Страница:
виплоджений десь на Рейнi, то яке тодi в нього право на тебе, право
цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що гучнiше вмi
гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логiка, логiка дужчого кулака,
вимага , щоб ти - принаймнi в його уявi - був чимось другосортним,
ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але
тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений,
внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для них, ранiш чи
пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну важливу
рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деграду ранiше, нiж
його жертва. Запам' ятайте це... Ось на таку тему б i магiстерський
трактат. Чи ви ма те iншi якiсь намiри?
- Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб
нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
- Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув сво ю закудланою
бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви ©х бачили? В цьому небi нема
©х! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото диний тепер над
нами хiд небесних тiл!..
Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло, в очах
засивiли задума i смуток.
- Яз тих на©вних, - нахмуривсь Богдан, - якi вiрять в зiрки. I в
сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть.
Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський
мiх.
- Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше, як унiверсальна воля до
життя? Що б там не було, а ви ж ось почува те таку потребу - не зникнути?
Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявля себе пота мна сила життя,
вiдлита деким у форму вищо© космiчно© реальностi? Справдi, важко змиритись
iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i сво©х ближнiх, найдорожчих... Та,
кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно по-сво му...
Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться, я маю на увазi цей нинiшнiй
катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це
стало можливим? Чому найцивiлiзованiший вiк оганьбив себе такими
руйнацiями, злочинами, таким падiнням, вiд якого всi предтечi, всi
Копернiки та Канти в могилах би здригнулись?
- Фiлософи винуватi теж.
- Можливо. Але ж далi? Як далi проляже дорога до тi © "нiчно©
гармонi©"? Чи знов по ру©нах, по живих душах? Другим заходом? Повторним,
ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Зда ться часом, що
старi iндiйськi фiлософи були ближчi до iстини, нiж ми, вропейцi.
Зазирнути в себе до самих глибин... Вiдчути днiсть з усiм живущим...
Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу
для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким спотворенням
не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та
пиха, та чвари диктуватимуть менi мо© вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким
i трагiчним слiпцем, не бiльш...
Професор повагом пiдвiвся; горблячись дужою сво ю статурою, стояв,
опершись на костур, оглядав сумнi сво© володiння; може, коней лiчив?
Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркостi вигрiту сонцем заплаву,
срiблясту зелень ©© i води:
Gratias ago tibi Domine
quod fui in hoc inundo,-
пам'ята те?
- Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись.
- "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього.
"Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по дiлу до
нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так
ним укоханий свiт?"
- Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор. - Оця
розкiшна природа, цi свiтлi води, рай пiд тихими небесами... Все це
мимоволi схиля до споглядання. До самоспоглядання. Навiва якийсь
напiвсон...
- Хочеться зажити життям трави? Знепримiтнiти? Десь iз кутка-
спостерiгати, що розiгру ться па кону життя?
- Розумiю вашу iронiю. Вважаю ©© навiть доречною. Такi, як ви, мають
право на не©: ви - людина дi©. А дiя, активне добро - це, зда ться, понад
усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз сфер небесних
вiдкипута до травинки... Часом справдi почина здаватись, нiби тонеш в
якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi нiчого кращого за саме
життя, що iстина в цьому: просто жити...
Но якiйсь хвилi роздуму сказав Богдановi йти за пiгм. Здалось
Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну
рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у
гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою... сiдла. Для цих,
лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми.
XIX
В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька днiв перед тим,
повернувшись з вугiллям зi станцi©, збуджено розповiдав хлопцям:
- Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досi хапали
та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти ще
й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю, наскрiзь пройняту гарячим духом
життя, землю, що аж пахтiла сонцем, здирали живохватом з пристанцiйних
полiв, везли, вантажили на платформи. Вiкодавн багатство народу, цей
укра©нський рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве
туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти вропи.
- I серед тих, що працюють там пiд конво м, - розповiдав далi Шамiль, -
зна те хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то один з
пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим кулаком угору -
рот фронт, мовляв, камарад!..
- Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось.
Байдашний, виявля ться, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що ©х зараз
використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них антифашисти, -
вiн якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навiть, що незабаром,
може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати.
- Хай вони всi виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, -
сказав на це ветсанiтар Верещака.
Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не
пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч це
Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з ки©вського оточення, з лохвицьких
болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений,
бовтав по радгоспу сво ю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з рiзними
коновальськими г.рича©©даллялт, розледащiло валявся iю холодках бiля
конюшнi або лiд лозами на островi та все давав зрозумiти хлопцям, що в
минулому вiн був не такий нехлюй, не смердiло вiд нього карболкою за
верству - мав посаду з портфелем! Недооцiнений, мовляв, применшений
Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт, тим
частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитi©! Хоч би кого-небудь
вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це ще
бiльш лютило Верещаку. З'©дала його тупа заздрiсть до Байдашпого, i,
вважаючи, що сам мiг би тут бути за командира, Верещака користався
найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й
цього разу.
- Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то
фрiци вони фрiци i . Де ©хня революцiя? I тво© отi землекопи, - вiн хмуро
глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти...
- Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд
станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють ©х,
щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить... А на однiй iз
платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це
з Укра©ни! Земля награбована..."
- Все одно ©м не вiрю, - товк сво Верещака.
- А я вiрю! - запальне вигукував Шамiль. - Треба було бачити той
погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти вiдбивати
©х - я перший пiду!
"Ось як бува , - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль i
Верещака - й по днанi спiльним обов'язком, але навряд чи вони коли
порозумiються мiж собою..."
Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не
надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з пруссько©
каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання. Весь
час мовби почував на собi ©© погляд, що линув до нього звiдтам, iздалека.
Безсилi були всi бар' ри перед променями ©© ласки, вони проникали крiзь
вiдстанi, всюди дiставали Шамiля i здатнi були серед холоднечi життя
зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж лазаретних коней вiдбирав тих, якi
могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи ©х, хвацько джигiтував у плавнях,
ставив сво© короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись дивиться,
захоплю ться ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну йоги
чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла... Вифантазував Шамiль собi
навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься
його кохано© серце...
Та, мабуть, перестало воно битись тi © ночi, коли Шамiль у групi з
кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали данi, що цi ©
ночi проходитиме ешелон iз збро ю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду
на одному з степових перегонiв, але опiвночi, замiсть очiкуваного
товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася
перестрiлка, i хоч фашистiв бiля дрезини наклали чортову купу, але й
Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною.
Коли Богдан з хлопцями iз Нижнiх Табурищ, з яких один теж був
поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в соняшники, друг його ще дихав,
хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта. Богдан скинув, роздер свою
натiльну сорочку, та бинт уже, зда ться, був непотрiбен. Байдашпий,
нахилившись над IIIамiлем, тримаючi© його руку в сво©й руцi, дослухався
пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався крiзь передсмертнi
хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле уривчасте, гортанне, зда ться,
рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне. Можливо, iм'я сестри вловив
Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi...
Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби ждав,
що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд не©
ще йтиме роками...
Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi мовчки йому допомагали.
Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла днем, сонцем. Розгрiбали ©©
руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм орден з
пота много Шамiлевого сховку, з нагрудно© кишенi - жмутик якихось
папiрцiв, промоклих кров'ю. Зник у землi. Зник, дбайливо прикритий
шорстким листям соняшниковим. Салютом було йому коротке скорботне
мовчання.
Чимось нашорошений, Байда©пний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди - в
глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшi© голови. Без цвiту,
без бджiл, без нектару... Чорнi.
- Хтось наче шелестить?
Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан:
- То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що вiд набору
порозбiгались.
I здалось, що вся темрява, вся безкiнечнiсть соняшникових лiсiв
наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл дiвчат.
За ними в цi днi полювали особливо люто. Гебiт недовиконував план по
людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд
набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв, виловлювали все
нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за
коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли до комiсiй, на
дорогах хапали кого попало, аби тiльки був план. Зда ться, весь свiт
роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на ©хнiх цькувачiв,
людохватiв...
П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з порожнiм сiдлом мчалися в
темiнь попiд лiсосмугою, глухою ©© стороною, що вiд полiв. Шумiли бур'яни
в коней пiд ногами, пiд животами.
Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало, кавкало п ритм бiгу
десь йому в грудях, поклокувало в животi з кожшiм ривком уперед.
Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою,
наповнена чимось та мничим. Деколи вона сво©м глодинням, цупкiстю колючого
дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще
бiльше нервувавсь.
В дорозi ©м мiсяць зiйшов. Багряний, несамовито великий, викотивсь,
прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретi ю сходить", - подумалось
Богдановi, i вiн iз сумом глянув на Шамiлевого коня, що тряс порожнiм
сiдлом поруч.
Нарештi вирвались в плавнi, в ©хнi протоки, болiтця та озерця. В одному
мiсцi Богданiв кiнь знепоко©вся, став як укопаний: вiдчув нiчну воду
внизу, бо©ться ступати. Йому зда ться: глибiнь, небезпека! Лячно ступити
копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток зоряно©
високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й справдi тут глибина, баговиння?
Зда ться, це те саме болiтце, вкрите лататтям вiд берегiв, що його
Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як
по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з тих, що i вночi не
сплять, снують по дзеркальностi плеса, злегка зрушуючи тиху мiсячну
воду... Зараз ©х ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть, i все.
Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'© верби. Кiнь вухами стриже,
похропу , задку вiд латаття.
- Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такi© скок i,
звирувавши воду, швидко перенiс Богдана на той бiк. Поруч уже
вiдхропувались конi товаришiв.
Розлiтаються кущi, розлiтаються верби у сво©й нiчнiй фантастичнiй
химерностi. Похропу кiнь на скаку, клока йому в грудях... Байдашний
квапить, бо мiсяць пiдiйма ться, а копi вчасно мусять бути на мiсцi: в
одну нiч ©м ще мчатись, виносячi© вершникiв iз плавень навскач...
Чуття велико© осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували
порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло, весь час плив образ живого
Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням кохано©
дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою...
Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах,
де радгоспний конячий лазарет, куди, мов на страту, вигнали коней
шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I ось про них
тi © ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що рятувались
вiд сьомого ешелону, що в розпачi зважувались на все, аби б тiльки
збракували ©х па комiсiях. Прекраснi очi сво© - синi, та чорнi, та карi! -
в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб схоже було
на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб вiдкривалися виразки, щоб шкiра,
нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим могли, спотворювали,
зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали, як
спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок... З коростою
до райху не беруть!
I збiгались з усiх усюд тi © ночi мiсячно© в луги, де тумани снують
щось сво , серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазi©, згорьовано дивився
ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж бачив тi © ночi вiд свого
куреня: голi, мов русалки, дiвчата у вiдча© обiймають по острову
коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах невiдбивного горя
пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч пристане
ж короста? I що це за свiт такий? Що за вiк, у якому доводиться красу
юностi сво © отак оскверняти?
"Голубимо коней, шука м зарази, тiльки б не кидати Укра©ни, тiльки б не
чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях
жити, але не там, не на каторзi!.."
Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають
i плачуть. Ще в бiльшому вiдча© будуть вони завтра, коли вiд'яснi нiч
сво©ми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не приста короста до них!
Бо матерi ©х, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч, кутас
русалок в серпанки сво©, i мiсяць непоко ний свiтить iз неба уповнi.
Посвiдчиш колись перед кимось: "В двадцятiм сторiччi було. В роках
сорокових. Ясно© мiсячно© ночi на розкiшних лугах приднiпровських бачили
ми, як, рятуючись вiд табору, пагi, прекраснi дiвчата обiймали конеiг
коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця антиiiриродпа
в'язь, фантастично дика композiщiя горя i вiдчаю. Пам'ятатимеш ©© при
форсуваннi Днiпра. I десь пiд Берлiном, в останнiх атаках, - те;к
пам'ятатимеш...
Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика натура
з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш ©х i тут, коли при тихому
сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних ру©н узбережжя хлоп'я
усмiхнене ходить, i слiпучо кипить прибiй, хльоскаючи в лице водяною
порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур.
ЧАСТИНА ДРУГА
Циклон - гiгантский атмосферний вихор iз зниженим тиском повiтря
всерединi ("око бурi"), iз складною системою вiтрiв, що дмуть проти
годинниково© стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в Пiвденнiй.
Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом досягають
ураганно© сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних.
Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi.
З довiдника
I
Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском чийогось
життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало потiм витатуйований
концтабiрний номер на руцi, пiзнiше стало пучечком свiтла... Жменькою
кремацiйного попелу стало. Димком iз труби. А перед тим жило, буяло
пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося лiтньо© мiсячно© ночi
ось .на такому ж островi серед рiки, де був лазарет хворих коростявих
коней. Не фантастичнi витвори народно© мiфологi©, а земнi, реальнi
русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались у
глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони
ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим тiлом
юностi тулились до виразок лазаретних, щоб 'набратись вiд них корости,
лиша©в, знiвечити себе, скалiчити свою вроду й здоров'я ранiше, нiж
стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху.
Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрiшньо до наступно©
напружено© роботи. Знала, що не щадитиме себе в iм'я воскресiння того
чийогось життя, жадала спрагло, щоб зi всiх екранi©в свiту, як сама
совiсть, глянули в принингклi людськi натовпи очi укра©нсько©
дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа
правду сво©й короткого й простого земного шляху: з першим коханням... з
Перемишлем, де ©х, мов тифозних, остригли брутальнi есесiвки. З
середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом,
з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального штабу
в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям кремацiйно©
печi.
Ярослава почувала, що грати ©й все це буде нелегко, допуститися
легкостi, вдовольнитись рiвнем екраново© пересiчностi було б соромно,
майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Геро©ню
мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це
пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно вiдболiлий бiль.
Бо людське життя не повинне ж розвiятись жменькою попелу! Якщо воно
вартiсне, змiстовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було
сяйнути, то ма ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь
промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй митт востi, знесмертитись у
метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина може говорити про безсмертя
серйозно, без сумовито© усмiшки...
Коли заходять думки аж про такi речi, одразу ж Ярославi - в ролi
опонента - поста перед очима Сергiй-оператор, цей лантух, напханий
iнтелектом, милий цей Сергiйко, який, вона здогаду ться, потай трохи
закоханий в не© i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в
шати отi © розвалькувато-богемно© байдужостi. Вона ж, Ярослава,
вiдповiдала йому... принаймнi добрим ставленням. Жартливою, але
по-справжньому щирою дружбою.
- О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь мiж
смереками в лiгвищi!..
Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля рiчки до чоловiчого
"куреня", i хоч "лайдак" вiдверта ться, невдоволено щось мимрить
спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити, що для нього вiзит
Ярослави безсумнiвно при мний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань,
щоб ще раз почути Ярославипе вранiшн спiвучо оце "мой, мой". Сповнене
яко©сь музики пречисто©, нагадувало попо Сергi вi один ринок, - може,
найпрекраснiший у життi: почував у гирлi велико© мiжнародно© рiки, в
лебединому заповiднику серед безкра©х очеретiв, i вранцi, хоч мiцно спав,
був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим!
Музики то© не передати нiчим. Вiдтодi, коли чу дискусi© про щастя,
дума так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосiв па
свiтаннi". В тому ж ключi сприйма вiн i це Ярославине житт радiсне "мой,
мой"... Хай навiть жартома сказане, воно, проте, вiдповiдно барвитиме
Сергi вi настрiй впродовж цiлого дня.
"Осво ння натури" - iсну такий кiновислiв. Цим поки що й заклопотанi.
Бiвуак ©хнiй у примiщеннi початково© школи, де ще зовсiм недавно навчалися
дiти, а вiднинi розташу ться тут, може й на цiле лiто, ©хня мандрiвна
кiпогрупа. Ярославi вiдвели вчительську, чоловiки зайняли пiд свiй
"курiнь" одну з класних кiмнат, сплять просто на пiдлозi, розсунувши
парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде сво©х квартирантiв, якi мають
незабаром прибути з головними обозами експедицi©, - десь ©х уже рихту в
дорогу всемогутнiй i вседiстаючий чоловiчок, котрий свого часу буде
позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а
поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi...
Ярославi трохи навiть полещу становище, в якiм вона опинилась. Все, що
тут затiва ться, - це ж, власне, заради не©, ну, принаймнi вопа тут у ролi
прими, чи що... Ради не© вибирають ландшафт, добирають натуру, для
Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой острiвець на рiчцi замiсть
такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi,
але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем. Створять
©й вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд юпiтерами звiдкись
добутi конi, - вони теж гратимуть, отi четвероногi артисти:
художники-декоратори понамальовують ©м рани та струп'я, понаводять уявну
коросту, лиша©...
Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих, теж розумi , що Ярославу треба
оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна
спершу зверталась до не©), цiй привiтнiй, симпатичнiй кiноактрисi, яка
.вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. I хоч у надто
куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, зна , всi нею дорожать, - задля
Ярославино© працi, може, найперше й збира ться тут цей увесь кiноярмарок!
Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль... Але i в
цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду й тверезостi зостатись самiй
собою, не докучати товариству рiзними примхами, як це часом трапля ться
серед молодих кiнозiрок. Природне почуття гумору, воно, зда ться,
найбiльше допомогло Ярославi по втратити житт во© рiвноваги навiть i в цiй
такiй спокусливiй для дiвчини ситуацi©. Навряд чи й сама Ярослава добре
усвiдомлювала що належить до тих глибоких натур, якi свое нанружено
iнтенсивпе внутрiшн життя майже iнстинктивно приховують, оберiгають як
щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно
прибираючи ©х в одежу зовнiшньо© безтурботностi, жарту чи навiть трохи
модно© тепер легковажностi. Якщо вже треба виставляти себе напоказ,
"демонструвати", то Ярослава волiла частiш виставляти себе iншу якусь,
несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi.
Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'©, i за снiданком знову
порушу ться тема ведмедя, бурого вуйка з гiр, житт пис якого тiтуся
Домiнiка виповiда зi всi ю докладнiстю, бо мас в горах рiдню i все ©й
вiдомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нинi, як живий,
сто©ть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи, зовсiм недавно ще
розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не був
такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всi ю формою,
скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх горах
нiхто зараз не ма права, i лише коли буде доведено, що вiн завдав
колгосповi шкоди - розорив пасiку раз i вдруге, тобто став на шлях
кримiналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на
смакуна-медолюба, вида мисливцям лiцензiю, i бiдолаха ста наочним
приладдям у шкiльному куточку живо© природи.
Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на роль
однi © з отих традицiйно ласкавих сiльських матерiв, що мають постiйну
прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Зда ться,
вся житт ва мiсiя ©© в тому й поляга , щоб iти ради когось на
самопожертву, робити комусь послуги, при мнощi, за кимось доглядати. До
Ярослави ставиться, немов до рiдно© дочки, яка виросла бiля не© та,
несподiвано злетiвши кудись на мистецькi верхи, лише оце тимчасово
повернулась до матерi... Навiть до ведмедя в тiтки Домiнiки знайшлася
iскра спiвчуття:
- Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому,
нiхто нiчого не скаже? Що позаторiк фiльмував старовинну церковцю в
Климiвцях та й богiв покрав!
Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагодi
щоразу пiдкине, як той позичив богiв нi бито для картини, розписку в
сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подяку красно, а де то все?
- Нi iконечок, нi того стогокрада...
- Вiн гарну картину зробив, - заступа ться Ярослава.-А богiв прихопив,
мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у невiдомостi, а
вiн зробить ©х набутком широкого мистецького загалу... Присвоювати деякi
речi, скажiмо, гарнi книжки, - це в нашому середовищi не вважа ться
злочином.
- Захисти-но його, захисти. - Вуйна з легким докором погляда па
цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що гучнiше вмi
гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логiка, логiка дужчого кулака,
вимага , щоб ти - принаймнi в його уявi - був чимось другосортним,
ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але
тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений,
внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для них, ранiш чи
пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну важливу
рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деграду ранiше, нiж
його жертва. Запам' ятайте це... Ось на таку тему б i магiстерський
трактат. Чи ви ма те iншi якiсь намiри?
- Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб
нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
- Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув сво ю закудланою
бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви ©х бачили? В цьому небi нема
©х! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото диний тепер над
нами хiд небесних тiл!..
Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло, в очах
засивiли задума i смуток.
- Яз тих на©вних, - нахмуривсь Богдан, - якi вiрять в зiрки. I в
сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть.
Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський
мiх.
- Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше, як унiверсальна воля до
життя? Що б там не було, а ви ж ось почува те таку потребу - не зникнути?
Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявля себе пота мна сила життя,
вiдлита деким у форму вищо© космiчно© реальностi? Справдi, важко змиритись
iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i сво©х ближнiх, найдорожчих... Та,
кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно по-сво му...
Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться, я маю на увазi цей нинiшнiй
катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це
стало можливим? Чому найцивiлiзованiший вiк оганьбив себе такими
руйнацiями, злочинами, таким падiнням, вiд якого всi предтечi, всi
Копернiки та Канти в могилах би здригнулись?
- Фiлософи винуватi теж.
- Можливо. Але ж далi? Як далi проляже дорога до тi © "нiчно©
гармонi©"? Чи знов по ру©нах, по живих душах? Другим заходом? Повторним,
ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Зда ться часом, що
старi iндiйськi фiлософи були ближчi до iстини, нiж ми, вропейцi.
Зазирнути в себе до самих глибин... Вiдчути днiсть з усiм живущим...
Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу
для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким спотворенням
не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та
пиха, та чвари диктуватимуть менi мо© вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким
i трагiчним слiпцем, не бiльш...
Професор повагом пiдвiвся; горблячись дужою сво ю статурою, стояв,
опершись на костур, оглядав сумнi сво© володiння; може, коней лiчив?
Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркостi вигрiту сонцем заплаву,
срiблясту зелень ©© i води:
Gratias ago tibi Domine
quod fui in hoc inundo,-
пам'ята те?
- Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись.
- "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього.
"Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по дiлу до
нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так
ним укоханий свiт?"
- Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор. - Оця
розкiшна природа, цi свiтлi води, рай пiд тихими небесами... Все це
мимоволi схиля до споглядання. До самоспоглядання. Навiва якийсь
напiвсон...
- Хочеться зажити життям трави? Знепримiтнiти? Десь iз кутка-
спостерiгати, що розiгру ться па кону життя?
- Розумiю вашу iронiю. Вважаю ©© навiть доречною. Такi, як ви, мають
право на не©: ви - людина дi©. А дiя, активне добро - це, зда ться, понад
усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз сфер небесних
вiдкипута до травинки... Часом справдi почина здаватись, нiби тонеш в
якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi нiчого кращого за саме
життя, що iстина в цьому: просто жити...
Но якiйсь хвилi роздуму сказав Богдановi йти за пiгм. Здалось
Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну
рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у
гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою... сiдла. Для цих,
лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми.
XIX
В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька днiв перед тим,
повернувшись з вугiллям зi станцi©, збуджено розповiдав хлопцям:
- Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досi хапали
та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти ще
й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю, наскрiзь пройняту гарячим духом
життя, землю, що аж пахтiла сонцем, здирали живохватом з пристанцiйних
полiв, везли, вантажили на платформи. Вiкодавн багатство народу, цей
укра©нський рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве
туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти вропи.
- I серед тих, що працюють там пiд конво м, - розповiдав далi Шамiль, -
зна те хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то один з
пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим кулаком угору -
рот фронт, мовляв, камарад!..
- Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось.
Байдашний, виявля ться, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що ©х зараз
використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них антифашисти, -
вiн якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навiть, що незабаром,
може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати.
- Хай вони всi виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, -
сказав на це ветсанiтар Верещака.
Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не
пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч це
Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з ки©вського оточення, з лохвицьких
болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений,
бовтав по радгоспу сво ю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з рiзними
коновальськими г.рича©©даллялт, розледащiло валявся iю холодках бiля
конюшнi або лiд лозами на островi та все давав зрозумiти хлопцям, що в
минулому вiн був не такий нехлюй, не смердiло вiд нього карболкою за
верству - мав посаду з портфелем! Недооцiнений, мовляв, применшений
Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт, тим
частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитi©! Хоч би кого-небудь
вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це ще
бiльш лютило Верещаку. З'©дала його тупа заздрiсть до Байдашпого, i,
вважаючи, що сам мiг би тут бути за командира, Верещака користався
найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й
цього разу.
- Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то
фрiци вони фрiци i . Де ©хня революцiя? I тво© отi землекопи, - вiн хмуро
глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти...
- Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд
станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють ©х,
щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить... А на однiй iз
платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це
з Укра©ни! Земля награбована..."
- Все одно ©м не вiрю, - товк сво Верещака.
- А я вiрю! - запальне вигукував Шамiль. - Треба було бачити той
погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти вiдбивати
©х - я перший пiду!
"Ось як бува , - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль i
Верещака - й по днанi спiльним обов'язком, але навряд чи вони коли
порозумiються мiж собою..."
Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не
надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з пруссько©
каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання. Весь
час мовби почував на собi ©© погляд, що линув до нього звiдтам, iздалека.
Безсилi були всi бар' ри перед променями ©© ласки, вони проникали крiзь
вiдстанi, всюди дiставали Шамiля i здатнi були серед холоднечi життя
зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж лазаретних коней вiдбирав тих, якi
могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи ©х, хвацько джигiтував у плавнях,
ставив сво© короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись дивиться,
захоплю ться ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну йоги
чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла... Вифантазував Шамiль собi
навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься
його кохано© серце...
Та, мабуть, перестало воно битись тi © ночi, коли Шамiль у групi з
кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали данi, що цi ©
ночi проходитиме ешелон iз збро ю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду
на одному з степових перегонiв, але опiвночi, замiсть очiкуваного
товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася
перестрiлка, i хоч фашистiв бiля дрезини наклали чортову купу, але й
Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною.
Коли Богдан з хлопцями iз Нижнiх Табурищ, з яких один теж був
поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в соняшники, друг його ще дихав,
хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта. Богдан скинув, роздер свою
натiльну сорочку, та бинт уже, зда ться, був непотрiбен. Байдашпий,
нахилившись над IIIамiлем, тримаючi© його руку в сво©й руцi, дослухався
пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався крiзь передсмертнi
хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле уривчасте, гортанне, зда ться,
рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне. Можливо, iм'я сестри вловив
Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi...
Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби ждав,
що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд не©
ще йтиме роками...
Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi мовчки йому допомагали.
Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла днем, сонцем. Розгрiбали ©©
руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм орден з
пота много Шамiлевого сховку, з нагрудно© кишенi - жмутик якихось
папiрцiв, промоклих кров'ю. Зник у землi. Зник, дбайливо прикритий
шорстким листям соняшниковим. Салютом було йому коротке скорботне
мовчання.
Чимось нашорошений, Байда©пний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди - в
глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшi© голови. Без цвiту,
без бджiл, без нектару... Чорнi.
- Хтось наче шелестить?
Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан:
- То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що вiд набору
порозбiгались.
I здалось, що вся темрява, вся безкiнечнiсть соняшникових лiсiв
наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл дiвчат.
За ними в цi днi полювали особливо люто. Гебiт недовиконував план по
людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд
набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв, виловлювали все
нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за
коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли до комiсiй, на
дорогах хапали кого попало, аби тiльки був план. Зда ться, весь свiт
роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на ©хнiх цькувачiв,
людохватiв...
П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з порожнiм сiдлом мчалися в
темiнь попiд лiсосмугою, глухою ©© стороною, що вiд полiв. Шумiли бур'яни
в коней пiд ногами, пiд животами.
Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало, кавкало п ритм бiгу
десь йому в грудях, поклокувало в животi з кожшiм ривком уперед.
Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою,
наповнена чимось та мничим. Деколи вона сво©м глодинням, цупкiстю колючого
дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще
бiльше нервувавсь.
В дорозi ©м мiсяць зiйшов. Багряний, несамовито великий, викотивсь,
прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретi ю сходить", - подумалось
Богдановi, i вiн iз сумом глянув на Шамiлевого коня, що тряс порожнiм
сiдлом поруч.
Нарештi вирвались в плавнi, в ©хнi протоки, болiтця та озерця. В одному
мiсцi Богданiв кiнь знепоко©вся, став як укопаний: вiдчув нiчну воду
внизу, бо©ться ступати. Йому зда ться: глибiнь, небезпека! Лячно ступити
копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток зоряно©
високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й справдi тут глибина, баговиння?
Зда ться, це те саме болiтце, вкрите лататтям вiд берегiв, що його
Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як
по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з тих, що i вночi не
сплять, снують по дзеркальностi плеса, злегка зрушуючи тиху мiсячну
воду... Зараз ©х ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть, i все.
Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'© верби. Кiнь вухами стриже,
похропу , задку вiд латаття.
- Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такi© скок i,
звирувавши воду, швидко перенiс Богдана на той бiк. Поруч уже
вiдхропувались конi товаришiв.
Розлiтаються кущi, розлiтаються верби у сво©й нiчнiй фантастичнiй
химерностi. Похропу кiнь на скаку, клока йому в грудях... Байдашний
квапить, бо мiсяць пiдiйма ться, а копi вчасно мусять бути на мiсцi: в
одну нiч ©м ще мчатись, виносячi© вершникiв iз плавень навскач...
Чуття велико© осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували
порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло, весь час плив образ живого
Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням кохано©
дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою...
Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах,
де радгоспний конячий лазарет, куди, мов на страту, вигнали коней
шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I ось про них
тi © ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що рятувались
вiд сьомого ешелону, що в розпачi зважувались на все, аби б тiльки
збракували ©х па комiсiях. Прекраснi очi сво© - синi, та чорнi, та карi! -
в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб схоже було
на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб вiдкривалися виразки, щоб шкiра,
нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим могли, спотворювали,
зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали, як
спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок... З коростою
до райху не беруть!
I збiгались з усiх усюд тi © ночi мiсячно© в луги, де тумани снують
щось сво , серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазi©, згорьовано дивився
ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж бачив тi © ночi вiд свого
куреня: голi, мов русалки, дiвчата у вiдча© обiймають по острову
коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах невiдбивного горя
пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч пристане
ж короста? I що це за свiт такий? Що за вiк, у якому доводиться красу
юностi сво © отак оскверняти?
"Голубимо коней, шука м зарази, тiльки б не кидати Укра©ни, тiльки б не
чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях
жити, але не там, не на каторзi!.."
Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають
i плачуть. Ще в бiльшому вiдча© будуть вони завтра, коли вiд'яснi нiч
сво©ми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не приста короста до них!
Бо матерi ©х, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч, кутас
русалок в серпанки сво©, i мiсяць непоко ний свiтить iз неба уповнi.
Посвiдчиш колись перед кимось: "В двадцятiм сторiччi було. В роках
сорокових. Ясно© мiсячно© ночi на розкiшних лугах приднiпровських бачили
ми, як, рятуючись вiд табору, пагi, прекраснi дiвчата обiймали конеiг
коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця антиiiриродпа
в'язь, фантастично дика композiщiя горя i вiдчаю. Пам'ятатимеш ©© при
форсуваннi Днiпра. I десь пiд Берлiном, в останнiх атаках, - те;к
пам'ятатимеш...
Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика натура
з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш ©х i тут, коли при тихому
сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних ру©н узбережжя хлоп'я
усмiхнене ходить, i слiпучо кипить прибiй, хльоскаючи в лице водяною
порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур.
ЧАСТИНА ДРУГА
Циклон - гiгантский атмосферний вихор iз зниженим тиском повiтря
всерединi ("око бурi"), iз складною системою вiтрiв, що дмуть проти
годинниково© стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в Пiвденнiй.
Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом досягають
ураганно© сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних.
Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi.
З довiдника
I
Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском чийогось
життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало потiм витатуйований
концтабiрний номер на руцi, пiзнiше стало пучечком свiтла... Жменькою
кремацiйного попелу стало. Димком iз труби. А перед тим жило, буяло
пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося лiтньо© мiсячно© ночi
ось .на такому ж островi серед рiки, де був лазарет хворих коростявих
коней. Не фантастичнi витвори народно© мiфологi©, а земнi, реальнi
русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались у
глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони
ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим тiлом
юностi тулились до виразок лазаретних, щоб 'набратись вiд них корости,
лиша©в, знiвечити себе, скалiчити свою вроду й здоров'я ранiше, нiж
стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху.
Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрiшньо до наступно©
напружено© роботи. Знала, що не щадитиме себе в iм'я воскресiння того
чийогось життя, жадала спрагло, щоб зi всiх екранi©в свiту, як сама
совiсть, глянули в принингклi людськi натовпи очi укра©нсько©
дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа
правду сво©й короткого й простого земного шляху: з першим коханням... з
Перемишлем, де ©х, мов тифозних, остригли брутальнi есесiвки. З
середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом,
з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального штабу
в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям кремацiйно©
печi.
Ярослава почувала, що грати ©й все це буде нелегко, допуститися
легкостi, вдовольнитись рiвнем екраново© пересiчностi було б соромно,
майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Геро©ню
мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це
пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно вiдболiлий бiль.
Бо людське життя не повинне ж розвiятись жменькою попелу! Якщо воно
вартiсне, змiстовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було
сяйнути, то ма ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь
промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй митт востi, знесмертитись у
метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина може говорити про безсмертя
серйозно, без сумовито© усмiшки...
Коли заходять думки аж про такi речi, одразу ж Ярославi - в ролi
опонента - поста перед очима Сергiй-оператор, цей лантух, напханий
iнтелектом, милий цей Сергiйко, який, вона здогаду ться, потай трохи
закоханий в не© i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в
шати отi © розвалькувато-богемно© байдужостi. Вона ж, Ярослава,
вiдповiдала йому... принаймнi добрим ставленням. Жартливою, але
по-справжньому щирою дружбою.
- О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь мiж
смереками в лiгвищi!..
Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля рiчки до чоловiчого
"куреня", i хоч "лайдак" вiдверта ться, невдоволено щось мимрить
спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити, що для нього вiзит
Ярослави безсумнiвно при мний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань,
щоб ще раз почути Ярославипе вранiшн спiвучо оце "мой, мой". Сповнене
яко©сь музики пречисто©, нагадувало попо Сергi вi один ринок, - може,
найпрекраснiший у життi: почував у гирлi велико© мiжнародно© рiки, в
лебединому заповiднику серед безкра©х очеретiв, i вранцi, хоч мiцно спав,
був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим!
Музики то© не передати нiчим. Вiдтодi, коли чу дискусi© про щастя,
дума так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосiв па
свiтаннi". В тому ж ключi сприйма вiн i це Ярославине житт радiсне "мой,
мой"... Хай навiть жартома сказане, воно, проте, вiдповiдно барвитиме
Сергi вi настрiй впродовж цiлого дня.
"Осво ння натури" - iсну такий кiновислiв. Цим поки що й заклопотанi.
Бiвуак ©хнiй у примiщеннi початково© школи, де ще зовсiм недавно навчалися
дiти, а вiднинi розташу ться тут, може й на цiле лiто, ©хня мандрiвна
кiпогрупа. Ярославi вiдвели вчительську, чоловiки зайняли пiд свiй
"курiнь" одну з класних кiмнат, сплять просто на пiдлозi, розсунувши
парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде сво©х квартирантiв, якi мають
незабаром прибути з головними обозами експедицi©, - десь ©х уже рихту в
дорогу всемогутнiй i вседiстаючий чоловiчок, котрий свого часу буде
позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а
поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi...
Ярославi трохи навiть полещу становище, в якiм вона опинилась. Все, що
тут затiва ться, - це ж, власне, заради не©, ну, принаймнi вопа тут у ролi
прими, чи що... Ради не© вибирають ландшафт, добирають натуру, для
Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой острiвець на рiчцi замiсть
такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi,
але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем. Створять
©й вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд юпiтерами звiдкись
добутi конi, - вони теж гратимуть, отi четвероногi артисти:
художники-декоратори понамальовують ©м рани та струп'я, понаводять уявну
коросту, лиша©...
Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих, теж розумi , що Ярославу треба
оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна
спершу зверталась до не©), цiй привiтнiй, симпатичнiй кiноактрисi, яка
.вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. I хоч у надто
куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, зна , всi нею дорожать, - задля
Ярославино© працi, може, найперше й збира ться тут цей увесь кiноярмарок!
Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль... Але i в
цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду й тверезостi зостатись самiй
собою, не докучати товариству рiзними примхами, як це часом трапля ться
серед молодих кiнозiрок. Природне почуття гумору, воно, зда ться,
найбiльше допомогло Ярославi по втратити житт во© рiвноваги навiть i в цiй
такiй спокусливiй для дiвчини ситуацi©. Навряд чи й сама Ярослава добре
усвiдомлювала що належить до тих глибоких натур, якi свое нанружено
iнтенсивпе внутрiшн життя майже iнстинктивно приховують, оберiгають як
щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно
прибираючи ©х в одежу зовнiшньо© безтурботностi, жарту чи навiть трохи
модно© тепер легковажностi. Якщо вже треба виставляти себе напоказ,
"демонструвати", то Ярослава волiла частiш виставляти себе iншу якусь,
несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi.
Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'©, i за снiданком знову
порушу ться тема ведмедя, бурого вуйка з гiр, житт пис якого тiтуся
Домiнiка виповiда зi всi ю докладнiстю, бо мас в горах рiдню i все ©й
вiдомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нинi, як живий,
сто©ть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи, зовсiм недавно ще
розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не був
такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всi ю формою,
скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх горах
нiхто зараз не ма права, i лише коли буде доведено, що вiн завдав
колгосповi шкоди - розорив пасiку раз i вдруге, тобто став на шлях
кримiналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на
смакуна-медолюба, вида мисливцям лiцензiю, i бiдолаха ста наочним
приладдям у шкiльному куточку живо© природи.
Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на роль
однi © з отих традицiйно ласкавих сiльських матерiв, що мають постiйну
прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Зда ться,
вся житт ва мiсiя ©© в тому й поляга , щоб iти ради когось на
самопожертву, робити комусь послуги, при мнощi, за кимось доглядати. До
Ярослави ставиться, немов до рiдно© дочки, яка виросла бiля не© та,
несподiвано злетiвши кудись на мистецькi верхи, лише оце тимчасово
повернулась до матерi... Навiть до ведмедя в тiтки Домiнiки знайшлася
iскра спiвчуття:
- Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому,
нiхто нiчого не скаже? Що позаторiк фiльмував старовинну церковцю в
Климiвцях та й богiв покрав!
Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагодi
щоразу пiдкине, як той позичив богiв нi бито для картини, розписку в
сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подяку красно, а де то все?
- Нi iконечок, нi того стогокрада...
- Вiн гарну картину зробив, - заступа ться Ярослава.-А богiв прихопив,
мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у невiдомостi, а
вiн зробить ©х набутком широкого мистецького загалу... Присвоювати деякi
речi, скажiмо, гарнi книжки, - це в нашому середовищi не вважа ться
злочином.
- Захисти-но його, захисти. - Вуйна з легким докором погляда па