Страница:
собi яму, як вiн копав: вiчними сусiдами будете.
Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: бiля старого
вiтряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу вiн i не
дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн кимось
уже заочно засуджений.
- Запроданець, - сказав Колосовський, вiдбираючи зброю. - Найманець
пiдлий.
- Хай i найманець... Найнявсь! - обурено випручувавсь Йона. - I до
чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi випотрошили! Хто iз землi
зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани?
- Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви.
- Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi
свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi ваша Укра©на! Весь свiт
пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена!
Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий степ. Про
те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка
"у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати:
- Нема коли з ним воловодитись... Тут.
...Як непомiченими ви©хали з ма тку, так непомiченими й повернулись
тро вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими
на вiтрi. А перенатуженi конi - з iне м на змокрiлих, ще повних нутряного
клекоту грудях.
Но стало зрадника Йони в Решетняковiм селi. Зник загадково. Розпився до
того, що людей не впiзнавав, - хiба ж довго такому вночi в яму
вшелепатись? В який-небудь напiвобвалений на старiм хуторищi колодязь, -
позоставалось ще ©х у степу пiсля того, як хутори порозбивали...
Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збiдоване хмаринське жiноцтво
з косами в поле i коли цi, безмужнi, вишикувавшись тужливим ключем, рушили
по тiм самiм лану, де колись ходили комбайни з ©хнiми комбайнерами бiля
штурвалiв, - одна з переднiх, кладучи покiс, зненацька в ячменях
наткнулась косою на щось перетлiле. Без обличчя, без очей кiстяк,
переточений мурашнею... Лише по чорнiй зотлiлiй шинелi, по вискалених
металевих зубах i впiзнало жiноцтво свого лютого односельця. Переточена
мурашнею зотлiлiсть - то було все, що зосталось вiд Йони.
Одначе ще далеко той день, коли його у хлiбах викосять хмаринськi
косарi в спiдницях.
А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячiлих пiсля нiчно©
гiньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею i ще раз огляне:
треба, щоб на ранок були, як всi, зоднаковiлi. Iншi конюхи нi про що не
розпитували - коло нього все тут люди сво©, надiйнi. Мовчки, як пiсля
тяжко© роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. I хоч очi
червонi були вiд нiчниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому
важкi, недобрi хмари над степом пiднялись. Гнало вiтром, i снiг пролiтав,
косий, трасуючий. I, дивлячись на той снiг, думав Решетняк: "Це якраз
добре. Все примете..."
XVI
В Перемишлi ©х постригли. Клубок круто скручених пiд хусткою Прiсиних
кiс звично рвонула чиясь невiдворотна рука...
Кiлька спроб втекти по дорозi, вiдлучившись нiби за кип'ятком на
станцiю, кiнчились для Прiсi лише синяками густими. Цi синяки, аж чорнi,
побачила в себе на тiлi теж у Перемипiлi, коли роздягалася в лазнi
пересильного табору. Постригли всiх пiдряд. Машинками, наголо, як
тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дiвчатами, коли вiд
есесiвок вiдбивались, вiд ©хнiх ножиць боронячи косi© сво©... Були такi,
що з горя голки ковтали. Нiби з життям назавжди прощаючись, волали до
недосяжних тепер матерiв, похапцем передавали полякам останнi листи,
заллятi сльозами: "Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми ©м
зробили?"
Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильнiсть, то вона до Прiсi хоч
трохи таки скривилась: не в табiрнi бараки потрапила невдала втiкачка, не
до вахманiв, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують
на вас безвихiднi табiрнi номери, - придбала Прiсiо за скiлькись там марок
нiмкеня-аристократка для робiт у сво му ма тку ;i середньовiчним замком.
Вперше, не в пiдручнику iсторi© i не в кiнофiльмi, а насправжки, в
реальностi, дiвчина побачила тут рицарський замок мурований. I чепурний
корiвник бiля нього неподалiк, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш
вичищати гнiй.
Нiмкеня - худа, висока, сама хребетна кiсть ходяча - накульгу , бо
замолоду об'©жджала коней, i на згадку про тi часи ма пошкоджену ногу i
тро срiбних вставних ребер замiсть власних. Панi ще й зараз коха ться в
конях, в не© - цiла конеферма, гордiсть цього родовитого ма тку. Господар
весь час нездужа , його возять у колясцi, дiвчатам велено щоранку вiтатися
з ним:
- Гут морген, гер Рiтмайстер.
Гер Рiтмайстер - тiльки так, бо вiн знатний, рiд його походить ще вiд
середньовiчних предкiв у кольчугах. Нi, грубим вiн з ними не був, цей гер,
цей спаралiзований нащадок власникiв замку, Нe бив нага м, не щупував
дiвчат, не глумився, як тi, що на пересильних пунктах з фотоапаратами
вдиралися в душовi, щоб на плiвку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей
не дозволяв собi бути брутальним. Вiн просто не помiчав вас, що снували
мимо нього з пов'язками "ост" на рукавах, були ви для нього наче зiтканi з
повiтря, вiн дивився згорда крiзь вас крiзь безтiлесних. 1, мабуть, зовсiм
не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: "Гут морген, гер
Рiтмайстер", бо нiколи не вiдпо'вiдав.
Усiм розпоряджалася, панi, вона тримала ма ток в руках.
- Ми не вискочки скороспiлi. У нас герб, i ми залиша мось вiдданi
кайзеровi, - казала пиховито i нiяк не хотiла повiрити, що нiмецькi вояки
здатнi були скородити мiннi поля вiйськовополоненими i вчительок
затовкувати в пацв'яхованi бочки...
- Не може цього бути, - аж сердилась панi. - Ми не варвари. Ти
вигаду ш, брешеш!
Вони не хотiли бути варварами. Панi не могла уявити свого сина серед
тих шмаркачiв з гiтлерюгенд, що гiрше бандитiв знущаються на Сходi над
мирним населенням. Чи, може, вони й справдi не були з природи такими? Але
ж згоджувались роками культивувати в собi жорстокiсть убивць i садистiв,
бо бутрi жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже не ганьба,
навпаки, це стало синонiмом доблестi, прикметою дужо© арiйсько© вдачi.
Панi не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чу те, бачила?!
- Ти, мабуть, навмисне це все вигаду ш, щоб компрометувати пас... Хто
ти за фахом?
- Мала бути вчителькою... А поки що недовчена студентка.
- О! То це ти там i нiмецьку студiювала?
- Аякже. Ich bin... du hist... er ist! - I повторила з притиском: - Er
isl! Er ist!
- Браво, Фрiсьхен! Ти ще скажеш, що й нашу iсторiю вчила?
- I вашу, i свою...
- У вас iсторiя? - кривилася панi поламаною усмiшкою. - Тодi вже
скажи, що у вас було й рицарство?
- Було. I ! Був орден лицарiв Сiчi Запорозько©... I лицарiв Сиваша та
Перекопу... Ки во-Могилянська академiя була...
- Не чула тако©.
"А що ти чула, стара мегеро? Що ти зна ш про нас? Не чула наших
мелодiй. Не читала наших книг. Не ма ш уявлення про iсторiю нашу! Нашi
синi Днiпрогеси, унiверситети, наша молодь, що розквiтала таладтами й
надiями, - все це для тебе не iсну ! Заклякла в тупому, пихатому неуцтвi,
так невiгласкою i в землю ляжеш iз сво©ми срiбними ребрами... Пороху хтось
насипле на цi хижi очi, що не хотiли помiчати цiлих народiв з ©х
прагненнями, з ©х життям, ©х культурою... Ми нижча раса для тебе,
напiвдикуни. Чому? Чому ви такi? Що дала вам вся ваша нiмецька мудрiсть?
Навчила будувати бараки, табори задротованi? Гори клубкiв колючого дроту
виробляти для всi © бвропи?"
- Ви ледачi, ви хитрi, як, зрештою, всi слов'яни. Схильнi до мiстики,
царевбивств, до руйнiвних революцiй, авжеж? I ви дуже пiдступнi, це
правда?
- Ми люди, як i всi. I хочемо, щоб всi були людьми.
- Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Менi твоя
освiченiсть, власне, нi до чого.
- Панi, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди. Не з власно©
волi тут.
Було це по-нiмецькому логiчно, i навiть черству нiмкеню це мовби
торкнуло, по жовтiм пергаменту носатого обличчя майнула щось майже
прихильне.
- Тобi нема чого нарiкати. Дякуй боговi, що потрапила не в Бухенвальд,
не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.
- Але ж хiба не вашi рiщарi поначiплювали нам цi принизливi нарукавнi
пов'язки рабинь? Це ж вашi нiмецькi ножицi пообстригали нас, як
каторжанок...
- Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? - здивувалася панi i
стала пояснювати, що нiчого образливого в цьому нема, бо це гiгi на, крiм
того, в них, у нiмцiв, людське волосся - цiнна сировина: з практичною
метою переробля ться у промислову повсть i пряжу. Iз вiдрiзаних жiночих
кiс, з волосяно© пряжi у них виробляють ступнi шкарпеток для команд
пiдводних човнiв, волосяна повсть вжитку ться також на панчохи для
iмперсько© залiзницi...
- А ти ж як, гадала? Ми, нiмцi, вмi м усе повернути в доцiльнiсть. Це
схiдний повiльний ваш розум не знайшов би практичного застосування. А
нiмецький генiй iз ваших кiс робить чудовi панчохи...
- Данке шьон за пояснення. А ми, дурнi схiднячки, цього, бач, не
розумi м... В нас коси - для краси...
На рiздво, нiмецьке рiздво, на©хало гостей. Прибув у цi днi i син
Рiтмайстера, фронтовий офiцер, у вiдпустку. Ще перед тим папi не раз
хвалилася сином, який вiн порядний, добро вихований. А Прiся дивилася, як
старанно мив руки порядний цей вiдпускник, i здавалося ©й, що то вiн кров
чиюсь вiдмивав. "Але не вiдми ш! Не вiдми ш довiку!" - повторювала вона в
думцi, дивлячись на червонi клешнюватi пальцi та на брязкотельця його
залiзних хрестiв.
Влаштували бенкет на честь синового при©зду. Перед тим гостi цiлою
ватагою вiдправилися в лiс на полювання - у них кiлькасот гектарiв
фамiльного лiсу, де повно звiра: зайцiв, кабанiв, козуль... I ось
повертаються iз здобиччю, трублять в мисливськi роги за давнiм рицарським
звича м, складають здобич купами серед подвiр'я, вихвастуючись - хто
бiльше набив... "А руки ж вашi в людськiй кровi", - знов думала Прiся,
звiддалiк поглядаючi© на ©хнiх нещасних пострiляних сарн.
Гостювали в цих родовитих фонiв ще и якiсь новоспеченi фони з Берлiна,
з ними нiмченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корiвника або на
курятник, дивилося, як Ирiся працю , посипа прохiд, моп алею, жовтим
пiском. Ждало мале, доки вона звiльниться вiд роботи, щоб могла побавитися
з ним. Якось пита :
- Хто ти? Звiдки? Як тебе звати?
Показала йому нашивку "ост" на рукавi;
- Фон дер Остен.
Воно зрозумiло жарт, засмiялось.
Iншого разу юне арiйча застало ©© в курятнику, коли вона нiчого не
робила. Сидiла, i навiть книжка нiмецька лежала збоку - не читалося.
Нiкого й бачити не хотiла зараз бiля себе, крiм одного - крiм смаглого
лицаря-красеня з далеких iмеретинських гiр. Он вiн з вилами серед тих, що
вкривають радгоспний свинарник... Тi на даху, а Шамiль знизу солому пода .
Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в нiй щось горде,
непiддатне. Перед тим, як виважити в повiтря набряклий водою куль, Шамiль
пронизу його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дiд Харитон
не може стримати свого захвату:
- Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!
Никало знудьговане арiйча, зачiпало Прiсю, кликало бавитися з ним:
- Фон. дер Остен, пограйся зi мною!..
А вона нi з мiсця. Тодi мале пiдкралося iз-за спини i, набравши повну
пригорщу пiску, сипонуло ©й в очi тим пiском... Догнала його аж у парку i,
накiрчивши, добре натовкла носом у снiг, вiдлупцювала малого фона, як
хотiла. Дарма що верещало мов недорiзане. Вибила, i аж тодi бурхнули
сльози образи, аж тодi спохопилась: що ж буде?
Незабаром гукнула ©© старша кухарка:
- Що ти там нако©ла? До панi мерщiй!
Панi сидить у крiслi, розпиту , чи правда, що на нiмецьку дитину ти,
остарбайтерка, руку пiдняла.
- Ти розумi ш, на що ти зважилась? Розумi ш, як можна трактувати твiй
вчинок? .
- Але ж воно менi очi пiском засипало!
- Ти ж могла в сво му нестямi навiть скалiчити це юне створiння!
- Воно вже й так скалiчене... духовно. Вважа , що йому все дозволено!
Панi трохи недолюблювала цих новоспечених фонiв, вважала ©х вискочками,
може, це тiльки й не дало розгулятися ©© гнiву.
- По якому мiсцю ти його била?
- По отому самому... Дiтям усiх рас i нацiй по одному мiсцю перепада ,
- воно в них однакове... '
- Бiльш нi по чому?
- Нi.
- I такн добре набила?
- Добре.
Тiнь усмiшки нсремайну.iа по бляклих устах .нiмкенi, Пастроживши,
попередивши. щоб бiльше руку на нiмченя не смiла здiйняти, взялася цього
разу сама залагодити справу.
Може, ще й тому, що сип перебував у замку, i мати з тако© нагоди не
дозволяла собi крайностей щодо нерсонаяу, пс хотiла бути надто злою навiть
у ставленнi до клятих цих остарбайтерок. Панi робила все, щоб син якомога
довше побув удома; використавши зв'язки, якось так влаштувала, що здали
залiзничний квиток, i вона сама придбала йому iнший - на лiтак. А невдовзi
пiсля того, як полетiв, одержала звiстку й хрести: сина десь над
укра©нськими лiсами збили партизани.
Панi ледве не збожеволiла.
- Це ж я... Я сама винувата, сама послала сво дитя на смерть!
Прiся, дивлячись на щире невтiшне горе матерi, ладна була пройнятися
навiть спiвчуттям до старо©. диний син,.улюбленець i надiя родини, вiн
бiльше нее iснував, вiн став жертвою власного фанатизму i завойовницько©
ненажеркостi... Скрутком сплющеного металу врiзався в землю, морозами
скуту, той його останнiй лiтак... Тепер тiльки фото його в чорнiй рамцi
висить у материнiй кiмнатi, i весь замок поник у жалобi. Може, хоч тепер
ви, панi, зрозумi те горе наших матерiв, зрозумiйте i мою, i Шамiлеву
матiр?
Але навiть пережите горе не зробило стару нiмкеню добрiшою. Бiльше
того, незабаром сталась подiя, яка всiх остарбайтерок приголомшила. Помiж
iнших працювало на панськiй кухнi дiвча одне, Маруся, Прiсина землячка з
сусiднього району. Iнодi разом вiдводили душу, мрiяли удвох навеснi
втiкати. Якось панi в сво му траурi зайшла до кухнi, а па плитi саме
молоко збiга , сердито випiню ться з каструлi. Чи нерви зрадили, чи лють
за партизанськi лiси перевершила все, тiльки вхопила ту каструлю i
кип'ячим молоком дiвчинi - в обличчя! Ошпарила все лице, i очi вишпарила,
звiрюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалiчена, що
зiр не повернути, дали пiсля цього ©й волю: можеш вiдправлятись назад, на
свою Укра©ну...
I вiдправили.
Прiся не раз ставила себе на ©©, на Марусине мiсце, i, грiх подумати,
навiть щось схоже на заздрiсть прохоплювалось в душi... Хай хоч ошпарена,
з вiчною нiччю в очах, але ж додому, на Батькiвщину... I вже з жахом
уявляла, як, ослiплена, руками на Укра©ну дорогу намацу , з спотвореною
сво ю вродою поста перед братом, перед Шамiлем... Та потiм отямлювалась:
пi, анiзащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тiльки в
усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз вiд нього оте вогнисте, жагуче:
- Ти красива, красива... Шенi чiрiме!
Угнiчена горем, з каменем на душi працю на курятнику, день у день
вичища гнiй, а вивозять його тачками тро поляк iз полонених, що ©х для
роботи щоранку приводять iз табору, розташованого неподалiк, у дюнах. В
таборi там у них хвороби, звiрячий режим, недо©дання, "Та невже ж - це ти
©м нiчим не допоможеш? Долею ж такi, як i Шамiль... Якусь би передачу ©м
за дрiт, i буде ця передача нiби й для нього!.."
Прiся знайшла спосiб: вранцi вiдбере щойно зiбраних з-пiд несучок я ць,
накута сiном i зверху гно м прикри . А поляки вже в курсi - прийдуть,
мовчки вiдриють сховок з-пiд гною i - в табiр, товаришам... Вдалося одне,
то вирiшила з дiвчатами спробувати й друге:
- Канiстру молока ©м передамо...
Та, видно, котрийсь iз панських мисколизiв пiдгледiв, донiс, бо ось уже
кличуть Прiсю в поко©, сто©ть вона перед гером Рiтмайстером. Висохлий,
хворобливий спадко мець рицарiв, пихач, що нiколи й словом не озвався до
остарбайтерок, зараз здобувся на мову, ладен, зда ться, в горло був
дiвчинi вчепитись за цю канiстру молока, перехоплену вже на пiвдорозi до
табору...
- Та як ти смiла, крадiйко!.. Адже це мо !
Вона зовсiм не соромилась свого вчинку, пробувала навiть i йому
втлумачити, що це не крадiйство, доводила з чуттям правоти:
- У вас вiсiмдесят корiв, пане Рiтмайстер, i майже всi дояться... Хiба
вам iз панi не вистача? А там голодують, там - хворi...
- Те мене не обходить. Молоко - моя власнiсть, ти здатна це втямити?
Мо , кожною краплиною мо ! Менi належить, i тiльки я можу ним
розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!
Вiн горланив, трясло його, аж судомило в колясцi. Запевняв, що не так
навiть канiстра обурю , як посягання па принципи, на самi пiдмурки його
життя. Бiльшовичка, баламутниця, ти ма ш нахабство зазiхати на його право
господаря, зневажати ©хнiй нiмецький порядок-орднунг?..
Дiвчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. "Так, ви
поневолили, знещасливили нас, - нiби казала йому у вiдповiдь, - але ж
нещаснi будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!"
- Крiм закону, пане Рiтмайстер, ще почуття. Звичайне, людське.
Спiвчувати, допомагати людинi в нещастi - це, по-вашому, злочин?
- Схiдна непотрiб, ти ще будеш мене повчати? В таборi будеш повчати!
Марш звiдси! В табiр ©©!
Того ж дня всiх причетних до справи з канiстрою погнали на станцiю.
Надвечiр вони вже опинились на чорнiй з-пiд вугiлля платформi, вiдкритiй
усiм вiтрам. Вартовий iз гвинтiвкою коцюрбився поблизу, потонув у сво©м
настовбурченiм комiрi, нахляпивши пiлотку на вуха.
Мчить ешелон. Всевладний нiмецький орднунг нависа над нами
непроглядною нiччю. Летять вiд нас, як. у безвiсть, чорнi придорожнi
дерева, гримлять вiадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське
- це тiльки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке... Але
завжди велике, як бiль, як душа, по вiнця налита до когось любов'ю... Чи
ще буде iнакше? Повинен же бути свiт, де кра©ни й народи не знатимуть
бiльше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповiдному
лiсi... I що нашестя були - це сприйматиметься як дикiсть, як щось зовсiм
протиприродне людинi...
В пiтьму запiзно гуркоче платформа, несе. Нiби в ураганному вiтрi,
темними силуетами пролiтають голi дерева, казарми, кiрхи, пакгаузи... Де ж
тво© осяйнi, великодушнi мiста, вропо? Нема ©х, не чути ваших теплих
атлантичних вiтрiв, анi вашо© органно© музики - нiчний, iз сажею,
огаристий вiтрюга чорними хугами свище на нас iз пiтьми... Нiчого нема.
Навiть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Анi папiрця,
щоб написати й кинути в нiч:
"Любий, коханий мiй! Живи i за мене. До останнього зблиску буду
твоя!.."
БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ
Знайшлися сапери, знайшлися мiнери. Знайшлися вiдважнi душi, готовi на
будь-яке завдання. Останнiм часом пiдiрвалося кiлька нiмецьких машин па
старiм большаку. Якимось чином мiни, що залишилися де-не-де на
певискороджених мiнних полях, ночами перекочовували туди, на большак.
Хтось ©х знаходив, хтось закладав. Щоправда, мiни вибухали не па землях
радгоспу, i тутешнiх це нiби не стосувалося. Пауль-управитсль мiг навiть
сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деiнде.
В ма тку поки що нiкого не чiпали. Одначе барак весь час був у
насторозi. Безперервне ходiння по лезу ножа - таким було зараз ©хн життя.
По лозу - вдень i вночi. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти
тебе з барака чи з тамбура стайнi, чи вхопити просто па роботi. I ти
зна ш, що схоплять недаром. Що нападуть на слiд чогось таки вартий. Але
поки що не иападали. Хтось нiби оберiгав хлопцiв. Працюють як i ранiш -
хто де. I тiльки нильноокий Вiхола бачить, що за робота з них. Внутрiшня
симуляцiя - послiдовна, продумана день крiзь день.
Од Вiхоли цього не прихова ш. Але мовчить. Бо вiтри фронтiв - ©х
наперед не вгада ш: куди ще повернуть? Погода життя нестiйка. Двигiт
фронтiв, то дальший, то ближчий, останнiм часом робив iз Вiхоли нiби
чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрiлка колишеться все
бiльше, вказу на бурю... Отже, змушений був терпiти навiть цей постiйний
внутрiшнiй саботаж. Опiр i опiр - Вiхола його почува щодня. Начебто i
робота, але яка? Скорше це тiльки видимiсть ©©: все чомусь не кле©ться -
там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй... I
мовчи... Може, не вмiють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би
про них цього. серед них слюсарi, машинiсти, механiки. фахiвцi на
всяке дiло. Хоча б той Решетняк: вiн i до вил, i до коней, i шевцю , i
линтварю ... Все вмiють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати,
отам уже працювали без симуляцi©, робили на совiсть! Полагодять дах,
вкриють, причешуть, i ще ii стрiху пiдстрижуть - просто задивишся. I люди
стоять за них горою, радяться з ними, вiрять ©м, вiрять, що все це тiльки
тимчасово. Кожен полонений, як полiтрук самозваний, тлумачить по-сво му
рiзнi чутки, пересува фронт, пiдтриму в людях надiю... Вiдомо це Вiхолi.
Але ж... мовчи. Бо стрiлка барометра колишеться, стриба ... А як
повернуться, то ще затанцю ш тодi...
Якось на барак таки налетiли з обшуком. Ватага шуцмапiв нетутешнiх - з
куща, з кущово© полiцi©. Перерили все. Найшли пiд нарами купу вiвса -
якiсь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопцiв одержував наряд на
роботу в зерносховище. В напiвсмерках величезного безвiконного примiщення,
де повно куряви, гуркоту вiялок та трi рiв, з ранку й до ночi сновигають
постатi в шинелях - з лантухами, з лопатами, задихаючись в холоднiй
шорсткiй курявi. Шугають десь аж пiд стелею по сипучих ворохах, по вiвсах
та ячменях, провалюючись у текучi ями по пояс. Зате ж як повертаються
увечерi до барака, то з-за халяв, iз пазух, iз-за комiрiв кожен витрушу
по кiлька пригорщ зерна, i якщо вартовi присутнi прi© цьому, то й перед
ними виправдання: саме понабиралось, по пояс пiрна ш в тому зернi,
нiчого це бачиш, остюками очi пороз'©дало... Вартовi дивились на це крiзь
пальцi, бо ©м з роздобуткiв теж перепадало чиншове, а решту хлопцi
збирали, зсипали в кутку пiд парами, i то вже був ©хнiй спiльний
неподiльний фонд.
Пiд час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вiвсовi, але за
самий овес нiчого не сказали, - видно, шукали чогось iншого. Погреблися й
пiшли нi з чим.
I тi © ж ночi з'явився в барацi Випадковий Випадок.
- Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. I ще сказав, що треба
когось вiдрядити до мiста. Власне, не до самого мiста, а ближче трохи, в
селище заводське.
Дiло .
- Мусила б наша зв'язкова пiти... Але ж ©© нема. - Прiсю, сестру свою,
вiн мав на увазi. - Хто пiде?
Шамiль зiскочив iз пар:
- Я. Тiльки я!
Бо все, що було з Прiсею зв'язане, мав вiн взяти на себе, нiкому цим не
поступиться... Саме так його й зрозумiли.
- Гаразд, пiдеш ти, - сказав Байдашний, старший цi © ради, що
вiдбувалась при блиманнi каганця.
Хлопцi з барака теж дали свою згоду, i Шамiль розумiв, як багато ©хньою
згодою сказано. Що пiд силу тобi це ризиковане завдання. I що повнiстю
тобi довiря мо. Довiря мо все наше пота мне, навiть пашi власнi життя.
Адже поручимось за тебе перед вартою i перед конторою, поручимось, що ти
неодмiнно повернешся, бо всi ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже,
ти не ма ш права навiть загинути в дорозi. Ти мусиш повернутись хоч
мертвий!
Як на цi неповнi часи, безмiрно далеко було воно, те голодне,
стероризоване мiсто. Доведеться йти через села, де люту полiцiя,
беззаконним iти по незвiданих дорогах цi © холодно©, поховано© в снiгах
окупацi© Укра©ни. Можеш наткнутися па облаву, сто разiв можуть затримати,
схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озбро нi, п'янi
посiпаки можуть на мiсцi десь тебе прикiнчити в кучугурi i нi перед ким не
будуть за це вiдповiдати, бо нема тут зараз нi тiнi того правосуддя, яке
б оборонило тебе.
I все ж Шамiль був майже радий, що йти випада йому, що товариство
зупинило на ньому свiй вибiр.
Самi товаришi наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь
сiряк порудiлий i заячу шапку з вухами.
Льоiнка-костромець сво© теплi онучi вiддав. Вiвса йому в шаньку
насипали, Рошетняк ще й пожартупав:
- Як рисаковi, вiвспчка тобi ярого, сухого... Промiня ш досi, у
дорозi... Може, на щось гаряченьке, iцоб не замерз.
Домовились з вартовими про мiру хабара. Через агронома вициганили
Шамiлевi в конторi навiть довiдку якусь жалюгiдну, з розмазаною печаткою.
Що вiн, мовляв, робiтник цього ма тку, вiдпуска ться провiдати родичiв,
що й засвiдчу ться. Агроном, який сам пiдписував довiдку, добре знав, що
родичiв тих мiфiчних в природi тут не iсну , тому й вважав за потрiбне з
свого боку попередити Шамiля:
- Папiрець мало чого вартий... Найкраще взагалi тим людохватам на очi
не попадатись.
Шамiль усмiхнувся:
- Я вiрю в свою зорю.
Удосвiта третього дня вийшов з барака. Ще тiльки розвиднялося, як вiн
уже минав найдальшу степову лiсосмугу, що була межею ма ткових земель.
Вирослий у кра©нi сонця, вигрiтий теплом пiдсонячних скель, повитих лозами
виноградними, опинявся тепер вiч-на-вiч з безмежжям снiгiв, що обiймали
весь простiр. Продерся крiзь акацi ве колюччя лiсосмуги, вппужав зайця, що
спав у снiгу, i вдихнув волю на повнi груди. Барак i життя пiд конво м
збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табiрним, валом маслин
та акацiй, i першим бажанням було. бажанням, зболiлим до крику: нiколи
бiльше не повертатись! Хай навiть i згинути, але десь отак, невартовапим,
у полi, в снiгах, пiд виспiви вiльного вiтру! Враз наче опали невидимi
пута, що стiльки часу оплутували його, хотiлося кричати вiд захвату, пити
цей вiльний вiтер. Випростатись хотiлося так, щоб дiстати рукавицею неба,
його кудлатих хмар. Земля тут уже нiби нiчия, i небо нiчий, i дорiг
нiяких. Хоча нi: он стовци пiшли вподовж большака, що лежить заметений
снiгом. Там он вибухали вашi мiни, осмалюючи снiг, полишаючи на мiсцi
вибуху клоччя мундирiв... Перейшов большак i вiдчув себе ще вiльнiше: бiла
безвiсть перед тобою, безлюднiсть, свобода чи бодай химерна iлюзiя ©©. Тут
тiльки ти i снiги, ти i вiтер! Почува ш себе молодим, дужим звiром, що
вирвався нарештi з клiтки, i ма ш в сво©м розпорядженнi цiлу планету!..
Зiйшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовванiють далекi скирти, ферми
тонуть радгоспнi в iмлi небокраю, - може, й справдi востанн кида ш
Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: бiля старого
вiтряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу вiн i не
дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн кимось
уже заочно засуджений.
- Запроданець, - сказав Колосовський, вiдбираючи зброю. - Найманець
пiдлий.
- Хай i найманець... Найнявсь! - обурено випручувавсь Йона. - I до
чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi випотрошили! Хто iз землi
зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани?
- Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви.
- Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi
свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi ваша Укра©на! Весь свiт
пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена!
Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий степ. Про
те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка
"у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати:
- Нема коли з ним воловодитись... Тут.
...Як непомiченими ви©хали з ма тку, так непомiченими й повернулись
тро вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими
на вiтрi. А перенатуженi конi - з iне м на змокрiлих, ще повних нутряного
клекоту грудях.
Но стало зрадника Йони в Решетняковiм селi. Зник загадково. Розпився до
того, що людей не впiзнавав, - хiба ж довго такому вночi в яму
вшелепатись? В який-небудь напiвобвалений на старiм хуторищi колодязь, -
позоставалось ще ©х у степу пiсля того, як хутори порозбивали...
Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збiдоване хмаринське жiноцтво
з косами в поле i коли цi, безмужнi, вишикувавшись тужливим ключем, рушили
по тiм самiм лану, де колись ходили комбайни з ©хнiми комбайнерами бiля
штурвалiв, - одна з переднiх, кладучи покiс, зненацька в ячменях
наткнулась косою на щось перетлiле. Без обличчя, без очей кiстяк,
переточений мурашнею... Лише по чорнiй зотлiлiй шинелi, по вискалених
металевих зубах i впiзнало жiноцтво свого лютого односельця. Переточена
мурашнею зотлiлiсть - то було все, що зосталось вiд Йони.
Одначе ще далеко той день, коли його у хлiбах викосять хмаринськi
косарi в спiдницях.
А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячiлих пiсля нiчно©
гiньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею i ще раз огляне:
треба, щоб на ранок були, як всi, зоднаковiлi. Iншi конюхи нi про що не
розпитували - коло нього все тут люди сво©, надiйнi. Мовчки, як пiсля
тяжко© роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. I хоч очi
червонi були вiд нiчниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому
важкi, недобрi хмари над степом пiднялись. Гнало вiтром, i снiг пролiтав,
косий, трасуючий. I, дивлячись на той снiг, думав Решетняк: "Це якраз
добре. Все примете..."
XVI
В Перемишлi ©х постригли. Клубок круто скручених пiд хусткою Прiсиних
кiс звично рвонула чиясь невiдворотна рука...
Кiлька спроб втекти по дорозi, вiдлучившись нiби за кип'ятком на
станцiю, кiнчились для Прiсi лише синяками густими. Цi синяки, аж чорнi,
побачила в себе на тiлi теж у Перемипiлi, коли роздягалася в лазнi
пересильного табору. Постригли всiх пiдряд. Машинками, наголо, як
тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дiвчатами, коли вiд
есесiвок вiдбивались, вiд ©хнiх ножиць боронячи косi© сво©... Були такi,
що з горя голки ковтали. Нiби з життям назавжди прощаючись, волали до
недосяжних тепер матерiв, похапцем передавали полякам останнi листи,
заллятi сльозами: "Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми ©м
зробили?"
Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильнiсть, то вона до Прiсi хоч
трохи таки скривилась: не в табiрнi бараки потрапила невдала втiкачка, не
до вахманiв, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують
на вас безвихiднi табiрнi номери, - придбала Прiсiо за скiлькись там марок
нiмкеня-аристократка для робiт у сво му ма тку ;i середньовiчним замком.
Вперше, не в пiдручнику iсторi© i не в кiнофiльмi, а насправжки, в
реальностi, дiвчина побачила тут рицарський замок мурований. I чепурний
корiвник бiля нього неподалiк, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш
вичищати гнiй.
Нiмкеня - худа, висока, сама хребетна кiсть ходяча - накульгу , бо
замолоду об'©жджала коней, i на згадку про тi часи ма пошкоджену ногу i
тро срiбних вставних ребер замiсть власних. Панi ще й зараз коха ться в
конях, в не© - цiла конеферма, гордiсть цього родовитого ма тку. Господар
весь час нездужа , його возять у колясцi, дiвчатам велено щоранку вiтатися
з ним:
- Гут морген, гер Рiтмайстер.
Гер Рiтмайстер - тiльки так, бо вiн знатний, рiд його походить ще вiд
середньовiчних предкiв у кольчугах. Нi, грубим вiн з ними не був, цей гер,
цей спаралiзований нащадок власникiв замку, Нe бив нага м, не щупував
дiвчат, не глумився, як тi, що на пересильних пунктах з фотоапаратами
вдиралися в душовi, щоб на плiвку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей
не дозволяв собi бути брутальним. Вiн просто не помiчав вас, що снували
мимо нього з пов'язками "ост" на рукавах, були ви для нього наче зiтканi з
повiтря, вiн дивився згорда крiзь вас крiзь безтiлесних. 1, мабуть, зовсiм
не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: "Гут морген, гер
Рiтмайстер", бо нiколи не вiдпо'вiдав.
Усiм розпоряджалася, панi, вона тримала ма ток в руках.
- Ми не вискочки скороспiлi. У нас герб, i ми залиша мось вiдданi
кайзеровi, - казала пиховито i нiяк не хотiла повiрити, що нiмецькi вояки
здатнi були скородити мiннi поля вiйськовополоненими i вчительок
затовкувати в пацв'яхованi бочки...
- Не може цього бути, - аж сердилась панi. - Ми не варвари. Ти
вигаду ш, брешеш!
Вони не хотiли бути варварами. Панi не могла уявити свого сина серед
тих шмаркачiв з гiтлерюгенд, що гiрше бандитiв знущаються на Сходi над
мирним населенням. Чи, може, вони й справдi не були з природи такими? Але
ж згоджувались роками культивувати в собi жорстокiсть убивць i садистiв,
бо бутрi жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже не ганьба,
навпаки, це стало синонiмом доблестi, прикметою дужо© арiйсько© вдачi.
Панi не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чу те, бачила?!
- Ти, мабуть, навмисне це все вигаду ш, щоб компрометувати пас... Хто
ти за фахом?
- Мала бути вчителькою... А поки що недовчена студентка.
- О! То це ти там i нiмецьку студiювала?
- Аякже. Ich bin... du hist... er ist! - I повторила з притиском: - Er
isl! Er ist!
- Браво, Фрiсьхен! Ти ще скажеш, що й нашу iсторiю вчила?
- I вашу, i свою...
- У вас iсторiя? - кривилася панi поламаною усмiшкою. - Тодi вже
скажи, що у вас було й рицарство?
- Було. I ! Був орден лицарiв Сiчi Запорозько©... I лицарiв Сиваша та
Перекопу... Ки во-Могилянська академiя була...
- Не чула тако©.
"А що ти чула, стара мегеро? Що ти зна ш про нас? Не чула наших
мелодiй. Не читала наших книг. Не ма ш уявлення про iсторiю нашу! Нашi
синi Днiпрогеси, унiверситети, наша молодь, що розквiтала таладтами й
надiями, - все це для тебе не iсну ! Заклякла в тупому, пихатому неуцтвi,
так невiгласкою i в землю ляжеш iз сво©ми срiбними ребрами... Пороху хтось
насипле на цi хижi очi, що не хотiли помiчати цiлих народiв з ©х
прагненнями, з ©х життям, ©х культурою... Ми нижча раса для тебе,
напiвдикуни. Чому? Чому ви такi? Що дала вам вся ваша нiмецька мудрiсть?
Навчила будувати бараки, табори задротованi? Гори клубкiв колючого дроту
виробляти для всi © бвропи?"
- Ви ледачi, ви хитрi, як, зрештою, всi слов'яни. Схильнi до мiстики,
царевбивств, до руйнiвних революцiй, авжеж? I ви дуже пiдступнi, це
правда?
- Ми люди, як i всi. I хочемо, щоб всi були людьми.
- Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Менi твоя
освiченiсть, власне, нi до чого.
- Панi, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди. Не з власно©
волi тут.
Було це по-нiмецькому логiчно, i навiть черству нiмкеню це мовби
торкнуло, по жовтiм пергаменту носатого обличчя майнула щось майже
прихильне.
- Тобi нема чого нарiкати. Дякуй боговi, що потрапила не в Бухенвальд,
не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.
- Але ж хiба не вашi рiщарi поначiплювали нам цi принизливi нарукавнi
пов'язки рабинь? Це ж вашi нiмецькi ножицi пообстригали нас, як
каторжанок...
- Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? - здивувалася панi i
стала пояснювати, що нiчого образливого в цьому нема, бо це гiгi на, крiм
того, в них, у нiмцiв, людське волосся - цiнна сировина: з практичною
метою переробля ться у промислову повсть i пряжу. Iз вiдрiзаних жiночих
кiс, з волосяно© пряжi у них виробляють ступнi шкарпеток для команд
пiдводних човнiв, волосяна повсть вжитку ться також на панчохи для
iмперсько© залiзницi...
- А ти ж як, гадала? Ми, нiмцi, вмi м усе повернути в доцiльнiсть. Це
схiдний повiльний ваш розум не знайшов би практичного застосування. А
нiмецький генiй iз ваших кiс робить чудовi панчохи...
- Данке шьон за пояснення. А ми, дурнi схiднячки, цього, бач, не
розумi м... В нас коси - для краси...
На рiздво, нiмецьке рiздво, на©хало гостей. Прибув у цi днi i син
Рiтмайстера, фронтовий офiцер, у вiдпустку. Ще перед тим папi не раз
хвалилася сином, який вiн порядний, добро вихований. А Прiся дивилася, як
старанно мив руки порядний цей вiдпускник, i здавалося ©й, що то вiн кров
чиюсь вiдмивав. "Але не вiдми ш! Не вiдми ш довiку!" - повторювала вона в
думцi, дивлячись на червонi клешнюватi пальцi та на брязкотельця його
залiзних хрестiв.
Влаштували бенкет на честь синового при©зду. Перед тим гостi цiлою
ватагою вiдправилися в лiс на полювання - у них кiлькасот гектарiв
фамiльного лiсу, де повно звiра: зайцiв, кабанiв, козуль... I ось
повертаються iз здобиччю, трублять в мисливськi роги за давнiм рицарським
звича м, складають здобич купами серед подвiр'я, вихвастуючись - хто
бiльше набив... "А руки ж вашi в людськiй кровi", - знов думала Прiся,
звiддалiк поглядаючi© на ©хнiх нещасних пострiляних сарн.
Гостювали в цих родовитих фонiв ще и якiсь новоспеченi фони з Берлiна,
з ними нiмченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корiвника або на
курятник, дивилося, як Ирiся працю , посипа прохiд, моп алею, жовтим
пiском. Ждало мале, доки вона звiльниться вiд роботи, щоб могла побавитися
з ним. Якось пита :
- Хто ти? Звiдки? Як тебе звати?
Показала йому нашивку "ост" на рукавi;
- Фон дер Остен.
Воно зрозумiло жарт, засмiялось.
Iншого разу юне арiйча застало ©© в курятнику, коли вона нiчого не
робила. Сидiла, i навiть книжка нiмецька лежала збоку - не читалося.
Нiкого й бачити не хотiла зараз бiля себе, крiм одного - крiм смаглого
лицаря-красеня з далеких iмеретинських гiр. Он вiн з вилами серед тих, що
вкривають радгоспний свинарник... Тi на даху, а Шамiль знизу солому пода .
Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в нiй щось горде,
непiддатне. Перед тим, як виважити в повiтря набряклий водою куль, Шамiль
пронизу його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дiд Харитон
не може стримати свого захвату:
- Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!
Никало знудьговане арiйча, зачiпало Прiсю, кликало бавитися з ним:
- Фон. дер Остен, пограйся зi мною!..
А вона нi з мiсця. Тодi мале пiдкралося iз-за спини i, набравши повну
пригорщу пiску, сипонуло ©й в очi тим пiском... Догнала його аж у парку i,
накiрчивши, добре натовкла носом у снiг, вiдлупцювала малого фона, як
хотiла. Дарма що верещало мов недорiзане. Вибила, i аж тодi бурхнули
сльози образи, аж тодi спохопилась: що ж буде?
Незабаром гукнула ©© старша кухарка:
- Що ти там нако©ла? До панi мерщiй!
Панi сидить у крiслi, розпиту , чи правда, що на нiмецьку дитину ти,
остарбайтерка, руку пiдняла.
- Ти розумi ш, на що ти зважилась? Розумi ш, як можна трактувати твiй
вчинок? .
- Але ж воно менi очi пiском засипало!
- Ти ж могла в сво му нестямi навiть скалiчити це юне створiння!
- Воно вже й так скалiчене... духовно. Вважа , що йому все дозволено!
Панi трохи недолюблювала цих новоспечених фонiв, вважала ©х вискочками,
може, це тiльки й не дало розгулятися ©© гнiву.
- По якому мiсцю ти його била?
- По отому самому... Дiтям усiх рас i нацiй по одному мiсцю перепада ,
- воно в них однакове... '
- Бiльш нi по чому?
- Нi.
- I такн добре набила?
- Добре.
Тiнь усмiшки нсремайну.iа по бляклих устах .нiмкенi, Пастроживши,
попередивши. щоб бiльше руку на нiмченя не смiла здiйняти, взялася цього
разу сама залагодити справу.
Може, ще й тому, що сип перебував у замку, i мати з тако© нагоди не
дозволяла собi крайностей щодо нерсонаяу, пс хотiла бути надто злою навiть
у ставленнi до клятих цих остарбайтерок. Панi робила все, щоб син якомога
довше побув удома; використавши зв'язки, якось так влаштувала, що здали
залiзничний квиток, i вона сама придбала йому iнший - на лiтак. А невдовзi
пiсля того, як полетiв, одержала звiстку й хрести: сина десь над
укра©нськими лiсами збили партизани.
Панi ледве не збожеволiла.
- Це ж я... Я сама винувата, сама послала сво дитя на смерть!
Прiся, дивлячись на щире невтiшне горе матерi, ладна була пройнятися
навiть спiвчуттям до старо©. диний син,.улюбленець i надiя родини, вiн
бiльше нее iснував, вiн став жертвою власного фанатизму i завойовницько©
ненажеркостi... Скрутком сплющеного металу врiзався в землю, морозами
скуту, той його останнiй лiтак... Тепер тiльки фото його в чорнiй рамцi
висить у материнiй кiмнатi, i весь замок поник у жалобi. Може, хоч тепер
ви, панi, зрозумi те горе наших матерiв, зрозумiйте i мою, i Шамiлеву
матiр?
Але навiть пережите горе не зробило стару нiмкеню добрiшою. Бiльше
того, незабаром сталась подiя, яка всiх остарбайтерок приголомшила. Помiж
iнших працювало на панськiй кухнi дiвча одне, Маруся, Прiсина землячка з
сусiднього району. Iнодi разом вiдводили душу, мрiяли удвох навеснi
втiкати. Якось панi в сво му траурi зайшла до кухнi, а па плитi саме
молоко збiга , сердито випiню ться з каструлi. Чи нерви зрадили, чи лють
за партизанськi лiси перевершила все, тiльки вхопила ту каструлю i
кип'ячим молоком дiвчинi - в обличчя! Ошпарила все лице, i очi вишпарила,
звiрюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалiчена, що
зiр не повернути, дали пiсля цього ©й волю: можеш вiдправлятись назад, на
свою Укра©ну...
I вiдправили.
Прiся не раз ставила себе на ©©, на Марусине мiсце, i, грiх подумати,
навiть щось схоже на заздрiсть прохоплювалось в душi... Хай хоч ошпарена,
з вiчною нiччю в очах, але ж додому, на Батькiвщину... I вже з жахом
уявляла, як, ослiплена, руками на Укра©ну дорогу намацу , з спотвореною
сво ю вродою поста перед братом, перед Шамiлем... Та потiм отямлювалась:
пi, анiзащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тiльки в
усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз вiд нього оте вогнисте, жагуче:
- Ти красива, красива... Шенi чiрiме!
Угнiчена горем, з каменем на душi працю на курятнику, день у день
вичища гнiй, а вивозять його тачками тро поляк iз полонених, що ©х для
роботи щоранку приводять iз табору, розташованого неподалiк, у дюнах. В
таборi там у них хвороби, звiрячий режим, недо©дання, "Та невже ж - це ти
©м нiчим не допоможеш? Долею ж такi, як i Шамiль... Якусь би передачу ©м
за дрiт, i буде ця передача нiби й для нього!.."
Прiся знайшла спосiб: вранцi вiдбере щойно зiбраних з-пiд несучок я ць,
накута сiном i зверху гно м прикри . А поляки вже в курсi - прийдуть,
мовчки вiдриють сховок з-пiд гною i - в табiр, товаришам... Вдалося одне,
то вирiшила з дiвчатами спробувати й друге:
- Канiстру молока ©м передамо...
Та, видно, котрийсь iз панських мисколизiв пiдгледiв, донiс, бо ось уже
кличуть Прiсю в поко©, сто©ть вона перед гером Рiтмайстером. Висохлий,
хворобливий спадко мець рицарiв, пихач, що нiколи й словом не озвався до
остарбайтерок, зараз здобувся на мову, ладен, зда ться, в горло був
дiвчинi вчепитись за цю канiстру молока, перехоплену вже на пiвдорозi до
табору...
- Та як ти смiла, крадiйко!.. Адже це мо !
Вона зовсiм не соромилась свого вчинку, пробувала навiть i йому
втлумачити, що це не крадiйство, доводила з чуттям правоти:
- У вас вiсiмдесят корiв, пане Рiтмайстер, i майже всi дояться... Хiба
вам iз панi не вистача? А там голодують, там - хворi...
- Те мене не обходить. Молоко - моя власнiсть, ти здатна це втямити?
Мо , кожною краплиною мо ! Менi належить, i тiльки я можу ним
розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!
Вiн горланив, трясло його, аж судомило в колясцi. Запевняв, що не так
навiть канiстра обурю , як посягання па принципи, на самi пiдмурки його
життя. Бiльшовичка, баламутниця, ти ма ш нахабство зазiхати на його право
господаря, зневажати ©хнiй нiмецький порядок-орднунг?..
Дiвчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. "Так, ви
поневолили, знещасливили нас, - нiби казала йому у вiдповiдь, - але ж
нещаснi будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!"
- Крiм закону, пане Рiтмайстер, ще почуття. Звичайне, людське.
Спiвчувати, допомагати людинi в нещастi - це, по-вашому, злочин?
- Схiдна непотрiб, ти ще будеш мене повчати? В таборi будеш повчати!
Марш звiдси! В табiр ©©!
Того ж дня всiх причетних до справи з канiстрою погнали на станцiю.
Надвечiр вони вже опинились на чорнiй з-пiд вугiлля платформi, вiдкритiй
усiм вiтрам. Вартовий iз гвинтiвкою коцюрбився поблизу, потонув у сво©м
настовбурченiм комiрi, нахляпивши пiлотку на вуха.
Мчить ешелон. Всевладний нiмецький орднунг нависа над нами
непроглядною нiччю. Летять вiд нас, як. у безвiсть, чорнi придорожнi
дерева, гримлять вiадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське
- це тiльки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке... Але
завжди велике, як бiль, як душа, по вiнця налита до когось любов'ю... Чи
ще буде iнакше? Повинен же бути свiт, де кра©ни й народи не знатимуть
бiльше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповiдному
лiсi... I що нашестя були - це сприйматиметься як дикiсть, як щось зовсiм
протиприродне людинi...
В пiтьму запiзно гуркоче платформа, несе. Нiби в ураганному вiтрi,
темними силуетами пролiтають голi дерева, казарми, кiрхи, пакгаузи... Де ж
тво© осяйнi, великодушнi мiста, вропо? Нема ©х, не чути ваших теплих
атлантичних вiтрiв, анi вашо© органно© музики - нiчний, iз сажею,
огаристий вiтрюга чорними хугами свище на нас iз пiтьми... Нiчого нема.
Навiть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Анi папiрця,
щоб написати й кинути в нiч:
"Любий, коханий мiй! Живи i за мене. До останнього зблиску буду
твоя!.."
БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ
Знайшлися сапери, знайшлися мiнери. Знайшлися вiдважнi душi, готовi на
будь-яке завдання. Останнiм часом пiдiрвалося кiлька нiмецьких машин па
старiм большаку. Якимось чином мiни, що залишилися де-не-де на
певискороджених мiнних полях, ночами перекочовували туди, на большак.
Хтось ©х знаходив, хтось закладав. Щоправда, мiни вибухали не па землях
радгоспу, i тутешнiх це нiби не стосувалося. Пауль-управитсль мiг навiть
сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деiнде.
В ма тку поки що нiкого не чiпали. Одначе барак весь час був у
насторозi. Безперервне ходiння по лезу ножа - таким було зараз ©хн життя.
По лозу - вдень i вночi. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти
тебе з барака чи з тамбура стайнi, чи вхопити просто па роботi. I ти
зна ш, що схоплять недаром. Що нападуть на слiд чогось таки вартий. Але
поки що не иападали. Хтось нiби оберiгав хлопцiв. Працюють як i ранiш -
хто де. I тiльки нильноокий Вiхола бачить, що за робота з них. Внутрiшня
симуляцiя - послiдовна, продумана день крiзь день.
Од Вiхоли цього не прихова ш. Але мовчить. Бо вiтри фронтiв - ©х
наперед не вгада ш: куди ще повернуть? Погода життя нестiйка. Двигiт
фронтiв, то дальший, то ближчий, останнiм часом робив iз Вiхоли нiби
чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрiлка колишеться все
бiльше, вказу на бурю... Отже, змушений був терпiти навiть цей постiйний
внутрiшнiй саботаж. Опiр i опiр - Вiхола його почува щодня. Начебто i
робота, але яка? Скорше це тiльки видимiсть ©©: все чомусь не кле©ться -
там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй... I
мовчи... Може, не вмiють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би
про них цього. серед них слюсарi, машинiсти, механiки. фахiвцi на
всяке дiло. Хоча б той Решетняк: вiн i до вил, i до коней, i шевцю , i
линтварю ... Все вмiють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати,
отам уже працювали без симуляцi©, робили на совiсть! Полагодять дах,
вкриють, причешуть, i ще ii стрiху пiдстрижуть - просто задивишся. I люди
стоять за них горою, радяться з ними, вiрять ©м, вiрять, що все це тiльки
тимчасово. Кожен полонений, як полiтрук самозваний, тлумачить по-сво му
рiзнi чутки, пересува фронт, пiдтриму в людях надiю... Вiдомо це Вiхолi.
Але ж... мовчи. Бо стрiлка барометра колишеться, стриба ... А як
повернуться, то ще затанцю ш тодi...
Якось на барак таки налетiли з обшуком. Ватага шуцмапiв нетутешнiх - з
куща, з кущово© полiцi©. Перерили все. Найшли пiд нарами купу вiвса -
якiсь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопцiв одержував наряд на
роботу в зерносховище. В напiвсмерках величезного безвiконного примiщення,
де повно куряви, гуркоту вiялок та трi рiв, з ранку й до ночi сновигають
постатi в шинелях - з лантухами, з лопатами, задихаючись в холоднiй
шорсткiй курявi. Шугають десь аж пiд стелею по сипучих ворохах, по вiвсах
та ячменях, провалюючись у текучi ями по пояс. Зате ж як повертаються
увечерi до барака, то з-за халяв, iз пазух, iз-за комiрiв кожен витрушу
по кiлька пригорщ зерна, i якщо вартовi присутнi прi© цьому, то й перед
ними виправдання: саме понабиралось, по пояс пiрна ш в тому зернi,
нiчого це бачиш, остюками очi пороз'©дало... Вартовi дивились на це крiзь
пальцi, бо ©м з роздобуткiв теж перепадало чиншове, а решту хлопцi
збирали, зсипали в кутку пiд парами, i то вже був ©хнiй спiльний
неподiльний фонд.
Пiд час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вiвсовi, але за
самий овес нiчого не сказали, - видно, шукали чогось iншого. Погреблися й
пiшли нi з чим.
I тi © ж ночi з'явився в барацi Випадковий Випадок.
- Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. I ще сказав, що треба
когось вiдрядити до мiста. Власне, не до самого мiста, а ближче трохи, в
селище заводське.
Дiло .
- Мусила б наша зв'язкова пiти... Але ж ©© нема. - Прiсю, сестру свою,
вiн мав на увазi. - Хто пiде?
Шамiль зiскочив iз пар:
- Я. Тiльки я!
Бо все, що було з Прiсею зв'язане, мав вiн взяти на себе, нiкому цим не
поступиться... Саме так його й зрозумiли.
- Гаразд, пiдеш ти, - сказав Байдашний, старший цi © ради, що
вiдбувалась при блиманнi каганця.
Хлопцi з барака теж дали свою згоду, i Шамiль розумiв, як багато ©хньою
згодою сказано. Що пiд силу тобi це ризиковане завдання. I що повнiстю
тобi довiря мо. Довiря мо все наше пота мне, навiть пашi власнi життя.
Адже поручимось за тебе перед вартою i перед конторою, поручимось, що ти
неодмiнно повернешся, бо всi ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже,
ти не ма ш права навiть загинути в дорозi. Ти мусиш повернутись хоч
мертвий!
Як на цi неповнi часи, безмiрно далеко було воно, те голодне,
стероризоване мiсто. Доведеться йти через села, де люту полiцiя,
беззаконним iти по незвiданих дорогах цi © холодно©, поховано© в снiгах
окупацi© Укра©ни. Можеш наткнутися па облаву, сто разiв можуть затримати,
схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озбро нi, п'янi
посiпаки можуть на мiсцi десь тебе прикiнчити в кучугурi i нi перед ким не
будуть за це вiдповiдати, бо нема тут зараз нi тiнi того правосуддя, яке
б оборонило тебе.
I все ж Шамiль був майже радий, що йти випада йому, що товариство
зупинило на ньому свiй вибiр.
Самi товаришi наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь
сiряк порудiлий i заячу шапку з вухами.
Льоiнка-костромець сво© теплi онучi вiддав. Вiвса йому в шаньку
насипали, Рошетняк ще й пожартупав:
- Як рисаковi, вiвспчка тобi ярого, сухого... Промiня ш досi, у
дорозi... Може, на щось гаряченьке, iцоб не замерз.
Домовились з вартовими про мiру хабара. Через агронома вициганили
Шамiлевi в конторi навiть довiдку якусь жалюгiдну, з розмазаною печаткою.
Що вiн, мовляв, робiтник цього ма тку, вiдпуска ться провiдати родичiв,
що й засвiдчу ться. Агроном, який сам пiдписував довiдку, добре знав, що
родичiв тих мiфiчних в природi тут не iсну , тому й вважав за потрiбне з
свого боку попередити Шамiля:
- Папiрець мало чого вартий... Найкраще взагалi тим людохватам на очi
не попадатись.
Шамiль усмiхнувся:
- Я вiрю в свою зорю.
Удосвiта третього дня вийшов з барака. Ще тiльки розвиднялося, як вiн
уже минав найдальшу степову лiсосмугу, що була межею ма ткових земель.
Вирослий у кра©нi сонця, вигрiтий теплом пiдсонячних скель, повитих лозами
виноградними, опинявся тепер вiч-на-вiч з безмежжям снiгiв, що обiймали
весь простiр. Продерся крiзь акацi ве колюччя лiсосмуги, вппужав зайця, що
спав у снiгу, i вдихнув волю на повнi груди. Барак i життя пiд конво м
збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табiрним, валом маслин
та акацiй, i першим бажанням було. бажанням, зболiлим до крику: нiколи
бiльше не повертатись! Хай навiть i згинути, але десь отак, невартовапим,
у полi, в снiгах, пiд виспiви вiльного вiтру! Враз наче опали невидимi
пута, що стiльки часу оплутували його, хотiлося кричати вiд захвату, пити
цей вiльний вiтер. Випростатись хотiлося так, щоб дiстати рукавицею неба,
його кудлатих хмар. Земля тут уже нiби нiчия, i небо нiчий, i дорiг
нiяких. Хоча нi: он стовци пiшли вподовж большака, що лежить заметений
снiгом. Там он вибухали вашi мiни, осмалюючи снiг, полишаючи на мiсцi
вибуху клоччя мундирiв... Перейшов большак i вiдчув себе ще вiльнiше: бiла
безвiсть перед тобою, безлюднiсть, свобода чи бодай химерна iлюзiя ©©. Тут
тiльки ти i снiги, ти i вiтер! Почува ш себе молодим, дужим звiром, що
вирвався нарештi з клiтки, i ма ш в сво©м розпорядженнi цiлу планету!..
Зiйшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовванiють далекi скирти, ферми
тонуть радгоспнi в iмлi небокраю, - може, й справдi востанн кида ш