Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   - Спортплощадка. "Смуга перешкод", да, - знову, не обертаючись, сказав офiцер.
   "Спортплощадка" була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав "смуга перешкод", то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це дитячi iграшки?!
   - Артилерiйський парк, да, - мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.
   - А то що таке?
   Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.
   - Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою - половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.
   I оте своє "да" майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
   Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:
   - А це їдальня.
   Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.
   Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.
   - Ну що, подобається тут у нас, да? - спитав офiцер.
   - Ага, - сказав я.
   - Ти в якому класi?
   - У сьомому.
   - Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да .
   Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули "генеральською" дорогою назад до дота.
   "Оце все? - розчаровано дивувавсь я. - Чи, може, так задумано - спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм... Чи, може... чи, може, я їм... не пiдiйшов?"
   Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.
   Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.
   - Менi злазити? - тихо спитав я.
   - Да, дорогий друже, - сказав вiн.
   Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.
   Вiн знову усмiхнувся.
   - Да, будьмо знайомi - старший лейтенант Пайчадзе, - вiн простягнув менi руку. - До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?
   Нi, щось вiн не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.
   - Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? - я зневажливо хмикнув. - Навряд. Хiба що Павлуша, може... Але...
   Вiн пипьно глянув на мене i сказав:
   - Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...
   Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
   - Нiчого, це я просто так... Спасибi! До побачення! - Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:
   - Дивний хлопець, правда!
   Пайчадзе щось вiдповiв - я вже не чув.
   Тьху! Як паршиво вийшло!
   Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.
   А якщо... Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов .
   Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.
   I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.
   Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав - будь здоров!
   Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.
   Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.
   Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.
   РОЗДIЛ XVI
   Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?
   Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло...
   Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися "глеканкою" до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же...
   Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
   Вiн щосили накручував педалi - поспiшав. I обличчя в нього - серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
   I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
   Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.
   I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.
   Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.
   Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше - надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш - чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу...
   Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?
   Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
   Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.
   Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
   Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося - то хоч у прiрву сторч головою.
   Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
   Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...
   Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
   Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
   - Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
   - Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти... - мовила вона, вигулькнувши з-за хати. - Що таке? Що сталося?
   - До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
   - Та ти що?
   - Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...
   - Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
   - Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi...
   - Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
   - I високий такий, метрiв два.
   - Ти диви! Ану ходiм глянемо.
   - То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
   - Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, - вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
   - Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
   Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
   - Ану, хто тут лазить по чужих садках?! - дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
   - Отам у кущах, - вiдказав я.
   Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
   Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.
   - От бачиш - нема, - весело сказала Галина Сидорiв на. - Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
   - Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
   - Ну, може, може, - заспокоїла вона мене. - Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
   Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
   - Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
   - Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.
   - До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
   I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
   I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.
   РОЗДIЛ XVII
   Мене викликають до телефону. "Розслiдування футбольної баталiї".Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
   На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
   Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
   - Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
   Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
   - Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
   Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
   - Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
   Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
   - Га? Що? Хто?
   - Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
   Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
   Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
   Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
   - Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!
   Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
   - Алло!
   - Драстуй! - почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. - Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш - iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
   - Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, - сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
   - Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
   - Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
   - Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а... а... - я не знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?
   - Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
   Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
   - Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
   - Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
   - Ага, зараз поїду. До побачення, - я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
   - Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.
   - Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
   - А-а .. я його, здається, знаю, - поважно прогугнявив Халабуда. Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
   Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився - а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
   Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.
   Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. "Восьмьорка!"
   "Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, - подумав я. - I вирiшили повернутися до моєї кандидатури".
   Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...
   Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
   А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.
   Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
   На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.
   Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу "Г" - васюкiвською "Ракетою" i дiдiвщинським "Космосом". Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, "як мальчикiв" (за висловом дiда Салимона).
   Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три - вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського "Космосу". Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.
   - Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
   А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
   - Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
   I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
   - Штука!
   I хрестилася.
   За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник "Космосу", здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.
   Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
   - Суддю на мило! Суддю на мило! - кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
   - Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! - верещала баба Маруся.
   Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон - на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
   Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало - м'яч полетiв в аут.
   Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося...
   Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша "Ракета" встигла збити дiдiвщинський "Космос", що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.
   Ледве розтягли.
   - Оце так товариська зустрiч, - сказав дiд Салимон. - Другу таку товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.
   - Це ще, панiмаєте, нiчого, - сказав Павлушин тато. - Це ще, панiмаєте, дрiбницi. А от мiж Сальвадором i Гондурасом через футбольний матч справжня вiйна була виникла. Стотисячнi, панiмаєте, армiї мiж собою билися. Артилерiя, лiтаки, танки... Оце, панiмаєте, болiльники..
   Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличникiв i суддi. Щоб знав, як пiдсуджувати своїм.
   Отакий-то був матч тридцятого червня.
   Чесно кажучи, було що розслiдувати.
   Я заїхав у Дiдiвщину i звернув прямо до сiльмагу. Купив у сiльмазi льодяникiв фiгурних на паличках, покрутився трохи i рушив назад. Настрiй у мене був прекрасний. Незва жаючи навiть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.
   На вишцi над лiсом майорiв червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.
   Пiд'їхавши до села, я знов-таки, як i вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорiвни Менi кортiло глянуги, що воно там таке - чи нема якихось слiдiв учорашнього чолов'яги. А може, вiн ще потiм уночi приходив?
   Коло вчительчиного садка я злiз з велосипеда, поклав його на землю i крадькома, як справжнiй детектив, пiшов, роздивляючись на всi боки. Стежку у двох мiсцях перетинали слiди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобiт. Вони чiтко вiдбилися на вогкiй землi. Однi слiди були повернутi носками до саду, другi - навпаки, до поля. Це вiн iшов, це вiн повертався.
   Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим'ята i лежав мокрий недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено i загашено об землю. Марка - "Столичнi".
   Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну одного цього недокурка i цих слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом, нi майором Пронiним. Я мiг сказати лише те, що чолов'яга - курець (раз недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн купляв не в нашому сiльмазi, бо в нашому "Столичних" не було. Може, в дiдiвщинському, там є, я тiльки що бачив.
   Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.
   Що ж вiн усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотiв пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм не знайомий якийсь...
   - Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, - почув я бiля хати голос Галини Сидорiвни.
   - Ой, що ви, Галино Сидорiвно, що ви!.. - пискляво засокорiло у вiдповiдь. То був голос Гребенючки.
   А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
   Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i - алюр три хрести!
   От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрi до вчителiв пiддобрюються, лiзуть iз своєю любов'ю "Галино Сидорiвно, я вам те! Галино Сидорiвно, я вам се! Галино Сидорiвно, дорогенька! Галино Сидорiвно, золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!" Противно!
   Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.
   Я виїхав на вулицю i побачив у спину Гребенючку, що йшла од ворiт Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрiбненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендiтна.
   Раптом я згадав Павлушу, як вiн сидiв сьогоднi на землi коло велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
   Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
   Назад вона не оберталася, мене не бачила.
   Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту баюру - ш-шуррр! Бри-иззь! Цiлi гейзери бруднючоi води й грязюки линули на Гребенючку, i бiле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчiрку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
   - Ой! - тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.
   А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi моїй булькала й клекотiла радiсть помсти.
   Ото щоб знала, щоб не розлучала друзiв, не робила з них ворогiв, кропива жалюча!
   Я рiзко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землi коло свого велосипеда i крутить ключем якiсь гайки.
   I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона пiде в такому виглядi!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз нашi з Павлушею хати. I Павлуша її зараз побачить i...