Гончаров Анатолий. Тронка

темряви вiддiля ©х вiд берега, вiд усього попереднього життя. Ледь-ледь
блискотять iз iмли степовi ©хнi зорi...
А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойово© рубки, ©м
холодно - залiзо судна пiсля денно© спеки дивовижно швидко нахолонуло.
Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на колiна i, зда ться,
заснула, змучена переживаннями, а Вiталiй не зводить очей з берега,
намага ться розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в усьому! I
нема тобi виправдань, не шукай ©х. Пiдбив, заманив Тоню, яка з сво ю
любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти ©© завiв? В пастку,
в смертельну пастку завiв, не сказавши дiвчинi всi © правди, не
застерiгши, що ©© тут жде. А жде ©© тут не тiльки голод i спрага.
Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на самопожертву, але за цих
обставин навiть це не потрiбно - кому потрiбна твоя самопожертва? Твоя
провина перед нею безмежна, i хоч Тоня це розумi , але з уст ©© не
зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з
сво ю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за не©,
виявити ось тепер мужнiсть та винахiдливiсть, нiчого не спроможний
зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за човном
уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi щогли й
ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:
- Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник
з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала:
- Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав?
Вiн щось белькотiв ©й, що нiби ж прив'язував, нiби ж накинув кiнець
вiрьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тонi лише того, що, коли
проробляв це, увагу його вiдволiкли саме ©© босонiжки, що ©х треба було
кинути на палубу...
Рятiвний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльно© лампи,
пiшов i пiшов тепер на морськi простори, гуля десь, як просмолена
запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду,
переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь та
авоська з недо©дками бутербродiв, загорнутих у райгазету "Вiльний степ"...
Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала
його сюди i нiби все його попередн життя було тiльки готуванням до того,
щоб зробити цей жахливий крок... Бува ж так, що людину тягне, настiйливо
тягне кудись,- ось так i його тягнуло з то© митi, як тiльки вiн побачив iз
степу це бойове судно, що, мов сама його мрiя, силуетне застигло на
обрi©... Кажуть, що люди, яким важко перебороти в собi бажання кинутись
з висоти - безодня ©х втягу , заманю , кличе, щоб кинутись, щоб спробувати
нiколи не пробуваного... I хто зна , чи не зрина часом подiбний потяг,
подiбний порух свiдомостi в того, хто ма доступ до тi © найстрашнiшо©
кнопки, про яку ма звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив той
хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, якраз
i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той
же Гриня, який твердить, що вади людсько© природи вiчнi, що ми справдi
грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку
життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i ву; хай це
вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки - хiба тiльки
пустощами, легковажним /сво©м хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй
вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз ним
в каючок, якби i ©© не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання
торкнутися чогось заборонного, звiдати незвiданого? Чи, може, в цьому
якраз i сила людини, ©© дар, може, без цього не знала б вона отого
виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б?
Тоня здрига ться нервово в дрiмотi, нiби ©© ще й зараз стрiпу
внутрiшнiй невиплаканий плач.
Поменшало вогнiв на Центральнiй,- певне, спати вже потроху вклада ться
радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день.
Майнуло над степом вiяло свiтляне, перемiщаючись у просторi,- чи
кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з "Чабана" пiсля
перевiрки соцзмагання поверта ться мати з робiтниками додому? При самiй
згадцi про матiр душа Вiталикова налива ться болем. Прийде вона додому, а
сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн непрощенне
завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява малю ©© розбитою горем,
зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею вiн, ©© надiя, ©© опора.
Будуть розшуки, буде тривога, але хто догада ться шукати ©х тут, на цьому
iржавому обдертому суднi, що бовванi серед моря уже тiльки як льотчицька
мiшень!
Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiва степ. Десь i зараз далеко з
берега нiби чу ться пiсня - нi, тiльки вчува ться. Коники сюркочуть - нi,
тiльки обман слуху... Тiнь вiд судна темнi на водi, а море темним
полиском мерехтить безкрайньо, як мерехтiло воно колись Магеллановi i
Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались i тобi, але тво судно
нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан, живий, вiчний
океан, хлюпа в борти, б' в пiднiжжя цi © сталево© безжитт во© скелi,
наганя думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть
вiдвернути його... Нi, так можна дiйти до божевiлля! Невже все? Отак
безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними, а тепер що:
океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець? Оце повне життя, молодостi,
повне краси й любовi дiвоче тiло буде повiльно зсушене голодом-спрагою?
Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихiд. Треба боротись. Боротись -
цього вчила його мати, вчили в школi, це чув вiн безлiч разiв, про це
стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям самого становища,
самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн знав, що йому треба
вбити ворога,- з ним борись... А тут хто твiй ворог? Море? Небо? Ота
зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що , що вчора ще
було радiстю, красою, життям, зараз мовби готу тобi муку i смерть.
Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись двигуни? Може, ©х
якось можна запустити, зрушити ними всю цю махину з мiсця? Вдень вiн
спуститься й туди, в машинне вiддiлення, все обстежить, обнишпорить. А
поки що тiльки й б'ються на цьому сталевому гiгантi оцi ©хнi дво
невтомних, стукотливих у грудях сердець...
Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на ньому по морю
цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях
це судно, одягнуте у важку непробiйну сталь. Вдень i вночi вистоювали
вахту молодi хлопцi по сво©х мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги,
а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi лилися
матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть, вантажать на
платформи й вiдправляють на металургiйнi заводи, щоб з цього металу
народилися трактори, комбайни, рiзнi розумнi й гарнi машини... Деякi
радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельно© радiорубки, i
вони йому були дуже до речi, коли збирав свiй любительський передавач.
Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi розлетiвся, запоганений
Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу,
запропонував заре струватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже, i в
областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там, по
той бiк роковано© межi, зостались його запеленгованi пустощi, улюблена
робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста,
поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова
дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме
щастя сво поставив пiд такий удар... День починався смiхом, летом,
поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки удачу, обом заваблювали душу
свiтлi простори, сонце, син роздолля...
А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй огляда зараз себе,
обдуму знову i знову, як це ско©лось i як закiнчиться. Невже це i все, що
вiн встиг у життi? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане
залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi, хiба
що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi тво©
кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутн без тебе, а ти,
хлопче, куди ти звiдси помандру ш? Помандру те, помандру те,- нiби
нашiптував йому злий якийсь голос,- i ти, й твоя Тоня, i нiколи не
вiдродитесь, не повернетесь до ваших степiв сонячних, до магiстральних
каналiв, що ©х там будують, до виноградникiв, що там зеленiють... Будуть
атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi, але
то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що вона велетень,
бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над грозами,
над стихiями, все небо буде ©й пiдвладне,- з блискавицями, з дощами, з
нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй волi,
руховi людсько© руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного
брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд сво © Тонi
удар... Вiн чу , як вона диха , як поворухнулася.
- Зоряно як.- Тоня пiдвелася, сiла, пiдiбгавши ноги.Я довго спала?
Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш?
- Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти.
- Що ти вигаду ш? - Тоня взяла його руку.- За що? Це я дурна, що тебе
не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно?
Вiдчувши, що хлопець дрижить у сво©й майцi, вона притулилась до нього,
пригорнула, щоб зiгрiти:
- Тулись до мене, тулись.
- Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь "кон-тiкi",- глухо сказав
Вiталiй.- Але ж нiякого дерева тут, сама сталь.
- Якби хоч вода була,- мовила Тоня згодом.- А то й нiч холодна, а
пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може
витримати без ©жi, нiж без води?
- Ми питимемо морську.
- © не можна ж. Нашi тато, як розвеселяться, все люблять про того
чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та хотiв воли напо©ти.
Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. "Он ти
яке! - вигукнув чумак до моря.- Тому тебе багато й , що тебе нiхто не
п' ! "
- А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна.
- Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати,- мовила на це Тоня.-А
пригаду ш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела?
Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати тi ключi-джерельця на
березi Днiпра, де було колись село Ключове i де ©х ще й зараз сотнi б' з
вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та платанiв. Села Ключового нема
вже, натомiсть мiсто Нова Каховка, а ключi зосталися, живуть,
виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто -
тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться водичка!
Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiда , i вже ти п' ш воду
таку свiжу, прозору та чисту, що недаром про не© кажуть: як сльоза.
Височать тут платани могутнi, що кора на них - неначе атлас, i з-пiд
корiння ©хнього теж пробиваються джерельця, а один струмiнчик витiка
просто з дупла старо© верби при землi i весело дзюркоче по камiнчиках у
Днiпро... З нього, з цього струмочка, вони й пили разом з молодими
кубинцями - студентами Каховського технiкуму механiзацi© сiльського
господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового, вони жили i вчились у
Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого клiмату, все мерзли, а
потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався - Днiпро для них був
i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були прощатися з Днiпром
перед поверненням на батькiвщину. Тоня не втерпiла, зачепила ©хн
товариство :
- Укра©на подоба ться?
- О! - Вигук захоплення був ©й у вiдповiдь. Це вже вони по©хали додому,
повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро, про вiковi платани
каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють, яворяться джерела i
стiкають прозоро в Днiпро...
Немовби то було десь на iншiй планетi - i випускний вечiр з врученням
атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога на Каховку. Був
той свiт широкий, розливистий, повен надiй, повен життя, а тепер ось
кинуло ©х на цей острiв смутку й розпуки, нiби на галеру прикувало,
залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло ©х i не занести сюди,
та й саме це судно-брухт давно могло бути розпиляне на шматки десь у
Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсi© величезний крейсер,
що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi, а тодi ще на
меншi, на такi, щоб ©х можна було вкинути в домну. Податливо, мов шматок
мила, краялась на ©хнiх очах грубезна корабельна сталь. Потужнi крани
пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт, перекидали його на
берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах
всюди висiли по бортах та робили сво , струменi свiтла вiд них так i
бризкали, i борти переставали бути бортами, i ватерлiнiя горiла пiд
струменями палаючого кисню!...
- Ляж, Вiтальчику, та поспи,- з ласкою в голосi мовила Тоня,
пригрiваючи свого невдаху морехода.- Може, хоч увi снi що-небудь надума ш.
Таке в нiй нiжне, голубляче почуття з'явилось до нього, як бува ,
мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний,
у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився, схилився ©й на руки, i
ласка до нього росте, i це почуття до нього грi i ©© саму. Якби ж можна
отак, щоб приколихати його, а прокинеться - вже ночi нема, i залiза цього
нема, i замiсть моря, що оточу ©х, вже степ навкруги, сповнений краси i
вiльготи... Шукатимуть ©х - це напевне, на весь радгосп здiймуть веремiю,
але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догада ться? Ох,
перепаде ©й гирлиги вiд батька - вiн ©© висвятить, як найде! Батiг би йому
зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою доню по жижках! Тато,
мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може, навiть i
погляда в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догаду ться,
куди занесло його дзигу, баламутку, його куйовдю. Закричати, заволати б
оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадцi про
батька, про його запальнiсть та гостру, гоноровиту вдачу. Який вiн
безстрашний та веселий ста , коли вип' чарку, як усiх критику , не
супереч тодi йому, все викаже пiсля довго© чабансько© мовчанки... А в душi
його щось поетичне. Згадуються ©й i пiснi його напiдпитку, i посадженi
зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький
кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари. "Тiло зсиха ться, а
дух бунту ",- так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн i , ©©
тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та
сестрою? Невже не бути ©й бiльше бiля вогника в пiонертаборi, де вона
залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила, забейкана
прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на сво безголiв'я...
Уявля , як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них
на кошару, накинеться на батька: "Де дочка? Це вона мого сина
занапастила!" А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн не з тих, щоб
терпiти, коли посягають на його чи доччину честь.
Буде, буде й там горя... По©хали купатись i втонули - ось що про них
подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю по©хали
колективно з Центрально© до моря купатись,- на Третiй вiддiлок по©хали,
там найкращий пляж, i один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув.
Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його вже у
вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав - обличчя нема, очей нема
- чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали. "Шурко",-
було витатуйовано там...
А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в не© на колiнах. Хай
вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi що-небудь придума , вона в нього
вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в каючок. Мабуть, з цi ©
вiри в нього, в його здiбностi й зародилось ще в школi ©© почуття до
Вiталика. Для не©, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн
швидко все схоплював, який розум у нього чiпкий та бистрий, в труднi
хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск його
думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось
незвичайне, це ж iз таких скромняг виростають тi, що стають потiм
вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в
цiй скрутi вiн став ще дорожчий для не©, нiжнiсть до нього росла, гаряче
почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти його
для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг би здiйснити, винайти,
вiдкрити! В сво©х мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то в отих
зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже прокладав дороги
до iнших планет...
Тоня не може пробачити собi, що так мучила його рiзними витiвками,
комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця не
раз,- диму ж без вогню не бува !.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав
©© додому i навiть трiшки подобався ©й. Смiшний! Прощаючись, вiн щоразу
весело казав:
- Iду служити!
I вчитель фiзкультури теж ©й подобався трiшки, i льотчик Сiробаба,
особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки, зовсiм не так
вони ©й подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв, бо
говорив про сержанта без злостi i насмiшкувато, радив Тонi, щоб вона
нарвала сво му колишньому кавалеровi стручкiв iз сафори-дерева в
парку,тими стручками хай тiльки терне, мовляв, по чоботях, то вони аж
горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть...
Котра зараз година? Чи скоро почне свiтати? Зоряний степ розкинувся
угорi. Великий Вiз повернувся, завис. Гроном Волосожар сто©ть незвично
високо i незвично блискучий - чи то йому нiч степова яскравостi дода ? А
через усе небо, просто над судном, пролiг зоряний Чумацький Шлях. Все
бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще
одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не бачила
зiрки тако© величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера? Чи iнша яка
планета? Десь у захiднiй частинi неба, зда ться, лiтак гуде. Тоня
прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на дуже великiй висотi, бо
ледь чути його десь аж мiж зiрками Чумацького Шляху... Дужче та дужче
стугонить небо, i вся нiч, i море мовби прислухаються до того далекого
стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та дружна
компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн за©здив, спливають на думку
Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по сво му завданню, упевнено, дужо,
стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах...
Розбуджений гуркотом лiтака, схопився на ноги Вiталiй i, ще не
прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню:
- Ховайсь!
Вiн штовхнув ©© в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно
було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор... Тоня не розумiла, що
його так наполохало спросоння.
- Чого ти, Вiталику?
Вiн мовчав. Чути було, як вiн схвильовано диха в темрявi. Тоня
подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував
нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо знав бiльше, нiж Тоня,
припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову стукала
й стукала думка: "Ми - цiль! Ми - мiшень! Нас летять бомбити! Нас
бомбитимуть!"
Небо - все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись десь iз
далеких аеродромiв, на рiвнi зiрок iдуть могутнi машини, гiганти
стратегiчно© авiацi©.
Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над затокою,
бо й сама ця затока тiльки часткою полiгона, його водяною дiльницею, а
судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати.
Вже бомбили, i ще бомбитимуть - бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не
буде виконана вся вiйськова програма!..
- Де ж вiн?
Тоня, притулившись до Вiталика, теж визира в iлюмiнатор.
Стугонiння-гуркiт даленi , тане у високостi. Тихе ста небо.
Наелектризованi обо , вони вибираються iз сво © схованки i знову бачать
над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно бринить ©м той
невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що пiшли й пiшли, даленiючи в
зорянiй курявi Чумацького Шляху.
Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще. Потiм
все вщухло, виповнилась тишею нiч.
Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба, до його зоряних
глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу почина загрозливо
стугонiти. "I це так триватиме весь час? Це ми весь час так житимем тут,
на цьому iржавому ковчезi?" - з тривогою думав вiн, поглядаючи на Тоню,
теж присмучену якимись догадками. А Тонi чомусь згадалися в цей час
братовi слова про те, що важко бомбити море в зоряну нiч... Та ще
згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули льотчики
фронтовi: полетять - i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у
зоряних висотах, живуть...
Решта ночi минула спокiйно.
Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над свiтом
поступово виднiша , зiрки тануть в попелястому небi. Це був той раннiй
час, коли в степу так гарно, коли чабани випускають овець iз кошар i
зорюють, тобто ведуть ©х попаски степом ще при свiтлi зорi; це найкращий
час для чабана - вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах i
слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвоню тронка... Так лунко-лунко
навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба iз ферми в
степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно в гарбу. Там
спокiй, лад, ще один трудовий день почина ться. Чабани, зiйшовшись,
спокiйно будуть перемовлятись про нiчну роботу льотчикiв, що мов
громовержцi гуркотiли над полiгоном.
Схiд розжеврю ться, море свiтлiша , ось-ось сонце зiйде... Серед вiчно
живих мерехтливих хвиль моря тiльки судно ©хн з покривленими щоглами
стигне в непорушностi. В глибинi степу, десь аж пiд небосхилом, ледь
темнi цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна за
його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен - нiчого не розрiзниш,
усе так злилось, як у маревi, так далеко.
- Вiталику, скiльки, по-тво му, буде туди?
- Та стiльки ж, як i вчора було...
Вiн усмiха ться скупо, кра м рота, а глянувши на не©, аж трохи нiяковi
i одразу якось гарнiша з лиця. Ще в школi дiвчата помiчали, що вiн
гарнiша , коли дивиться на Тоню.
В задумi вже схилився хлопець на поруччя борту, i йому снуються в
головi рiзнi проекти, згаду ться капiтан Дорошенко - як би вiн в такiй
ситуацi© повiвся? ж люди, що не занепадають духом, не втрачають
самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись - в цьому
тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробу викресати вогню, добуде для
Тонi забортово© води...
- Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду.
- То галагас.
Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк
мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойду ться на водi. Вода i
птах мовби заспокоювали. Не хотiлося думати в цi хвилини про жахiття
невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне стугонiння неба, бо
зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса.
Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже, ©х п'янило,
здалося ©м, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали, омиваючи
його борти, i котились далi, а судно стояло на мiсцi. Рухалась планета,
рухалось сонце в небi, рухались води сво©ми вiчними валами, а воно стояло
мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне.
Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще дужче п'янитиме
©х, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них сво©м
iржавим вогнем. Потiм знову зайде нiч, десь за тисячi верст льотчики
надiватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до сво©х
бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне море бомбити
важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на сво му
залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов
останнi дiти землi, мов сироти людства.



X. ТУТ БАГАТО НЕБА

- Здорово ж тобi таланить, Миколо,- хлюпаючись бiля умивальника, каже
Брага-бульдозерист до Миколи гипти, що, голий до пояса, теж клаца тут
краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки.
- В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу?
- Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посила
сьогоднi iз скрепером на другий об' кт, аж у Тарасiвку...
- Ну й що?
- По©деш i по©деш собi спiваючи, а опiсля виявиться, що твiй скрепер
якраз потрiбен нам тут. I ти поверта шся. Прогулянка на пiвста кiлометрiв
у буднiй день. Не кожному ж випада такий дурняк.
- А менi що! - блиска гипта молодими бiлими зубами.- Перегiн
упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили.
- Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
- Ма те на увазi "налiво"? - регоче гипта.
- Ох ти ж i догадливий, ох i цигансько© ж ти вдачi хлопець! Глину маю
на увазi, ту, що ©© дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме
хати мажуть...
- Глиною торгувати - цього я ще не пробував. Це може бути цiкаво,-
смачно примовля гипта.- Тiльки ж чи самi ви потiм не вiзьмете мене за
душу як голова товариського суду?
Брага його мовби не чу , дораджу далi:
- Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi буде, що
мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiдда . А це ж неабиякi, а первороднi
кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити...
- Я цього й не знав!
- Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на планетi
вистачить...
- Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло проверну,шахраювате осмiха ться
гипта.- i постараюся не впiйматись нi обехеесiвцям, нi рiдному сво му
начальству. Бо самi ж ви тодi влашту те над гиптою товариське судилище
пiд гаслом: "Ганьба лiваку!" А хiба ж я винен, що я з природи лiвак?
- Ти не лiвак.
- А хто: гвинтик?
- Колись були гвинтики...
- Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал...