Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

   Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
   Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
   I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки.
   Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
   Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлiє. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв.
   Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.
   РОЗДIЛ VI
   Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф
   I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:
   - Ну, як риба? Щось не бачу.
   Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.
   - Та... - махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.
   До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.
   У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося...
   Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.
   Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.
   - Гришо!
   Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.
   Я простягнув йому апарат.
   - Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! - Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
   - Для чого брав? - пробасив Бардадим.
   - Привида вночi знiмав... На Горбушинiй могилi.
   - Зняв?
   - Зняв.
   - Бре!
   - 0! - черконув я себе долонею по шиї.
   - Ану ходiмо проявимо.
   - Ходiмо, - писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
   На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
   Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
   Я з трепетом ждав.
   Невже нiчого не буде?
   Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
   - Ну що? Що? Що? - аж пiдскочив я од нетерпiння.
   - Та цить! - кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
   - Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
   Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
   - Дай! Дай! - схопив я його за руку.
   I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
   Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует - тулуб, руки, а голови нема...
   Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене охопив. Бо в ньому є оте "вос", що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
   Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
   - Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо... - Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
   I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
   - Чортiвня якась! Привид! - знизав плечима Бардадим - Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти - "привид".
   I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
   - Тю! - сказав Бардадим. - Дурницю якусь верзеш - купи не тримається.
   Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане - це точно.
   - А що ж тодi це таке, як не привид? - спитав я.
   - Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
   - А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав... Я ж бачив.
   - Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо - буде виднiше.
   Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
   - Га? Що? Є щось? Є? - криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
   - Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я - винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
   Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
   - Є щось? Є? Так? Гришо!
   - Та е, - неохоче озвався Бардадим. - Схоже на привид, але хто його зна...
   - Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
   Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
   - Iди, - сказав Бардадим. - Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
   Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
   - У-у! Точно! У-у! Привид!
   I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
   - Ти куди?
   - Зараз! - уже з вулицi гукнув вiн.
   Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Не було тiльки Павлушi...
   Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
   - Ану-ну!
   - А дай я!
   - Та пусти, я гляну!
   - Та я ще сам не роздивився.
   - Ух ти! Оце так!
   - Диви-и!
   - Охти!
   Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi - "отвалi!" (як казав Будка, наш київський приятель).
   Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його - негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
   Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
   Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям - говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
   У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий...
   Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава - це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
   Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
   Все одно!
   Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
   Але - сам винен.
   РОЗДIЛ VII
   Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито
   Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
   Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
   - А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
   Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
   - Ти б, - кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
   Вiн одразу скапустився.
   - Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустили... Що я - винен?
   Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
   - Так - на мене! - закопилив губу Антончик. - Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене... Так...
   - Чого ж нiчого! - усмiхнувся Бардадим. - Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
   Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
   Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
   Бардадим, виявляється, благородний хлопець - не любить донощикiв.
   I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
   - Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, - сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
   I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
   Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
   - Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
   - Святi Свят! Свят! - обкидала себе хрестами баба Мокрина. - Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог... Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани...
   - Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! - i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
   - Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! - I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись - чого це вона.
   - Нарештi! - повторила баба Мокрина. - Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської... Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
   Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
   Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
   - Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
   - Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, - лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. - Привид - вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете - я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде...
   Хтось iз хлопцiв хихикнув.
   Один - нуль!
   Вела баба Мокрина.
   Я весь напружився.
   - Та... - махнув я рукою. - Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах...
   Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
   Один - один.
   Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
   Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
   - Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
   - Привiт Миколi на транзисторах! - тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
   Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
   - Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб...
   Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
   А баба - га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
   Два - один на нашу користь.
   Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
   - Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
   - Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi...
   - М-да! - задумливо промовив Бардадим. - Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, - за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було - це вже я не знаю.
   РОЗДIЛ VIII
   "Два кольори мої..." "Геть звiдси!" - каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини
   Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло... Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
   О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
   Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
   Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку - вона з сапкою поралася на городi.
   Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
   Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
   Вона не бачила мене.
   Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
   Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
   Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
   Вона однак не чула.
   Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
   Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню:
   Два кольори мої, два кольори,
   Оби на полотнi, в душi моїй оба.
   Два кольори мої, два кольори,
   Червоний - то любов, а чорний - то журба.
   Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!
   Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.
   Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
   А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
   Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:
   - Ти чого?
   - Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш?
   - Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
   - А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я.
   - Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
   - Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
   I тут раптом позаду почув:
   - З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
   За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!
   - А що ж? А що ж вона обзиває! - вигукнув я.
   - А чого ти до мене лiзеш? Чого? - вигукнула Гребенючка. - Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний - то любов..." Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
   Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
   I ще - "червоний - то любов..." Ти бач, на що натякає!..
   Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
   Вiн уже, мабуть, думає...
   Та потрiбна вона менi!
   Та триста лєт!
   - Та я ж... Я ж хотiв...
   - Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша.
   - Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. Я, може, сьогоднi привида сфотографував... От! Уперше в iсторiї... От! А ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
   Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
   Я йшов, не помiчаючи дороги.
   Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
   Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
   Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.
   А що вийшло?
   Вийшло, що вiн менi сказав "iди геть", як найлютiшому вороговi.
   I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою - так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона "дурня" менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!
   Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки - убив би, мабуть.
   А день який!
   То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.
   А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває - наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.
   Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: "От погода! Тi, що вмерли, каються".
   А менi навпаки - вмерти хочеться: такий настрiй.
   Цiкаво - чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: "Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет".
   А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.
   IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?
   Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.
   - Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? - почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову - назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: "щоб вас черва сточила", i враз "синку" - голос медом точиться.
   - Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого...
   Менi стало моторошно - вона нiби читала мої думки.
   - Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.
   Я насупив брови - ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.
   - Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?
   Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.
   - От бачиш, а кричиш - "Передайте привiт Варварi-великомученицi!" Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла.. Господи, сохрани i помилуй! - Баба перехрестилася.
   У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.
   Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне - свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.
   - Бабо, - сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. - Бабо... А скажiть-но менi, бабо, будь ласка...
   - Що? Що, голубе? - беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.
   - А скажiть.. а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?
   Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:
   - Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!
   Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
   - Ну, бiжи, бiжи, - хитнула баба головою. - I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу...
   - Ага! - кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:
   - Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
   I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
   - Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
   - Та, дiду!.. Та слово честi!.. - I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.
   Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:
   - Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв юринда... Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi... з хлопцями...
   - Ну-у?! I ви?! I що?!
   - Та що ж... Нiчого. I не один раз - тричi ходили.
   - Але ж фото!
   - Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося... Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю...
   - Нi! - переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене - засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував - гарантiя.
   - Ну, не знаю вже, що там таке, - розсердився дiд. - Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач... Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося - нiде було б курцi клюнути.
   - Та, думаєте, воно менi треба! - вигукнув я. - I сам не хочу, але ж.
   РОЗДIЛ IX
   Отець Гога
   I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
   Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу - збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.
   Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало - не одiрвеш...