Гончаров Анатолий. Тронка

виробничо© практики хлопцi з ©хнього класу завжди натовпом стояли бiля
верстата товариша Курiнного, щоб подивитись, як вiн встановлю рiзцi та
почина сво чародiйство, як легко в' ться йому пiд ноги стрiчка
сизо-металевого серпантину. Лiна якось вхопила стружку в нього з-пiд нiг,
а вона виявилась така гаряча, що аж пальцi попекла... Цей товариш Курiнний
в недавньому минулому десь на Пiвночi, на пiдводнiм човнi плавав, i хоч до
старостi чоловiковi ще далеко, довелося йти у вiдставку за станом
здоров'я. Вдома, одначе, пiсля вiдставки сидiти не захотiв, забирали на
роботу в район - теж не пiшов, сам попросився в майстерню: я, каже, люблю
токарювати... I таки любить, нiчого не скажеш.
Владнiстю над речами, сво©м буденним, трудiвницьким умiнням - ось чим
вражають тут Лiну робiтники. Муфти виточують, ресори зварюють, там щось
кують, там розбирають мотор... Безногий газорiзальник Мамайчук-старший в
захиснiм козирку вправно i впевнено веде язичок полум'я по металу, щось
викрою з товстого сталевого листа. Вiд простого й до складного - все
вмiють цi люди, все ©м да ться. В кутку майстернi дво зайнятi спецiально
тим, що ремонтують кузови та сидiння шоферам, пружини новi вставляють
замiсть поламаних, а надворi кiлька робiтникiв метикують над якимось
пристро м до комбайна, щось лагодять, переiнакшують, переконструйовують...
Лiнi подоба ться саме ця атмосфера дiла, творчостi, колективiзму,
подоба ться, коли механiк, з'являючись на порозi, гука :
- Здрастуй, козацтво!
А вони й не смiються, наче вони й справдi козацтво.
Навпроти кузнi iржаво червонiють купи рiзного брухту, де Вiталiй Рясний
та його друзi копалися цiлу весну, зараз серед залiзяччя валяються,
бiлiючи на сонцi, ще й величезнi судновi манометри, знятi з того
вiйськового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно вже радгоспнi
механiзатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим руном, пускались
вони туди сво©ми пiратськими експедицiями, а тепер, пiд час перекуру,
зiбравшись коло майстерень, весело кивають в бiк затоки, в бiк
роздягнутого сталевого велетня:
- Якби на колеса його та в степ... Ото був би трактор!
Пiд час перекуру Мамайчук-севастополець пiд'©здить до Яцуби, який все
ще копирса ться в моторi; рвучко-сердито вiдштовхуючись вiд землi, iнвалiд
кружля , скрегоче сво©ми iнвалiдськими колiщатами довкола машини,
насуплено розгляда , наче бачить голубенького цього "Москвича" вперше, i
хоч зараз iнвалiд i не п'яний, а Лiна його чомусь побою ться. Дiвчину
вiдляку i його похмуре одутле обличчя в бруднiй щетинi, i оте калiцтво, i
що на великому пальцi в нього замiсть нiгтя чорнi якийсь запечений
гудзь... Зда ться Лiнi, що ветеран ось-ось насвариться на не© тим гудзем
або запитання якесь ©й поставить таке, що вона й вiдповiсти не зумi .
Запитання в нього й справдi визрiва , але з ним вiн зверта ться не до
Лiни, а до самого Яцуби:
- Скажи, навiщо тобi цей персональний "Москвич"?
Батько вiдповiда жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в iнститут, бо
пiшки далеко йти, але Мамайчук жарту не прийма , його, як завжди, пече
Яцубина пенсiя, що ©©, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських
вдiв вистачило б.
- Ти свiдомий? Нi, скажи, ти свiдомий? - учепливий, мов клiщ, приста
до вiдставника Мамайчук i вказу йому на iншого вiдставника - на
Курiнного, що в цей час саме лазить з комбайнерами бiля комбайна,- он,
мовляв, вiн теж вiдставник, до полюса пiд кригами плавав, а коли списатися
довелось - сам прийшов у майстерню, бо совiсть в людини . Слово за
словом, i мiж ними вже спалаху чвара, батько кричить:
- Ти менi очi цим не штрикай! Я не сам собi пенсiю встановляв! Я за не©
пургою та цингою платив! Зубiв ось чортма! Бачив! -I вiн вишкiря до
Мамайчука свою вставну нержавiючу сталь.- Не на курортi був! Там був, де
дитина ось, замiсть яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою
не рахувався, до впаду сво©й владi служив! А сказали, бери вiдставку -
взяв.
- Не взяв би... Саме життя тобi вiдставку дало,глипа спiдлоба
Мамайчук.
- Не спiшiть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самi покличете нас, щоб
синiв ваших до тями приводили! Бо повипускали чортiв з пляшки, а назад
загнати не вмi те!
- Ну-ну! Синiв ти наших не чiпай,- на©жу ться Мамайчук, i вже колiщата
його скрегочуть знов до майстернi, а батько, грюкнувши капотом, тоном
наказу кида Лiнi:
- Сiдай!
"Москвич" ©хнiй, тикаючись мiж комбайнами та старими сiвалками, поволi
вибира ться на просторе; вже хащi машин були позаду, коли Лiна зненацька
вгледiла капiтана Дорошенка: в бiлому кiтелi, в капiтанськiм кашкетi, вiн
стояв над купою iржавого брухту, розглядав величезний якiрний ланцюг, що
його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нiчийного судна.
Даючи "Москвичевi" дорогу, капiтан вiдступився i в цей час загледiв на
переднiм сидiннi Лiну, що нескладно гнулася поруч з батьком, i всмiхнувся
©й. Була в його усмiшцi якась делiкатнiсть, доброзичливiсть,- це Лiна
вiдзначила в ньому ще на шкiльному вечорi. Певне, ця делiкатнiсть властива
йому, певне, в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. I
зараз - пiдняв руку, ворухнув у повiтрi пальцями: щасливо©, мовляв,
дороги...
Радiсно i трохи аж тоскно стало дiвчинi вiд цi © митт во© зустрiчi з
капiтаном. Людина змiстовного й славного життя, вiн таке глибоке на не©
враження справив на випускному, так гарно розповiдав ©м про того
степовика-парубiйка, що з торбинкою тьопав до причалу i що з байди
дядькiвсько©, подолавши всi труднощi, таки вийшов на простори океану... А
в який же вона, Лiна, пуска ться океан? З якими передчуттями вируша в
свiй перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперiв, камiння
канцелярських столiв жде ©©... Доведеться нервувати за кожну оцiнку, за
кожен бал, скiльки разiв доведеться глушити в собi голос власного
сумлiння, щоб хоч на пiвкроку просунутись по шляху до того дiла... яке ©©
зовсiм не приваблю ! Бормашина та крiсло - батько певен, що саме вони
зроблять Лiну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне
баталiю, пустить в хiд грозьбу i лестощi, секретарок допитками заморду , а
начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цi © науки
запобiгань перед викладачами, пролазництва, пiддобрювання. Невже все це
неминуче в життi? Невже рано чи пiзно, а мусиш iз цим примиритись?
В дорозi з "Москвичем" було негаразд, мотор кiлька разiв глухнув,
кашляв, доводилось зупинятися, i доки батько гаркотiв стартером або,
пiднявши капот, щось лагодив, Лiна стояла край дороги, обвiяна гарячим
степовим повiтрям. Розглядала жовте квiття дико© собачо© рожi та Петрового
батога цупке стебелля, що синiми зiрками свiтило з-помiж обважнiлих вiд
пилюки придорожнiх полинiв; походжала та думала сво© думи про те, як
житиме, пройде по конкурсу чи нi, а сумнiви весь час тривожили, чи саме
так треба жити, щоб ти вiдкрито могла глянути в вiчi i капiтановi, i тому
безногому озлобленому газорiзальниковi Мамайчуковi.
Востанн мотор заглухнув (i на цей раз, зда ться, остаточно), коли ©м
зоставалось всього з кiлометр до©хати до мiсця робiт на трасi каналу. Вже
видно було там розбушовану землю, цiлi буртовища свiжого грунту, серед
якого сюди й туди, то пiрнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери,
зблискували до сонця сво©ми величезними лемешами.
Батько лютував, гаркотiв стартером, раз у раз крутив ручку, червонiючи
з натуги:
- Не заводиться, хоч убий!
Треба було шукати якогось виходу, i батько знайшов його в тому, що Лiна
зостанеться бiля машини, а вiн пiде пiшки до каналобудiвникiв, домовиться,
щоб виручали. В них там, мовляв, багато механiзмiв, можуть взяти на
буксир.
Пiшов батько, зосталася Лiна сама вартувати свого "Москвича", що
незабаром розпiкся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидiти
в ньому. Лiна вибралась на повiтря, присiла у затiнку машини на травi.
Знов дика рожа цвiте, жовтi запилюженими пелюстками - цупка, запорошена,
живуча. Земля напечена, мов черiнь. Ящiрка шурхнула в нору, чмiль
пролетiв, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степiв лелi
текучою спекою, рiвнина така ж, як i в тундрi, тiльки небо тут iнше, та
нема на Пiвночi, в краю вiчно© мерзлоти, оцих степових могил, невiдомо
ким i коли насипаних... Чи© вони: скiфськi, сарматськi, запорозькi?
Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в
цей гарячий робочий час. Нарештi звiдти вирушила пiдмога. Степом
навпростець з страшенним гуркотом, з курявою iшла та пiдмога. Лiна спершу
навiть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустрiч,
скажено пiдгрiбаючи землю...
Очам сво©м не повiрила.
Танк!
Справжнього танка вона нiколи не бачила, тiльки з кiнофiльмiв i знала,
а тут це, безперечно, вiн насувався, окутаний курявою, великий, масивний,
безокий, з загребущими гусеницями, з вiйськовим ще номером на
брудно-зеленiм борту... Тiльки замiсть башти на ньому ребристо здiйма ться
щось схоже на кран, Лiна пiзнiше дiзна ться, що це хтось хитромудрий,
пристосовуючи танк до мирного життя, дiйсно скинув з нього башту i
натомiсть встановив звичайний робочий кран, яким пiд час ремонту можна
пiднiмати найважчi двигуни... Танк бурею розгорнувся перед "Москвичем",
водiй хвацько пiдчепив його сталевим тросом i поволiк у бiк каналу - мов
комаху яку-небудь поволiк! Лiна, принишкнувши, сидiла в "Москвичi",
згоряла вiд сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смiшний в
очах людей оцей ©хнiй лiмузинчик, що його волоче по стернi велетенський
робочий танк... Видовище збоку, певне, справдi було смаковите, бо всi
бульдозери, скрепери, повилiзавши на гору, позупинялись, водi© самоскидiв
почали сигналити, видно було, як звiдусiль з валу бульдозеристи махають
кашкетами i десь аж пiд небом зблискують бiлi зуби на закiптюжених
обличчях,- регочуть усi, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий
буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, пiдхоплену серед
степу комаху.
Вже танк i зупинився, i трос вiдчепили, а Лiна все не зважувалась
вилiзти iз сво © схованки, бо й саме повiтря навкруги, здавалось, було
наснажене блиском насмiшок, реготом, кепкуванням. Подолавши нiяковiсть,
вона таки вихопилась з машини мiж люди, мiж бульдозери, мiж тягачi i
самоскиди, i все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче - зубатi оцi
механiзми, житловi вагончики, Дошка пошани, барила з водою... Хтось
нахильцi, як запорожець, п' просто з барила, потiм переда посудину
батьковi, i той, напившись, солiдно радить возити воду цистерною, а не
отакими барильцями.
- А ми навмисне такими барильцями,-вiдповiда той, що пив, молодий
закiптюжений смаглiй, i бiлку ватi очi його по-циганському грають лукаво.-
Бо привезли б цистерною, та й на три днi, та й тухнутиме вода!.. А в таких
волi-неволi щодня возять, i, отже, свiженьку п' м!.. Хочеш?? -
запропонував вiн Лiнi й обережно пiдтримував барило, доки вона пила,
Напившись, сказала неголосно:
- Дякую.
- Так ти мене не впiзнала? - весело окинув ©© оком смаглiй, поставивши
барило на землю.- Це ж я тебе на буксир брав! Нiколи танкiстом не був, а
тут довелося... А звати мене Микола гипта, хоч з гиптянами я родич
такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми по©хали! - гукнув вiн i, спритно
забравшись у танк, загарував ним з мiсця, аж земля задрижала. Лiна, сама
не зна чому, посмiхнулася йому вслiд.
Доки батько бiля похiдно© майстернi веде дiловi переговори, а потiм з
кимось iз ремонтникiв почина розбирати "Москвичевi" нутрощi, Лiна, ще не
зовсiм отямившись пiсля пережитого сорому, сто©ть, туплено розгляда Дошку
пошани, звiдки на не© дивляться, видно, цi ж самi бульдозеристи - i цей
смаглiй, що воду пив, i тi, що тiльки-но реготали на валу. Вони й тут, на
фотографiях, веселi, безшабашнi, а одягнутi ще по-зимньому чи по-весняному
- в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне
насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов друговi на
плече, а iнший картинно позу , взявшись у боки, ще котрийсь - кремезний,
широкоплечий,- видно, розважаючи товаришiв, скорчив таку мiну перед
об' ктивом, що мимоволi всмiхнешся.
Iз-за вагончика вийшла дiвчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця
Лiнi, тiльки куди мiцнiша, здоровiша за не©,- з вогню та з сонця вся! Так
i цвiте вся здоров'ям, налите тiло горить смагою.
- Ну й комедiя ж була дивитись, як вас тягли,всмiха ться вона до Лiни.-
Це хлопцi навмисно придумали вам для буксира танка послати. А гиптi цього
тiльки подай...
- Найшли розваги...
- Та ви на них не ображайтесь.- Очi дiвчини променились добротою.-
Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботi. Цей
уже як зачепить, то потягне, вiн у нас трудяга.
Дiвчата разом глянули на танк, що стояв вiддалеки на сво му, видно,
постiйному мiсцi. гипта, заволодiвши танковим краном, вже з кимось лаявся
- лаявся так, що Лiнi хотiлося вуха затулити.
- Не зважай,- вiдвертаючись вiд гипти, заспоко©ла ©© тутешня дiвчина.-
То вiн механiка перевихову .
Дiвчата розгомонiлись. Невдозi Лiна вже знала, що звати цю дiвчину
Василинка, а прiзвище Брага, i що брат ©© тут працю бульдозеристом на
каналi, i що наступного лiта вона вступатиме до Ровенського iнституту
iнженерiв водного господарства - канал обiця послати, буде стипендiаткою
каналу... А тут? Тут працю пiкетажисткою - це од слова "пiкет". Обов'язки
нескладнi, ходиш, переставля ш геодезичну рейку, а майстер нiвелю . Якщо
старий в доброму настро©, то вiн i пiкетажистку пiдпуска до нiвелiра, щоб
привчалася. Але це так, понад програму, головне ж дiло пiкетажистки -
переставляти оцi вiшки рябенькi.
- Бачиш, он пiд вагончиком стоять? Одна моя, а друга мо © напарницi, ©©
зараз нема.
- Де ж вона?
- Розрахувалась, бо в не© мати дуже захворiла, а доглядати нiкому...
Оце де зараз канал споруджу ться, все якраз з Ганнусею ми пiкети
розставляли, мiж нашими пiкетами найжаркiшi роботи йдуть...
- Сво ю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена?
- Як сказати. Бува цiкавiша. Але й тут: хай по сто метрiв вперед, та
все ж таки вперед.
Iнший свiт, все таке далеке, одначе Лiна почувала, що ©й цiкаво слухати
- i про тi пiкети, i про нiвелiри, i про те, як тут живуть... Слухала, а
тим часом хтось пiдкрався iз-за спини i хап ©© за голову - мiцно затулив
долонями очi... " гипта!" - майнула найперша думка, чомусь саме його руки
уявились такими гарячими, мiцними, з горiхами мозолiв на долонях... Треба
було вгадати, крикнути iм'я, щоб випустив, i добре, що не крикнула, бо
коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмiшка до вух,
сам закудланий, в зашмарованiй майцi, в пилюцi... I в бровах, i в чубi
пилюки набилося густо.
- Так це тебе тягнуто на буксирi,- казав Кузьма.- А я думав - там
тiльки старий твiй... Куди ж мандрiвочка пахне?
- Вона в медiнститут ©де документи здавати,прохопилась першою
Василинка.
- Нiколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,здивувався Кузьма.-
Вiдкрила в собi такий нахил?
- Який там нахил,- досадливе всмiхнулась Лiна, а Кузьма веселим тоном
побажав:
- Ну, зелено© тобi вулицi та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку
пересипа мо. З мiсця на мiсце пересипа мо, а, кажуть, щось буде.
- Не щось, а магканал,- поправила Василинка.
- От чу ш: маг... Себто магiстральний,-пояснив Кузьма,- а не тому, що
перед тобою якiсь маги... Тут без магi©, тут пупа надривати треба. А зате
вигрохка мо такий, що бiльший буде розмiром, нiж вiдомi тобi канали
марсiанськi, що ©х Скiапареллi вiдкрив. Iз самого Марса в телескопи видно
буде наш степовий аричок.- Хлопець засмiявсь, розфантазувався: - Вже десь
там сидить, мабуть, такий собi вчений марсiанин, трохи на самурая схожий,
розгляда нашу роботу в окуляр телескопа та покректу : що таке? Не було
каналу в цьому секторi Землi, i ось вiн уже ! Де була бура пустеля -
рiвна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планетi
Земля, бiльш-менш розумнi iстоти? Щось там риють, прокладають, ведуть...
А коли так, то треба ©хнiй витвiр негайно нанести на карту земних каналiв
та мерщiй у дисертацiю його - й- й, за це дадуть комусь доктора
марсiанських наук!
Дiвчат розважають його пустощi, обидвi смiються, а Кузьма тим часом,
по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильцi, аж
чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець
навiть п' так, як щойно пили тут дорослi бульдозеристи. Напившись, втерся
всi © п'ятiрнею, по-робочому. Зовсiм небагато й пробув на каналi, а вже
з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо сто©ть на
землi Кузьма-каналобудiвник, тiльки жаль, що в вухах землюка - може гречка
звiдти прорости. Чи давно це було, коли в школi хлопцi ще тiльки вчились
водити трактора, скiльки смiху було, коли за кермо сiдав оцей вухатий
Кузьма... Чи вiн придурювався, чи справдi не вмiв тодi ще правувати -
трактор його нiяк не хотiв слухатись i, виписуючи по майдану п'янi
викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопцi горлали невдасi
керманичевi навздогiн:
- Кузьмо, тримай картуз!
Картуз був тодi на Кузьмi якийсь чудернацький, не нашо© ери, з
переламаним козирком,- де вiн такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на
Кузьмi того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозi
сюди разом зi сво ю школярською безтурботнiстю.
- Ось так, Лiно... Степи збира мось обводнити, а самим поки що напитися
нiде: кидай агрегат i бiжи аж до цих бочок за ковтком води.
- Бо термоси порозчавлювали,- каже Василинка з докором.
- А як його не розчавиш, коли йдеш майже слiпим польотом... Принесуть,
поставлять у бур'янi, хiба там помiтиш з кабiни ваш термос... На©деш - i
коржик з нього!
- Чи й не герой, хм,- спокiйно хмикнула Василинка.- А вчора кому вiд
батька влетiло за порушення правил безпеки? Погрожував i вуха пообривати.
- Цi обiрве, другi виростуть,- вiдбувся жартом Кузьма i пояснив Лiнi: -
Майстер наскаржився батьковi, що високi гребiнки залишаю, могло б
привалити... Так старий i да менi урок по технiцi безпеки... Ну,
скоро-скоро ось мо ходiння в пiдпасичах закiнчиться: вже телеграма з
Харкова, що партiю нових бульдозерiв нам вiдправили, десь i мiй там
летить...
- Ще чи одержиш,- пiддражнювала Василинка.
- Одержу. Подякую батьковi за науку, за здорову критику, за бульдозера
i на свого суверенне пересяду... Годi ходити в пiдручних - заживу пiд
гаслом: вольносць i неподлеглосць!
I, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до мiсця роботи. Вже
вiдiйшовши, обернувся до Лiни:
- Хочеш глянути, якi я гори верну? Дiвчата, весело перезирнувшись,
рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римсько© iмперi© Троянiв вал,
що слiди його ще й досi тягнуться по степах Приднiстров'я, навряд чи мiг
навiть в часи розбудови рiвнятися могутнiстю з цим валом - насипом
свiжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму
робiт. Але де ж саме проляже траса каналу? Лiнi без навички трудно було
розiбратися в цьому хаосi. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там
знiмають верхнiй шар, а тут земля вже порiзана глибокими траншеями, в
однiм мiсцi розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з
пiдгрунтя жовту правiчну глину i сунуть ©© нагору, на вали, нагортають
цiлi буртовища. Глянути збоку - справдi зда ться, що тiльки пересипають
землю з мiсця на мiсце, а учасникам будiвництва, звичайно ж, в усьому
цьому вгаду ться лад, думка будiвника вже веде крiзь цей хаос несхибну
вiсь каналу, бачить в степах його повноводе русло.
- Зверни увагу, Лiно, як споруджувальнi роботи виконано,- вказав Кузьма
на ту дiлянку, де крила каналу були вже сформованi.Наче вручну, еге ж? О,
це треба вмiти! Це брат ось ©©,- кивнув на Василинку.Просто художник свого
дiла. Народний художник земляних робiт! Де Левко Iванович планував дамбу,
пiсля нього нiяких уже ручних доробок... В нас тут колектив зовсiм не
сiрий, бiльшiсть ветерани, з Iнгульця прийшли, з iнгулецько©
системи,хвалився далi Кузьма.- Гребiння, мури отi нащо? То ©х спецiально
зоставля мо мiж траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли
вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потiм ми, звiсно, й тi
перемички лама мо... Як на©деш, а стiна землi перед тобою так i сiда , так
i никне! А коли вгору береш, гуркiт такий, як в ракетi, просто глухнеш вiд
нього.- Кузьма блиска усмiшкою.Оце мiй,- зупиня ться вiн коло бульдозера,
що незграбно перехнябився на валу.
Квадратна металева кабiна, в кабiнi важелi стирчать, на сидiннi жужмом
фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всiда ться на тiй фуфайцi.
- Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею! -
весело гука вiн з бульдозера словами якогось поета.
Скрегiт, рев залiза, удар чадно© хвилi... Машинi важко, натужний
залiзний гуркiт глушить Лiну, вона аж саха ться вбiк, а Кузьма беззвучно
регоче з кабiни i вже спрямову бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в
розбушований земляний чорторий...
- Пiшов наш Кузьма на простори XX вiку,- жарту Василинка, видно,
узвича ною тут примовкою, i Лiнi навiть у цьому тутешньому жартi чу ться
атмосфера життя сво рiдного, ©й не доступного. Простори XX вiку - i
вигадають же таке... Озираючись довкола, Лiна, однаiк, помiча , що
простори тут якось особливо почува ш, вони нiби оживають, поряд з цим
бушовищем земляних робiт ще бiльше вiдтiню ться безмежжя степiв та
великiсть полудневого неба.
- А нашi хатки на колесах, правда, гарненькi? - кива Василинка на
яскравi жовто-червонi та голубенькi вагончики, що, наче автобуси на
стоянцi, таборяться внизу.-Це десь аж iз Естонi© нам прислали.
Дiвчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому
грунтi.
- Звикла вже, Василинко, до життя на колесах?
- А що звикати. Зате ж нам, крiм основно© ставки, ще й "колiснi"
платять або "курявнi",- розважно каже Василинка, випромiнюючи усмiх сво©х
великих, блискучо-карих очей.- Вагончикiв, правда, не вистача , частина
наших аж у Брилiвцi живе, ©х машинами возять на роботу й з роботи... Я теж
деколи ©жджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зiгнешся - колiна вище вух!
Вона знову посмiхнулась рiвною сво ю посмiшкою: спокiй i
врiвноваженiсть, зда ться, нiколи не покидають ©©.
- А все ж, бачу, тобi таке життя до вподоби?
- Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потiм глянеш...
твою ж таки роботу видно... Недаром живеш...
Бульдозери всюди гуркотiли, мов амфiбi©, плавали в землi, i вже й не
вгадати було, де там Кузьма Осадчий,- загубився хлопець зi сво©м агрегатом
серед iнших бульдозерiв, злився з ними, з ©хнiм гуркотом, скреготом,
курявою...
А водночас i в тих, що лагодили "Москвича" бiля ремонтного вагона,
дiло, видно, наближалося до кiнця.
Один з робiтникiв-ремонтникiв, якi допомагали Яцубi, давав господаревi
вже прикiнцевi напуття:
- Не допускайте, щоб вода закипала. I на стартер не тиснiть без
пам'ятi. А якщо ©хати доведеться заповiдним степом, там особливо
пильнуйте...
- Це ж чого?
- Зубробiзони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волi гуляють.
- Отож порозпускали... Скоро й левiв iз-за грат повипускають... А
зубробiзони, хiба вони на людей кидаються?
- Людину побачать - нiчого, а дуже чомусь не люблять отакi
автомобiльчики останнього випуску. Тiльки загледить, жене за ним щосили,
щоб на роги пiдняти.
- Ну, це вже ви менi бандилюки гнете,- недовiрливо погляда майор на
спiврозмовника.
- Я очевидець,- пiдходячи, каже гипта.- Сам був свiдком, я ж завдяки
сво му лiтунству i там працював деякий час... Якось ми ЗIСом сiно
набира мо рано в степу, чу мо тупiт! Глядь - табун ©х! Цiлий табун
гривастих бiзонiв просто на нас мчить! Братва хто куди, а бiзонам до нас
байдуже, вони мерщiй на нашого ЗIСа. Як шеменули, так i пiшов iз сiном
шкереберть. Так то ж ЗIС! А отакого, як ваш оцей лiлiпут, ковирне одним
рогом - i догори колесами поставить...
Майор, витираючи замазученi пальцi, поглядав спiдлоба на гипту, не
знав - вiрити чи нi, серйозно той каже чи тiльки голову дурить...
Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у
раз накинути оком i на дочку, бачив, як вона спершу зацiкавлено розмовляла
з якоюсь тутешньою дiвчиною, литкастою, повногрудою, потiм син Осадчого
при днався до них, i чути було звiдти хихи та хахи, все помiж дiлом бачив
майор: i як смiялись, i як воду пили, i як ходили на вал... Потiм дiвчата
обидвi чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього...
Коли нарештi "Москвич" завiвся, Яцуба вiд полегшення навiть подобрiшав,
настирливо посигналив раз i вдруге, пiсля чого висунувся з машини й гукнув
бадьоро :
- Лiно! Де ти там? По©хали!
Дочки якусь мить не було, потiм вона з'явилась на дверях вагончика,
незвично весела, збуджена, аж вразила батька цi ю привiтною збудженiстю, а
ще бiльше вразила - рейкою рябою в руках:
- Тату, я не ©ду. Я залишаюсь тут.- Я - пiкетажистка!



VIII. КАПIТАН ДОРОШЕНКО

Довге життя випало старiй Дорошенчисi, або Чабанисi, як частiше ©©
називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки
громадянсько© вiйни якийсь Рябошапка, нема й басейнiв, в яких купалася ©©
горьовита юнiсть, нема й чоловiка-чабана, що загинув ще в першу голодовку.
Сини? Один з ©© синiв загинув пiд час фiнсько© в снiгах на Карельському
перешийку, другий - безвiсти зник у сорок першому, служив кадрову на
румунському кордонi. Зник, як тисячi ©х зникало в тi днi, серед гуркоту
фронтiв, серед розбушованих пожеж, коли й вiтри вiяли над землею паленнi,
i небо високе горiло над людьми. В обох були дiвчата-нареченi, давно
побралися з iншими, мають дiтей, а Дорошенчиха й досi уперто назива ©х в
думцi сво©ми невiстками, а вони теж хоч зрiдка, хоч тодi, як чоловiк
покривдить, забiгають поплакати до старо©.
Повiддавала вiйнам синiв, зостався ©й тiльки цей, найстарший, що юнаком
подався на море, плавав на байдах з олешкiвськими та збур'©вськими
дядьками по "Золотiй лiнi©", а тодi i в далекi плавання пiшов, по всiх
морях-океанах пронiс смагляву материну вроду.
Зда ться, тiльки тим i трима ться Дорошенчиха на свiтi, що жде сина в