Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься - Захаркове.
   Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i... без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил - старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю... I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.
   Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, - казали люди.
   А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих , очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.
   РОЗДIЛ IV
   Я беру в напарники Антончика Мацiєвського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище
   - То що - боїтесь? Г-герої! - презирливо глянув я на хлопцiв.
   - Та йди ти!
   - Та ну тебе!
   - Теж менi! - загомонiли хлопцi.
   - Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше... - мовив Антончик.
   - А що - i вкрасти! - не вагаючись сказав я. - Як для науки треба можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид - що це буде... Переворот у науцi.
   - Та що ти мелеш, - озвався Карафолька. - Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
   - Як?! А сфотографую!
   Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.
   - А що? А що? - загорiвся я. - Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.
   - А що?.. От, мабуть, таки так. Га? - невпевнено сказав Антончик.
   - Дурницi! Мова твоя - як з гнилого клоччя батiг! - впевнено заперечив Карафолька. - Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
   - Ти думаєш? - уїдливо сказав я. - Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.
   - Ой, держiть мене, бо я впаду! - не своїм голосом закричав Карафолька. - Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.
   Хлопцi засмiялися.
   - Смiйтесь, смiйтесь! Смiх - це здоров'я! - спокiйно сказав я. Слухай, Антончику... раз вони такi... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони...
   Я махнув рукою.
   Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був "глистюк паралiзований", бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.
   - Ходiмо! - кивнув я Антончику. - Вони ще в нас посмiються на кутнi.
   Карафолька глузливо закричав нам услiд:
   - Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!
   I хлопцi знову засмiялись.
   Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.
   I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?" - яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.
   Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:
   - Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя "Смена" не вiзьме.
   Я скипiв.
   - Ах ти ж, г-г... - хотiв я сказати на нього за звичкою "глистюк паралiзований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. "Київ", чи що.
   - А де взять? - спитав Антончик.
   - Як - де? Вкрасти, звичайно!
   Антончик аж спiткнувся:
   - Ти що?!
   - Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
   - Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
   - Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
   - Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
   - Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
   - А в кого? - вже спокiйнiше спитав вiн.
   - Та в кого ж! У Бардадима.
   - Ну-у... Ти рискуєш! - довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. - Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує - точно!
   Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат "Київ" - з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
   - Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, - з надiєю сказав Антончик. - Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?
   - Сьогоднi, - твердо сказав я. - От просто зараз i пiдемо.
   - Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.
   - Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!
   Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.
   Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.
   - От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! - аж захлинався Антончик. - Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми... Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..
   Антончика розпирало вiд гордостi.
   I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.
   Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.
   Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:
   - Ги! Художник!
   Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне - старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса:
   село Вссюкiвка,
   вул. Гагарi на, 7,
   Гребенюк С. I.
   У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну - все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малюєш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спiдницю носитимеш! Так на ж тобi:
   - Га-га-га га-га!
   Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж...
   I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узнаєш...
   Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв "Київ". Скоро...
   - Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...
   - Цить! - роздратовано перебив я його. - Ходiмо швидше.
   - Да-да, приготуватися ж треба . Така операцiя! - багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик . - i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю.
   З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то - кущ... Хоча... Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею!
   Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська "Смена", вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:
   - Класний апарат... Автоматична експозицiя... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
   Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.
   Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.
   Нi!
   - Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай!
   Антончик неохоче простягнув менi апарат.
   - На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька...
   - Може, кiлька рокiв? - уїдливо спитав я. - Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай.
   - Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого.
   - Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид... I взагалi - не дратуй мене, бо...
   Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засвоїв. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
   До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночi на кладовищi лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька - чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна.
   Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок ("Щоб покiйники не порозбiгалися", - жартує дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще - то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного...
   А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли її повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили її, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде - на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси.
   З приводу цiєї поштової скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. "I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки".
   I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi її голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, - було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдової допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також.
   "Це - казав вiн, - не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтинає, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вростає. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступає, життя перемагає".
   I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками своїми торкалися стiн каплицi.
   Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушиної могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище.
   Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця - як на долонi. I головне - ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києвi у Лавру. Я повеселiшав.
   - Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило.
   Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю.
   - Ой хлопцi, - скрикнув вiн, - там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. "Хто, - кричить, - узяв?" I аж труситься. "Признаєтесь, - кричить, - прощу. Не признаєтесь, - кричить, - найду, руки-ноги повириваю ." I, по-моєму, Яво, вiн на тебе думає.
   Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть . I руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
   Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя iуля.
   - Що це в тебе? - спитав Антончик.
   - Та... - зам'явся Карафолька. - Об щось перечепився i впав... А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно... Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо... - Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр.
   Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:
   - Слухай, Яво, а може, признатися... I оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
   Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацiєвський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою.
   - Як хочеш Менi що... - знизав плечима Антончик. - Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, знаєш...
   Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!..
   Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.
   Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:
   - Як ти таке дрефло, я можу сам.
   Антончик замахав руками:
   - От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панiкує... Де зустрiнемося?
   - Бiля клубу, об одинадцятiй...
   - Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! I вiн побiг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
   РОЗДIЛ V
   Привид. Увага! Знiмаю!
   Дома дiд Варава зустрiв мене словами:
   - Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
   Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка - що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.
   - Та, - байдужим тоном сказав я. - То вiн хоче їхати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
   - I кращої компанiї, як ти, не знайшов? - скосив на мене око дiд.
   - Я знаю, - знизав я плечима. - Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба... I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив...
   Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
   - А ви, дiду, не знаєте, у нас на горищi десь було... таке... ну... щоб лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду..
   I, не чекаючи дiдової вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
   Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.
   - Ой, щось живiт заболiв! - скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i - за село, у гай...
   До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою.
   Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодiї живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйної не маючи. Бiднi злодiї! Нещаснi люди!
   Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi є годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника - це вже було занадто.
   Бiля клубу - безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень - по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов. "У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще є час", - вирiшив я.
   У чверть на дванадцяту Антончика не було. "Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть", - вирiшив я.
   О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!
   Нас-с оставалось только тр-рое...
   напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
   I знову тиша.
   За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.
   Антончика не було.
   Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик - це не напарник.
   Павлуша прийшов би обов'язково.
   Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй...
   Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.
   Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик... Нi, нема.
   I я вирушаю.
   Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.
   Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.
   I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню... I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно... I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.
   От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацiєвський, дрефло i нiкчема.
   Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подумаєш, в Англiї. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути - у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно... А в нас - наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.
   Так що - не йти, може?
   Ех, якби можна було...
   Так завтра ж хлопцi дiзнаються - засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмикує.
   Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.
   Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.
   Але я подумав, що погана погода - якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли виє вiтер, сiче дощ, шаленiє шаруга...
   Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля.
   Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: "Подумаєш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Києвi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!"
   I менi справдi стало соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав.
   Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад.
   Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
   Он уже в кiнцi саду вимальовується на тлi неба Горбушина каплиця.
   I враз... Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько . Крiм жаху.
   Бiля Горбушиного склепу стояв... бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.
   Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
   Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
   Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї - то ж, мабуть, плями кровi.
   Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три... Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
   Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
   Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
   Знiмай, ну!
   Це ж...
   Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне.. Але привид не щезав.