Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
   РОЗДIЛ IV
   Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
   ...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, - носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, - звiряється з iнструкцiєю. Поруч - одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
   Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.
   Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
   - Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.
   - Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокоює його Книш. - Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг...
   - Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, - набиває собi цiну Бурмило.
   - Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, - Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.
   I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження.
   Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми "взяли слiд" - вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi.
   I от спостерiгаємо.
   - Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив?
   Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.
   Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути.
   Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.
   А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема.
   Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання "по перу". I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять.
   Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко.
   Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.
   - Щось довго їх не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.
   - Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
   - Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака.
   Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: "Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба.
   Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися - аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
   - Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати - потоне, - сказав дiд. А то можна було б порозвозить на мiсця.
   - Так по одному можна переїхать, - каже Гонобобель.
   - Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти?
   - М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель.
   - А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
   - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
   - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
   - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
   Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
   - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
   Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
   - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
   I полiз у довбанку.
   - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
   Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
   - Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
   "Добре сидить, доїдемо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
   - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось!
   Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
   Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
   - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба.
   Тодi знову вигулькнув, знову:
   - Ружйо!
   I знову пiд воду.
   - Що там у вас? - весело загукали з берега.
   - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
   Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
   - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
   Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
   - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
   На березi дiд почав заспокоювати:
   - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
   Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
   Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
   - А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
   Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
   Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
   - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
   Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
   - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше?
   До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
   - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
   Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з своєї нової "тулки").
   Варiант з рушницею одпадав.
   Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
   - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
   - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш.
   - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
   - Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случаї чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав спецзавдання.
   Ми перезирнулися.
   "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
   - Гайда! - шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
   Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега
   РОЗДIЛ V
   Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
   I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
   - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба?
   - Та нi, просто так... гуляємо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.
   - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
   Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.
   - На абордаж! - командує Ява.
   Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
   Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
   А хай ти сказишся! Зачепився. I - як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.
   Ява хапає мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.
   Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов.
   Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина.
   Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.
   Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.
   Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
   Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.
   - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява.
   I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
   Книш одразу побiг до лiтака.
   Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
   - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я.
   - Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки...
   - Замале для бомби, - намагаюся заспокоїти себе я.
   - Дуже ти тямиш, - хмикає Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв.
   Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж...
   - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо...
   - Чого? - питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.
   - Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
   Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
   Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:
   - Ч-чорт... пiдвернув...
   Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо - все-таки захист...
   - Iти можеш? - для годиться питаю я.
   - Спробую, - ховає очi Ява.
   Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
   Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться.
   Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
   Ми схвильовано перезираємося.
   О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
   Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
   О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
   Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити...
   Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв...
   Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"...
   Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
   Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"
   Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
   Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
   Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
   Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
   Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
   Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
   Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
   Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу.
   - Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'
   Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю".
   Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав - ми точно знали.
   А в цей час Книш...
   Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.
   - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд.
   - Нащо?!
   - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан.
   I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
   ...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.
   Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Київське метро iменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!" Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
   I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.
   Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
   - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:
   - Риск! Може й зiрватися.
   - Може, - говорить Ява i знову хукає.
   Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
   - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить.
   Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
   - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я
   - Прощай! - зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.
   Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!
   Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
   Ява бере її.
   Одкриває...
   В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
   Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще...
   - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи.
   Ба-ббах-х!
   Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .
   Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
   Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
   Я розплющую одне око, потiм друге.
   Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
   Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється...
   Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
   От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
   - Пильнуй термоса!
   "Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...
   Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
   Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
   Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
   РОЗДIЛ VI
   Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. "Життя заплутана i складна штука!"
   - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я.
   - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхикає Ява.
   Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
   Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
   Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.