Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   - Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
   - Де?
   - Де? - аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
   А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалi... ну, одним словом, утопленика.
   - Де? Де? Де? Де? - шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
   Тодi ми кинулись навкарачки i - мiж ногами, мiж ногами - як собачата... Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
   - Давайте тепер я, - змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний...
   Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було "виколото" серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: "С юных лет счастья нет"...
   Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:
   - Такий молодий'
   - От горе!
   - А як же це сталося?
   - Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!
   - Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!
   I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули.
   Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:
   - Та вiн же випивший!
   Рятувальник теж нахилився до утопленика:
   - Авжеж! Тхне, як з бочки!
   - Ах ти ж чорт!
   - Ну й сучий син!
   - I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..
   - В таку спеку пити - то смерть!
   - Ото тобi й корчi.
   - Такий молодий! - чулося звiдусiль.
   Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утоплениковi", дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та - ляп, ляп! - його по лицi долонею, аж задзвенiло.
   - Правильно!
   - Так його!
   - Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
   - Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..
   - Ще йому, ще!
   - I ми можем додати!
   Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через "утопленика" i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
   - Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї "утопленика" пiд пахви i ведучи до човна.
   - Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!
   - Хоч би прiзвище дiзнався.
   - Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! - гукали люди вслiд "утопленику". Але той тiльки дур нувато витрiщався - видно, ще не прийшов до тями.
   Човен одплий. Люди почали розходитися.
   - Ой! Треба ж годинник покласти! - зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!
   Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
   - Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.
   Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.
   А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю...
   Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
   - Нема...
   - Може, вiн... втопився? - розгублено кажу я.
   - А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , - переконує мене Ява. - Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.
   - Що ж робить?
   - А хiба я знаю?
   Такий розпач мене охопив - хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити "
   А я... друг називається! Забрав годинника i - фьюiть! - шукай вiтра в полi...
   - Яво, виходить же, що я вкрав годинника, - сказав я, скривившися.
   Чесний Ява знизав плечима.
   Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява - не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
   А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник - дорогу рiч.
   А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли я сам злодiй!
   Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж:
   "Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за "шкiрки" i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!"
   Але я не став i не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був - тiльки голий. А хiба пiзнаєш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер. Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, - то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає:
   - Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!
   А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: "Звиняйте, гражданiн начальник", - i йде додому спати.
   Нi, голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер...
   - Знаєш що, - сказав Ява. - Так ми артиста не знайдем.
   - То що - в мiлiцiю? - перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.
   - Ага! - пхикнув Ява. - Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.
   - А що ж? - спитав я, мало не плачучи.
   - Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?
   Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я - з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть... Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.
   I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: "Бiдна дитина", - i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло - вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я - жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками... До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
   Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема
   Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:
   - Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.
   Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).
   Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!
   - А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, - сказав Ява.
   Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.
   Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр - рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає - секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
   - Ану, - каже Ява, - намiряй.
   - Не хочу.
   - Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
   - Не хочу я чужий годинник носити.
   - Iч, який гордий - без хлiба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
   I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало - строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей - дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
   I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мiй", я всi муки душевнi за ньою прийняв... А носить його Ява i ще й хизується, сатана...
   Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
   - Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще... зiпсуєш. А менi вiдповiдать.
   Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.
   Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
   - Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
   - О! - стрепенувся Ява - То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
   - Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, - думала, що я старча!
   - Гага! Iнтересно! - второпав нарештi Ява. - I що ж ти з ними робитимеш?
   - От я ж i не знаю...
   Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили - вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо... (Цi три копiйки досi лежать у мене вдома, - все нiяк справжнього старця не зустрiну. (Примiтка Павлушi Завюроднього).)
   - Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! - з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. - Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi...
   - Надзвичайно важливо! - пхекнув я. - Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi - нам життя буде мало...
   - I все одно - це дуже цiкаво... - не здавався Ява - I схоже - як ловити злодiя... Тiльки тут навпаки .. Навпаки, розумiєш... Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
   - Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
   Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько... Вiн сказав:
   - Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу - ще хоч раз щось таке - i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
   Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм... були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна... можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i... ми бiльше не будемо!
   Потiм ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") i голоднi лягли спать.
   ...Ми лежимо i не можемо поснути.
   На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
   - От як паршиво виходить! - з гiркотою шепочу я. - Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм - нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми - брехуни й жулiки...
   Ява зiтхає i погоджується зi мною:
   - Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем.
   - Давай, звичайно, давай, - кажу я, - але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, - мовчи i все.
   - Гаразд, - пiдхоплює Ява. - Тiльки кров'ю ми вже клялися - то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
   Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як - щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися - аби результат був хороший.
   На цьому ми й домовились.
   I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
   РОЗДIЛ V
   Шукаємо царя - незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
   Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу - вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
   Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
   - Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? - i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
   - У якiй контррозвiдцi?
   - У тiй, - каже, - що шпигунiв ловлять.
   - Тю! - кажу. - Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
   - Нiчого не звихнувся, - каже вiн. - Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник - значiть, вiн контррозвiдник.
   - Яку зброю? - нiчого не розумiв я.
   - Пi-ста-лєт! - вiдрубав Ява.
   - Де ти його бачив?
   - У шухлядi письмового стола - вона висунута трохи.
   - Да? Ану ходiм! - i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
   Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки - стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
   Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями - зарядку робив. А тодi...
   - О! Дядю Гришо, а що це у вас? - здивовано i невинно-невинно спитав я.
   - Де? - дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
   - Та оце, - киваю, - в шухлядi.
   - А-а... Пiстолет.
   - Та бачу, що не лопата... А нащо?
   - Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
   Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi "Бiльшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
   - А як же вiн стрiляє?
   - Дуже просто, - дядько вийняв пiстолет з шухляди. - Дається команда... "На старт!" - потiм: "Увага!" - а тодi, - дядько пiдняв пiстолет над головою...
   Б-бах!..
   Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
   - Ой!.. Трах-тарарах!.. - Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
   Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
   - Гри-ишо! - докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
   - Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, смiючись сказав дядько.
   - А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, - сказав я (жалко менi стало тiтку).
   - З ним i шпигунiв ловить можна, - сказав Ява. - Б'є, як бойовий!..
   - Дядю Гришо, а можна стрельнути? - насмiлився я.
   - А чого... тiльки.. - Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
   - А ми у спальнi, - вихопився Ява.
   - Ну давайте...
   Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
   - Тьотю, на старт! Увага!
   I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
   По два рази стрельнули ми з Явою - бiльше дядько не дозволив ("Ще сусiди позбiгаються!").
   Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
   Переделать!!!
   нiданком я вже сидiв мовчазний i похмурий. Ява по
   ""м^о8 їроiову^гт ^-"лу^т^.
   "ро те то тре?" я^ось, не брешу.." ("i в "кому разЧ), ви
   - Тто^6 КлТйУ^о - д"я ^ Й-^й^їГ^IТпГ^зГ^о^Ї
   Е1=^^^^^^^^^^^^^^^
   ""Д^кїї^. заперечу."... коли , сказав про театр, тiльки роздумливо промовив:
   ^^I^^^^
   - -^^^^^^\ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи нi, але вiн усмiх
   "увся: а то й правда. Iдiть самi. То я пожартував. Але якщо
   чнову десь загубитеся - завтра ж додому.
   Уядько дав нам грошi, ми повдягали новенькi хрумiли-вi сорочки0, випрасуванi штани, лискучi, ще невзуванi жод
   ""нГзЇаю^я^и^аГ^коли на менi все нове, вiдчуваю
   гебе начеголпй Здається, що на мене всi дивляться, i со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися вiд людських очей.
   Йнч"а% я за^ди тїм що я або тернуся рукавом об^стiн-к1 ^пб Iамаза^ися або пляму на штани посаджу, аоо че-5зикНосаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. ТоТм^ легше От i зараз, як ми вийшли на сходи, я од-їа^ пiо хавЇ лiктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпi брудну смугу, - i тiльки пiсля того ми вийшли
   їя в^цю Та7 все одно у новому було незручно i мулько:
   на вулицю i.й ^лодках, а комiрець шию тре, мов
   ^ "-Щоб повернут'и голову, треба всiм тiлом.повертав тися I чо^о це У театр не можна ходити в звичайнiй одежi? Утеатрїе Їд/ть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе пя^лися^ Я якби був великий начальник, видав би навiть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, наказ, Щ"" У нiколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми'сiлТна^й^^^ на вулицю Червоноар-мiйсьїу Театр - музкомедiї Ми почали з нього бо менi чо їусь здаУся що той симпатичний кругловидий артист пра
   185
   цює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).
   Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо - на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися - вiдчини ються. Зазирнули - i там нiкого.
   - Може, - кажу я, - ще рано, ще не поприходили.
   - Добре рано! Десята година! - каже Ява. - Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
   - То чого ж нема нiкого?
   - А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!
   Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч - де й взялася - молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.
   - Вам що, хлопчики?
   Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
   - Що таке, хлопчики?
   I тодi Ява взяв та й ляпнув:
   - Нам царя треба.
   - Якого царя? - здивовано звела брови молодиця.
   - Такого круглого, з лисиною. - Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:
   - Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.
   Ява похоробрiшав:
   - От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?
   - Вiн у тринадцятiй квартирi живе, - ляпнув я.
   - Тепер зрозумiло, - сказала молодиця, - але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?
   Ми з Явою перезирнулися.
   - Прiзвища ми не знаємо, - сказав я, - але знаємо, що вiн грає царя.
   - А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?
   - Не знаємо ми.
   - От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?
   - Вiя сам сказав.
   - То ви з ним знайомi?
   - Та трохи... - непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
   - То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? - допитувалася молодиця.
   - Та отак... не встигли розпитать.
   - А нащо ви його зараз шукаєте?
   - Та треба... В однiй справi... поговорити...
   - У творчiй? - усмiхнулася молодиця.
   - Еге... - ледве встиг я це сказати, як - бац! - з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi - такий звук дзвiнкий.
   Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:
   - Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього...
   Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.
   Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
   Так от чого Ява мовчав - боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав "еге" на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.
   - Ти що, ображаєшся? - iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
   - Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.
   Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.
   - Ну чого ти, - не вгавав Ява. - А коли я збрешу, ти менi давай шалабани - i я оком не змигну, от побачиш.
   Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:
   - Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той... як його... репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу - ляп - дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.
   - Авжеж, авжеж, - дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
   В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в "Борисi Годуновi" - цар. I в "Казцi про царя Салтана" - самi розумiєте. I в "Декабристах" - цар. I в "Снiгуроньцi" - цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба. Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала їх усiх. Там у фойє висять портрети всiх артистiв театру. "Нашого" серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного.
   - Нiчого, - удавано бадьоро сказав Ява. - Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити - жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти.
   Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) - нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська... Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився!