було, ти мене розумi ш? депресiя в циклонах, вона i в людях... Звiдси
й наслiдки. Так що скарга вiдводиться: не за адресою вона.
"Нiхто i всi" - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам,
спiвчутливо приймалось також i його посилання на якусь оту не зовсiм
зрозумiлу депресiю, мудровиту штуку, що ©© Лукавець упевнено й весело
перемелював на зубах... Присутнi згоджувались, що жертв циклону було б
справдi набагато бiльше, сотнi людей забрав би потоп, якби тут не виявили
себе тверда воля й сила порядку.
- А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсiм не було? -
дивлячись Лукавцевi в вiчi, доскiпувався Бронек-дев'ятикласник.
- Циклон загнуздати!-розважно вiдповiдав мiлiцiонер. - 3 космосу
знешкодити його. Але цс я вже тобi полишаю... Займись.
Музика вдарила туш. Iшли амфiбiсти. Льотчики вертольотiв. Понтонники...
Мерщiй кинулись шикуватися комсомольцi з рятувальних дружин...
Вiйськовi й цивiльнi стоять вишикуванi, свiдомi виконаного обов'язку,
слухають слова народно© вдячностi. Вручаються грамоти. Чiтким кроком
виходять з шеренги один за одним рядовi й командири, одержують iз рук
секретаря райкому партi© нагороди, що для багатьох iз них першi в життi.
Вручають грамоту генераловi, стрункому, моложавому. Юнакам в офiцерськiй
формi... Одержують грамоти водi© амфiбiй, пiлоти, тi, хто найбiльше
вiдзначився в боротьбi з потопом...
- Джумагалi в!
- Скоморохов!
I раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прiзвище:
- Каштан Решетняк!
Молодий, бездоганно© виправки офiцер одержував грамоту. Розгiн плечей,
гiднiсть постави... Мiцне, повите спокiйною усмiшкою обличчя. Вилитий
Iван! Чистiсiнько батькова крутобровiсть. Наче той ожив, наче воскрес...
Вже викликають iнших. З числа цивiльних одержу грамоту i той
модерняга, що при©здив мотоциклом до кiиошникiв, пропонував зiграти роль
анонiмника. Одержавши нагороду й вiдходячи вiд столу, пiдморгнув
Колосовському: а ви, мовляв, не хотiли брати... Не зна те, братцi,
людей...
Бронеку ©хньому теж належала вiдзнака за рятування табiрних дiтей. Вiн
зовсiм засоромився, беручи грамоту, .стояв бiля столу по-хлоп'ячому
нескладний, зсутулений; секретар, усмiхнувшись, напiвголосно сказав йому
щось пiдбадьорливе, хлопець кивнув i мерщiй шугнув у натовп, мовби хотiв
скорше заховатись вiд власно© слави.
- Ви зна те, ким вiн мрi стати, наш Бронек? - сказала Ярослава до
Колосовського. - Синоптиком! Всi урагани з параболами ©х шляхiв у нього
нанесенi на картi. По iменах зна , де рухався ураган "Газель", де тайфун
"Опал"... Смiшний. Неодмiнно, каже, полечу в самiсiньке "око бурi", щоб
побачити ураган зблизька, на екранi радiолокатора.
Пiсля церемонi© Колосовський познайомився з капiтаном Решетняком. Так,
родом iз полтавського, з того села... Батько Iван, мати - Катерина. Хвиля
гарячого пiдкотила до горла... "I ось ти змужнiло, розквiтло, ще одно
людське життя, що тiльки розпускалось тодi, коли ми невольничим братством
скнiли десь у печерi-цегельнi, лиш зоряним всесвiтом вкритi. Розквiтло й
зустрiлось менi на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й
засмутити мене..."
Пiдiйшла Ярослава, звернулась до капiтана, як до знайомого:
- Вiтаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитiстю.
Вiн зашарiвся.
- Ви не забуди мене?
- Забути? Таке не забува ться... А сарночка ж ваша ще й досi у нас.
- © треба в гори вiдправити.
- Але як?
- Я прилечу за нею... Не заперечу те?
Ярослава вiдповiла очима: нi.
Колосовський вiдчув, що виника нiби якась тайна мiж ними. Оця
сарночка, що ©© треба в гори вiдправити... Про не© мовиться таким тоном, з
таким поблискуванням в очах... Чи не виросте з не© в горах, десь там на
полонинах сарночка ©хньо© любовi?
Незабаром капiтана покликали, i вiн, потиснувши руки обом, твердим
кроком пiшов до товаришiв. Пiшов, щоб одразу ж, мабуть, i вiдбути, i знову
опинитися в iншiм життi, де суворо, де загадково. Там, де ©х рiдко й
бачать дiвчата, хiба що у вихiднi, якщо нема тривоги... Але вiднинi тут ©х
весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони i готовi в будь-яку
мить з'явитись iз сво © суворостi, за першим же покликом прибути людям на
помiч.
XXII
Якби ж тiльки в яснi барви дня не вплiталася стрiчка жалоби... Всюди i
в усьому почувалась вiдсутнiсть когось... Як живого, бачить кiногрупа
Сергiя в його останнiм розшаленiлiм натхненнi, коли вiн, мокрий, сяючий,
забiгав похапцем перезарядити апарат... Бачать руки його вмiлi й мiцнi. I
улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом
замурована в. сiрi грунти гирла... Разом з останнiми, може найдорожчими,
кадрами.
Мiст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблi. З людиною,
що до останнього фiльмувала, поки разом з бетоном мосту пiшла в буруни
стихi©. Так загинув цей невпокiйливець, шукач, вiчний ловець невловного.
Зосталось вiд нього кiногрупi лише щось на легенду схоже. Взiрець
самовiддачi вiд нього зоставсь, "пiвцарства за гелiкоптер!" та ще отого
натхнення шал...
- I все ж вiн вийшов переможцем, - каже Ягуар Ягуарович i порина в
глибоку задуму.
Нiби вирiс в очах кiногрупи Сергiй. Був вiн оператором справдi
несухого, неакадемiчного складу. Його камера - експресивна, зухвала,
рiзка, - ©© нi з чи ю не сплута ш. Вона мовби повторювала вдачу господаря,
його нервову жадобу, його невситеннiсть, навiть вади його... Ранiш декому
не подобалась в Сергi вi, скажiмо, ота його набута в кiно професiйна
манера безцеремонне розглядати людину з нiг до голови, грубувато зазирати
незнайомому в очi, мовби допитуючись: "Ану, на що ти здатен... Чи хоч
трохи ти кiногенiчний?" Але зараз i цi манери його прочитувались iнакше:
все ж таки-славний був хлопець, душею вiдданий мистецтву!.. Згадалося
засмученiй кiногрупi, як один тип, виступаючи на студiйних зборах, колись
дошкуляв Сергi вi: "В тебе ж манiя справедливостi!.." Що скаже той тип
тепер?
В один iз найближчих днiв спорядили розшуко'ву експедицiю, яка мала
пройти по рiчцi вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава
i Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть слiди якiсь, може, десь виплив, у лозах
застряв...
Рiка, найбiльша з усiх тутешнiх рiк, прарiка, що використову ться для
мiжнародного судноплавства, що десь там у верхiв'ях повита в тумани,
оздоблена неоном вечiрнiх вiтрин, в мости та бетон набережних закута, -
тут вона розлилася вiльно-просторо, тече, переповнена повiнню свiтла...
Мрiяв Сергiй про фiльми новi, один iз них мав бути присвячений Свiтлу...
"Бо хiба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, i часточка матерi©, воно й
руйну i творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу... Може, й справдi
десь тут межа переходу матерiального в духовне, в iдеальне?" - наче чувся
ще тут його схвильований голос.
Пливли з думками про нього. Ще кращим, дiж за життя, здавався тепер вiн
для них. Мудрий мудрiстю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже
певен, що ©хнiй колега пiд час зйомок на нiчнiй натурi, а надто ж пiд час
рятувальних робiт створив, мабуть, справдi генiальнi кадри - от невiдомо
тiльки, що там вийде, коли буде проявлено... Та щоб не засвiтити плiвку -
в такiй метушнi тодi пiд час циклону перезаряджали...
- Адже недавно в одних: три доби знiмали, i в одну секунду все
нанiвець... плiвку засвiтили... Iз свiтла виникло й згублене свiтлом, -
Ягуар Ягуарович скрушно хита головою. Уявля ться йому чиясь засвiчена
плiвка, що, помутнiвши, схожою стала на сиве безбарв'я слiпих, стихi ю
скаламучених вод.
- В майбутньому кiноплiвку, кажуть, замiнить кристал,-розмiркову далi
Ягуар Ягуарович, сидячи на кормi бiленького катерка, що несе ©х по течi©.
- На якому-небудь кристалi буде закодовано цiлiтii фiльм, уявля те? I
такого вже не засвiтиш. Кристали, потрiбнi для фiльмiв, спецiально будуть
вирощувати...
- О мой, мой, - зiтхнула Ярослава. Весь час в глибокiй задумi вона.
Може, згаду , як ©й Сергiй востанн руку поцiлував... - Знати б, чому вiн
так кохався на музицi старовиннiй? Дитя лiсiв, з партизансько© ложки
вигодуване... здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з
кошмарiв- тих полiських Лiдiце.,. як вiн здобувся на таку свiтлу любов до
мелодiй Бортнянського, Беделя, Баха?
"Може, якраз любов цю йому нашумiли лiси партизанськi, - дума
Колосовський. - Однак, справдi, дивне явище:
серед молодi, серед цих клопiтних дiтей цього клопiтного шаленого вiку
раптом такий iнтерес до музики старовинно©... Може, якра'з вона приваблю
сво ю яснiстю, гармонiйнiстю, навiть суворим отим аскетизмом почуттiв?
Може, людина сучасна, оглушена какофонiями, хаосом поп-арту, саме й шука
для себе класично© цiльностi, -якихось втрачених гармонiй?.. Хоче знати,
якою вона ранiше була, як почувала, як мислила... Внутрiшньо будуючи себе,
зверта ться за досвiдом людського - й туди, у вiки..."
Рiка щодалi розляга ться ширше - сонячно, повноводо.
- Натурне освiтлення, його треба вмiти читати, - каже Ягуар. - А вiн
умiв. Не плiвку - нерв закладав у камеру.
- I все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. - Казав
якось, що краса природного освiтлення сьогоднi операторам да ться ще
далеко не повнiстю... Мрiяв про досконалу технiку, яка б дала змогу в
неполаманостi, незбiднено винести на екран отi природнi рефлекси
освiтлення, що були помiченi ще майстрами iталiйського Ренесансу..
I чомусь згаду ться Колосовському те хлоп'я з iншого берега, з
вiдсвiтом шторму на лицi, його кипучого сяйва... Звiдки те бралося свiтло?
Вiд яко© чистоти? Вiд яких меридiанiв накочувалось воно разом з валом
прибою, з литвом бурунiв, несучi© в собi бризки бур i свiтляну порошу
сонця? Юним сфiнксом в червонiм пуловерi називав Сергiй хлопчика, все
хотiв розгадати тайну тi © дитячо© усмiшки, що, як промiнець,
зароджувалась над розшаленiлим прибо м... "Про що дума ш, Сергiю?" -
"Думаю все про ту ж вiчну гармонiю, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо
досi - протягом вiкiв - не було..."
Ширша роздолля вод, щодалi бiльше свiтла. Пробували його передати
музикою на партитурах. Звичайно, в ньому щось с зпачпс. Може, навiть
винятково значне. Недаром ця тайна вабила стiлькох митцiв, не давала й
тво му операторовi спокою... Не зник вiн, не зник! Такi не зникають
безслiдно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравi м, сiрим намулом
на полях iсторi©... Людина, - якщо була вона людиною, - сама ста часткою
все'загального свiтла! В розливi нашого життя i його, Сергi ве, свiтло.
I Прiсине. I Шамiлеве. Й Решетнякове...
Води гирла! Очерети i птахи... Пригадав Колосовськпй, ;;к кiлька рокiв
.тому з Сергi м вони десь тут фiльмували птахiв для документально©
стрiчки... Ночували в хатинi геря серед безкраю очеретiв, а вранцi птахи
©х розбудили сво©м лебединим клекотом, нi з чим не зрiвнявшiм, солодким,
як весна, як сама любов... "Це вже неземне, - казав тодi Сергiй. - Цей
рапок рожевий, мов фламiнго... I голоси бiлокрилих сирен над очеретами...
Таку насолоду життям, певне, зiпали тiльки грецькi боги".
Шукали Сергiя по всьому гирлу, обнишпорювали береги, заводi...
Знаходили цiлi в'язанки задубiлих черевикiв та спортивних дитячих кедiв,
що ©х повiнню занесло сюди десь, мабуть, iз взутт во© фабрики. З-пiд
очеретiв, з-пiд низьких, в переплетенiм корiннi берегiв знову виходили на
просторе. Нiде не було.
Очi слiпило мигтючiстю неба й води. Оливково-срiблястий, сугубо
пiвденний колорит пану на всьому. Мовби колiр давнини, барва вiчностi.
Жодного вертольота в повiтрi, "час вiд часу лише птах пролетить над
вербами, над очеретами - бiло, неквапно. Небо гирла, небо Овiдiя... Яка
злагода i розкiш в природi, що недавно шаленiла чорним вибухом циклону...
Ся пiвкуля неба, да свiтло усiм цим водам, вербам, очеретам, а вони у
вза мнiй щедростi вiддають сво свiтло йому. Свiтло оце всепроймаюче,
мабуть, тiльки воно й не етапе тлiном. Силу, що творить, силу сонця й
непогасних вчинкiв людських - хiба ©© вбити циклонам?
Маревом, блиском усе переповнене. Все злилось, по дналось в стихi©
сонця, в гармонi© життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона переблиску ,
торкнута вiтерцем... Скiльки пластики в коливаннi цi стеблини з хитливим
ритмiчним переливом свiтла на нiй! Вiддзеркалена на мигтгочiм екранi води,
вона похиту ться, живе, нечутно розмовля з водою, з вiтром, iз сонцем, з
другом вашим, може, розмовля... Вхопи, зафiксуй цей порух очеретини, i
свiтiння вод, i срiблястiсть верб, ©х епiч.пу задуму... Зафiльмуй, збережи
цю велику творчiсть природи! Але кому, навiщо? Хто дорожитиме? Чи перед
ким iз прийдешнiх постане цей величавий спокiй гирла i ця очеретина в ©©
плавкiм коливаннi, чи оживе вона, як рядок гекзами©ра, ик скалка краси, як
необхiднiсть?
- Толстой десь сказав: люди як рiки, - почувся задумливий голос
Ярослави. - Наче про Сергiя сказав...
"Ця рiка, вона теж як людина: сягнула свого апогею, вибухла повiнню
свiтла i саме тепер, коли свiтлом мудростi осяяна, в спокiйних розтоках
гирла мусить завершувати свiй плин... Вже ста Океаном".
Не впiзнати рiку. Те, що недавно чорно, ревiло, ламало, трощило, тут
поступилося мiсцем iншiй повенi - повенi, яка не руйну .
Плине, ущерть налита свiтлом, рiка. Розсунула очерети, розлилася
привiльне, вiдтворю саму широчiнь i сяйво неба, з усiм живим спiлку ться
сво ю безмовною мовою... Тут я впадаю в Свiтовий океан. З цими очеретами
прощаюсь, що, як гипетськi папiруси, вбирають в себе щедрi тайнощi
свiтла... Прощаюсь з прикордонною вишкою, що височить в очеретах, i
прикордонник молодий там чату з бiноклем угорi... Цей день чату , залитий
потопом свiтла, i маревну тишу верб, i безконтрольний полiт птаха понад
усi межовi знаки... Йду, зникаю сво©ми прiсними водами в Свiтовiм океанi.
Вiн поглина мене, одну з безлiчi рiк, щоб уподiбнити собi, розчинити у
синiх сво©х безмежжях. А чи так уже й безслiд зникаю? Не позначусь хiба -
хоч певною мiрою - на окладi його ж власних вод, на мiрi ©© солоностi, на
рiвнi його не регiв, на самому характерi Океану? Рiка рiвнин i гiр, ще
довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морсько© блакитi
течiю рудо© рiчково© води; вона й там.
Довго зберiгатиме свою рiчкову природу - и прiсноту джерел, i колiр
гiрських та долинних грунтiв, i внутрiшнiй рух Життя... Вода серед води -
вже в цьому незвичайнiсть; i щось значне в самому актi впадання, в
цьому одвiчнiм днаннi гирла рiки з Океаном.
Свiтиться свiт. Всюди розiллялося тихе, срiблясте, безкра ...
I повiнь уже тут не повiнь.
I небо вже тут не небо, а небеса.
й наслiдки. Так що скарга вiдводиться: не за адресою вона.
"Нiхто i всi" - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам,
спiвчутливо приймалось також i його посилання на якусь оту не зовсiм
зрозумiлу депресiю, мудровиту штуку, що ©© Лукавець упевнено й весело
перемелював на зубах... Присутнi згоджувались, що жертв циклону було б
справдi набагато бiльше, сотнi людей забрав би потоп, якби тут не виявили
себе тверда воля й сила порядку.
- А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсiм не було? -
дивлячись Лукавцевi в вiчi, доскiпувався Бронек-дев'ятикласник.
- Циклон загнуздати!-розважно вiдповiдав мiлiцiонер. - 3 космосу
знешкодити його. Але цс я вже тобi полишаю... Займись.
Музика вдарила туш. Iшли амфiбiсти. Льотчики вертольотiв. Понтонники...
Мерщiй кинулись шикуватися комсомольцi з рятувальних дружин...
Вiйськовi й цивiльнi стоять вишикуванi, свiдомi виконаного обов'язку,
слухають слова народно© вдячностi. Вручаються грамоти. Чiтким кроком
виходять з шеренги один за одним рядовi й командири, одержують iз рук
секретаря райкому партi© нагороди, що для багатьох iз них першi в життi.
Вручають грамоту генераловi, стрункому, моложавому. Юнакам в офiцерськiй
формi... Одержують грамоти водi© амфiбiй, пiлоти, тi, хто найбiльше
вiдзначився в боротьбi з потопом...
- Джумагалi в!
- Скоморохов!
I раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прiзвище:
- Каштан Решетняк!
Молодий, бездоганно© виправки офiцер одержував грамоту. Розгiн плечей,
гiднiсть постави... Мiцне, повите спокiйною усмiшкою обличчя. Вилитий
Iван! Чистiсiнько батькова крутобровiсть. Наче той ожив, наче воскрес...
Вже викликають iнших. З числа цивiльних одержу грамоту i той
модерняга, що при©здив мотоциклом до кiиошникiв, пропонував зiграти роль
анонiмника. Одержавши нагороду й вiдходячи вiд столу, пiдморгнув
Колосовському: а ви, мовляв, не хотiли брати... Не зна те, братцi,
людей...
Бронеку ©хньому теж належала вiдзнака за рятування табiрних дiтей. Вiн
зовсiм засоромився, беручи грамоту, .стояв бiля столу по-хлоп'ячому
нескладний, зсутулений; секретар, усмiхнувшись, напiвголосно сказав йому
щось пiдбадьорливе, хлопець кивнув i мерщiй шугнув у натовп, мовби хотiв
скорше заховатись вiд власно© слави.
- Ви зна те, ким вiн мрi стати, наш Бронек? - сказала Ярослава до
Колосовського. - Синоптиком! Всi урагани з параболами ©х шляхiв у нього
нанесенi на картi. По iменах зна , де рухався ураган "Газель", де тайфун
"Опал"... Смiшний. Неодмiнно, каже, полечу в самiсiньке "око бурi", щоб
побачити ураган зблизька, на екранi радiолокатора.
Пiсля церемонi© Колосовський познайомився з капiтаном Решетняком. Так,
родом iз полтавського, з того села... Батько Iван, мати - Катерина. Хвиля
гарячого пiдкотила до горла... "I ось ти змужнiло, розквiтло, ще одно
людське життя, що тiльки розпускалось тодi, коли ми невольничим братством
скнiли десь у печерi-цегельнi, лиш зоряним всесвiтом вкритi. Розквiтло й
зустрiлось менi на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й
засмутити мене..."
Пiдiйшла Ярослава, звернулась до капiтана, як до знайомого:
- Вiтаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитiстю.
Вiн зашарiвся.
- Ви не забуди мене?
- Забути? Таке не забува ться... А сарночка ж ваша ще й досi у нас.
- © треба в гори вiдправити.
- Але як?
- Я прилечу за нею... Не заперечу те?
Ярослава вiдповiла очима: нi.
Колосовський вiдчув, що виника нiби якась тайна мiж ними. Оця
сарночка, що ©© треба в гори вiдправити... Про не© мовиться таким тоном, з
таким поблискуванням в очах... Чи не виросте з не© в горах, десь там на
полонинах сарночка ©хньо© любовi?
Незабаром капiтана покликали, i вiн, потиснувши руки обом, твердим
кроком пiшов до товаришiв. Пiшов, щоб одразу ж, мабуть, i вiдбути, i знову
опинитися в iншiм життi, де суворо, де загадково. Там, де ©х рiдко й
бачать дiвчата, хiба що у вихiднi, якщо нема тривоги... Але вiднинi тут ©х
весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони i готовi в будь-яку
мить з'явитись iз сво © суворостi, за першим же покликом прибути людям на
помiч.
XXII
Якби ж тiльки в яснi барви дня не вплiталася стрiчка жалоби... Всюди i
в усьому почувалась вiдсутнiсть когось... Як живого, бачить кiногрупа
Сергiя в його останнiм розшаленiлiм натхненнi, коли вiн, мокрий, сяючий,
забiгав похапцем перезарядити апарат... Бачать руки його вмiлi й мiцнi. I
улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом
замурована в. сiрi грунти гирла... Разом з останнiми, може найдорожчими,
кадрами.
Мiст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблi. З людиною,
що до останнього фiльмувала, поки разом з бетоном мосту пiшла в буруни
стихi©. Так загинув цей невпокiйливець, шукач, вiчний ловець невловного.
Зосталось вiд нього кiногрупi лише щось на легенду схоже. Взiрець
самовiддачi вiд нього зоставсь, "пiвцарства за гелiкоптер!" та ще отого
натхнення шал...
- I все ж вiн вийшов переможцем, - каже Ягуар Ягуарович i порина в
глибоку задуму.
Нiби вирiс в очах кiногрупи Сергiй. Був вiн оператором справдi
несухого, неакадемiчного складу. Його камера - експресивна, зухвала,
рiзка, - ©© нi з чи ю не сплута ш. Вона мовби повторювала вдачу господаря,
його нервову жадобу, його невситеннiсть, навiть вади його... Ранiш декому
не подобалась в Сергi вi, скажiмо, ота його набута в кiно професiйна
манера безцеремонне розглядати людину з нiг до голови, грубувато зазирати
незнайомому в очi, мовби допитуючись: "Ану, на що ти здатен... Чи хоч
трохи ти кiногенiчний?" Але зараз i цi манери його прочитувались iнакше:
все ж таки-славний був хлопець, душею вiдданий мистецтву!.. Згадалося
засмученiй кiногрупi, як один тип, виступаючи на студiйних зборах, колись
дошкуляв Сергi вi: "В тебе ж манiя справедливостi!.." Що скаже той тип
тепер?
В один iз найближчих днiв спорядили розшуко'ву експедицiю, яка мала
пройти по рiчцi вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава
i Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть слiди якiсь, може, десь виплив, у лозах
застряв...
Рiка, найбiльша з усiх тутешнiх рiк, прарiка, що використову ться для
мiжнародного судноплавства, що десь там у верхiв'ях повита в тумани,
оздоблена неоном вечiрнiх вiтрин, в мости та бетон набережних закута, -
тут вона розлилася вiльно-просторо, тече, переповнена повiнню свiтла...
Мрiяв Сергiй про фiльми новi, один iз них мав бути присвячений Свiтлу...
"Бо хiба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, i часточка матерi©, воно й
руйну i творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу... Може, й справдi
десь тут межа переходу матерiального в духовне, в iдеальне?" - наче чувся
ще тут його схвильований голос.
Пливли з думками про нього. Ще кращим, дiж за життя, здавався тепер вiн
для них. Мудрий мудрiстю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже
певен, що ©хнiй колега пiд час зйомок на нiчнiй натурi, а надто ж пiд час
рятувальних робiт створив, мабуть, справдi генiальнi кадри - от невiдомо
тiльки, що там вийде, коли буде проявлено... Та щоб не засвiтити плiвку -
в такiй метушнi тодi пiд час циклону перезаряджали...
- Адже недавно в одних: три доби знiмали, i в одну секунду все
нанiвець... плiвку засвiтили... Iз свiтла виникло й згублене свiтлом, -
Ягуар Ягуарович скрушно хита головою. Уявля ться йому чиясь засвiчена
плiвка, що, помутнiвши, схожою стала на сиве безбарв'я слiпих, стихi ю
скаламучених вод.
- В майбутньому кiноплiвку, кажуть, замiнить кристал,-розмiркову далi
Ягуар Ягуарович, сидячи на кормi бiленького катерка, що несе ©х по течi©.
- На якому-небудь кристалi буде закодовано цiлiтii фiльм, уявля те? I
такого вже не засвiтиш. Кристали, потрiбнi для фiльмiв, спецiально будуть
вирощувати...
- О мой, мой, - зiтхнула Ярослава. Весь час в глибокiй задумi вона.
Може, згаду , як ©й Сергiй востанн руку поцiлував... - Знати б, чому вiн
так кохався на музицi старовиннiй? Дитя лiсiв, з партизансько© ложки
вигодуване... здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з
кошмарiв- тих полiських Лiдiце.,. як вiн здобувся на таку свiтлу любов до
мелодiй Бортнянського, Беделя, Баха?
"Може, якраз любов цю йому нашумiли лiси партизанськi, - дума
Колосовський. - Однак, справдi, дивне явище:
серед молодi, серед цих клопiтних дiтей цього клопiтного шаленого вiку
раптом такий iнтерес до музики старовинно©... Може, якра'з вона приваблю
сво ю яснiстю, гармонiйнiстю, навiть суворим отим аскетизмом почуттiв?
Може, людина сучасна, оглушена какофонiями, хаосом поп-арту, саме й шука
для себе класично© цiльностi, -якихось втрачених гармонiй?.. Хоче знати,
якою вона ранiше була, як почувала, як мислила... Внутрiшньо будуючи себе,
зверта ться за досвiдом людського - й туди, у вiки..."
Рiка щодалi розляга ться ширше - сонячно, повноводо.
- Натурне освiтлення, його треба вмiти читати, - каже Ягуар. - А вiн
умiв. Не плiвку - нерв закладав у камеру.
- I все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. - Казав
якось, що краса природного освiтлення сьогоднi операторам да ться ще
далеко не повнiстю... Мрiяв про досконалу технiку, яка б дала змогу в
неполаманостi, незбiднено винести на екран отi природнi рефлекси
освiтлення, що були помiченi ще майстрами iталiйського Ренесансу..
I чомусь згаду ться Колосовському те хлоп'я з iншого берега, з
вiдсвiтом шторму на лицi, його кипучого сяйва... Звiдки те бралося свiтло?
Вiд яко© чистоти? Вiд яких меридiанiв накочувалось воно разом з валом
прибою, з литвом бурунiв, несучi© в собi бризки бур i свiтляну порошу
сонця? Юним сфiнксом в червонiм пуловерi називав Сергiй хлопчика, все
хотiв розгадати тайну тi © дитячо© усмiшки, що, як промiнець,
зароджувалась над розшаленiлим прибо м... "Про що дума ш, Сергiю?" -
"Думаю все про ту ж вiчну гармонiю, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо
досi - протягом вiкiв - не було..."
Ширша роздолля вод, щодалi бiльше свiтла. Пробували його передати
музикою на партитурах. Звичайно, в ньому щось с зпачпс. Може, навiть
винятково значне. Недаром ця тайна вабила стiлькох митцiв, не давала й
тво му операторовi спокою... Не зник вiн, не зник! Такi не зникають
безслiдно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравi м, сiрим намулом
на полях iсторi©... Людина, - якщо була вона людиною, - сама ста часткою
все'загального свiтла! В розливi нашого життя i його, Сергi ве, свiтло.
I Прiсине. I Шамiлеве. Й Решетнякове...
Води гирла! Очерети i птахи... Пригадав Колосовськпй, ;;к кiлька рокiв
.тому з Сергi м вони десь тут фiльмували птахiв для документально©
стрiчки... Ночували в хатинi геря серед безкраю очеретiв, а вранцi птахи
©х розбудили сво©м лебединим клекотом, нi з чим не зрiвнявшiм, солодким,
як весна, як сама любов... "Це вже неземне, - казав тодi Сергiй. - Цей
рапок рожевий, мов фламiнго... I голоси бiлокрилих сирен над очеретами...
Таку насолоду життям, певне, зiпали тiльки грецькi боги".
Шукали Сергiя по всьому гирлу, обнишпорювали береги, заводi...
Знаходили цiлi в'язанки задубiлих черевикiв та спортивних дитячих кедiв,
що ©х повiнню занесло сюди десь, мабуть, iз взутт во© фабрики. З-пiд
очеретiв, з-пiд низьких, в переплетенiм корiннi берегiв знову виходили на
просторе. Нiде не було.
Очi слiпило мигтючiстю неба й води. Оливково-срiблястий, сугубо
пiвденний колорит пану на всьому. Мовби колiр давнини, барва вiчностi.
Жодного вертольота в повiтрi, "час вiд часу лише птах пролетить над
вербами, над очеретами - бiло, неквапно. Небо гирла, небо Овiдiя... Яка
злагода i розкiш в природi, що недавно шаленiла чорним вибухом циклону...
Ся пiвкуля неба, да свiтло усiм цим водам, вербам, очеретам, а вони у
вза мнiй щедростi вiддають сво свiтло йому. Свiтло оце всепроймаюче,
мабуть, тiльки воно й не етапе тлiном. Силу, що творить, силу сонця й
непогасних вчинкiв людських - хiба ©© вбити циклонам?
Маревом, блиском усе переповнене. Все злилось, по дналось в стихi©
сонця, в гармонi© життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона переблиску ,
торкнута вiтерцем... Скiльки пластики в коливаннi цi стеблини з хитливим
ритмiчним переливом свiтла на нiй! Вiддзеркалена на мигтгочiм екранi води,
вона похиту ться, живе, нечутно розмовля з водою, з вiтром, iз сонцем, з
другом вашим, може, розмовля... Вхопи, зафiксуй цей порух очеретини, i
свiтiння вод, i срiблястiсть верб, ©х епiч.пу задуму... Зафiльмуй, збережи
цю велику творчiсть природи! Але кому, навiщо? Хто дорожитиме? Чи перед
ким iз прийдешнiх постане цей величавий спокiй гирла i ця очеретина в ©©
плавкiм коливаннi, чи оживе вона, як рядок гекзами©ра, ик скалка краси, як
необхiднiсть?
- Толстой десь сказав: люди як рiки, - почувся задумливий голос
Ярослави. - Наче про Сергiя сказав...
"Ця рiка, вона теж як людина: сягнула свого апогею, вибухла повiнню
свiтла i саме тепер, коли свiтлом мудростi осяяна, в спокiйних розтоках
гирла мусить завершувати свiй плин... Вже ста Океаном".
Не впiзнати рiку. Те, що недавно чорно, ревiло, ламало, трощило, тут
поступилося мiсцем iншiй повенi - повенi, яка не руйну .
Плине, ущерть налита свiтлом, рiка. Розсунула очерети, розлилася
привiльне, вiдтворю саму широчiнь i сяйво неба, з усiм живим спiлку ться
сво ю безмовною мовою... Тут я впадаю в Свiтовий океан. З цими очеретами
прощаюсь, що, як гипетськi папiруси, вбирають в себе щедрi тайнощi
свiтла... Прощаюсь з прикордонною вишкою, що височить в очеретах, i
прикордонник молодий там чату з бiноклем угорi... Цей день чату , залитий
потопом свiтла, i маревну тишу верб, i безконтрольний полiт птаха понад
усi межовi знаки... Йду, зникаю сво©ми прiсними водами в Свiтовiм океанi.
Вiн поглина мене, одну з безлiчi рiк, щоб уподiбнити собi, розчинити у
синiх сво©х безмежжях. А чи так уже й безслiд зникаю? Не позначусь хiба -
хоч певною мiрою - на окладi його ж власних вод, на мiрi ©© солоностi, на
рiвнi його не регiв, на самому характерi Океану? Рiка рiвнин i гiр, ще
довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морсько© блакитi
течiю рудо© рiчково© води; вона й там.
Довго зберiгатиме свою рiчкову природу - и прiсноту джерел, i колiр
гiрських та долинних грунтiв, i внутрiшнiй рух Життя... Вода серед води -
вже в цьому незвичайнiсть; i щось значне в самому актi впадання, в
цьому одвiчнiм днаннi гирла рiки з Океаном.
Свiтиться свiт. Всюди розiллялося тихе, срiблясте, безкра ...
I повiнь уже тут не повiнь.
I небо вже тут не небо, а небеса.