Страница:
Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
Гребенючка прямо сказала:
- Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
А взагалi, з тим розкопуванням доту - то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
- Скажи, Павлушо!
- Ага!
- Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
- Ой! Слухай, Павлушо! - раптом скрикнув я. - А давай...
I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
- Молодець, Яво! - скрикнув вiн. - Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
- Тiльки, щоб нiхто не знав, - сказав я. - Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми...
- То буде наша таємниця, - пiдхопив Павлуша. - Таємниця двох невiдомих!
- Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весiлля.
Такого весiлля наше село ще не знало.
Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi...
Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi - щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
"Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж - Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто - це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода - раз, свiже повiтря - два, люблять працювати - три, i майже нема лихих людей - чотири...
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх - це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це - обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок - ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала - всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче - з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все...
Третiм виступить Карафолька i прочитає... вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом...
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю - шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав - "мадригал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну...". Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А "Дорога наша Галино Сидорiвно" ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога i любима учителько!"
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч...
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував "службу безпеки", i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама - заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона - державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от... Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде "нашою вчителькою! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання.? Признавайтесь!" Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: "Рень, до дошки!" I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося...
У коридорi - знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, - нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати... I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, - здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки - наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"?
Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу... I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго... I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат... I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися - од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого "Москвича".
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один - оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу "таємницю двох невiдомих" втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
- Може... Ганю?
Я махнув рукою:
- Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться...
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї "таємницi трьох невiдомих".
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "таємницю", приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
- Ну, пiдключай! - кажу я, а в самого серце - як телячий хвiст, вийде чи не вийде...
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I...
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. "Слава Галинi Сидорiвнi!" - золотом палали на ньому слова з одного боку.
"Бажаємо щастя!" - червоно свiтилося з другого боку.
"Не забувайте нас!" - жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете - без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили - ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.
А я придумав "електрифiкацiю" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.
Я навiть не думав, що так буде здорово!
Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.
- Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!
На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.
А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. "Молодцi! Молодцi!" чулося крiзь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї...
Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!
Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували "Посiяла огiрочки", в другому - "Русское поле". Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.
Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.
Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.
I раптом...
Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.
- Вимкни! - крикнув я Павлушi.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.
Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!
- Павлушо! - скрикнув я i кинувся туди.
Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.
Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс - буце лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.
Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.
Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.
Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться... I як не гукай - нiхто не почує.
- Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! - почув я раптом голос... Гребенючки.
Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.
Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову
I от усе скiнчено.
Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як... як тигриця. Молодчинка!
I я подумав: "Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, - обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi..."
I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.
I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою - до останньої краплi кровi.
Ну, а... Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у "Чапаєвi".
Хай!
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
Гребенючка прямо сказала:
- Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
А взагалi, з тим розкопуванням доту - то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
- Скажи, Павлушо!
- Ага!
- Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
- Ой! Слухай, Павлушо! - раптом скрикнув я. - А давай...
I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
- Молодець, Яво! - скрикнув вiн. - Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
- Тiльки, щоб нiхто не знав, - сказав я. - Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми...
- То буде наша таємниця, - пiдхопив Павлуша. - Таємниця двох невiдомих!
- Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весiлля.
Такого весiлля наше село ще не знало.
Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi...
Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi - щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
"Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж - Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто - це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода - раз, свiже повiтря - два, люблять працювати - три, i майже нема лихих людей - чотири...
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх - це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це - обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок - ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала - всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче - з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все...
Третiм виступить Карафолька i прочитає... вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом...
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю - шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав - "мадригал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну...". Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А "Дорога наша Галино Сидорiвно" ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога i любима учителько!"
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч...
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував "службу безпеки", i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама - заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона - державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от... Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде "нашою вчителькою! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання.? Признавайтесь!" Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: "Рень, до дошки!" I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося...
У коридорi - знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, - нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати... I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, - здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки - наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"?
Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу... I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго... I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат... I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися - од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого "Москвича".
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один - оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу "таємницю двох невiдомих" втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
- Може... Ганю?
Я махнув рукою:
- Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться...
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї "таємницi трьох невiдомих".
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "таємницю", приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
- Ну, пiдключай! - кажу я, а в самого серце - як телячий хвiст, вийде чи не вийде...
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I...
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. "Слава Галинi Сидорiвнi!" - золотом палали на ньому слова з одного боку.
"Бажаємо щастя!" - червоно свiтилося з другого боку.
"Не забувайте нас!" - жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете - без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили - ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.
А я придумав "електрифiкацiю" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.
Я навiть не думав, що так буде здорово!
Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.
- Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!
На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.
А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. "Молодцi! Молодцi!" чулося крiзь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї...
Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!
Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували "Посiяла огiрочки", в другому - "Русское поле". Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.
Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.
Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.
I раптом...
Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.
- Вимкни! - крикнув я Павлушi.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.
Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!
- Павлушо! - скрикнув я i кинувся туди.
Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.
Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс - буце лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.
Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.
Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.
Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться... I як не гукай - нiхто не почує.
- Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! - почув я раптом голос... Гребенючки.
Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.
Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову
I от усе скiнчено.
Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як... як тигриця. Молодчинка!
I я подумав: "Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, - обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi..."
I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.
I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою - до останньої краплi кровi.
Ну, а... Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у "Чапаєвi".
Хай!