Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати
   - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата.
   - Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.
   I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
   Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
   Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
   - Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
   I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
   У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
   I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.
   А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
   Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
   Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
   Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
   По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно - або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
   З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
   Троє човнiв причалює до острова.
   Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
   Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання - вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
   - Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть - хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.
   Ми з Явою слухали не дихаючи.
   - Чуєш, їжа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами.
   - Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.
   - Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявляється менi:
   ...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус "Особо-Васюкiвський..."
   ...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець - во!
   Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса...
   - Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить Фарадейович, - i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
   "Ой здається, i озброєним теж..." - тремтить моє серце.
   - Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...
   "Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?"
   Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає - я його знаю.
   I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" - стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...
   Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
   - Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...
   Ми з Явою блискавично перезирнулися,
   - Гой!
   - Вой!
   Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми.
   - Стiйте! Не лийте!
   Ви пам'ятаєте, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
   - Що? - здивовано запитав вiн.
   - Ми... - сказав Ява i глянув на мене.
   - Ми... - сказав я i глянув на Бардадима.
   - Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам можемо... по секрету...
   Фарадейович усмiхнувся.
   - По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
   Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
   I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:
   - А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi.
   Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
   - Он воно що .. Гаразд...
   Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
   - Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi...
   Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
   - Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
   Потiм випростався i вголос промовив:
   - Думаю, вiрно пропонують вони, га?
   - Вiрно! Правильно!
   - Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
   - Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
   Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
   А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
   Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" - Їй-право, вихлебтали б до дна!
   Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
   Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
   - Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься?
   - Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
   Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
   - А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але нам було не до нього).
   - Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
   - На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
   I вiн хрипло зареготав.
   - А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
   - Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
   Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. "
   Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
   Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
   Куди не поткнешся
   - Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
   - Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
   - А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
   - Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
   - Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
   - А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi.
   - Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той "глобус".
   - ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодшаєш.
   - Усмiхатися частiше треба - тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.
   - I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
   Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть - читає, iде кудись - читає, телевiзор дивиться - теж читає. З газетою в руках так i засинає.
   I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю - розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
   - Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.
   Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його "понiмаєте", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
   Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться
   А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - "вид хлорели, може, ще й кращий"
   Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, всесвiтнього значення.
   I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!" - далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.
   Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!
   I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!
   I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна "Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна.
   I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...
   РОЗДIЛ VII
   Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
   Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто обливає мене холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра.
   О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
   Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
   - Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй - ти ж знаєш!
   Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
   - Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!
   - Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!
   Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:
   - Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить!
   I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
   - I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що...
   "Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять..."
   I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
   Явi - "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!"
   А менi...
   Одна лишалася надiя - на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.
   Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.
   Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застряє) i неквапом - ще є час - iду до Яви.
   - Яво! - гукаю через тин.
   Вiн не озивається.
   "Невже це в мене сили нема крикнути?"
   - Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
   Не озивається.
   Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!
   - Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
   Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.
   "Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано".
   Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.
   Я мотонув назад.
   Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
   - Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? - безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
   Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
   Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
   - Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
   Я кинувся до неї:
   - Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!
   Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
   - Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
   Довелося йти.
   В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.
   Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
   Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi - не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.
   Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
   - А де Рень?
   Я пiдхоплююся з мiсця:
   - Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почекаємо трiшки?
   Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
   - Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
   Вона стає бiля дошки, стискає руки - наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) - i каже:
   - На першiй сторiнцi кожен напишiть: "Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу..." - i своє прiзвище.
   Ми схиляємо голови - пишемо.
   Екзамен почався.
   Учнi сопуть. Пера скриплять.
   Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може, вiн уже й неживий?" - холону я. Диктант закiнчено.
   - Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо - пiдтримує.
   Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.
   А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки - не вчитаю. Не можу.
   От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
   Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.
   I раптом - дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!
   Живий-то живий, але - матiнко! - який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
   Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
   Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
   - Що це означає?'
   Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
   - У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
   Ява мовчав.
   - Де ти був?
   Ява нарештi розтулив губи:
   - У плавнях.
   - Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
   Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
   - Рибалив.
   Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.
   - Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от - складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!
   Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.
   Ех ти "мама - депутат"! Ех ви, "iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок"!..
   Я бачив: ще мить - i Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич - за ним.
   - Хто здав роботу, можете йти, - замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього - я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.
   Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.
   Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий - Ява зник, як булька на водi.
   I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.
   I ви не думайте - я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.
   Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом - о зрадлива доле людська! - не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.
   I ще - я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, - нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!
   Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).
   Потiм подумав: "Може, вiн уже дома - обiд скоро". Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
   По сусiдству, за високим дощаним парканом - садиба Книша. Та он i сам вiн - сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.
   Вийшов надвiр дiд Варава - з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:
   - Здрастуйте, дедушка!
   - Здоров! - буркотнув невесело дiд.
   Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:
   - Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
   Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.
   - Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, - веде далi Книш - I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, - так щоб насолить .. От же, їй-богу! Ой!
   Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.
   Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу "Упади! Упади! Упади!"
   Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.
   Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i - геп! - на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.
   Я радiсно захихикав.
   Книш, крекчучи, пiдвiвся
   В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
   - О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася
   - Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.
   Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
   Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
   Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
   Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
   Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською" зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
   Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
   А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить про те, що "товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один - нуль не на Явину користь.
   I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить "матч" дiд Варада.
   РОЗДIЛ VIII
   Що трапилось з Явою. "Не поїду я..." "Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти..."
   Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
   Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
   Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
   Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як?
   Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
   Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
   Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.