Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Нема виходу...
   Кинутися з моста у воду, втопитися?
   Нiхто ж не пожалiє навiть... Скажуть - так їм i треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема...
   * * *
   ...Прийде завтрашнiй день, i ми дiзнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцiнили свою роль у життi суспiльства. Ми дiзнаємося, що спектакль зовсiм не зiрвався, що Городничий пiсля нашої втечi не розгубився i сказав:
   "Так я й знав, що цi нiкчемнi боягузи Бобчинський i Добчинський перелякаються i втечуть. Добре, що я перед цим зустрiв їх на вулицi i зони менi все розказали..." I ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. I спектакль пiшов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потiм те, що мали говорити ми, говорив хтось iз персонажiв. Глядачi нiчого навiть не помiтили. Наче Гоголь написав "Ревiзора" без Бобчинського i Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успiхом. Аплодували так, як нiколи не аплодували нiяким справжнiм приїжджим артистам... I виконавець ролi Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навiть не всi сусiди на кутку знали, - в один цей вечiр прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, i його iм'ям назвали б одну з сiльських вулиць. I тодi раптом ми зрозумiли, що для того, щоб домогтися успiху, треба передусiм довго-довго i наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара i така вiдома iстина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови i батьки, i вчителi, i дитячi письменники i про яку завжди так легковажно думалося: "А, то для дурнiв, для неспособнихi" ця стара iстина раптом дiйшла до нас. Дiйшла до самого дна душi. Дiйшла так, як доходили правила з арифметики: раз - i все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганнiсть цiєї iстини.
   * * *
   Але все це - завтра. Завтра!..
   А сьогоднi ми ще нiчого не знаємо... Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо...
   Покотилася в небi зiрка.
   Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.
   Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки.
   Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами.
   Прекрасне i неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторi безмежжя...
   Раптом Ява пiдхоплюється, сiдає, обхоплює зiгнутi ноiи руками i тикається пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики.
   - Артистiв з нас не вийшло - це точно! - рiшуче говорить Ява. - Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв - не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить... Провалюватись... переживати... Це менi дуже вредно для здоров'я. Знаєш, у мене iдея, Павло...
   "Павло?"
   Я вирячився на нього.
   Нiколи вiн не називає мене Павлом. Щось у лiсi здохло, - дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене називає.
   - Денисович... якщо вже так, - пiдказую я.
   - Можна й Денисович... - сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. - Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так... Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i'х вам - було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiдаємо i пишемо книгу про нашi пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i поїдемо у кругосвiтню подорож. На матерiалi тої подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка... I ми станемо письменниками... А що - погано? Письменники... Ми з тобою... Стоїмо i пишемо автографи... Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi... Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники... Це, брат, не те, що артисти... Артистiв тисячi, а письменникiв - одиницi. От скiльки ти письменникiв знаєш? Ну, Пушкiн... Ну, Шевченко... Ну, Глiбов, Квiтка-Основ'яненко, Котляревський... Ну, Толстой... Ну, Чехов... Це - класики... А з сучасних? Ну, Гайдар... Ну, Чуковський... Михалков... Ну, Забiла, Бичко, Кава... Ну, Комар... I - все! Письменники - це брат, такi люди, що... А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас...
   Я слухаю i дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який вiн умниця! Як добре мати такого розумного Друга!
   - I, головне, риску нiякого, - веде далi розумний Ява. - У крайньому разi пришлють на доробку... Як Андрiю Кекалу.
   Наш сiльський поет завклуб Андрiй Кекало уже кiлька рокiв надсилає свої вiршi в усi республiканськi, обласнi та районнi газети України. Стiльки листiв, як вiн, нiхто в селi не одержує.
   Коли його питають:
   "Ну як поетичнi справи?"
   Вiн гордо вiдповiдає:
   "Прислали на доробку..."
   Доробляє вiн, доробляє, а там, диви, у якiйсь районнiй газетi - тиць! - i надрукували.
   - Ага, канєшно, канєшно, - кажу я з жаром. - Доробка так доробка! Подумаєш... Всi доробляють. Нiчого страшного.
   I ми тут же починаємо обговорювати Явину iдею. Як будемо писати?
   Дуже просто - од руки. Як Пушкiн i Шевченко. Деякi письменники пишуть тепер на машинцi. Ми не будемо. По-перше, з нашим умiнням одну сторiнку три днi треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сiльрадi на машинцi. Правда, є ще в Кекала, але вiн своєї машинки конкурентам не дасть. Вiн сам щодня цокає.
   В якiй формi будемо писати?
   Прозою... Тiльки прозою. Нiяких вiршiв. I все - як було. Нiчого не брешучи i не додаючи (хiба що, як воно у письменникiв називається, "художнi деталi"). I писати будемо вiд першої особи (так завжди щирiше виходить). Та й смiшно називати себе самих "вони".
   Ми - це ми, звичайно.
   Але весь час писати "ми" теж якось воно не той... Кожен окремо нiчого зробити не може. Нi чхнути, нi почухатись, нi в носi поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носi"... Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки "за компанiю"?! Та й зовсiм воно не художньо виходить.
   Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один - "я". А другий - уже по iменi. Першу книжку один буде "я", другу другий.
   Кому першим бути "я" - жеребкували тут же одразу. Випало менi.
   Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути "я": i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на моє благородство, - що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим..." Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути "я"... тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.
   - А назва, знаєш, буде яка? - сказав вiн. - "Незнайомець з тринадцятої квартири" або "Злодiї шукають потерпiлого". Здорово? I пiдзаголовок "Пригодницька повiсть..." Читачi у черзi стоятимуть... Га?
   - Здорово, - сказав я.
   Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена...
   Але вiдмiняти Явину назву пiсля того, як вiн не став "я", - було б свинство.
   Так i лишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодiї шукають потерпiлого". Пригодницька повiсть.
   Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, i про пригоду з ночвами у метро, i про Явине вухо, i про Будку... Потiм - про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник... Словом, про все-все, що з нами трапилося. I кiнчаємо тим, як ми провалилися на "Ревiзорi". Чесно! Письменники передусiм повиннi бути чесними.
   Ми пiдводимося з землi i розправляємо плечi. I нам здається, що головами ми упираємося в самiсiнькi небеса. Ява одним вухом навiть якусь зiрку збив - ондо покотилася...
   Ну - все!
   Завтра ми купуємо у сiльмазi великого загального зошита в лiнiйку, три авторучки (одна про запас!), сiдаємо й пишемо.
   Пишемо, пишемо, пишемо...
   Тодi надсилаємо...
   Тодi доробляємо, доробляємо, доробляємо...
   Тодi знову надсилаємо...
   I - все!
   Ну, глядiть же!
   Ми ше покажемо людству, на що ми здатнi!
   Начувайтесь!
   Вi ще побачите, хто такi Ява i Павлуша!
   Держись, людство!
   ...............................................................
   А потiм все-таки я буду льотчиком...
   ТРЕТЯ
   яку розсказав уже Ява Рень
   ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ НЕВIДОМИХ,
   або
   ПОВIСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИЛИСЯ IВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ I ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
   РОЗДIЛ I
   Як це все почалось...
   Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмiтливий! Це ж вiн вигадав штукакенцiю для розстiбування гудзикiв. Пiсля випробування її Степан Iванович Карафолька три днi не мiг сiсти.
   Прекрасна людина Павло Денисович! Коли вiн iде по селу, всi собаки гавкають вiд захоплення, а кури, гуси та iнше птаство запобiгливо розлiтається врiзнобiч, даючи йому дорогу.
   Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тiльки в навколишнiх селах i в районному центрi, а навiть у Жмеринцi, де вiн iнодi буває у родичiв. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мiй, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святi угодники! Надзвичайна! Незрiвнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у свiтi є така рогатка! Шкiрочка з материного шльопанця. Рогачик з премiцноi горiшини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрiв. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!
   Гарна людина i Iван Васильович, - гой самий, що заблудив у кукурудзi i вивiсив дiдовi пiдiштаники на телевiзiйнiй антенi.
   Собаки також гавкають, а кури и гуси розлiтаються врiзнобiч, коли Iван Васильович iде по селу.
   Гарна людина Iван Васильович, нiчого не скажеш.
   Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями i моi же з'їсти їх цiлу миску.
   Iван же Васильович любить морзиво i якось вмаламурив за один раз вiсiм порцiй.
   У Павла Денисовича великi вiдстовбурченi вуха.
   У Iвана Васильовича зовсiм навпаки, весь нiс i щоки у рдому ластовиннi.
   Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
   Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, - думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту.
   Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.
   Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. "Прекраснi люди, - каже вона, - незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою".
   А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного - нi кроку. Один без одного - нi за холодну воду.
   I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися - побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.
   Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.
   Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович - це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким - гай-гай! - скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.* (Прекрасний письменник Гоголь, i повiсть його "Як посварилися Iван Iванович з Iваном Никифоровичем" - блискуча повiсть, але далi писати "пiд Гоголя" я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далi писатиму вже, як умiю. (Примiтка Яви Реня).)
   Як же це сталося... Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:
   - А давай запишемося в гурток малювання.
   - Нащо? - питаю я здивовано.
   - Як - "нащо"? Малювати будемо. Цiкаво ж.
   - Може, - кажу, - й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?
   - Ти ж збирався колись стати художником.
   - Ну й що!
   Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: "Скажи, якого це кольору?" I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: "Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?"
   Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:
   - А ти що - вiдчув у собi талант?
   - При чому тут талант?.. Але чого не спробувати... - Павлуша одвернувся й почервонiв. - Кажуть, що в мене щось...виходить...
   - Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
   Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов - нiяк не збагну. Як її нема - хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися - враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi - здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний... Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.
   I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: "А хто то на собацi їде? Га?" (Це, до речi, я питав, але так воно й було - викапаний собака, а не кiнь).
   Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: "А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух". Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.
   Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша...
   Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: "Ти гадаєш, що в тебе є талант..." - як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.
   - Не слухай його, Павлушо! - закричала вона. - Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає... А в тебе здiбностi... А вiн фулiган i на тебе погано впливає...
   Тут я їi перебив i сказав:
   - От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..
   А вона:
   - Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!
   - Мовчи! - сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:
   - Не чiпай!
   - Що значить - не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я...
   - Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.
   - Спробувала б вона мене вдарити, я б її... я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
   - Вона не мавпа, а людина! - басом сказав Павлуша.
   - Ах, так! - скипiв я. - То цiлуйся з нею. Тьху! - Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:
   - От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати!
   Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув.
   РОЗДIЛ II
   Шукаю напарника. Генiальна теорiя Антончика Мацiсвського. У мене виникає iдея
   Спершу я навiть не дуже переживав. "А, нiчого, - думалося менi, завтра помиримось".
   Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонiк, i лiзе з своїм малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, питається? "Нас на бабу променял", як ото спiвається у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.
   I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, - "и за борт её бросает в набежавшую волну". Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.
   Та минув день, два, три... А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.
   Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.
   Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю - ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.
   I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.
   Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
   Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.
   Впiймати щось i... Теж було.
   Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї... От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати...
   Крiм того - потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв.
   Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне.
   Я мовчки пiдсiв до них.
   - Треба взять неторгований казан, - зловiсним голосом казав Вася Деркач. - Тiльки обов'язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi - зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико... На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу - як гачок... I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком...
   "Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою", - подумав я.
   - Брехня! - зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. - Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила?
   Хлопцi засмiялися.
   - Легше всього сказати - "брехня", - надувся Вася Деркач. - А ти ж не перевiряв?
   - А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! - сказав Коля Кагарлицький.
   Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.
   - А все-таки тi привиди якось, знаєте... - мовив Антончик.
   Учора в клубi показували чеський фiльм "Привиди замку Морресвiлл". Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто - тю!
   - Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках чистiсiнька нiсенiтниця, - знов озвався Коля Кагарлицький. - Усе це спростовується елементарною наукою...
   "З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, - подумав я. - Дуже розумний".
   - 3 одного боку, звичайно... Квантова механiка... Лазери... - брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
   З таким теж не встругнеш.
   - А головне - кiбернетика, - авторитетно сказав Стьопа Карафолька. Наука зараз на гранi створення електронного мозку - машини, яка повнiстю замiнить людський розум.
   "Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! - подумав я. - Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв".
   - А все-таки... - несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. Кiбернетика... Лазери-шмазери... Я розумiю... Але... От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв... I от раптом умер i - нема... Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму... Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!
   - Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати - про смерть! Тьху! Замовкни! - обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: "Будь здоров, Степане!" I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе - наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.
   Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.
   - Нi, от серйозно, - сказав вiн. - От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?
   Всi пороззявляли роти i перезирнулися.
   - Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, - вiв далi Антончик. - Точно. Сам у журналi читав. "За рубежом". У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?
   - Так то ж... то ж при капiталiзмi, - заперечив Коля Кагарлицький. - У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!
   - А от легенда про Горбушину могилу, - не здавався Антончик. - Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв... Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз...
   I тут менi стрельнуло!
   О!
   - Хлопцi! Iдея! - сказав я. - Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.
   Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.
   РОЗДIЛ III
   Легенда про Горбушину могилу
   То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.
   Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було - як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою...
   Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.
   I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.
   Розкопали - голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. "Копайте! - кричить - Копайте, поки не знайдете!"