------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША
I
У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь, Геракл XX вiку,
бився тут з морем, i зосталось побойовище: багатотонне груддя
залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в ру©нному хаосi.
Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька днiв лютував шторм ураганно©
сили i такого оце нако©в. Ще й ми, прибувши сюди, застали розмови про
хвилi, що ©х гнало заввишки з триповерховий будинок, про баркаси, що
пропали безслiдно... Горо©житься берег. Де все було муроване та
впорядковане, стояло в бiлiй геометрi© балюстрад та альтанок, зараз на
кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в
уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все це лише
робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетоново© грубо© сiризни
контрастом бiлiють рештки потрощених сходiв якихось, аiби античних,
перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу брил стирчать
покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко
повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв здригатися вночi
наш будинок, а вранцi побачиш, як все узбережжя кипить бiлопiнними
бурунами, виру i аж слiпить, i вали; накочуючись, з розгону розбивають
себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до нас, на
другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля здатна ставати
силою грiзною, що, збурену, ©© нi в який бетон не заку ш.
Навстрiч узбережжю море котить литво бурунiв. Веснi вже; цвiте по
пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i шторми б'ють
майже день крiзь день.
Увечерi з Сергi м-оператором подовгу сидимо на балконi. На iйших
балконах нiкого: готельчик напiвпорожнiй - не сезон, вiтер гуля по
коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi, та й та
вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
Стугонить узбережжя. Бува , вдень море на якусь годину пригаму ться,
перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З темряви
накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним гуркотом.
По той бiк затоки вигина ться впродовж берега рядок вогнiв рибальського
селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води
- чорнi вибухи нiчно© стихi©. На мить вони затуляють вiд нас той далекий
разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода
опаде.
Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б' та б' . Зрiдка звiдкись
прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць - димчатий
шмат плазми - у подертому хмар'©... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз
вершин пульсу зiрочка маяка. Пульсу отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах -
обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чату давнiй знайомий
мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар - очi у
всесвiт.
З кожним ударом прибою, коли далеко в темрявi берега стелеться
шелестке, бiлопiнне, - виднiша нiч! Бачу Сергi©в замислений профiль.
Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не перший день
ми з Сергi м в супрязi. Де нас iз ним тiльки не носило! Фiльмували
археологiчнi розкопки. Фортецю Овiдiя над водами лиману. Спуски
новозбудованих суден. Гранiти монументiв на мiсцi колишнiх концтаборiв.
Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе,
вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш ©х подовгу, а потiм воно звалю ться на
тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. З балкона
такого ж, тiльки повитого виноградом, дивився, як лопаються, падаючи,
каштани, як смаглявi листя лапате, а далi, крiзь тишу дерев, свiтяться
золотi верхи Софi©... Сто©ш i весь час прислуха шся до чогось. I, нарештi,
дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам зна ш що.
I летиш. Куня Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм. Внизу провалля
демонiв, житловища снiгово© людини, а ти над пасмом найвищих гiр, над
циклонами пролiта ш, - зараз ти людина майже небесна! Повiнь свiтла
довкола тебе. Свiтло висот купа твiй лайнер, i тебе, i твого супутника
патлатого, i запаси чутливо© плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти
привезете на нiй спеку тропiкiв, джунглi, i горе чи сь, i чорний
напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I хiба
ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспоко© та в тривогах, в
щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з кiнокамерою хоч на
край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар' ри...
Треба було нам одного разу з Сергi м зафiльмувати рiдкiсний вибух.
Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцято© було зроблено все, що
треба. Змовкли перфоратори, громохкi бурильнi молотки. Серiю потужних
зарядiв уже закладено в монфлiт, у щойно пробуренi шпури. В кожну
свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн ма виконати роль детонатора.
Всю серiю з' днано. Вiдтепер слово за толом, за амонiтом. Перекрито
шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди стирчать застережнi
знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша залягла над кар' рами, люди
поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тi © митi... Тиша, тиша.
Повiтря свiтиться, ряхтить, i бджолинiсть золота гуде в ньому. Гуде,
вiбру , мов далекi великоднi дзвони дитинства.
Ми теж покинули небезлечну зону, приготувались: камери налаштованi,
плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят метрiв рiдкiсного вибуху.
Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов' ться курявою, десь дрижатимуть
шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось
уже. I тодi Сергiй вiдклада камеру вбiк:
- Не буду знiмати.
- Що сталось?
- Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
- Але ж це вибух творчий, будiвничий, - пробую напiвжартома умовляти
колегу.
Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт ©© - це вiн би згоден, а так...
Сигарета вже лежала в нього на губi, одутлувате обличчя замкнулось в
безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
- Та бери ж камеру! Зараз вибух!
Оператор не зворухнувсь.
- Ще один гриб вибуху... Та ви розумi те, що вiн менi нестерпний? Моя
психiка його не сприйма . Нi метра плiвки не стану псувати на це, - i
витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
- То якого ж дiдька ми ©хали на цi кар' ри? Адже нам потрiбен був саме
цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
Ми посварились.
I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми, зда ться, потоваришували
ще бiльше. Це зовсiм не означа , що мiж нами пану золотий мир, адже
такого, як мiй колега, витрима не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому
щось муля . На студiйних зборах та рiзних обговореннях виступати не
любить, але ма звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в тому числi й
маститих, i це йому, звичайно ж, не мина безслiдно. Одначе у сво©й справi
Сергiй вiртуоз, один з наших найкращих молодих операторiв, i з його
професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки
що досить скромними, короткометражними, студiя завдячу якраз Сергi вiй
камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це
в ньому , i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати? Один iз наших
студiйних часом диву ться мо©й довготерплячостi:
- Як ти з пим вжива шся, з тим Сергi м Танченком! Вiн же псих. В
нього... манiя справедливостi!
"Манiя справедливостi" - звiсно, гандж неабиякий, та все ж коли
довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшо©, вибiр знову припав
на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким хлопець
захоплювався один час. Сергi ва камера шука тепер насамперед точностi,
виразностi, природно© глибини. Вона не бо©ться кадру навiть "некрасивого",
якщо це треба; iнодi ©й мовби з нiчого вда ться раптом видобути справжнiй
самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну художню стрiчку.
Дали на ознайомлення пуд сценарi©в, дали час на роздуми, i ось ми з
Сергi м забрались сюди, якнайдалi вiд студiйного вавiлону. Заякорились,
терпимо один одного, спiвiсну мо. Тут справдi змога зосередитись,
зiбратися з думками.
Сергiй умi читати галопом, запевня , що вже "осво©в", тепер знiчев'я
цiлоденне тиня ться з кутка в куток, посiрiв вiд нудьги. Годинами може
мовчати, думаючи щось сво . Якщо зрiдка й порушу мовчанку, то лттгттс щоб
кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшо© кiноапаратури
або щоб проректи ще одну дошкульнiсть на адресу сво©х ближнiх -
футболiстiв, чи готельне сусiдство Сергiя деколи навiть драту . Хлопцi як
хлопцi, живуть сво©м розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись
до весняних баталiй, але для Сергiя ©хнi м'ячi стають здебiльшого каменем,
на якому вiн вигострю сво© парадокси.
- Не знаходжу в них нiчого нi динамiчного, нi демонiчного. Дорослi
люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча по зеленому полю -
невже це той слiд, що його ма залишити пiсля себе людина?
Його не влаштову i як вони ходять самовпевнено, i що свистять у
коридорах та важаться пiсля кожного тренування, i що пiд час дощу,
зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi забивають уявнi голи у
ворота суперника. Розробляють пiдступнi комбiнацi©, сушать голови, як
краще обдурити суперника, - хiба це чесно?
Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине в
ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс - дзьобом. Щодня бачать
дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве, з недоспаною блiдизною
обличчя, що якось аж жалiбно схиля ться до вiконечка: може, щось ? Але
кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
Часом Сергiй дозволя собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого
рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповза йому з обличчя, - прийде,
розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи в сигаретнiм
диму, вiзьметься розв'язувати свiтовi нерозв'язнi проблеми. Найчастiше
вони в нього зводяться до пекучих проблем десято© музи. До смуткiв за
чимось. Чи не дрiбнi екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
Цього вечора мiй колега теж, зда ться, не в настро©. Сидить у шезлонзi,
курить, спiдлоба розгляда екран штормово© ночi. Хоч би постригся: патли
стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
- То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарно© руди...
Чи багато вiн нам радiю дасть?
- Радiю нема, мотлох... - Сергiй вжива ще рiзкiше слово.
Це в його манерi: з плеча, зi всi ю категоричнiстю.
- Отже, даремно й читали? Змарновано час?
- А ви iншо© думки? Ви щось знайшли?
Вiн глузу , бо таки з чого... Схоже на те що це ремiсницьке сценарне
добро побувало вже не на однiй студi©... Коли там не йде, тодi його
вiдфутболюють нам .
- Ну; а той, про льонарку?.. Ти ж полiщук, а там полiський
кольор-локаль. Невже не помiтив?
Сергiй деякий час мовчить.
- Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. - з болем
майже викрику вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в
школi... Кiнь виламу ться з палаючого сарая... Нiч така страшна: вогонь,
стрiлянина, крики... Лежу, як зайаеня, в бур'янi... дух зача©в. Не
ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь крiзь
полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти.
Ото мiй кольор-локаль...
Надовго вiн замовка . Шкодую, що нагадав Сергi вi про Полiсся. То драма
його дитячих лiт. Малолiток партизанський, вiн випадком був тодi
врятований вiд карателiв... Почува ться, що пережите й досi ранить його.
Розмова наша пiсля цього бiльше не кле©ться. Так нi на чому й не
зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй... Досить
на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.
II
А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь уже не страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по всiм узбережжю. Б' море, ся побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сi ться дощ. Лiс на гiрських крутосхилах
мокро чорнi , лише шапки гiр, як марсiанськi полюси, зверху до половини
вкритi iне м. Помiж каскадами пiдгiрних будиночкiв, з-помiж весняно©
набухлостi що темних садкiв де-не-де пробива ться рожеве клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
Щоранку з далечi побережно© з'явля ться вiн. Син чийсь. Хлопчик того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають себе Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучо© смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'явля ться його темненька щуплява постать. Все виразнiше
проступа крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу ста якось теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм прядивi хмар, сиво i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене й жене крутогривi вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилита ться десь серед лиснючо© гойдави
бурунiв, пiрна та вирина мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм узбережжi - з'явля ться хлопчик. Мабуть, син рибальський. В
чорненькiй курточцi, з-пiд яко© пала комiр яскравого пуловера, в сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершу свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар трима якось нiби за
вухо... На морi нi човника, нi суденця. Все в бiляках воно, текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик . Берегова далеч
затуманена мгичкою, i з то© мгички щоденно, неминуче з'явля ться вiн.
Понад розламищами бетонного бурелому йде; наближаючись, часом
перескаку з камеяя на камiнь, присто©ть, вглядаючись у блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихi©. Може, I вигляда тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма вивернутiй брилi i,
нахилившись, загляда вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво. Наче
пита: "Що ти ? Чому свiтишся так?" tЧи, може, щось iнше його там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи що викине? Срiбну монетку, може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежу вiн рибку якусь, або рачка, або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час шторму
побило ©х об камiння). А може, i просто цiкаво йому спостерiгати, як
iржавi погнутi рейки з кипучо© пiни вишугнуть i знову сховаються в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись, як плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огорта прозорою текучою плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд шару
тонко© води плитами бiлого, подекуди аж тiлесно-рожевого каменя; серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в собi щось
справдi античне...
Ми не чiпа м юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати вiд стихi©
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем доскiпуватись, що вiн там
шука , бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще усвiдомлю природу
сво © цiкавостi, не мiг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його
приваблю вирування прибою, весняний неспокiй моря.
- Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважу Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
- I сам вiн загадка, i для нього кругом загадки... Кажуть, нiбито в
генах уже закладена потреба дослiдження неосво ного простору... Поряд з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась гра: то
море пiдкрада ться до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-пiд
каскетки затягано©, з погнутим козирком червонiють нахльосканi вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воiга вiдстрибують так спритно,
коли хвиля набiга ... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик, усе щось вистежу з
терплячiстю iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
Знати б, що спричиню той його справдi загадковий усмiх? Худорляве
личко яснi , розквiта все, освiтлене бiлопiнною хвилею, сама навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у сво му невтомному пошуку нiби пережива мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виника якийсь контакт, не збагнене нiким
iншим вза морозумiння, виника гармонiя, породжена, й пiдтримувана чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з сво©ми розглядками мимо будинку, i ми
його не запиту мо, що вiн шука , до чого придивля ться, нам просто гарно
бачити цей його розмислено уважний обхiд узбережжя, звершуваний за
будь-яко© погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ не страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих сумнiвiв чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi сво©х нiким не знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiча , шумiв його не чу , увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихi©. Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджу , мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливо© сторожкостi, не забувають вчасно вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
Море шалi , прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди
навалом, а над усiм цим у цiлковитiй безтривожностi, з сво©ми думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що вiн сам
собi всмiха ться, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
Пiшло й пiшло чи сь дитинство, зовсiм не схоже па Сергi ве... Оператор
смутковито проводжа очима школярикову постать:
- Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi... З
антики пряму в майбутн ...
Надвечiр сто©мо над морем, на одному з виступiв пощерблено© набережно©.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз вигульку в морi
мiж бурунами - то вона тоне, то знов вирина ... Достоту живе якесь
створiння борса ться серед хвиль, з останнiх сил бореться за сво життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються над одним iз сво©х, котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
- Людина тоне!
Стара вiрменка, прибиральниця, заспоко©ла новоприбулого форварда: нi,
то буйок в бурунах, не людина...
Тепер i новачок, серйозний, - неговiркий, разом з усiма успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.
III
Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в дiр'ях
хмар, як сива медуза, пливе...
Сергiй сьогоднi менше сипле сарказмами, настро ний скорiше на
фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
- "В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным
оазисом", - циту когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
Згаду м народного артиста, спiльного нашого друга, який i iнодi
вiдкрива ться нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логi© творчостi. "Буваю
недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, - зiзнавався вiн нам одного
разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в
собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану, щоб у душi, звiльненiй вiд
житейсько© скверни, зосталась сама чистота... Бо тiльки тодi до людей
дiйде мiй спiв".
- Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так треба
робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до письмового столу... I нам -
перед тим як братись за камеру... Чистою душею спiва ! Звiдси й
божественнiсть його спiву, оте враження, що його найкраще висловила не
зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван Петрович
спiва по радiо, менi зда ться, що в хатi... квiтами пахне".
Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в Сергiя
пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподiвано зустрiти
його серед лiта де-небудь у Кагарлику на районному торжищi, де очi
вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi, мовби ще
теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть: вогонь печi да дзвiнкiсть,
вогонь душi дав красу! Бiля сво©х творiнь в незалежних позах посиджують
над рiкою часу i самi майстри - той покурю , а той просто сидить у задумi,
спостерiга натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона владно й
негучно живе. Нема метушливостi, загукування, вiн сидить майже суворий
бiля сво©х розмальованих виробiв, i другий такий, i третiй...
Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмарково© жвавостi:
- Так буде?
- Не буде.
- А так буде?
- Так буде.
Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого вiку, зрання вже, видно,
чарку перехилив, бо, розчервонiлий, надто весело рекламу сво©
ложки-ополоники:
- Без такого ополоника - хата порожня... Бери, молодице, то будеш
хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?
- А може, й битись...
Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого взяв грошi, з кого не
взяв, - пiдморгу до молодиць, наспiву :
Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
- Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той смiх
©хнiй чути.
В Сергi вiм настро© з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з вiконечка усмiхнулись чи, може, подали нарештi й листа або
телеграму. В iмпровiзацiях на теми рiдного мiста пробиваються лiричнi
ноти, постають вечоровi але©, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на прощення. Десь бiля афiшно© тумби
Сергiй випадково почув сьогоднi ©хню розмову про новий фiльм, думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
I одразу гнiв змiнено на милiсть:
- Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi. Серед них попадаються доволi
iнтелектуальнi фiзiономi©...
Тако© вдачi людина. Думками знов поверта мось до того хлоп'яти, що ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання, усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
- Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм тисячолiттi, уявля те? Ось для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй, як завжди, швидко запалю ться. -
Фiльм для сина рибальського!
- Про що?
Гримаса невдоволення з'явля ться на Сергi вiм обличчi. IIуд сценарi©в,
вiн нам нiчого не дав, - ©х вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в тiй рудi щось
варте уваги... А нам залиша ться знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим настроям, уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть, пристрасна, зiгрiта душею... А
такого ми поки що не знайшли.
Сергiй, дивлячись на бiлоснiжну побережну смугу, да волю сво©м
фантазiям:
- Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило нам його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не для нас чудом?
Свiтло - це сама загадковiсть, принаймнi для мене! Дивовижний,
найблагороднiший вид матерi©, вияв ©© найдосконалiший... Границя ©©
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i частка...
I, можливо, ще щось...
- Антипод космiчно© тьми.
- О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв природи,
©© шедевр! Зiгрiва i пестить... Витворю чар фотосинтезу... Диво iз див!
Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалостi, найвищо© енергi©
життя. Може, й справдi тут вiдбува ться перехiд реального в iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надi©... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про Свiтло як таке. Так би й стрiчку назвати:
"Свiтло!"
- А як це тобi уявля ться-на екранi?
Сергiй не чу , роздуму , заглиблений в себе:
- Свiтло, скажiмо, як змiст, а форма... Ну, скажiмо: коло. Все в
природi прагне дiйти форми кола, опуклостi, кулi. Планети i електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з його
пiвкулями... Саме у формi кола природа, по-мо му, найповнiше здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi ма сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше - саме такий
дiаметр: iнакше кiнь по колу не пiде, первуватиметься, заплута ться...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
- Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то хай це буде
стрiчка про внутрiшн свiтло люднiш... Kолись ти, здасться, збирайся сам
напiсати сценарiй?
- З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але потiм вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень. Нiч розправи,
кiнь, що виламу ться з палаючого сарая... Червоно-багряна тьма, хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
- Теж про дитинство?
- Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв сво©х. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
- На цю тому - було.
- Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi. Роздум про
незнищеннiсть людини - так це менi уявля ться... Що вам свiтило? Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того вселенського хаосу? Якi ви
були насправдi? Це ж, зда ться, про вас та ваших ровесникiв:
"Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах прочитаете, как миф... О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер, коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не зiтре. Як болять тобi тво©
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiка ться. Кровоточить - чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що сто©ть у житах, схилившись
над першою молодою смертю... I живий Днiпрогес, взятий на коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурха з вiкон машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже переста бути болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрю ? Болить? Чи, може, саме
тому й варто братися, що болить?
- Так, так, ви це повиннi зробити, - наполяга Сергiй. - Бiльше того:
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША
I
У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь, Геракл XX вiку,
бився тут з морем, i зосталось побойовище: багатотонне груддя
залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в ру©нному хаосi.
Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька днiв лютував шторм ураганно©
сили i такого оце нако©в. Ще й ми, прибувши сюди, застали розмови про
хвилi, що ©х гнало заввишки з триповерховий будинок, про баркаси, що
пропали безслiдно... Горо©житься берег. Де все було муроване та
впорядковане, стояло в бiлiй геометрi© балюстрад та альтанок, зараз на
кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в
уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все це лише
робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетоново© грубо© сiризни
контрастом бiлiють рештки потрощених сходiв якихось, аiби античних,
перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу брил стирчать
покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко
повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв здригатися вночi
наш будинок, а вранцi побачиш, як все узбережжя кипить бiлопiнними
бурунами, виру i аж слiпить, i вали; накочуючись, з розгону розбивають
себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до нас, на
другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля здатна ставати
силою грiзною, що, збурену, ©© нi в який бетон не заку ш.
Навстрiч узбережжю море котить литво бурунiв. Веснi вже; цвiте по
пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i шторми б'ють
майже день крiзь день.
Увечерi з Сергi м-оператором подовгу сидимо на балконi. На iйших
балконах нiкого: готельчик напiвпорожнiй - не сезон, вiтер гуля по
коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi, та й та
вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
Стугонить узбережжя. Бува , вдень море на якусь годину пригаму ться,
перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З темряви
накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним гуркотом.
По той бiк затоки вигина ться впродовж берега рядок вогнiв рибальського
селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води
- чорнi вибухи нiчно© стихi©. На мить вони затуляють вiд нас той далекий
разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода
опаде.
Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б' та б' . Зрiдка звiдкись
прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць - димчатий
шмат плазми - у подертому хмар'©... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз
вершин пульсу зiрочка маяка. Пульсу отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах -
обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чату давнiй знайомий
мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар - очi у
всесвiт.
З кожним ударом прибою, коли далеко в темрявi берега стелеться
шелестке, бiлопiнне, - виднiша нiч! Бачу Сергi©в замислений профiль.
Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не перший день
ми з Сергi м в супрязi. Де нас iз ним тiльки не носило! Фiльмували
археологiчнi розкопки. Фортецю Овiдiя над водами лиману. Спуски
новозбудованих суден. Гранiти монументiв на мiсцi колишнiх концтаборiв.
Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе,
вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш ©х подовгу, а потiм воно звалю ться на
тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. З балкона
такого ж, тiльки повитого виноградом, дивився, як лопаються, падаючи,
каштани, як смаглявi листя лапате, а далi, крiзь тишу дерев, свiтяться
золотi верхи Софi©... Сто©ш i весь час прислуха шся до чогось. I, нарештi,
дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам зна ш що.
I летиш. Куня Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм. Внизу провалля
демонiв, житловища снiгово© людини, а ти над пасмом найвищих гiр, над
циклонами пролiта ш, - зараз ти людина майже небесна! Повiнь свiтла
довкола тебе. Свiтло висот купа твiй лайнер, i тебе, i твого супутника
патлатого, i запаси чутливо© плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти
привезете на нiй спеку тропiкiв, джунглi, i горе чи сь, i чорний
напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I хiба
ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспоко© та в тривогах, в
щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з кiнокамерою хоч на
край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар' ри...
Треба було нам одного разу з Сергi м зафiльмувати рiдкiсний вибух.
Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцято© було зроблено все, що
треба. Змовкли перфоратори, громохкi бурильнi молотки. Серiю потужних
зарядiв уже закладено в монфлiт, у щойно пробуренi шпури. В кожну
свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн ма виконати роль детонатора.
Всю серiю з' днано. Вiдтепер слово за толом, за амонiтом. Перекрито
шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди стирчать застережнi
знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша залягла над кар' рами, люди
поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тi © митi... Тиша, тиша.
Повiтря свiтиться, ряхтить, i бджолинiсть золота гуде в ньому. Гуде,
вiбру , мов далекi великоднi дзвони дитинства.
Ми теж покинули небезлечну зону, приготувались: камери налаштованi,
плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят метрiв рiдкiсного вибуху.
Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов' ться курявою, десь дрижатимуть
шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось
уже. I тодi Сергiй вiдклада камеру вбiк:
- Не буду знiмати.
- Що сталось?
- Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
- Але ж це вибух творчий, будiвничий, - пробую напiвжартома умовляти
колегу.
Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт ©© - це вiн би згоден, а так...
Сигарета вже лежала в нього на губi, одутлувате обличчя замкнулось в
безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
- Та бери ж камеру! Зараз вибух!
Оператор не зворухнувсь.
- Ще один гриб вибуху... Та ви розумi те, що вiн менi нестерпний? Моя
психiка його не сприйма . Нi метра плiвки не стану псувати на це, - i
витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
- То якого ж дiдька ми ©хали на цi кар' ри? Адже нам потрiбен був саме
цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
Ми посварились.
I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми, зда ться, потоваришували
ще бiльше. Це зовсiм не означа , що мiж нами пану золотий мир, адже
такого, як мiй колега, витрима не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому
щось муля . На студiйних зборах та рiзних обговореннях виступати не
любить, але ма звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в тому числi й
маститих, i це йому, звичайно ж, не мина безслiдно. Одначе у сво©й справi
Сергiй вiртуоз, один з наших найкращих молодих операторiв, i з його
професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки
що досить скромними, короткометражними, студiя завдячу якраз Сергi вiй
камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це
в ньому , i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати? Один iз наших
студiйних часом диву ться мо©й довготерплячостi:
- Як ти з пим вжива шся, з тим Сергi м Танченком! Вiн же псих. В
нього... манiя справедливостi!
"Манiя справедливостi" - звiсно, гандж неабиякий, та все ж коли
довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшо©, вибiр знову припав
на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким хлопець
захоплювався один час. Сергi ва камера шука тепер насамперед точностi,
виразностi, природно© глибини. Вона не бо©ться кадру навiть "некрасивого",
якщо це треба; iнодi ©й мовби з нiчого вда ться раптом видобути справжнiй
самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну художню стрiчку.
Дали на ознайомлення пуд сценарi©в, дали час на роздуми, i ось ми з
Сергi м забрались сюди, якнайдалi вiд студiйного вавiлону. Заякорились,
терпимо один одного, спiвiсну мо. Тут справдi змога зосередитись,
зiбратися з думками.
Сергiй умi читати галопом, запевня , що вже "осво©в", тепер знiчев'я
цiлоденне тиня ться з кутка в куток, посiрiв вiд нудьги. Годинами може
мовчати, думаючи щось сво . Якщо зрiдка й порушу мовчанку, то лттгттс щоб
кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшо© кiноапаратури
або щоб проректи ще одну дошкульнiсть на адресу сво©х ближнiх -
футболiстiв, чи готельне сусiдство Сергiя деколи навiть драту . Хлопцi як
хлопцi, живуть сво©м розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись
до весняних баталiй, але для Сергiя ©хнi м'ячi стають здебiльшого каменем,
на якому вiн вигострю сво© парадокси.
- Не знаходжу в них нiчого нi динамiчного, нi демонiчного. Дорослi
люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча по зеленому полю -
невже це той слiд, що його ма залишити пiсля себе людина?
Його не влаштову i як вони ходять самовпевнено, i що свистять у
коридорах та важаться пiсля кожного тренування, i що пiд час дощу,
зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi забивають уявнi голи у
ворота суперника. Розробляють пiдступнi комбiнацi©, сушать голови, як
краще обдурити суперника, - хiба це чесно?
Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине в
ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс - дзьобом. Щодня бачать
дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве, з недоспаною блiдизною
обличчя, що якось аж жалiбно схиля ться до вiконечка: може, щось ? Але
кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
Часом Сергiй дозволя собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого
рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповза йому з обличчя, - прийде,
розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи в сигаретнiм
диму, вiзьметься розв'язувати свiтовi нерозв'язнi проблеми. Найчастiше
вони в нього зводяться до пекучих проблем десято© музи. До смуткiв за
чимось. Чи не дрiбнi екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
Цього вечора мiй колега теж, зда ться, не в настро©. Сидить у шезлонзi,
курить, спiдлоба розгляда екран штормово© ночi. Хоч би постригся: патли
стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
- То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарно© руди...
Чи багато вiн нам радiю дасть?
- Радiю нема, мотлох... - Сергiй вжива ще рiзкiше слово.
Це в його манерi: з плеча, зi всi ю категоричнiстю.
- Отже, даремно й читали? Змарновано час?
- А ви iншо© думки? Ви щось знайшли?
Вiн глузу , бо таки з чого... Схоже на те що це ремiсницьке сценарне
добро побувало вже не на однiй студi©... Коли там не йде, тодi його
вiдфутболюють нам .
- Ну; а той, про льонарку?.. Ти ж полiщук, а там полiський
кольор-локаль. Невже не помiтив?
Сергiй деякий час мовчить.
- Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. - з болем
майже викрику вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в
школi... Кiнь виламу ться з палаючого сарая... Нiч така страшна: вогонь,
стрiлянина, крики... Лежу, як зайаеня, в бур'янi... дух зача©в. Не
ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь крiзь
полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти.
Ото мiй кольор-локаль...
Надовго вiн замовка . Шкодую, що нагадав Сергi вi про Полiсся. То драма
його дитячих лiт. Малолiток партизанський, вiн випадком був тодi
врятований вiд карателiв... Почува ться, що пережите й досi ранить його.
Розмова наша пiсля цього бiльше не кле©ться. Так нi на чому й не
зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй... Досить
на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.
II
А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь уже не страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по всiм узбережжю. Б' море, ся побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сi ться дощ. Лiс на гiрських крутосхилах
мокро чорнi , лише шапки гiр, як марсiанськi полюси, зверху до половини
вкритi iне м. Помiж каскадами пiдгiрних будиночкiв, з-помiж весняно©
набухлостi що темних садкiв де-не-де пробива ться рожеве клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
Щоранку з далечi побережно© з'явля ться вiн. Син чийсь. Хлопчик того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають себе Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучо© смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'явля ться його темненька щуплява постать. Все виразнiше
проступа крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу ста якось теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм прядивi хмар, сиво i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене й жене крутогривi вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилита ться десь серед лиснючо© гойдави
бурунiв, пiрна та вирина мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм узбережжi - з'явля ться хлопчик. Мабуть, син рибальський. В
чорненькiй курточцi, з-пiд яко© пала комiр яскравого пуловера, в сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершу свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар трима якось нiби за
вухо... На морi нi човника, нi суденця. Все в бiляках воно, текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик . Берегова далеч
затуманена мгичкою, i з то© мгички щоденно, неминуче з'явля ться вiн.
Понад розламищами бетонного бурелому йде; наближаючись, часом
перескаку з камеяя на камiнь, присто©ть, вглядаючись у блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихi©. Може, I вигляда тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма вивернутiй брилi i,
нахилившись, загляда вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво. Наче
пита: "Що ти ? Чому свiтишся так?" tЧи, може, щось iнше його там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи що викине? Срiбну монетку, може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежу вiн рибку якусь, або рачка, або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час шторму
побило ©х об камiння). А може, i просто цiкаво йому спостерiгати, як
iржавi погнутi рейки з кипучо© пiни вишугнуть i знову сховаються в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись, як плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огорта прозорою текучою плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд шару
тонко© води плитами бiлого, подекуди аж тiлесно-рожевого каменя; серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в собi щось
справдi античне...
Ми не чiпа м юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати вiд стихi©
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем доскiпуватись, що вiн там
шука , бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще усвiдомлю природу
сво © цiкавостi, не мiг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його
приваблю вирування прибою, весняний неспокiй моря.
- Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважу Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
- I сам вiн загадка, i для нього кругом загадки... Кажуть, нiбито в
генах уже закладена потреба дослiдження неосво ного простору... Поряд з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась гра: то
море пiдкрада ться до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-пiд
каскетки затягано©, з погнутим козирком червонiють нахльосканi вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воiга вiдстрибують так спритно,
коли хвиля набiга ... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик, усе щось вистежу з
терплячiстю iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
Знати б, що спричиню той його справдi загадковий усмiх? Худорляве
личко яснi , розквiта все, освiтлене бiлопiнною хвилею, сама навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у сво му невтомному пошуку нiби пережива мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виника якийсь контакт, не збагнене нiким
iншим вза морозумiння, виника гармонiя, породжена, й пiдтримувана чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з сво©ми розглядками мимо будинку, i ми
його не запиту мо, що вiн шука , до чого придивля ться, нам просто гарно
бачити цей його розмислено уважний обхiд узбережжя, звершуваний за
будь-яко© погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ не страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих сумнiвiв чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi сво©х нiким не знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiча , шумiв його не чу , увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихi©. Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджу , мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливо© сторожкостi, не забувають вчасно вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
Море шалi , прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди
навалом, а над усiм цим у цiлковитiй безтривожностi, з сво©ми думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що вiн сам
собi всмiха ться, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
Пiшло й пiшло чи сь дитинство, зовсiм не схоже па Сергi ве... Оператор
смутковито проводжа очима школярикову постать:
- Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi... З
антики пряму в майбутн ...
Надвечiр сто©мо над морем, на одному з виступiв пощерблено© набережно©.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз вигульку в морi
мiж бурунами - то вона тоне, то знов вирина ... Достоту живе якесь
створiння борса ться серед хвиль, з останнiх сил бореться за сво життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються над одним iз сво©х, котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
- Людина тоне!
Стара вiрменка, прибиральниця, заспоко©ла новоприбулого форварда: нi,
то буйок в бурунах, не людина...
Тепер i новачок, серйозний, - неговiркий, разом з усiма успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.
III
Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в дiр'ях
хмар, як сива медуза, пливе...
Сергiй сьогоднi менше сипле сарказмами, настро ний скорiше на
фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
- "В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным
оазисом", - циту когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
Згаду м народного артиста, спiльного нашого друга, який i iнодi
вiдкрива ться нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логi© творчостi. "Буваю
недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, - зiзнавався вiн нам одного
разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в
собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану, щоб у душi, звiльненiй вiд
житейсько© скверни, зосталась сама чистота... Бо тiльки тодi до людей
дiйде мiй спiв".
- Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так треба
робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до письмового столу... I нам -
перед тим як братись за камеру... Чистою душею спiва ! Звiдси й
божественнiсть його спiву, оте враження, що його найкраще висловила не
зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван Петрович
спiва по радiо, менi зда ться, що в хатi... квiтами пахне".
Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в Сергiя
пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподiвано зустрiти
його серед лiта де-небудь у Кагарлику на районному торжищi, де очi
вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi, мовби ще
теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть: вогонь печi да дзвiнкiсть,
вогонь душi дав красу! Бiля сво©х творiнь в незалежних позах посиджують
над рiкою часу i самi майстри - той покурю , а той просто сидить у задумi,
спостерiга натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона владно й
негучно живе. Нема метушливостi, загукування, вiн сидить майже суворий
бiля сво©х розмальованих виробiв, i другий такий, i третiй...
Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмарково© жвавостi:
- Так буде?
- Не буде.
- А так буде?
- Так буде.
Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого вiку, зрання вже, видно,
чарку перехилив, бо, розчервонiлий, надто весело рекламу сво©
ложки-ополоники:
- Без такого ополоника - хата порожня... Бери, молодице, то будеш
хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?
- А може, й битись...
Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого взяв грошi, з кого не
взяв, - пiдморгу до молодиць, наспiву :
Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
- Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той смiх
©хнiй чути.
В Сергi вiм настро© з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з вiконечка усмiхнулись чи, може, подали нарештi й листа або
телеграму. В iмпровiзацiях на теми рiдного мiста пробиваються лiричнi
ноти, постають вечоровi але©, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на прощення. Десь бiля афiшно© тумби
Сергiй випадково почув сьогоднi ©хню розмову про новий фiльм, думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
I одразу гнiв змiнено на милiсть:
- Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi. Серед них попадаються доволi
iнтелектуальнi фiзiономi©...
Тако© вдачi людина. Думками знов поверта мось до того хлоп'яти, що ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання, усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
- Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм тисячолiттi, уявля те? Ось для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй, як завжди, швидко запалю ться. -
Фiльм для сина рибальського!
- Про що?
Гримаса невдоволення з'явля ться на Сергi вiм обличчi. IIуд сценарi©в,
вiн нам нiчого не дав, - ©х вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в тiй рудi щось
варте уваги... А нам залиша ться знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим настроям, уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть, пристрасна, зiгрiта душею... А
такого ми поки що не знайшли.
Сергiй, дивлячись на бiлоснiжну побережну смугу, да волю сво©м
фантазiям:
- Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило нам його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не для нас чудом?
Свiтло - це сама загадковiсть, принаймнi для мене! Дивовижний,
найблагороднiший вид матерi©, вияв ©© найдосконалiший... Границя ©©
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i частка...
I, можливо, ще щось...
- Антипод космiчно© тьми.
- О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв природи,
©© шедевр! Зiгрiва i пестить... Витворю чар фотосинтезу... Диво iз див!
Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалостi, найвищо© енергi©
життя. Може, й справдi тут вiдбува ться перехiд реального в iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надi©... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про Свiтло як таке. Так би й стрiчку назвати:
"Свiтло!"
- А як це тобi уявля ться-на екранi?
Сергiй не чу , роздуму , заглиблений в себе:
- Свiтло, скажiмо, як змiст, а форма... Ну, скажiмо: коло. Все в
природi прагне дiйти форми кола, опуклостi, кулi. Планети i електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з його
пiвкулями... Саме у формi кола природа, по-мо му, найповнiше здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi ма сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше - саме такий
дiаметр: iнакше кiнь по колу не пiде, первуватиметься, заплута ться...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
- Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то хай це буде
стрiчка про внутрiшн свiтло люднiш... Kолись ти, здасться, збирайся сам
напiсати сценарiй?
- З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але потiм вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень. Нiч розправи,
кiнь, що виламу ться з палаючого сарая... Червоно-багряна тьма, хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
- Теж про дитинство?
- Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв сво©х. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
- На цю тому - було.
- Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi. Роздум про
незнищеннiсть людини - так це менi уявля ться... Що вам свiтило? Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того вселенського хаосу? Якi ви
були насправдi? Це ж, зда ться, про вас та ваших ровесникiв:
"Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах прочитаете, как миф... О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер, коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не зiтре. Як болять тобi тво©
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiка ться. Кровоточить - чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що сто©ть у житах, схилившись
над першою молодою смертю... I живий Днiпрогес, взятий на коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурха з вiкон машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже переста бути болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрю ? Болить? Чи, може, саме
тому й варто братися, що болить?
- Так, так, ви це повиннi зробити, - наполяга Сергiй. - Бiльше того: