------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. ТИ ЛIТАЙ
- Нiщо менi так не пахне, як наш степ,- каже молодий Горпищенко,
льотчик реактивно© авiацi©, при©жджаючи до батька-чабана у вiдпустку.
I якось так випада щоразу, що батька заста вiн не в хатi i не в
кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий сто©ть коло отари з
гирлигою, в черевиках солдатських i в усiх сво©х чабанських обладунках:
пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд дiда-чабана,
i рiг баранячий з нафталiном - рани вiвцям присипати, i пляшка сумiшi
креолiну з дьогтем - теж для го ння ран, i, звичайно ж, ножицi, щоб
простригати вiвцям очi, бо, бува , Так позаростають, що й шпичакiв не
бачать, проколють очi об них.
Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний.
Низькорослий, осадкуватий, прогартований вiтрами, шкiра на ньому
пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та
вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба.
У всеозбро ннi поста перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанiв
кажуть, що вiн природний чабан, i хоч ростом його природа й не щедро
дарувала, але тим вразливiший вiн, коли йдеться про його батькiвську
честь. З суворою гiднiстю i навiть настороженiстю жде вiн, поки син,
вставши з газика, пiдiйде до нього, зiрко стежить, чи син не зробить
якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю.
I хоч сином його в радгоспi пишаються, бо знають, що вiн льотчик
неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра, може, полетить на такi
планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це не виводить з
рiвноваги, вiн сто©ть i з суворiстю жде належно© синово© шани, а перед ним
його гирлига з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою.
А коли вже син поздоровка ться i промаху нiякого в етикетi не зробить,
тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз налива ться нiжнiстю.
- Не забув? - ставить вiн перед сином гирлигу, де на брейцарi
викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка.- 3 яких
частин склада ться гирлига, ану?
- Брак, барнак, брейцара i держак! - чiтко вiдповiда син, i цим йому
вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки.
Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б,
що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому
бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись сто©ть перед ним. Син
усмiха ться, розглядаючи батьковi обладунки.
- Здорово, га? - зверта ться вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка
усмiхаючись, вигляда з кабiни газика.
Хто-хто, а син зна , що добра половина цих обладункiв в звичайний час
зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку
носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну
напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то
це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його
чабанське й старiстю не притуплене честолюбство.
Стоять вони удвох коло отари в степу - один той, що все життя пiшки
ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з гирлигою,
жезлом пастуха, що засвiдчу приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського,
а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже
не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля
них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi,
вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну
тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревi ,- марево чи синява неба
спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв.
Навiть того, чи життя мина в небi, цей степ вража сво©м безмежжям,
блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на
якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi.
I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами
степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки
каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли
вiн пахне просто гарячим ло м отари, батьковим чабанським духом та
вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiку сонце.
Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик,
глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стриба щось схоже на зайченя.
Стриба невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм
зводиться знов.
- Отож, кажуть, бог ,- загомонiв батько.- А де ж вiн ? Хай ми
прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив?
Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на
руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспоко©лась.
- Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього
щоразу треба пiдносити до матерi, само не встига за сакманом...
- Це ж чого воно таке?
- Таке вродилось, та ще й не одне: тро таких калiчок в сьогорiчному
окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А в Японi©, я чув, дiтей
тридцять тисяч калiчками народилось, це правда?
Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде
розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання:
- До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка?
Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський
гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в сво . Син тим часом
став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром
гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому
роцi та про випаси, що ©х дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство,
яке, мовляв, не прислуха ться до чабанiв.
- Худоби щорiк бiльша , розвели ©© стiльки, що ферми трiщать, а прийде
зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до
бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i до©ти! Отак хазяйну мо,розпалювався
старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, при©здить порадник з областi:
камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишуку те.
Стiльки морсько© трави пропада по узбережжю, а в них худоба дохне!
- Та худоба ж камки не ©сть! - здивувався син.Вогонь i той ©© не бере.
Бензином, бувало, обiлл мо, бензин обгорить, а камка вся цiла...
- Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну ©хню
камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися
жити на Центральну, занiс був i гирлигу директоровi в кабiнет: кому
передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас,
охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на
велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один
спiшить, другий вiдста , так вiн погляда на той, що спiшить, по ньому
пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито
пристукнув об землю гирлигою,- кому ©© передати?
- То, може, менi? - посмiха ться син на батькiвську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
- Нi, ти - лiтай.
I пiсля мовчанки знов:
- Тобi - лiтати.
Неквапом рушають вони до сво © чабансько© оселi, рiвно, обоплiч
ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, зда ться,
недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали
по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко
рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут
болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що
могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати.
Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi
будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у
степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик:
-Ура! Петрусь при©хав!
I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду
всiх, а за нею, як хвiст за кометою, - гурт малечi. Розрум'янена,
ошаленiла, Тоня з розгону налiта на брата, кида ться йому на шию, i вже
брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзнача про себе, що
сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже
пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а
волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула
очима по степу.
- Де ж таксi?
- А я цього разу не на таксi.
- Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику,
на сво му? На тому, що швидше звуку?
-- Колись таки прилечу...
- У нас же де сiсти, глянь!
I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплю в брата з рук його дорожню валiзу
i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве
пухнате волосся вже розпустилось i метля ться ©й на плечах.
- Клопiт з. нею, та й годi,- каже батько з невдоволенням, бiльше
вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить,
як утоплениця... Хiба ©й екзамени в головi?
На подвiр'© повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно
качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлi , а
над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою,
що вся шкварчить i пашить,- над усiм цим яснi добра, всеобiймаюча
материна усмiшка.
Мати. Вона всмiха ться, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на
щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витира об фартух, губи ©й
дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i,
пiрнувши в тепло ©© грудей, льотчик на мить переста бути льотчиком, i
нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових
швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а тiльки затишок i
насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки митт ве,
потiм знову все ста на сво© мiсця, i вiн перед нею вже при©жджий льотчик,
майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння сво © радостi, терпляче жде, поки
син здоровка ться з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовля , жарту з
Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом при©жджi думають, що внуки
Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона
ма змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив
i приберiг спецiально ради нього, бо обо вони знають, як любить син спати
на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою
соковитою зеленню, яко© нема й близько в цьому голому, рано вигоряючому
степу.
- Як там з неба ©х... чи видно? - пита батько.
- Видно,- вiдповiда син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки,
гарно пiдросли.
I наступного лiта вiн оглядатиме ©х, мiрятиме оком, тiльки тодi
тополеве гiлля розiв' ться ще бiльш.
В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише
степовик зна , як нелегко ©х викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав
чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i
посаджено, щоб росли, щоб син бачив ©х з неба!
Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабансько©, на
весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй
орi нтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають ©© й льотчики
сiльськогосподарсько© авiацi©.
А надвечiр мiж тополями, де затiнок трима ться цiлий день i степова
трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а
за столами сидять чабани.
Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок
пару в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк
примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба ©сти, як вiн
каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками
з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу ©хнi тарiлки та
виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки
вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацi©. Вiн i сам тепер
нарiвнi з iншими ©сть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня.
А мати все пригоща сина:
- Ось тобi хрящик... Ти ж любиш,-пiдкладае вона йому гарячо©
найнiжнiшо© баранини, пiдсову юшку, де вiдварена цибуля плава кiльцями,
i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слуха
батькову мову.
- Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки ходили. Де
на волах ©здили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше. А ти
ось тепер в сталь загорнешся - i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та
ракета,- i вже тебе нема.
- А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо пода голосок Тоня.
Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
- Бачив.
I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри:
хтозна, може, й бачив.
- Яка ж вона, тату, ракета?
- А така, як i його лiтак,- кива старий на сина.Опецькувата,
блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi.
Корнiй, чабан право© руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча
лiтами й не старий, вважа , певне, що зараз саме час наскаржитись
льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою - на
все на свiтi скаржитись).
- Скажи ти ©м, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай не
забороняють нашим отарам далi на ©хнi землi ходити,- каже вiн кутуляючи.-
Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу
переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi
друг.
- Що ж я йому скажу? - посмiха ться льотчик.- Щоб дозволив вам з
вiвцями пiд бомби лiзти?
- Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, - каже весело батько.-
Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип' , так сам перший у бiйку
лiзе...
- Дарма що ото голова iне м взялась,- додала Корнi©ха, - а на
Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли
остригти, менi вже вiдбороняти довелось...
- Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там
люди мирнi,- завершу чабан Горпищенко, i всi смiються,
Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ©й в захватi:
- Гляньте, мамо, й же й, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в
них тепер, видно, мода така...
- Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiда мати, а
сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у сво©й
зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi
дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом.
Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi,
найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють,
не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн
лiта , що його раду i що смутить - нiчого про це матерi невiдомо. Як
вiдгомiн неспокiйного синового життя, чу вона тiльки щоденний гуркiт у
високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламу небо. Досi нiяк не
може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче.
Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв
(що вона ©х по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд
цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли,
вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чи©сь
сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може
звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ята iнше
небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом
лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка
занепоко©ться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй,то
вже в небi орел чи шулiка завис.
- Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше
яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до яко© туляться онуки
з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку
спинили, сто©мо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по
небу пролiта ...
- А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в
цей час жарота сорок градусiв,- аж хвальковито виголошу за сина
Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплю , коли вiн ото вгору
на небо дереться... Сто©ш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме
небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це
скiнчиться, сину?
- А тим,- таму посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище.
Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як
вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси.
Чабан лiво© руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупа
очима, щось хоче спитати.
- А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступа , так тебе тисне на
тих швидкостях? - нарештi запиту вiн.- I що, бува , й непритомнi ваш
брат?
- Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив
би,- сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по
обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке.Бувають,
звичайно, перевантаги, так тебе вдавлю , аж в очах темнi , а потiм... Коли
льотчик уже влiтався та добре вiдчува лiтак, нiчого йому не страшно. Був,
правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому
приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з не© чавить.
- Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнi ва жiнка.
- Вiдчислили.
- Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi.
- Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,- заперечив батько.- Та й чого
ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа
тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не
бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi!
- I щодня... на волосинцi.
- Хто не риску , той шампанського не п' ,- вкинув Корнiй, а молодиця
його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому
на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнi©хи важка i
не раз вона витягала господаря за чуба з чайно© на Центральнiй.
Тоня пiдсунулась ближче до брата.
- Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiта ш, то в повiтрi
спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiва , це правда?
- Хто спiва , сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче.
I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить,
мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi гирлиги, що, мов алебарди,
висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ©х
злегка коли-не-коли погойду вiтерець.
Батько щось роздуму , потiм каже присмучено:
- Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола
носив.
Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашу i його буденне
чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi
розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи
лiтак), вiн, ведучи отару, шука в зорянiм просторi i синову летючу зiрку;
як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського
аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн
дума , чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над
рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у
вiдпустку i як святку нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить
пiд тополями у чабанському товариствi, самою сво ю з'явою змiнивши
одноманiтнiсть батькового життя.
- Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не
лiтали,- оглянув сво©х побратимiв Демид.- Той глухий, той кривий, той
ребер недолiчу ться, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво
для тебе, Петре, га?
- Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi : i безкрилi й крилатi.
- Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-пiдтвердив Демид не
зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми звiдтiля, з висоти?
Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повза мо по землi?
"Не кузьки ви i не комахи,- хотiв би вiдповiсти ©м льотчик.- I з
найбiльшо© висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi
вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах...
Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто
©© собi уявля . Бути чабаном - це не просто прогулюватись з гирлигою до
степу та ©сти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого
спека продублю i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще
сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на сво© цiлоденнi
вахти..."
- Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн ©м.
- Чу те? - охоче пiдхоплю батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба
нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий
день наш кiнча ться опiвночi, а вста ш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
- Кожне ягнятко через тво© руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого де й
глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду!
Все пильну ш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала.
- А коли стрижка наста ! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш пролл ш, як
iнший бiля домни!..
- Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.-
Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж зна ш яка... Там
чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять!
- Отож так ви свого домага тесь,- викрикнула Демидиха, люто
червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався,
днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
- Та й про пенсi© пора подумати,- буркнув Демид.
- Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви
рачки!
Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi ться, позираючи раз у
раз на брата, як вiн на все це реагу .
- А у висоту... далеко ж ви лiта те? - пита згодом Корнiй,
розчервонiвшись носом.
Льотчик мружиться в веселiй загадковостi:
- Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ©© сторч -
ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка :
- Ой боже!
- Що ти божка ш? - коситься на не© чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн!
Вiн знову налива келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я
льотчика:
- Лебединого тобi вiку!
А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiда .
Росте, розбуха в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить
прикутi до нього. Бува вечiрня зоря золота, бува рожева, а ця ось
багрянисто-туманна, червона, густа.
- Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй.
- А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi,- зауважу льотчик трохи
сумовито.
- Чому ж не дiйснi? - диву ться батько.- Хiба вже не вiриш?
- Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети
мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом наста тиша. Чути, як найменший Корнi©в посопу
на руках у матерi.
Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух,
високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так
пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн
стишеним голосом розповiда про якусь "оту", що "знов не пасеться", що
"заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух
незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому
настро©, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в та мничостi, щось
зашепотiла над вухом, хоч про ©© тайни тут вже всi й чабанята знають.
- Як добре, що ти при©хав,- чу брат ©© гарячий шепiт.- Допоможеш менi
одразу загадку розгадати... Разом з тво ю телеграмою листа ось одержала.-
Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i,
показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки
та тире!
- Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.
- То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жарту Демидиха,
розвеселившись.- Хто ж хоч вiн?
- Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала
Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут iсторiя в
нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слуха мо радiо, аж раптом звiдти,
з приймача, голос хлоп'ячий:
"Тоню, Тоню! Ти чу ш мене? Яку тобi пластинку поставити?" Кашлянув,
засмiявся i поставив "Верховину"...
- Зна , шибеник, що саме Тонi найбiльше подоба ться,докинув Корнiй.
- Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.
А мати теж докiрливо кивнула на Тоню:
- Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ©й хоч би що,
дiвування вже на умi...
- Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено.
- Такi листи, та ще зашифрованi,- це теж наука,заступився за сестру
брат.- Кортить прочитати?
- Ой кортить! - спалахнула Тоня.
- Давай сюди, спробу м розгадати твою шифровку...
- Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей,
майнула вiд товариства.
По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась
в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ©©:
- Бач, уже викуклю ться. Гей, дiвко!
- Що ти все гiйка ш на не©,- розсердився батько.
- А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипу ться, брови
©й не такi!
- Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються,- примирливо
сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипу ться, чистить перо...
Бо це й для краси ©м треба, i для здоров'я.
- Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,сказала Корнi ва
жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула:
- Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ©© вже судьба ©й пише.
- Незчу тесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав Корнiй ласо,
мовби наперед смакуючи вже те прийдешн весiлля.
Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в яко© замiжжя склалось не
зовсiм вдало, спохмурнiв.
- Рано патякати про весiлля. Ще вiд тi © зашпори не вiдiйшли.
- Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора,
I вже прибирають столи, пустi подвiр'я, вже одна по однiй зникають
з-пiд хати чабанськi алебарди...
А степ сизi , бузковi , гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня,
алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжа
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. ТИ ЛIТАЙ
- Нiщо менi так не пахне, як наш степ,- каже молодий Горпищенко,
льотчик реактивно© авiацi©, при©жджаючи до батька-чабана у вiдпустку.
I якось так випада щоразу, що батька заста вiн не в хатi i не в
кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий сто©ть коло отари з
гирлигою, в черевиках солдатських i в усiх сво©х чабанських обладунках:
пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд дiда-чабана,
i рiг баранячий з нафталiном - рани вiвцям присипати, i пляшка сумiшi
креолiну з дьогтем - теж для го ння ран, i, звичайно ж, ножицi, щоб
простригати вiвцям очi, бо, бува , Так позаростають, що й шпичакiв не
бачать, проколють очi об них.
Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний.
Низькорослий, осадкуватий, прогартований вiтрами, шкiра на ньому
пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та
вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба.
У всеозбро ннi поста перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанiв
кажуть, що вiн природний чабан, i хоч ростом його природа й не щедро
дарувала, але тим вразливiший вiн, коли йдеться про його батькiвську
честь. З суворою гiднiстю i навiть настороженiстю жде вiн, поки син,
вставши з газика, пiдiйде до нього, зiрко стежить, чи син не зробить
якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю.
I хоч сином його в радгоспi пишаються, бо знають, що вiн льотчик
неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра, може, полетить на такi
планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це не виводить з
рiвноваги, вiн сто©ть i з суворiстю жде належно© синово© шани, а перед ним
його гирлига з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою.
А коли вже син поздоровка ться i промаху нiякого в етикетi не зробить,
тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз налива ться нiжнiстю.
- Не забув? - ставить вiн перед сином гирлигу, де на брейцарi
викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка.- 3 яких
частин склада ться гирлига, ану?
- Брак, барнак, брейцара i держак! - чiтко вiдповiда син, i цим йому
вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки.
Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б,
що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому
бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись сто©ть перед ним. Син
усмiха ться, розглядаючи батьковi обладунки.
- Здорово, га? - зверта ться вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка
усмiхаючись, вигляда з кабiни газика.
Хто-хто, а син зна , що добра половина цих обладункiв в звичайний час
зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку
носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну
напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то
це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його
чабанське й старiстю не притуплене честолюбство.
Стоять вони удвох коло отари в степу - один той, що все життя пiшки
ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з гирлигою,
жезлом пастуха, що засвiдчу приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського,
а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже
не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля
них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi,
вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну
тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревi ,- марево чи синява неба
спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв.
Навiть того, чи життя мина в небi, цей степ вража сво©м безмежжям,
блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на
якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi.
I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами
степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки
каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли
вiн пахне просто гарячим ло м отари, батьковим чабанським духом та
вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiку сонце.
Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик,
глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стриба щось схоже на зайченя.
Стриба невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм
зводиться знов.
- Отож, кажуть, бог ,- загомонiв батько.- А де ж вiн ? Хай ми
прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив?
Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на
руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспоко©лась.
- Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього
щоразу треба пiдносити до матерi, само не встига за сакманом...
- Це ж чого воно таке?
- Таке вродилось, та ще й не одне: тро таких калiчок в сьогорiчному
окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А в Японi©, я чув, дiтей
тридцять тисяч калiчками народилось, це правда?
Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде
розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання:
- До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка?
Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський
гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в сво . Син тим часом
став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром
гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому
роцi та про випаси, що ©х дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство,
яке, мовляв, не прислуха ться до чабанiв.
- Худоби щорiк бiльша , розвели ©© стiльки, що ферми трiщать, а прийде
зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до
бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i до©ти! Отак хазяйну мо,розпалювався
старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, при©здить порадник з областi:
камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишуку те.
Стiльки морсько© трави пропада по узбережжю, а в них худоба дохне!
- Та худоба ж камки не ©сть! - здивувався син.Вогонь i той ©© не бере.
Бензином, бувало, обiлл мо, бензин обгорить, а камка вся цiла...
- Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну ©хню
камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися
жити на Центральну, занiс був i гирлигу директоровi в кабiнет: кому
передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас,
охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на
велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один
спiшить, другий вiдста , так вiн погляда на той, що спiшить, по ньому
пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито
пристукнув об землю гирлигою,- кому ©© передати?
- То, може, менi? - посмiха ться син на батькiвську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
- Нi, ти - лiтай.
I пiсля мовчанки знов:
- Тобi - лiтати.
Неквапом рушають вони до сво © чабансько© оселi, рiвно, обоплiч
ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, зда ться,
недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали
по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко
рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут
болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що
могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати.
Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi
будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у
степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик:
-Ура! Петрусь при©хав!
I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду
всiх, а за нею, як хвiст за кометою, - гурт малечi. Розрум'янена,
ошаленiла, Тоня з розгону налiта на брата, кида ться йому на шию, i вже
брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзнача про себе, що
сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже
пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а
волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула
очима по степу.
- Де ж таксi?
- А я цього разу не на таксi.
- Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику,
на сво му? На тому, що швидше звуку?
-- Колись таки прилечу...
- У нас же де сiсти, глянь!
I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплю в брата з рук його дорожню валiзу
i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве
пухнате волосся вже розпустилось i метля ться ©й на плечах.
- Клопiт з. нею, та й годi,- каже батько з невдоволенням, бiльше
вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить,
як утоплениця... Хiба ©й екзамени в головi?
На подвiр'© повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно
качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлi , а
над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою,
що вся шкварчить i пашить,- над усiм цим яснi добра, всеобiймаюча
материна усмiшка.
Мати. Вона всмiха ться, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на
щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витира об фартух, губи ©й
дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i,
пiрнувши в тепло ©© грудей, льотчик на мить переста бути льотчиком, i
нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових
швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а тiльки затишок i
насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки митт ве,
потiм знову все ста на сво© мiсця, i вiн перед нею вже при©жджий льотчик,
майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння сво © радостi, терпляче жде, поки
син здоровка ться з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовля , жарту з
Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом при©жджi думають, що внуки
Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона
ма змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив
i приберiг спецiально ради нього, бо обо вони знають, як любить син спати
на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою
соковитою зеленню, яко© нема й близько в цьому голому, рано вигоряючому
степу.
- Як там з неба ©х... чи видно? - пита батько.
- Видно,- вiдповiда син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки,
гарно пiдросли.
I наступного лiта вiн оглядатиме ©х, мiрятиме оком, тiльки тодi
тополеве гiлля розiв' ться ще бiльш.
В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише
степовик зна , як нелегко ©х викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав
чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i
посаджено, щоб росли, щоб син бачив ©х з неба!
Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабансько©, на
весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй
орi нтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають ©© й льотчики
сiльськогосподарсько© авiацi©.
А надвечiр мiж тополями, де затiнок трима ться цiлий день i степова
трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а
за столами сидять чабани.
Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок
пару в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк
примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба ©сти, як вiн
каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками
з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу ©хнi тарiлки та
виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки
вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацi©. Вiн i сам тепер
нарiвнi з iншими ©сть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня.
А мати все пригоща сина:
- Ось тобi хрящик... Ти ж любиш,-пiдкладае вона йому гарячо©
найнiжнiшо© баранини, пiдсову юшку, де вiдварена цибуля плава кiльцями,
i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слуха
батькову мову.
- Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки ходили. Де
на волах ©здили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше. А ти
ось тепер в сталь загорнешся - i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та
ракета,- i вже тебе нема.
- А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо пода голосок Тоня.
Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
- Бачив.
I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри:
хтозна, може, й бачив.
- Яка ж вона, тату, ракета?
- А така, як i його лiтак,- кива старий на сина.Опецькувата,
блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi.
Корнiй, чабан право© руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча
лiтами й не старий, вважа , певне, що зараз саме час наскаржитись
льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою - на
все на свiтi скаржитись).
- Скажи ти ©м, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай не
забороняють нашим отарам далi на ©хнi землi ходити,- каже вiн кутуляючи.-
Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу
переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi
друг.
- Що ж я йому скажу? - посмiха ться льотчик.- Щоб дозволив вам з
вiвцями пiд бомби лiзти?
- Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, - каже весело батько.-
Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип' , так сам перший у бiйку
лiзе...
- Дарма що ото голова iне м взялась,- додала Корнi©ха, - а на
Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли
остригти, менi вже вiдбороняти довелось...
- Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там
люди мирнi,- завершу чабан Горпищенко, i всi смiються,
Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ©й в захватi:
- Гляньте, мамо, й же й, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в
них тепер, видно, мода така...
- Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiда мати, а
сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у сво©й
зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi
дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом.
Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi,
найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють,
не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн
лiта , що його раду i що смутить - нiчого про це матерi невiдомо. Як
вiдгомiн неспокiйного синового життя, чу вона тiльки щоденний гуркiт у
високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламу небо. Досi нiяк не
може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче.
Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв
(що вона ©х по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд
цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли,
вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чи©сь
сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може
звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ята iнше
небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом
лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка
занепоко©ться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй,то
вже в небi орел чи шулiка завис.
- Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше
яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до яко© туляться онуки
з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку
спинили, сто©мо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по
небу пролiта ...
- А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в
цей час жарота сорок градусiв,- аж хвальковито виголошу за сина
Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплю , коли вiн ото вгору
на небо дереться... Сто©ш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме
небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це
скiнчиться, сину?
- А тим,- таму посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище.
Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як
вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси.
Чабан лiво© руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупа
очима, щось хоче спитати.
- А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступа , так тебе тисне на
тих швидкостях? - нарештi запиту вiн.- I що, бува , й непритомнi ваш
брат?
- Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив
би,- сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по
обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке.Бувають,
звичайно, перевантаги, так тебе вдавлю , аж в очах темнi , а потiм... Коли
льотчик уже влiтався та добре вiдчува лiтак, нiчого йому не страшно. Був,
правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому
приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з не© чавить.
- Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнi ва жiнка.
- Вiдчислили.
- Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi.
- Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,- заперечив батько.- Та й чого
ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа
тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не
бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi!
- I щодня... на волосинцi.
- Хто не риску , той шампанського не п' ,- вкинув Корнiй, а молодиця
його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому
на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнi©хи важка i
не раз вона витягала господаря за чуба з чайно© на Центральнiй.
Тоня пiдсунулась ближче до брата.
- Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiта ш, то в повiтрi
спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiва , це правда?
- Хто спiва , сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче.
I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить,
мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi гирлиги, що, мов алебарди,
висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ©х
злегка коли-не-коли погойду вiтерець.
Батько щось роздуму , потiм каже присмучено:
- Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола
носив.
Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашу i його буденне
чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi
розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи
лiтак), вiн, ведучи отару, шука в зорянiм просторi i синову летючу зiрку;
як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського
аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн
дума , чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над
рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у
вiдпустку i як святку нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить
пiд тополями у чабанському товариствi, самою сво ю з'явою змiнивши
одноманiтнiсть батькового життя.
- Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не
лiтали,- оглянув сво©х побратимiв Демид.- Той глухий, той кривий, той
ребер недолiчу ться, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво
для тебе, Петре, га?
- Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi : i безкрилi й крилатi.
- Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-пiдтвердив Демид не
зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми звiдтiля, з висоти?
Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повза мо по землi?
"Не кузьки ви i не комахи,- хотiв би вiдповiсти ©м льотчик.- I з
найбiльшо© висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi
вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах...
Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто
©© собi уявля . Бути чабаном - це не просто прогулюватись з гирлигою до
степу та ©сти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого
спека продублю i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще
сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на сво© цiлоденнi
вахти..."
- Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн ©м.
- Чу те? - охоче пiдхоплю батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба
нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий
день наш кiнча ться опiвночi, а вста ш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
- Кожне ягнятко через тво© руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого де й
глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду!
Все пильну ш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала.
- А коли стрижка наста ! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш пролл ш, як
iнший бiля домни!..
- Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.-
Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж зна ш яка... Там
чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять!
- Отож так ви свого домага тесь,- викрикнула Демидиха, люто
червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався,
днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
- Та й про пенсi© пора подумати,- буркнув Демид.
- Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви
рачки!
Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi ться, позираючи раз у
раз на брата, як вiн на все це реагу .
- А у висоту... далеко ж ви лiта те? - пита згодом Корнiй,
розчервонiвшись носом.
Льотчик мружиться в веселiй загадковостi:
- Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ©© сторч -
ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка :
- Ой боже!
- Що ти божка ш? - коситься на не© чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн!
Вiн знову налива келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я
льотчика:
- Лебединого тобi вiку!
А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiда .
Росте, розбуха в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить
прикутi до нього. Бува вечiрня зоря золота, бува рожева, а ця ось
багрянисто-туманна, червона, густа.
- Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй.
- А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi,- зауважу льотчик трохи
сумовито.
- Чому ж не дiйснi? - диву ться батько.- Хiба вже не вiриш?
- Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети
мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом наста тиша. Чути, як найменший Корнi©в посопу
на руках у матерi.
Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух,
високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так
пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн
стишеним голосом розповiда про якусь "оту", що "знов не пасеться", що
"заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух
незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому
настро©, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в та мничостi, щось
зашепотiла над вухом, хоч про ©© тайни тут вже всi й чабанята знають.
- Як добре, що ти при©хав,- чу брат ©© гарячий шепiт.- Допоможеш менi
одразу загадку розгадати... Разом з тво ю телеграмою листа ось одержала.-
Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i,
показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки
та тире!
- Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.
- То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жарту Демидиха,
розвеселившись.- Хто ж хоч вiн?
- Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала
Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут iсторiя в
нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слуха мо радiо, аж раптом звiдти,
з приймача, голос хлоп'ячий:
"Тоню, Тоню! Ти чу ш мене? Яку тобi пластинку поставити?" Кашлянув,
засмiявся i поставив "Верховину"...
- Зна , шибеник, що саме Тонi найбiльше подоба ться,докинув Корнiй.
- Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.
А мати теж докiрливо кивнула на Тоню:
- Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ©й хоч би що,
дiвування вже на умi...
- Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено.
- Такi листи, та ще зашифрованi,- це теж наука,заступився за сестру
брат.- Кортить прочитати?
- Ой кортить! - спалахнула Тоня.
- Давай сюди, спробу м розгадати твою шифровку...
- Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей,
майнула вiд товариства.
По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась
в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ©©:
- Бач, уже викуклю ться. Гей, дiвко!
- Що ти все гiйка ш на не©,- розсердився батько.
- А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипу ться, брови
©й не такi!
- Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються,- примирливо
сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипу ться, чистить перо...
Бо це й для краси ©м треба, i для здоров'я.
- Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,сказала Корнi ва
жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула:
- Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ©© вже судьба ©й пише.
- Незчу тесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав Корнiй ласо,
мовби наперед смакуючи вже те прийдешн весiлля.
Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в яко© замiжжя склалось не
зовсiм вдало, спохмурнiв.
- Рано патякати про весiлля. Ще вiд тi © зашпори не вiдiйшли.
- Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора,
I вже прибирають столи, пустi подвiр'я, вже одна по однiй зникають
з-пiд хати чабанськi алебарди...
А степ сизi , бузковi , гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня,
алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжа