Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.
   Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.
   Нарештi Валька скiнчила.
   I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.
   - Так-с, панове громадо, - весело сказав вiн. - Сюжет ясний . Без вини виннi... Злодiї мимоволi... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi - ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали - ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра... Оцi двi панi, - вiн показав на свої ноги, - дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця - Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться - з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, - вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, - все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на... кiностудiю. Авжеж на кiностудiю... У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку - диво двадцятого сторiччя - телефон, ми розгортаємо бойовi дiї... I годинник знаходить свого господаря.
   Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв - все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.
   I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:
   - Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!
   Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.
   - Та трошки зiграв, панове, зiграв... Що зiграв, те зiграв... - вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. - А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.
   Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
   - Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi "Травiату". Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна". Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки "присутственнi мiсця", закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема... Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.
   Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, - мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, - цiкаво.
   - Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: "Графиня захворiла i прийняти вас не може". Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi...
   Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
   Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
   РОЗДIЛ VIII
   "Товаришу цар, ви заарештованi!" "У-у, понесу!.."
   Вечiр.
   Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
   Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
   - Ну, що таке? - питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
   - Ну кажи вже, що там таке? - повторюю я.
   Ява ще раз зiтхає i каже:
   - Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
   - А хто ж шпигунiв ловитиме? - посмiхнувся я. - Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти... Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, - проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
   - Нiчого, - серйозного каже Ява, - i без мене знайдеться кому ловити.
   _ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
   - Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється...
   - Мiж iншим, - кажу, - щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О!
   - Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
   - Плакали б, точно, - гигикнув я. - Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
   - Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi "артистами" називають? Дiд Салимон весь же час повторює: "От артисти! Ну й артисти!"
   Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
   Ява тепер говорив без перешкод:
   - Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I - слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш... Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, - усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього - тиць! тиць! А ти кажеш...
   Я змушений був погодитися.
   Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон...
   Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобi снилось". I я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався...
   Так-от наснилось менi... Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi - "скiпетр" зветься.
   I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
   Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог - без слiв, але дуже розумний i красивий... Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить - i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
   Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява... У формi мiлiцiонера.
   Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
   - Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
   Я гнiвно дивлюсь на нього:
   - Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я - цар!
   - Який же ти в бiса цар. Ти - злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! - I Ява показує менi якогось папiрця.
   Мене охоплює страх.
   - Яво, - кажу я, - нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
   А вiн сердито:
   - Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на "ти"? Оп'ять нарушаєш!
   - Вибачте, - кажу я, зовсiм спантеличений, - але я думав, що ми з вами друзi.
   - Iндик думав, - суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i... я прокидаюсь.
   Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами - пфуй! - муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб... Про сон тодi було й думати.
   Я сiв на тахтi i глянув на "мiлiцiонера" Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
   - "Не нарушай!" У-у! Зрадник! - пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
   - Га? Що?!
   - Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, - спокiйно сказав я.
   - Тюгу!.. ДурнийI - i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
   - Не нарушай! - "мiлiцiонерським" тоном сказав я.
   - Одчепись, я спати хочу.
   - Ану тебе, соня, - сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
   А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий... Ох, який же спiвучий.
   - Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я... - печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
   I цiєї самої митi:
   - Джама-а-айка! Джама-айка!.. - бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.
   - Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. - наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:
   - Мамма, мамма...
   Аж мороз по шкiрi драв.
   Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.
   "От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки", - подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише "Пожар!" i "Рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце - да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми... I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо... I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!
   Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i... Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.
   Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..
   Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають - не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить - i ми вже оточенi з усiх бокiв.
   "Ну, пропали! Нi за цапову душу!" - майнуло в головi.
   - Павлушо! За спину! - гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: "Понесу! У-у, понесу зараз!" I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить - i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! - побиття, погибель наша... Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.
   I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:
   - Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! "Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!" - з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!" - i вже замахується, аж тут:
   - Законно вiн говорить. Всiм кодлом - це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся... А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
   То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:
   - Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, - i тицяє мене пальцем у плече. По-моєму, цей дужчий.
   Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.
   - Ходiмо в яр, - каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.
   "Я! Чому це я?!" - пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я - хлопець.
   Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.
   Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
   - Отут, - каже чупринистий, i ми спиняємось.
   Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного - крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, примiряємось.
   Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.
   Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього - лють, бiль i бойовий азарт.
   Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми "граблями", тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:
   - Та що ти, Будко!
   - Та бий же його!
   - Пiд дихало! Пiд дихало!
   - По сопатцi!
   Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.
   - Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! - пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!
   - Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! - чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу - тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони - Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога - це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема... Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..
   Бум, бум, бум! - як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються...
   Аж раптом:
   - Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! - пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:
   - Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати - гостиннi хазяї! Безсовiснi!
   Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.
   Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.
   - Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! - пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. - Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!
   Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.
   I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
   На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.
   - Ти теж молодчина, Валько! - сказав Ява. - Одна - i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.
   - Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила - з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.
   Ява поглядав на неї з захопленням i штовхав мене лiктем у бiк: дивись, мовляв, яка дiвчина, оце дiвчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дiвчина... чорт з нею!
   Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдiєш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти, Пiшли ми.
   Максим Валер'янович весело привiтався з нами ("Здоровенькi були, панове добродiї"), потiм пильно глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити:
   - Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне - справа честi, доблестi i геройства... Вимога сатисфакцiї. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так?
   Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
   Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав:
   - Через десять хвилин має бути машина. I ми поїдемо на студiю. Ви якраз добре прийшли.
   Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi:
   - Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас...
   РОЗДIЛ IX
   На студiї. Несподiванка перша. Несподiванка друга
   I от - брама. Брама, що вiдокремлює звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька - не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудiї! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi "Ленiн у Жовтнi" матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що-небудь!
   Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, i ми в'їжджаємо на територiю студiї.
   Дивлюся лiворуч (о!..) - фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький - не видно, де й кiнчається. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп...
   - Мабуть, це для артистiв... полiтехнiзацiя... Пiсля зйомок працюють... - шепоче Ява.
   - Мабуть, - погоджуюсь я.
   Глянули праворуч - стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим є кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого...
   I мiж тим iншим були такi слова:
   "В людинi має бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки". А. Чехов.
   Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi - чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо.
   Ми вилiзли з машини i слiдом за Максимом Валер'яновичем пiшли до дверей кiностудiї. Ого! Якi iнтереснi дверi! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплавi (тiльки "на попа" поставлене!). Штовхнеш однi дверi, а другi вже тебе доганяють i по спинi луплять. Хорошi дверi!
   Проштовхнули нас дверi всередину. Ява одразу у себе носом потяг i скривився. Я теж. Лiкарнею пахло. Бiля самiсiньких дверей кiностудiї пахло лiкарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я дiло кiно робити", - подумав я. А може, просто тому, що одразу лiворуч була студiйна амбулаторiя.
   Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладiатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi.