеш iще дзвонити? Будеш?
   - Н-не буду... - ковтаючи сльози, промекав Будка.
   Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном.
   I вiн загримiв своi'ми клепаними "залiзними" штаньми вж донизу.
   Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по своїй широкiй мордяцi сльози, крикнув:
   - Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю!
   Посварився кулаком i зник.
   Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як героїв-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру.
   Братик Микола аж стрибав од захвату:
   - От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви... от здорово! Всiм розкажу...
   Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого.
   - А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я... - поцiкавився я.
   - То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать... Противний вiн... Нехороший... - Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки.
   Раптом Валька скрикнула:
   - О, Максим Валер'янович iде!
   З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк.
   РОЗДIЛ VII
   Максим Валер'янович
   Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий - такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було - попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.
   Все це надавало йому якогось "недiдiвського" вигляду.
   I знову, як на пляжi, я подумав - скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.
   - Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! кинулася йому назустрiч Валька.
   - Привiт, привiт! Що сталося? - бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.
   - Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, - заторохкотiла Валька. Ви нам мусите допомогти.
   - Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, - сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:
   - О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу... Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.
   Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.
   - Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? - усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. - Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!
   У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi - хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.
   I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi - нiби зеленi їжаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзної рiзної форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв.
   Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографiї. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi.
   Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi.
   Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi).
   Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович... голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi.
   Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв.
   А в кутку, де в богомiльних людей iкони, - висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодної iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого!