Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Тiльки я йому нiчого не сказав...
   А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.
   - Чого скис! - весело сказав я. - Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-"штурманом", i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Сiчнева... так?
   - Вулиця Сiчневого повстання, - буркнув Ява.
   - Тю! Та це ж вона i е... Тут бiля метро починається i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!
   Ява криво усмiхнувся.
   РОЗДIЛ III
   Ява поспiшає на побачення. Вухо
   Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок - нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала... На Яву менi було боляче дивитись - такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.
   - Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, - удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.
   Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру.
   Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.
   I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв - мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, "Малиновським дзвонити один раз!" Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.
   - Дзвони, - шепоче Ява.
   - Ти дзвони, - шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.
   - Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, - хитрує Ява.
   - Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, - не здаюся я.
   - Ану тебе, - iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
   Ява вiдскакує вiд дверей i ховається за мою спину. Дуже менi треба! Я вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву.
   I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах:
   - Пiймалися! Пiймалися нарештi!
   Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'їзд:
   - Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна бабуся повинна бить свої старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!
   I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос:
   - Хто там?
   Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спої сили, одчайдушне рвонувся i... Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєї митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей.
   Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: "Ой'" - а потiм: "Ах!" - а потiм: "Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!" I все буде так прекрасно...
   Аж замiсть цього...
   О люди добрi!
   Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.
   Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.
   З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче.
   Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.
   З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.
   Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.
   Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.
   Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:
   - Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
   Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
   Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру "Днiпро".
   - О! - радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
   Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
   - Не хочу!
   Тодi я сказав:
   - Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
   Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
   - Ходiм!
   I я швиденько побiг у касу брати квитки.
   Дивилися ми "Семеро смiливих", героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
   Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу - хотiлося вже їсти - i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати - наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон "Морозиво", Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:
   - Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти думаєш?
   Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який "до 16 рокiв не дозволяється..." - ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
   I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, "Вершкового". Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо...
   Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i - наче з моста у воду - замовляю двi порцiї пломбiру.
   I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
   Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове .. I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
   Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
   Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
   Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
   - Ти думаєш, що ото таке?
   Я глянув i сказав:
   - Чортове колесо.
   - Так чого ж ми сидимо?
   - Ходiмо.
   - А грошi у нас є?
   - На чортове ще буде.
   Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що...
   Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось... Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору - це як висоту набирає. Вниз - як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали - на "кукурудз-нику" сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)
   I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Точно! Вона!
   Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати - перше дiло. Все одно, як морякам плавать.
   - Яво! - кажу. - Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.
   - Стрибонем. Авжеж, стрибонем, - одразу погодився Ява. - Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди - за!
   РОЗДIЛ IV
   Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
   Ми бiжимо сходами, що ведуть з "мiстечка розваг" униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.
   - Чого бiгти! Не встигнем, чи що! - кажу я, а сам думаю: "Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!"
   Збавили ми хуткiсть. Пiшли.
   Внизу чи то ворота, чи то альтанка - щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.
   - Зажди, - каже Ява. - Тут щось написано.
   Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:
   "Пам'ятник на вiдзнаку
   Повернення Києву Магдебурзького права
   Споруджено в 1802 р.
   Архiтектор А. I. Меленський".
   Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник - це або на конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!
   Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:
   "Коля + Ляля = любов", "Вася + Оля = любов", "Петя + Нюра = любов", "Толя + Галя = любов" i т. д.
   А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: "Жека + Льоха = любов". Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її - Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха - це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею.
   Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфiї, видно з першого погляду - такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитись.
   - I нащо їх тiльки iрамоги вчили! - з почуттям сказав Ява.
   "Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича", подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!
   Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це вони?! Там же i так сiсти нiде... Ой, не iнакше, як задавлять когось там сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви!
   Жертви... Що ближче ми пiдходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве - слизьке i холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобi не верба, з якої ми в рiчку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тiльки - ляп! - i кавкнеш...
   Цiкаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутнiй вишцi... Чи бувають тут нещаснi випадки... I жертви...
   Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз думає Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди не йдуть стрибати вперше з парашутом.
   Придивляюсь я до парашутної вишки - не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогоднi була якась жертва... А ми, два дурнi, йдемо...
   Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс - зовсiм безпечна гра, цiлком гарантує життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi пластмасовi м'ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу...
   Аж от i парашутна вишка.
   Ти диви - нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн має висiти, закинуто кудись нагору.
   Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацiї.
   Я пiдiйшов i спитав:
   - Скажiть, будь ласка, а вишка що - не працює?
   Дядечко глянув на мене, хмикнув:
   - Чого не працює? Працює. Тiльки бачиш - нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я бачу, ви такi герої, що вам парашут зовсiм не потрiбен.
   Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює... Ур-р...
   - От шкода, - сказав я.
   Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав - звичайна собi каруселя А тодi придивився - е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, - як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.
   Глянув на Яву:
   - Давай?
   - Давай.
   Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче...
   - Ого-го-го-го-го-о... - радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi - нiби й не держить тебе нiщо... - Гух-гух-гух!..
   - Др-р-р-р... - це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому...
   - Та-та-та-та-та-та .. - з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i теж:
   - Та-та-та-та-та-та...
   - Iду на таранi - гукаю я, пiдлiтаю до Яви - штурх його ззаду, i вiн одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i - штурх! - мене, i я одлiтаю... I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.
   Отак би лiтав, лiтав, лiтав... цiлий день би лiтав...
   Аж тут повiльнiше, повiльнiше...
   Стоп! Приїхали! Злазьте!
   Тю! Отак мало? Як хочете ще, - будь ласка, платiть грошi i карусельтесь собi скiльки влiзе.
   Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцiї! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись от такої для мене потрiбної, такої льотчицької розваги.
   Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собi економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюкiвцi можу скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще побудують!
   Я вже й виросту...
   Ява бачить мiй настрiй. Зiтхає спiвчутливо. Каже:
   - Ходiм хоч скупаємося.
   - Та! - змахую я рукою - Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу... Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi, заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема - самi люди..
   Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на київському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.
   Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й порахує.
   То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки - у лазнi. А тут мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке буває на свiтi.
   Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день - оце пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла - жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он - гуп! гуп! гуп! - попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.
   А он "геркулеси" ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi - вiд гардероба, нiби всi "геркулеси" кимось пронумерованi.
   - Здоров, Гарик!
   - Привiт, ШурикI
   - Чао, Марик!
   Це "геркулеси" мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш - на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було "виколото": i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: "Смерть за измену" абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть... хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте "Смерть за измену". Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.
   "Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, - подумав я - I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику..."
   А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), - у нього - лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), - у нього густа руда шерсть - як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.
   А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує - як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс . чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.
   Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!
   А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла - незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.
   А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:
   - Сьомо, вийди з води! Сьомо, вийди з води!
   - Галочко, не запливай! Пливи назад!
   - Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
   - Алику, знiми мокрi труси.
   - Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.
   - Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш... За вреднiсть...
   - Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!
   - Мамочко, ну з'їж яєчкої - Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А "мамочка" - товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти - одвертає кирпу i кривиться - не хоче.
   - Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! - благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:
   - Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! - наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.
   Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. "От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло - легше рятувати..."
   То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя - когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить - раз! - i будь здоров . I у "Вечiрньому Києвi" на другий день заголовок: "Юнi герої з Васюкiвки".
   - З "Вечiрнього Києва" якраз цiкавилися вчора, - почув я раптом веселий голос. I здригнувся - нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.
   - Все розпитували про роль царя, - вiв далi кругловидий - Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
   - Правильно, - пiдтримав "гачкуватий". - Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм... пшик! - i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
   - Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
   - К чорту!
   Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть "нi пуху нi пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий - уперше чули.
   Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:
   - Ух ти! Годинника забув зняти!
   Обернувся, побачив нас:
   - Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. - I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу - шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.