Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi - хай що хоче думає.
   Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, суддi.
   Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами - вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав - гра почалася.
   - У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!
   - Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
   - Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о...
   - Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!
   - Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!
   Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.
   Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора - iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач - весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою - так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:
   - Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
   Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть "рятуйте" кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:
   - Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
   I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:
   - Ну ти диви! Iде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!
   Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!
   Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина - гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
   - Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.
   Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:
   - Якби ту "рибоньку" у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
   Але i професор-артист, i "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався "стадiон" i який тiпало, як у лихоманцi.
   I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а "рука" була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:
   - Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
   Як отi кровожернi гицелi... I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.
   Велика штука - футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.
   - Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи... - сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик.
   - Он, глядiть менi з цими справами! - сказав дядьiю - Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.
   Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3 : 2, дядько був у чудовому настрої й вiдпустив нас.
   Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.
   - Ходiмо! - скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течiєю.
   - Ну? - нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.
   - Потiм! Тут не мiсце ..
   От же тягне жили!
   Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
   - Значить, так, - сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. - У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
   - Гур-гур-гур.. - безладно, але ствердно прогули хлопцi.
   - Вiн погодився оддать годинник, - вiв далi Будка. - Але... тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва його шукає мiлiцiя.
   - Ну? - у мене стислося серце.
   - Желєзно! Годинник у нього в схованцi... у печерi... бiля лаври. Вдень туди не можна - ганяють.. Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
   Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш?
   - Боїтесь? - презирливо прижмурився Будка. - Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба...
   - Гаразд, - сказав я. - Ми прийдемо.
   Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
   - До зустрiчi, - весело сказав Будка. - Глядiть не проспiть?
   РОЗДIЛ XII
   Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)
   Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
   Лежимо тихо, не ворушачись, - удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
   Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил...
   У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
   Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я... Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили . I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
   ...Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля "робiнзонської" iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.
   I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями - дiдом Варавою та дiдом Салимонiом - про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi...
   Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.
   Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому "путi з варяг у греки", за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.
   I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.
   Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого "вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової"; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв - такий був богатир.
   Ми ловили кожне слово...
   Оце да! От якi були нашi пращури!
   Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: "Козацька люлька - добра думка . " - ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками... Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.
   Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки - щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.
   Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я - з слонової кiстки.
   Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:
   - От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!
   Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.
   Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, - цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.
   - Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? - нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
   - Ага... були, синку, були... - радiсно кивала Триндичка.
   - Ким же вони, бабусю, були?
   - Ага, - кивала Триндичка.
   - Козаками були, запорожцями?
   - Ага, - кивала Триндичка.
   - Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?
   - Ага, - кивала Триндичка.
   - Гречкосiями? - розчаровано перепитував Папуша.
   - Сiяли гречку, сiяли... - радiсно кивала Триндичка. - I просо, i овес... А попiд хатою мак...
   Так нiчого вiд баби й не добилися.
   Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами - тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька".
   - Дивiться, дивiться, - захоплено кричав Папуша. - Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату... Вiдсьогоднi ми берем її на облiк... Це ж така рiдкiсть...
   Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована - вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
   У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти - згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi - мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач - козацького, Гребенючка козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, - був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви - анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
   - Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? - з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
   - Не... щось не пригадую.
   - От iще! - сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
   - Дурень ти, - спокiйно казав дiд. - Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
   Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися..." - похмурий Ява iшов геть.
   - I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. - Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув...
   Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
   Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
   Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку Сiч"... Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
   У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
   Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
   "Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
   Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'"
   Ми скреготали зубами.
   Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
   Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
   I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!.
   - Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ятаєш "Лист запорожцiв турецькому султановi"?
   - Га? Ну й що?
   - Напишiмо їм такого листа.
   - Як? Вони ж самi запорожцi
   - Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома є - у книжцi "Україна смiється". Перелицюєм i буде - во!
   - Ходiм!
   Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
   То була каторжна робота.
   I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi":
   "Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"
   Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
   Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" - ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi "пергамен".
   Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
   Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
   "Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови.
   Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "вiдмiнник", навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
   З привiтом.
   За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька".
   Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
   Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
   - От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
   - Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... "
   - Де ж її взяти? - безнадiйно спитав я.
   - Викопати! - примружився раптом Ява.
   - Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже - фiть!
   - А на кладовищi?
   - Ти що??! Бр...
   - Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
   - Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...
   - Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв...
   - Все-таки... навiть череп... Якось воно...
   - Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
   - То, може, хоч дiда Салимона спитать?
   - Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спитаєш: "Дозвольте вашого прадiда викопати. ." Еге? Дурний!
   - А коли ж копати? Вдень?
   - Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
   - А коли ж?
   - Вночi...
   - Га?
   - Ти що - боїшся?
   - Та нi, але...
   - От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
   - Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробуєм...
   Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
   Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
   - То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, - весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого .
   - Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
   - Ну й що... подумаєш... Але не їх же... - Ява таки забув про iндiйця. - Скажи краще, що ти просто боїшся.
   - Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної - де ж бо нам її взяти!), а в Яви лiхтарик, отой "динамiчеський", що я йому колись подарував.
   Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.
   Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.
   I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi "мерцi" просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути...
   I враз - жжик, жжик! - наче заскрипiли костi.
   Це Ява лiхтариком.
   - Отут! - шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.
   - Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати...
   Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, - бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.
   I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi.
   Наступної митi...
   - А а а! - Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, - це точно.
   Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.
   Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.
   Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, - про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.
   Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.
   Але пiсля тої ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються".
   Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.
   I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну".
   Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.
   Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...
   Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
   - Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...
   Поснули!
   Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!
   Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують...
   РОЗДIЛ XIII
   Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi
   Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути.