Страница:
Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: "Поїду з Гогою побалакаю... Хай менi Гога розкаже про бога". Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.
Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:
- Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить - як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!
"Должность" у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi "Запорожца", тодi "Запорожца" помiняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули".
З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв.
I тi розмови баби Мокрини - то все, звичайно, вiд отця Гоги.
Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло троє мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
- А розкажи, що там було i як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
I почалося...
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип...
Хвiртка наша не зачинялась.
Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк - гайнув у плавнi.
Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв... пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно - мене помiтили.
- А-а, рибалка, - привiтно усмiхнувся до мене отець Гога - Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, - "славен єси, отроче... видiння, що тобi явилося... Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй..." Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
Але вiн не починав.
- Ану показуй улов, - сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. - О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi... носачi й звичайнi... краснопiр, язьок... О! I линок один навiть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тiсто? Га?
- На черв'яка.. червоного, - ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього - коли ж вiн почне?
Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
- Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
I пiшов до машини.
Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
- Що таке? Чого вiн хотiв?
- Хто його зна... Води попросив... у радiатор залить. Каже, википiла в його...
Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид - дiдько б його вхопив зовсiм!
I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я... Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я... ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути... А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
Нi!
Нi-i!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити - хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, - хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусiм - з самого ранку - до дiда Салимона.
З таким твердим рiшенням я заснув.
РОЗДIЛ Х
Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
"Це ж вiн на весiллi перепив", - догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
- Драстуйте, дiду, - несмiливо привiтавсь я.
Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
- Похмелитися б вам, - спiвчутливо сказав я.
Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав - дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
- Тобi що? Меду?
- Та нi! Нi!
- А що?
- Та ви ж погано себе почуваєте...
- Нiчого. Що тобi?
- Та хотiв розказати дещо i попитать...
- Розказуй.
I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
- Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
- I ви... теж... бачили... привид?
- Бачив, - спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. - Ходiмо!
"Значить, правда, - у вiдчаї подумав я. - Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова - Лавуазье точно перетворюється на привид . I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
- Тс-с! - приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: Дивись.
У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
"Кiстки! - похолов я. - Мрець пiдводиться".
Бiле з темряви почало наближатися до дверей - вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше... I враз у отворi з'явився... лелека.
- Ясно? - усмiхнувся дiд Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! I стук - це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi...
Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
"Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, - вирiшив я i подумав: - А чи може людина сховати голову пiд крило... тобто пiд руку?" I чомусь вирiшив, що може, i подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так i робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що - нi! - голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, - рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так...
- Дiду, - вражено питаю я. - Дiду, а де ж його голова?
- Що? Голова? - нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: - Ой голова! Голова!
- Що з вами, дiду? - лякаюсь я.
- Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! - каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон - баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною - без голови, у бiлiй сорочцi - i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон - привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, - не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась... голова попа Гоги.
- Здоров, рибалко! - I пiп Гога зареготав: - Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! - вiн показав менi рукою "носа". Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... I прокидаюсь.
РОЗДIЛ XI
Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема - в полi. Що то значить - передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину - пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали - про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: "Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля"; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi...
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя - мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
- Драстуйте, дiдусю! - чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. Можна до вас?
- О! Здоров, шелегейдику! - звiв догори брови дiд Салимон. - Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
- Значить, просто так, у гостi? - усмiхнувся дiд Салимон. - Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
- Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон. То давай, ну!
- Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
- То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
- Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
- Уночi? Позавчора? - дiд здивовано опустив куточки губ. - Гм... Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
- Ну, не вiдчували нiчого... такого?
- Вiдчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
- Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
- А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв - скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
- От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
- Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай - бог милує!
- Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
- Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то таке? Га?
- Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
- Ну-у? - роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
- Що там таке? - спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах
- Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. - Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
- Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
- Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
- Мда-а, - розгублено розвiв руками дiд Салимон - Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi...
- Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. - Треба щось придумати. Якось викручуватись.
- А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: - Оксанко, давай плечики.
- Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
- Що це ви... - почала вона.
Але племiнник перебив її.
- Цить! Давай сюди! - i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
- Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... - Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
- Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? - пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
- Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
- Ну!
- Та! - не пiддававсь я.
- От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
- Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
- А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
- Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?
- Нє-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
- Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.
- Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.
- Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! - протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну, тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
РОЗДIЛ XII
Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг - Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка - "Минуло кiлька днiв..." Написав - i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
- Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться - нiчого не хочеться..
Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку...
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть - менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить... А вода у ринвi дзюренчить без упину... А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть...
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з "Ревiзором", про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш! - той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, нарештi вирiшив я. - Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться".
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
- Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
- Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет.
Солдаты, в поход!
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет,
Солдаты, в поход!
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полиюне постоянно днем и ночью производятся стрельбы.Красный флаг на вышках - на полигоне стрельба Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона - только с разрешения начальника полигона.
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобi!..") i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
- Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
- Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
- Солдат є що? - суворо питав вiн i сам вiдповiдав: - Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє - що? - вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує - що? - накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? - широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. - Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:
- Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить - як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!
"Должность" у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi "Запорожца", тодi "Запорожца" помiняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули".
З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв.
I тi розмови баби Мокрини - то все, звичайно, вiд отця Гоги.
Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло троє мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
- А розкажи, що там було i як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
I почалося...
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип...
Хвiртка наша не зачинялась.
Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк - гайнув у плавнi.
Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв... пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно - мене помiтили.
- А-а, рибалка, - привiтно усмiхнувся до мене отець Гога - Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, - "славен єси, отроче... видiння, що тобi явилося... Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй..." Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
Але вiн не починав.
- Ану показуй улов, - сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. - О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi... носачi й звичайнi... краснопiр, язьок... О! I линок один навiть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тiсто? Га?
- На черв'яка.. червоного, - ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього - коли ж вiн почне?
Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
- Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
I пiшов до машини.
Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
- Що таке? Чого вiн хотiв?
- Хто його зна... Води попросив... у радiатор залить. Каже, википiла в його...
Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид - дiдько б його вхопив зовсiм!
I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я... Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я... ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути... А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
Нi!
Нi-i!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити - хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, - хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусiм - з самого ранку - до дiда Салимона.
З таким твердим рiшенням я заснув.
РОЗДIЛ Х
Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
"Це ж вiн на весiллi перепив", - догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
- Драстуйте, дiду, - несмiливо привiтавсь я.
Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
- Похмелитися б вам, - спiвчутливо сказав я.
Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав - дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
- Тобi що? Меду?
- Та нi! Нi!
- А що?
- Та ви ж погано себе почуваєте...
- Нiчого. Що тобi?
- Та хотiв розказати дещо i попитать...
- Розказуй.
I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
- Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
- I ви... теж... бачили... привид?
- Бачив, - спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. - Ходiмо!
"Значить, правда, - у вiдчаї подумав я. - Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова - Лавуазье точно перетворюється на привид . I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
- Тс-с! - приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: Дивись.
У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
"Кiстки! - похолов я. - Мрець пiдводиться".
Бiле з темряви почало наближатися до дверей - вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше... I враз у отворi з'явився... лелека.
- Ясно? - усмiхнувся дiд Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! I стук - це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi...
Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
"Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, - вирiшив я i подумав: - А чи може людина сховати голову пiд крило... тобто пiд руку?" I чомусь вирiшив, що може, i подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так i робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що - нi! - голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, - рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так...
- Дiду, - вражено питаю я. - Дiду, а де ж його голова?
- Що? Голова? - нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: - Ой голова! Голова!
- Що з вами, дiду? - лякаюсь я.
- Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! - каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон - баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною - без голови, у бiлiй сорочцi - i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон - привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, - не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась... голова попа Гоги.
- Здоров, рибалко! - I пiп Гога зареготав: - Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! - вiн показав менi рукою "носа". Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... I прокидаюсь.
РОЗДIЛ XI
Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема - в полi. Що то значить - передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину - пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали - про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: "Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля"; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi...
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя - мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
- Драстуйте, дiдусю! - чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. Можна до вас?
- О! Здоров, шелегейдику! - звiв догори брови дiд Салимон. - Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
- Значить, просто так, у гостi? - усмiхнувся дiд Салимон. - Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
- Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон. То давай, ну!
- Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
- То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
- Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
- Уночi? Позавчора? - дiд здивовано опустив куточки губ. - Гм... Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
- Ну, не вiдчували нiчого... такого?
- Вiдчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
- Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
- А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв - скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
- От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
- Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай - бог милує!
- Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
- Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то таке? Га?
- Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
- Ну-у? - роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
- Що там таке? - спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах
- Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. - Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
- Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
- Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
- Мда-а, - розгублено розвiв руками дiд Салимон - Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi...
- Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. - Треба щось придумати. Якось викручуватись.
- А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: - Оксанко, давай плечики.
- Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
- Що це ви... - почала вона.
Але племiнник перебив її.
- Цить! Давай сюди! - i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
- Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... - Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
- Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? - пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
- Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
- Ну!
- Та! - не пiддававсь я.
- От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
- Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
- А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
- Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?
- Нє-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
- Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.
- Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.
- Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! - протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну, тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
РОЗДIЛ XII
Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг - Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка - "Минуло кiлька днiв..." Написав - i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
- Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться - нiчого не хочеться..
Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку...
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть - менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить... А вода у ринвi дзюренчить без упину... А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть...
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з "Ревiзором", про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш! - той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, нарештi вирiшив я. - Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться".
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
- Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
- Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет.
Солдаты, в поход!
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет,
Солдаты, в поход!
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
ВНИМАНИЕ!
На полиюне постоянно днем и ночью производятся стрельбы.Красный флаг на вышках - на полигоне стрельба Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона - только с разрешения начальника полигона.
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобi!..") i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
- Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
- Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
- Солдат є що? - суворо питав вiн i сам вiдповiдав: - Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє - що? - вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує - що? - накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? - широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. - Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.