Страница:
- Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! - пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.
- Стоп! - пiднiмає руки режисер. - Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобi маєш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це...
- Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає... Плюхi Ну!
- А... О... I... - мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись...
- Стоп! - знов пiднiмає руки режисер. - Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки - раз-раз! - от вам i гулi... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! - режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).
- I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший - Артем!), - збуджено вiв далi режисер. - Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма! Той - плюх у воду! Ну!
- Го!.. Ха! Ха!.. Iгi... Ой!.. - пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.
- О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). - Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi...
Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:
- Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.
- Кiнчай! - сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!
- Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! - сказав режисер.
Вiн пiдвiв нас до човна.
- Веслувати вмiєте?
- Го-го! - вигукнув Ява - Ми ж у плавнях виросли!
- Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, - показав вiн на Будку, - отут... ти, - взяв мене за плече, - з веслом отут . А ти, - сказав вiн Явi, - з правилом на кормi... На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне - нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.
Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше - хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
- Стоп! - заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!
- Назад! - закричав - оператор. - I трошки лiворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:
- Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен..
Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...
- Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо... - почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили - наче пройшов просто по водi, мов Христос.
Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:
"артем"
297 1
- Увага!. Почали!.. Мотор!.. - крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой "шлагбаум" на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового - клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль перший... - крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! - жандарма в груди. Жандарм - беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба - не те, що вiд мого весла! Мить - i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода - тиць? - вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.
- Та радiйте ж, радiйте! - почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися... у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.
- Стоп! - закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
- Ви що, поснули? Хто за вас гратиме - я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає... Наїзд трансфокатора - ви радiєте... Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!
Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.
- Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! зашипiв з корми Ява.
- Ага, - сказав Будка.
- Нуда, - сказала Валька.
- Авжеж, - сказав я.
Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, - сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив... Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий... Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!
- У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! - це шепоче про себе поряд зi мною Будка - настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi - наче й не падав у воду.
I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
- Увага... Починаємо... Мотор! - кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм "шлагбаумом" i вигукує:
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль другий...
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi... Ми пiдхоплюємося...
- Стоп! - кричить режисер.
- Тю-у-у...
Пропав такий заряд...
Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем - герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
Винуватий Артем бубонiв:
- Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... I канатоходець послизнеться...
Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
I от знову...
- Увага... Починаємо .. Мотор!
Клац! - "шлагбаум".
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль третiй...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Ура! Га-га-га! Го-го-го! - мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки "по ролi", скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
- Стоп! - гукає раптом оператор. - Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину..
От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка...
- Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! - кричить режисер невiдомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, - видно, лається... Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
- Увага... Почали... Мотор!
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль четвертий .
Бемцi Беркиць! Шубовсть!
- Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..
- Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним - четвертий раз у воду гепатися!..
- Увага... Почали... Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Стоп!
У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.
Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
- Увага!.. Почали... Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль шостий...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. - стараємся ми.
- Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! - задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.
- Що це?! На руцi!
Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю...
- Го-годинник... - мимрю я.
- Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! - якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
- Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! - а тодi знову плаксиво до мене: - Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
- Не оддам!
- Га?! Що?! - не повiрив своїм вухам режисер.
- Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
- То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
- Якщо так - я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
- Ну, давай уже менi той нещасний годинник .
- Еге... Якi бистрi! - кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
- Не довiряєш? - усмiхається жандарм.
Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
- А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся...
Наче мене батогом по спинi вперiщили - тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
- Не впiзнаєш? - усмiхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви - вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:
- У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.
- Бачу - всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн - наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:
- А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправдi - жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засмiялися всi.
- Все правильно, - сказав жандарм-незнайомець. - Щодо царя - нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма - двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг - попередив i адресу свою залишив....
- Ну досить, досить... - усмiхаючись, перебив його режисер. - Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!
- Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, - зiтхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останнiй сухий мундир, - i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода...
- Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!
- Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. - Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.
- Що - ждати? Що - ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.
- Євгене Михайловичу, - спокiйно сказав оператор. - Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь...
- А якщо був?
- Тодi перезнiмемо.
Операторовi таки пощастило вмовити режисера...
Режисер оголосив перерву на обiд.
- Пiсля перерви знiмаємо епiзод "Зустрiч Артема э Марiєю"...
- Ви, друзi, не тiкайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.
Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
- Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!
I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки "до шiстнадцяти не...", а мабуть, i "до вiсiмнадцяти не..." - ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, - в ресторан "Москва". I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.
Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи - i побачиш рiдну Васюкiвку...
Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше - з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.
Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.
Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.
- Що це так пахне? - тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли навiть про бутерброди свої забули).
Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:
- Це шнiцель. Хочете?
Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.
- Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... - голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.
Тут уже ми всi четверо почервонiли - вiд задоволення i гордощiв.
Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.
Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... їли шнiцель... їли тiстечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:
- Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання... i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас...
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мрiяли.
Так от вона яка - слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка... Хорошо!
Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який "нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми".
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи...
* * *
...А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися пiсля того "зйомочного дня". Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.
Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.
Нас не тiшили всi численнi радощi "мiстечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), - от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю...
Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.
Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.
А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.
I от одного разу, сидячи у павiльйонi "Соки-води" на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi... Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця - перший ряд, до двадцяти копiйок - гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)... Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська "Третьяковка" може бути, а сiльський МХАТ - нi?
Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.
Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.
РОЗДIЛ XV
Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо I Держись, людство!
I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi...
I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.
Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина... I оскiльки фiльм показували спершу у нас - нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.
В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.
Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде "зустрiч з учасниками картини..." Андрiй Кекало вважав це за "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, писали конспект зустрiчi i хвилювалися.
I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.
Кiно крутилося.
Уже прокрутилося пiвкартини.
Нас не було...
I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, "нашого жандарма", на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи... Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?
Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво - що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi - бемц! беркиць! шубовсть! - нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв... Не було того епiзода, в якому ми знiмалися... Не було зовсiм...
I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
- Нiчого, нiчого.. Мать, щось у них сталося такеє, що... - казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.
- А скорiше всього з технiчних причин... Через який-небудь брак... Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, - казав троюрiдний брат з Яблунiвки.
- Ага, ага... Плiвка засвiтилася абощо... Всяке буває, пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.
Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо - ми йому зiрвали "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць.
Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн "не монтувався" (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, - це його слова).
Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом... Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.
I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!
Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, - це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери... Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю...
Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от...
- У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! - крiзь зуби лає нас Ява.
- Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! - крiзь зуби лаю нас я.
- Чемайдани безголовi, а не артисти...
- Гнидики обскубанi...
- Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi - i якось виплутуватися.
- Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так...
Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбувається в клубi... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiняється, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища?
- Стоп! - пiднiмає руки режисер. - Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобi маєш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це...
- Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає... Плюхi Ну!
- А... О... I... - мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись...
- Стоп! - знов пiднiмає руки режисер. - Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки - раз-раз! - от вам i гулi... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! - режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).
- I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший - Артем!), - збуджено вiв далi режисер. - Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма! Той - плюх у воду! Ну!
- Го!.. Ха! Ха!.. Iгi... Ой!.. - пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.
- О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). - Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi...
Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:
- Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.
- Кiнчай! - сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!
- Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! - сказав режисер.
Вiн пiдвiв нас до човна.
- Веслувати вмiєте?
- Го-го! - вигукнув Ява - Ми ж у плавнях виросли!
- Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, - показав вiн на Будку, - отут... ти, - взяв мене за плече, - з веслом отут . А ти, - сказав вiн Явi, - з правилом на кормi... На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне - нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.
Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше - хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
- Стоп! - заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!
- Назад! - закричав - оператор. - I трошки лiворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:
- Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен..
Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...
- Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо... - почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили - наче пройшов просто по водi, мов Христос.
Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:
"артем"
297 1
- Увага!. Почали!.. Мотор!.. - крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой "шлагбаум" на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового - клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль перший... - крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! - жандарма в груди. Жандарм - беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба - не те, що вiд мого весла! Мить - i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода - тиць? - вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.
- Та радiйте ж, радiйте! - почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися... у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.
- Стоп! - закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
- Ви що, поснули? Хто за вас гратиме - я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає... Наїзд трансфокатора - ви радiєте... Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!
Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.
- Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! зашипiв з корми Ява.
- Ага, - сказав Будка.
- Нуда, - сказала Валька.
- Авжеж, - сказав я.
Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, - сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив... Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий... Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!
- У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! - це шепоче про себе поряд зi мною Будка - настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi - наче й не падав у воду.
I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
- Увага... Починаємо... Мотор! - кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм "шлагбаумом" i вигукує:
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль другий...
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi... Ми пiдхоплюємося...
- Стоп! - кричить режисер.
- Тю-у-у...
Пропав такий заряд...
Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем - герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
Винуватий Артем бубонiв:
- Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... I канатоходець послизнеться...
Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
I от знову...
- Увага... Починаємо .. Мотор!
Клац! - "шлагбаум".
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль третiй...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Ура! Га-га-га! Го-го-го! - мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки "по ролi", скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
- Стоп! - гукає раптом оператор. - Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину..
От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка...
- Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! - кричить режисер невiдомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, - видно, лається... Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
- Увага... Почали... Мотор!
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль четвертий .
Бемцi Беркиць! Шубовсть!
- Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..
- Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним - четвертий раз у воду гепатися!..
- Увага... Почали... Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Стоп!
У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.
Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
- Увага!.. Почали... Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
- "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль шостий...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
- Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. - стараємся ми.
- Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! - задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.
- Що це?! На руцi!
Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю...
- Го-годинник... - мимрю я.
- Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! - якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
- Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! - а тодi знову плаксиво до мене: - Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
- Не оддам!
- Га?! Що?! - не повiрив своїм вухам режисер.
- Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
- То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
- Якщо так - я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
- Ну, давай уже менi той нещасний годинник .
- Еге... Якi бистрi! - кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
- Не довiряєш? - усмiхається жандарм.
Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
- А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся...
Наче мене батогом по спинi вперiщили - тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
- Не впiзнаєш? - усмiхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви - вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:
- У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.
- Бачу - всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн - наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:
- А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправдi - жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засмiялися всi.
- Все правильно, - сказав жандарм-незнайомець. - Щодо царя - нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма - двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг - попередив i адресу свою залишив....
- Ну досить, досить... - усмiхаючись, перебив його режисер. - Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!
- Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, - зiтхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останнiй сухий мундир, - i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода...
- Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!
- Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. - Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.
- Що - ждати? Що - ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.
- Євгене Михайловичу, - спокiйно сказав оператор. - Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь...
- А якщо був?
- Тодi перезнiмемо.
Операторовi таки пощастило вмовити режисера...
Режисер оголосив перерву на обiд.
- Пiсля перерви знiмаємо епiзод "Зустрiч Артема э Марiєю"...
- Ви, друзi, не тiкайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.
Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
- Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!
I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки "до шiстнадцяти не...", а мабуть, i "до вiсiмнадцяти не..." - ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, - в ресторан "Москва". I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.
Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи - i побачиш рiдну Васюкiвку...
Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше - з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.
Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.
Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.
- Що це так пахне? - тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли навiть про бутерброди свої забули).
Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:
- Це шнiцель. Хочете?
Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.
- Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... - голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.
Тут уже ми всi четверо почервонiли - вiд задоволення i гордощiв.
Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.
Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... їли шнiцель... їли тiстечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:
- Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання... i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас...
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мрiяли.
Так от вона яка - слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка... Хорошо!
Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який "нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми".
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи...
* * *
...А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися пiсля того "зйомочного дня". Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.
Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.
Нас не тiшили всi численнi радощi "мiстечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), - от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю...
Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.
Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.
А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.
I от одного разу, сидячи у павiльйонi "Соки-води" на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi... Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця - перший ряд, до двадцяти копiйок - гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)... Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська "Третьяковка" може бути, а сiльський МХАТ - нi?
Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.
Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.
РОЗДIЛ XV
Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо I Держись, людство!
I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi...
I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.
Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина... I оскiльки фiльм показували спершу у нас - нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.
В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.
Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде "зустрiч з учасниками картини..." Андрiй Кекало вважав це за "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, писали конспект зустрiчi i хвилювалися.
I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.
Кiно крутилося.
Уже прокрутилося пiвкартини.
Нас не було...
I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, "нашого жандарма", на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи... Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?
Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво - що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi - бемц! беркиць! шубовсть! - нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв... Не було того епiзода, в якому ми знiмалися... Не було зовсiм...
I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
- Нiчого, нiчого.. Мать, щось у них сталося такеє, що... - казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.
- А скорiше всього з технiчних причин... Через який-небудь брак... Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, - казав троюрiдний брат з Яблунiвки.
- Ага, ага... Плiвка засвiтилася абощо... Всяке буває, пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.
Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо - ми йому зiрвали "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць.
Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн "не монтувався" (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, - це його слова).
Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом... Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.
I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!
Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, - це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери... Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю...
Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от...
- У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! - крiзь зуби лає нас Ява.
- Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! - крiзь зуби лаю нас я.
- Чемайдани безголовi, а не артисти...
- Гнидики обскубанi...
- Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi - i якось виплутуватися.
- Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так...
Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбувається в клубi... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiняється, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища?