Страница:
Чого я так сказав - не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
- Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
- Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
- Ну то що?
- Як - "ну то що"? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
- А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо.
- Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
- Давай. Я хiба що - проти? А як?
- Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
- Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
- Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
- А знаєш що - хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема - ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. "Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо". I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
- Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому островi не те що двадцять вiсiм - сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
- Я теж так думаю.
- Ну, прощай!
- Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
- Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
- I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
- Прощай! - сказав Кукурузо.
- Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого "пiдводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
- Це несерйозно, - сказав вiн. - Це було б нiби якась прогулянка: набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт - чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
РОЗДIЛ XV
Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала - нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша.. I тiльки небо, здається, дзвенить, - нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся - все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево - нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив - нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу". А поплавцi, мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!
Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами - не мiг бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить - шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився - пече. Мокрої землi приклав - пече. Згадав - сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп "Свiтла зоря", де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.
Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу - не висмоктується, зубами давлю - не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не хочеш? сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?" Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi - таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв - маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.
Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.
Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився - аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.
Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир - на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi - на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти - до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться'
Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.
Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать - хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається - слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i "Граматику" про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.
Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.
Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше - я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй зверху написав "Пригоди" (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя - не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху "Неприємностi" (що ж поробиш, як трапляються).
Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.
Пригоди 1.
Наловив риби i з'їв.
Неприємностi
1 Обпiкся на сонцi
2. Загнав пiд нiготь скабку.
З Загубив гачка (одного з кращих).
4. З'їв пiвторби харчiв.
5 Втекли майже всi черв'яки
6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).
Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.
Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).
Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, "динамiчеський", вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш - є свiтло. Не чвиркаєш - нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.
Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде.
Спати менi не хочеться - вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, - спиш уже, мабуть)...
Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля козацька, - висвiтлив плесо срiбним присмерком.
Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.
Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить - i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спинi - холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi - здушило горло, дихнути важко.
Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом - на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi - не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i...
Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.
РОЗДIЛ XVI
Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч
Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.
Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям - це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом...
Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт - наче острiв безлюдний. Є люди - i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.
I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi - як ото у кiно буває...
Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла - дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!
А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.
А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.
- Глобулус... наш глобулус... київськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... - долiтають до мене уривки фраз.
А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi...
Байдужечки менi, байдужiсiнько.
Гурр... - грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем Бурмило. Куди це вони?..
А, хай їдуть куди хочуть!
Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.
До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.
Нарештi лiг спати.
Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно - хоч в око стрель. На небi нi зiрочки - хмарно.
Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.
А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос - хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.
Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.
- Мамо, - кажу, - я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.
Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, - темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв - сам не знаю) i вирушаю. Руки мої - нiби не мої. Гребуть механiчно - я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.
Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i - наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.
I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться...
Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його - ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега - звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi - може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно - одразу привернеш увагу того типа.
Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено - човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався - чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг - у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, - вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i - туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга - це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.
Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.
Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:
- Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... - мати всмiхнулася.
Я густо почервонiв:
- Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.
Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.
Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там - чи живий...
Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!"
- Мамо! - гукнув я - Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.
- Куди це ти? Зараз снiдати будем.
- Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
- Та хоч хлiба врiж.
Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба - за пазуху - i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив - не вгледiв. Аж хитнувся вiн.
- Тю на тебе! - буркнув сердито. - Iч, розiгнавсяi
- Вибачте! Драстуйте, дiду!
- Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.
- Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.
- Проспав, ледащо? - уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка - розумiє.
- Еге! То я побiжу! Вибачайте! - А сам думаю:
"Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали..."
РОЗДIЛ XVII
"Сьогоднi вночi..." Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
- Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
- Ну як? Як ти тут?
- Нiчого - ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: - Тут таке було о-о...
- Що? - спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав
- Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
- Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
- Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
- Ну то що?
- Як - "ну то що"? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
- А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо.
- Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
- Давай. Я хiба що - проти? А як?
- Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
- Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
- Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
- А знаєш що - хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема - ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. "Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо". I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
- Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому островi не те що двадцять вiсiм - сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
- Я теж так думаю.
- Ну, прощай!
- Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
- Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
- I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
- Прощай! - сказав Кукурузо.
- Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого "пiдводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
- Це несерйозно, - сказав вiн. - Це було б нiби якась прогулянка: набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт - чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
РОЗДIЛ XV
Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала - нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша.. I тiльки небо, здається, дзвенить, - нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся - все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево - нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив - нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу". А поплавцi, мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!
Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами - не мiг бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить - шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився - пече. Мокрої землi приклав - пече. Згадав - сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп "Свiтла зоря", де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.
Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу - не висмоктується, зубами давлю - не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не хочеш? сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?" Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi - таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв - маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.
Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.
Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився - аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.
Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир - на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi - на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти - до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться'
Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.
Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать - хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається - слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i "Граматику" про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.
Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.
Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше - я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй зверху написав "Пригоди" (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя - не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху "Неприємностi" (що ж поробиш, як трапляються).
Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.
Пригоди 1.
Наловив риби i з'їв.
Неприємностi
1 Обпiкся на сонцi
2. Загнав пiд нiготь скабку.
З Загубив гачка (одного з кращих).
4. З'їв пiвторби харчiв.
5 Втекли майже всi черв'яки
6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).
Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.
Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).
Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, "динамiчеський", вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш - є свiтло. Не чвиркаєш - нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.
Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде.
Спати менi не хочеться - вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, - спиш уже, мабуть)...
Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля козацька, - висвiтлив плесо срiбним присмерком.
Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.
Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить - i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спинi - холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi - здушило горло, дихнути важко.
Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом - на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi - не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i...
Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.
РОЗДIЛ XVI
Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч
Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.
Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям - це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом...
Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт - наче острiв безлюдний. Є люди - i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.
I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi - як ото у кiно буває...
Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла - дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!
А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.
А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.
- Глобулус... наш глобулус... київськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... - долiтають до мене уривки фраз.
А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi...
Байдужечки менi, байдужiсiнько.
Гурр... - грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем Бурмило. Куди це вони?..
А, хай їдуть куди хочуть!
Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.
До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.
Нарештi лiг спати.
Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно - хоч в око стрель. На небi нi зiрочки - хмарно.
Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.
А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос - хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.
Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.
- Мамо, - кажу, - я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.
Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, - темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв - сам не знаю) i вирушаю. Руки мої - нiби не мої. Гребуть механiчно - я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.
Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i - наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.
I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться...
Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його - ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега - звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi - може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно - одразу привернеш увагу того типа.
Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено - човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався - чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг - у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, - вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i - туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга - це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.
Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.
Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:
- Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... - мати всмiхнулася.
Я густо почервонiв:
- Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.
Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.
Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там - чи живий...
Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!"
- Мамо! - гукнув я - Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.
- Куди це ти? Зараз снiдати будем.
- Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
- Та хоч хлiба врiж.
Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба - за пазуху - i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив - не вгледiв. Аж хитнувся вiн.
- Тю на тебе! - буркнув сердито. - Iч, розiгнавсяi
- Вибачте! Драстуйте, дiду!
- Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.
- Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.
- Проспав, ледащо? - уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка - розумiє.
- Еге! То я побiжу! Вибачайте! - А сам думаю:
"Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали..."
РОЗДIЛ XVII
"Сьогоднi вночi..." Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
- Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
- Ну як? Як ти тут?
- Нiчого - ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: - Тут таке було о-о...
- Що? - спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав
- Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.