Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   I нам кортiло побачити все це... Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) - i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько.
   Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студiї не було! Не пощастило нам!
   Аж раптом...
   - О! О! - штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупеєю... Високий, ставний, iз суворим обличчям...
   - По-моєму, Кадочников... У ролi партизана... - шепнув Ява.
   Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича:
   - А... хто то? Як його прiзвище?
   - Петренко, - трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. Хороший чоловiк... Пожежник... Вiдповiдав на студiї за пожежну охорону...
   Тю!..
   - Якiсь пожежники пiшли... неiнтереснi... Навiть касок не носять... ховаючи очi, буркнув Ява.
   Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, - ну прямо, як у селi, "драстуйте" на кожному кроцi.
   Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: "Зйомочна група "Поцiлуйте мене, друзi!". За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
   - Ви менi, понiмаєте, зйомку зриваєте, понiмаєте... Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiмаєте, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiмаєте? Погляньте у вiкно! - вiн тицьнув рукою у вiкно. - У вас є вiкно? Подивiться, понiмаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiмаєте, сонця.
   Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого "понiмаєте" двох слiв сказати не мiг. Iнтересно - живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.
   - Безобразiє, понiмаєте... - востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: - Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... вiщунами погоди..
   - Синоптиками? - усмiхнувся Максим Валер'янович.
   - Да-да... Синоптиками... Оракули чортовi, понiмаєте... - вiн посварився пальцем на телефон. - Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра "Ленфiльм" забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них... через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон... Всi уже там... Побiгли... швиденько ..
   - Та ось тут у хлопцiв одна справа - почав було Максим Валер'янович, але "Поцiлуйте мене, друзi'" дуже чемно перебив його:
   - Вибачте, дорогий... потiм потiм, - вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. - Пiсля зйомки... Всi справи пiсля зйомки... Найневiдкладнiша справа зараз - зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! I ви теж... Я вас запрошую, дорогi мої, - звернувся вiн до нас. - Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб .. не той, понiмаєте...
   Максим Валер'янович весело глянув на нас:
   - А що? Ходiмте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво... Хочете?
   Авжеж, ми одразу погодились... А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: "Ой, як здорово!" Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.
   I знову пiшли ми довжелезними коридорами.
   Я йшов i думав: "I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться - чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає... I коли дерева балакають...
   Завели б собi на метеостанцiї курей - i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!"
   Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно... Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали... Iдем, iдем, iдем - кiнця нема.
   Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:
   - Драстуй, Вiтю!
   Наш "Поцiлуйте мене, друзi!" теж замахав руками i теж загукав:
   - Привiт, Женю!
   А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:
   - Привiт, старики!
   Ми всмiхнулися мимохiть - лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми - старики... Ха!
   Хоч оте звертання "старик" було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
   Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi - жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках - як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
   Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
   Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
   - Хто це? Чиї це?
   Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
   - Мої, - усмiхнувся Максим Валер'янович.
   - Вони в тебе знiмаються? - знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
   - То чого ж ти мовчиш! - вибухнув Женя. - Вони ж менi отак-о, - вiн черкнув себе долонею по шиї, - потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! - вiн притис руки до грудей. - Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятiй годинi.. на зйомку... сюди в студiю.. Я домовлюся з вашими батьками.. Всього на один день... Яка ваша адреса? - вiн уже витяг з кишенi блокнота.
   Все це було так раптово i так швидко сказано - як з кулемета, - що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
   - Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв... - говорив вiн, записуючи адресу. - О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привiт! До завтра...
   I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас - мене i Яву запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi - так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи - i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi... Я глянув на Яву - такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи .
   - Ну от! Я вас вiтаю! - весело сказав Максим Валер'янович - Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися... Кiно - це, братця, велика штука...
   - Найважливiше з мистецтв! - сказав Ява.
   - ...Що належить народовi! - сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
   - Яка я рада за вас! - тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопецью.. Горе тим дiвчатам!..
   - Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата... От побачиш! сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний...
   У душi моїй пурхали метелики...
   Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик . Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака.. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104... Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
   - Вимкнiть четвертий дiг! - гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас...
   Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я - майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi... Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.
   Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше - кiнозйомка, - не давало спокою...
   - Де Вася? - зцiпивши зуби, проказав "Поцiлуйте мене, друзi!". - Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, - вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:
   - Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
   "А я! - раптом подумав я. - Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зiпсується... Треба завести..."
   Я сунув руку в кишеню...
   Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишенi не було!
   РОЗIЛ Х
   Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво
   - Зараз почнеться! Зараз почнеться! - збуджено говорить Ява. - А той довгий у хуражцi - викапаний Фiлiппов... Скажи!
   - Яво... - кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.
   - А може, то справжнiй Фiлiппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж нi - пiдiйти й сказати: "Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось... хочемо порадитися".
   - Яво!
   - Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! - захлинається Ява. - От же пощастило? От пощастило...
   - Яво...
   - Я ж тобi казав, що ми будемо артистами... А ти - "льотчиком, льотчиком"... Як той папуга...
   Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.
   - Що таке? - намагається вирватись вiн.
   - Годинник...
   - Га?
   - Нема...
   - Що?
   - Годинника нема...
   - А де?
   - От був у... кишенi. I... i... нема, - я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
   - А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i... - з вiдчаєм кажу я.
   - Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть... Я тiльки гукну Вальку!
   Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: "Ох!" - i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
   - Другi дверi лiворуч - жiноча... третi - чоловiча...
   Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали...
   Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.
   У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: "Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть..." I потiм на "Арсенальнiй" - вгору, аж серця з грудей вискакували.
   I на двадцятому тролейбусi - хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде...
   I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.
   Нарештi... От... От воно... Те прокляте мiсце... Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було... Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.
   - Отут ти йому дав пiднiжку... - бурмотiв, рачкуючи, Ява - Отут ви котилися... Отут ти сидiв на ньому.. Отут тебе з нього стягли...
   Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.
   - Яво, - тихо сказав я. - Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани... точно... Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.
   Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), - то тепер усе було незрiвнянно складнiше - я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я - злодiй!).
   - Ходiмо до Будки! - пiдхопилася з землi Валька.
   Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. "Оддай!" - а вiн тiльки пхикне глузливо: "Нiчого знать не знаю!" Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!
   - Ходiм до Будки! - впевнено повторила Валька. - Якщо не хочете, я сама пiду!
   - Чого ж сама... - буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене Ходiм... чого там...
   - А-а... - безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
   Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити - заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).
   Ми йшли у вороже лiгво... Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi...
   - А де вiн зараз? Ти знаєш? - спитав Ява у Вальки.
   - Або за сараями - там їхнiй штаб... Або на майданчику - у футбол грають... Або дома - я знаю, де вiн живе... - впевнено сказала Валька.
   У штабi за сараями жодного "воїна" не було.. На майданчику теж нiкого...
   - Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi... За це i в колонiю одправити можна... - з запалом сказала Валька
   - Он вiн! - вигукнув раптом Ява
   З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.
   - Де годинник? - пiдскочивши до нього, вигукнула Валька
   - По-перше, де ваше "здрастуйте"? - з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. - Якi ви нечемнi, невихованi . Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
   - Ти нам баки не забивай! Де годинник? - виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява
   - Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! - глузливо сказав Будка
   - Де годинник?! - люто повторив Ява.
   - А про який годинник, вибачте, йдеться?! - невинно заклiпав очима Будка.
   - Про той, що ви витягли в нього з кишенi! - вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
   - Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?
   - Так! Так! Так! - вигукнув я радiсно
   - Не бачив, - зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.
   - Ах ти ж гад! - крикнула Валька.
   - Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
   "Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!"
   - Оддай годинник, бо - я загнувся, бо сам не знав, що робити.
   - Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать...
   Вiн, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.
   - Ну нiчого! - просичала Валька - Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! - кивнула вона нам
   - Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
   - Доведу!
   - Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi "ушлi", я, може, вам i допомiг би... Бо я, здається, щось знаю...
   - Що? Що? Що ти знаєш? - спитали ми, зупиняючись.
   - По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! - були зайнятi... Скажеш, нi? - посмiхнувся вiн до мене.
   - Ну? - сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, - руки таки в нього були зайнятi!).
   - Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що...
   - Ну? - нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке "чувак" i що таке "строк", але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).
   - Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважаєм... I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у неї, - вiн кивнув на Вальку.
   - Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).
   - Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської - бiля музкомедiї... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю... Чао! - i вiн побiг у пiдворiття.
   Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв - поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше...
   На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, - адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися...
   Пiсля наради ми з Явою поїхали додому - до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати...
   Дядько зустрiв нас веселим вигуком:
   - Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!
   Вiн сяяв:
   - Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу на футбол! "Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?
   - Це для тебе, болiльника, подiя! А вони - нормальнi хлопцi, озвалася з кухнi тiтка. - Правда ж, хлопчики?
   - Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!
   - Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! - на" рештi вимовив я, отямившись.
   - Сектор "А"! Найкращi мiсця! - сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.
   - Ого! - радiсно сказав я.
   ...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен - вiн мiг все тiльки зiпсувати.
   Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:
   - Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем...
   - А чого не разом? - здивувався дядько.
   - Та... нас чекають... - i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись.
   Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув!
   - Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопцi, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.
   - Що ж... гаразд... Нате квитки... Тiльки ж пильнуйте...
   РОЗДIЛ XI
   "Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва)
   Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: "Вулиця Iвана Кудрi". Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити'
   Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
   - Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки . Будь ласка!
   Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли їхати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми їхали "зайцями" мимоволi.
   Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як "Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям", "Глядiть, щоб нам не наклали", "А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить", - ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв їхала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтневої лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону.
   Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту стоїть баба i торгує насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволяє продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх київських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'їздах i пiдворiттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодної, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв.
   Ми пробиралися до музкомедiї, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано - ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося.
   Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки:
   - Вони вже тут!
   Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.
   - Так, - заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. - Ось вам квитки... Нi, нi, грошей не треба - ми вгощаєм, - i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi... Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства...
   - Спасибi, - з пiдкресленою чемнiстю сказав я, - але квитки у нас є! i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився.. Але вирiшив не здаватись.
   - Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi... Гм... Сектор "А"! Ну тодi, звичайно... Нам ще краще, ми цi зараз заб'єм у секунду... - i несподiвано голосно вiн вигукнув: - Кому квитки?
   Мить - i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:
   - Зайвого квиточка немає?
   - Немає зайвого?
   - У кого зайвий квиток?
   Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.
   Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку - вiн був такий скуйовджений, наче його побили.
   - Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. - Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!
   - А коли ж... балакать? - спитав я.
   - Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.
   Сперечатися було безглуздо.
   Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора "А"...
   Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи "штуки".