Страница:
ввiчливiсть. А коли з видачi одержують обiд, тiтка Катерина просто в вiчi
зауважу всiй компанi©, особливо безштанному студентовi та жiнкам, що
безсоромно повиставляли сво© напiвоблiзлi ластуватi плечi:
- Прийдете вдруге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж.
Бульдозеристи з крайного столу делiкатно звiльняють мiсця
жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i облазять, мов
на ящiрках, начальниковi розкопок, лiтньому чоловiковi, жилавому,
худорбастому, наче вiн недо©да , теж дали мiсце, не найшлося мiсця тiльки
для студента, хай посто©ть, щоб не був такий розумний, прийшов мiж люди
безштаньком, та ще й покиву на ©хнiй напис над вiконцем.
- Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипа ш земельку з мiсця на мiсц
е, да ш куби згiдно з встановленою нормою, i невдогад тобi, що воно
виходить он що. Тiльки б не попався який-небудь недбало з запасом
байдужостi в
- Що ж ви сьогоднi розкопали? - запиту Брага старшого археолога, якого
вважа чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор.
- Та нiчого особливого,- без ентузiазму вiдповiда той, i сухе,
впалощоке обличчя його з землистими налитими мiшками пiд очима набира
пiсного виразу... .
- А ми все ждемо,- не вiдста Брага. - Ждемо, що ви що-небудь
вiдкри те, розгада те якусь тайну...
- Може, золота бочку викопа те,- весело кида через стiл Барильченко.
- м бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкида Супрун.-
Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки.
- Якi племена тут жили до нас - ось що хотiлось би з'ясувати,-
роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто?
- I кiмерiйцi жили,- уточню професор.- Сучасники Гомера.
Брагу це аж обрадувало:
- Чу ш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався до
професора: - А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи
якi-небудь слiди цього у розкопках?
- Це слiдiв не лиша ,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна
з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у не© був грудний, глибокий, i вона
навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий.
- Дотлiва , значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про сво .- А
що ж нетлiнне? Як по-вашому? Що залиша слiд? (Видно, йому був дуже
потрiбен отой самий слiд!)
- Найперше робота отака, як ваша, лиша слiд,- мовив розважливо
професор.
-Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипа ш земельку з мiсця на мiсце, да ш куби згiдно з встановленою
нормою i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки не попався
який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил, такий,
оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам на Iнгулецькiй
системi: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальнiй мережi
кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало ©х, i вода
бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не
буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Нi кураю, нi
бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
- В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, тако© безладi,докида Куцевол,- щоб
пального по двi години ждати...
- Не було в них i такого,- пiдняв голову Фiсунов,щоб бульдозери
використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь на
базi!
- А вся ця нерозпорядливiсть вiд чого? - люто витрiща ться
Барильченко.- Дума те, вiд нестачi ума? Вiд риб'ячого серця - ось вiд
чого!
Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi,
що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати i, зiщулившись, приймав
бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить.
Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть ще забути
вранiшнього простою i тому незрушно сидять усi: сидить Куцевол, Брага
сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. дять, а дехто вже й покурю , i нiби й
не бачить виконроба, як вiн убого прилаштову ться поруч iз студентом
осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощу миску на колiнах. Оце ж тобi,
виконробе, за твою нерозпорядливiсть та байдужiсть до дiла, якою ти
сьогоднi образив увесь колектив!..
- Кому можна позаздрити, так це гиптi,- пiдводиться iз-за столу
Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер пшеницi
на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим Семи Колодязям, а
нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi на рiк -чи це ж не
ганьба? - апелю вiн до професора.- Працював би я, скажiмо, десь
екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там
вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж
не насмiшка?
- А вам щоб на повний курортний сезон? -ущипливо пита студент,
зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетично© будови постатi бульдозериста.-
Щоб здоров'ячко пiдремонтувати?
- На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i
голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя праця була
принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив ©© нижче, нiж вона того варта.
- Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов.
Один по одному механiзатори залишають столи, iдуть до звалених у
затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють.
Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких
йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
- Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн
на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк за працю - вам i не
снилось. Робiтник вiн, i честь робiтнича йому, голубе, дорога... А
пiдлiкуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани
партизанськi вiдкриваються в ногах.
- Пробачте, я не знав.
- Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив!
- Не знав i цього.
- А знайте! - I вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним
вiкно видачi.
Невдовзi тiтка Катерина з'явля ться пiд навiсом з мискою супу, пiдсiда
до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи сво©ми
попаленими хребтуватими спинами.
- Не вiрте йому, дiвчата, що вiн ото знов про довгий карбованець
молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i що тому калимщиковi
гиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн хапуг та лiвакiв, такi,
каже, тiльки ганьблять нашу степову гвардiю... Честь людини, каже, в
трудi, i нiде iнде ©© не шукай...
В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене, а
очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на
каналi, Брага не раз про не© розповiдав товаришам вечорами, i вона з його
слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту
пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з
дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не ви©хав зустрiчати, то всi аж
отетерiли: оце вiн про цю злюку ©м таке спiвав, оце ©© розмалював такими
словами. Потiм звикли до ©© рiзко© вдачi, до мумiйно-сухого ©© обличчя без
посмiшки, i лише коли вона зрiдка усмiхалася до свого партизана, коли
крiзь оту ©© сердиту темну iконнiсть на мить пробивалась мимовiльна
усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не так уже
Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу...
- Бач, як обгорiла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Лiну, ©©
прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це
нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi... Тiльки
худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не на©да шся? Може,
добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка.
- Я така й була,- посмiхаючись, шарi ться Лiна.
- Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи професор, що досi
кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту.
- Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь...
Але ж як i розсердиш...
- Правдомовець вiн.
- Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже, каже, мовчатиму. А
потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi механiзатори
головою товариського суду його обрали,- ставши ще привiтнiшою до всiх,
розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в по©здцi,
майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович йому: е,
нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може, й сво©м судом людей
поряту мо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати, а не
мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi
працюють!
Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти.
- Ну, а то ж правда, що вашi люди начебто великий глек iз пшеницею
викопали? - допиту ться тiтка Катерина навздогiн.-Левко Iванович якось
розказував, коли ми з ним дiтей провiдати по©хали: таке, каже, пшеничне
зерно викопали, що вдесятеро бiльше за теперiшн . Кожна зернина
розмiром... ну, як волоський горiх!
- То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.-
Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людсько© фантазi©.
- Хто зна , може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,- серйозно
заперечив професор.- I ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять
землю на суцiльний атомний шлак...
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть сво©
рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина, зоставшись у
затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться ©м услiд, на ©хнi
освiтленi сонцем постатi, на яких вiтер так i ганя легенькi ситцевi
платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в
забо©, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович сво©м огрядним
тiлом втиску ться в кабiну, а той парубчак Осадчий горла до нього iз
свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст:
- Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi! Тепер менi ясно! Ясно,
чому так жада моя кров синяви егейсько© та бiломармурових еллiнських
островiв!
Зараз ото галасу , витанцьову на гусеницi, а настане вечiр, причвала
наш Кузьма до вагончика, як побитий, спiшений та знiчений, зупиниться
перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись ©хати з дружиною
в село до синiв. Голиться Левко Iванович та мугиче, як пiсеньку, слова
поета, що вичитав ©х десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий
мотив: "Лиш правда вiчна, а то все трава..." Проведе бритвою, намилить
щоку i знову ще голоснiш:
"...а то все трава... а то все трава!.."
- Левку Iвановичу! - нарештi зважу ться перебити його Кузьма.- Знову з
мо©м щось... Ледве з забою вибрався.
- Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт?
- Не знаю,- ледве вiдтягу голос Кузьма, а очi ховають нiяковiсть пiд
густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки.
- I що ж тепер буде? - Доголюючись, бригадир витягу шию перед
дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiша мо носи, хай трохи
повисять, чи як?
Тiтка Катерина, збагнувши, чим все це загрожу , спiшить нагадати
чоловiковi:
- Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати!
- Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись.
- Обшкрябуйся швидше та ©дьмо!
- Спершу глянемо, що там у нього,- складаючи бритву, каже Левко
Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, руша з Кузьмою до танка, де
вже збилися чередою кiлька бульдозерiв у чеканнi, доки звiльниться
припасований на танковi кран. (Надвечiр бiля танка щоразу завiзно,
впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i ©й аж на
цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк, скинувши
чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплю на себе робоче i
лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звiдти, хлопець
йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчу , бо пiд бульдозером уже
темно. Зiтхнувши, Бражиха сумовито-присмирнiло скаржиться дiвчатам, що
замрiялись на порозi вагончика :
- Тепер на цiлу нiч.
Всю тяжкiсть чоловiково© роботи вона вхоплю навiть не тодi, коли вiн
працю , рушить землю, горне та верга iз забо©в на дамбу, а ще бiльше
тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й почина вовтузитись бiля
нього або, як зараз, допомага ремонтувати комусь iз сво©х товаришiв. Коли
взявся, то вже його не вiдiрвеш, до пiзньо© ночi звiдти не вiдкличеш,
прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло сво зробив. Вона
зна чоловiкову роботу, зна , як дiста ться йому в сирi холоднi зими,- дощ
сiче чи хурделиця б' , а йому йти, сто©ш збоку, i то тебе аж морозить, як
у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж бере, обмацу
залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабiнi
протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить -
професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде над
кра м, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi
серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить.
- Цi © весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,-
чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши поруч
з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день, що потiм не
вiдми шся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата,
нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона.
При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку гипта,
баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть,
безтурботно вечеря в чайнiй i злодiйкувато гра до когось сво©ми веселими
очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього охочий, i вже його
вхопили дружинники, чи в дорозi, може, десь гуркоче степом, везучи ©й
повен шестикубовий кiвш абрикос,- всмiхнулась вона цьому гиптиному
жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з краю в край
висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин
галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по цiй зорянiй
трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в
давнину з усi © Укра©ни йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю
на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись тво©
пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не раз, бувало,
©х тут косила чума, очi ще з живих випивало гайвороння. Крiзь столiття,
крiзь чуму, крiзь пожежi проляга цей шлях, шлях мужнiх трударiв, шлях
невольникiв та невольниць, що ©х iз скрученими руками, в арканi полоном
гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом сво © кiнноти будили
цей край... Скiльки кровi та слiз ввiбрала ця багатостраждальна дорога
земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася в темному дзеркалi неба
нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп,
через Турецький вал, через бойовище правiчне. Через стрiли татарськi,
iржавi патрони англiйськi, через тлiн загиблих революцiйних бiйцiв...
Минають вiки, волею людей змiню ться географiя степу, iншими люди стають,
i вiтри, i трави, зоста ться незмiнною тiльки оця безмiрна широчiнь
степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорi . А втiм, вiдомо вже,
що зазнають змiн i зорi, i сонце, так само, як i люди. Та чи кожен
пiдда ться змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi вимрiйки
це, що гипту можна зробити iнакшим, що вiн може стати зовсiм, зовсiм
бездоганним? Все це так складно, дума Лiна, так нелегко добутись до
основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе
степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть i душам людським,
душевну вiдраду? I чи очистить, зми вiн отой накип та бруд, якого ще
всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не да ться, за це
поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привiз
виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: "Ми не тiльки
бульдозеристи, ми сантехнiки нашо© доби! Такими нас запишiть. Боротьба
проти кураю життя - наша друга професiя, а у вашiй свiдомостi цього не
зазначено!.."
- Ждуть сини, ждуть соколи,- примовля в темрявi тiтка Катерина.
Василинка заспокою :
- Нiчого з ними не станеться.
- Стривай, сама станеш матiр'ю, яко© тодi заспiва ш. Хлопець - вiн
хлопець i . Все його до залiза тягне. На тiм тижнi Толя прибiга з
городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула :
мiна! Тут же в землi гидоти цi © - де не копни, там i натрапиш...
Зоряно, тихо в просторi. Десь далеко на радгоспних полях рiвно,
по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змельку переносна лампа,
там ще вовтузня бiля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосiв,
стукотняву. Лiна дослуха ться в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що
солдатами були. Що трудягами стали. Що руки ©х звичнi до важелiв. До
кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них не тихе. По будовах. По
дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У свято в домiно
рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо.
- Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до свого
дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку пiдтоплю , води
просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося
серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а
вiн, видно, з холодною душею сво дiло робив. Аби збутись. А тепер вся
Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми з Левком
Iвановичем i будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике
болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж -
хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами добру половину тих
плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й досi обсаджують
язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде, хвиля берег обвалю ,
землю рушить i рушить, не зна ш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка
з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться, поки води
там зачерпне...
- Але ж ми воду для нашого каналу якраз iз Каховського моря берем,-
нагадала Василинка.
- Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп
до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не
бува , хiба ж так керують? - каже Бражиха, i в голосi ©© клекоче
невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi начальниковi
БМУ кожного разу, як тiльки вiн з'явля ться, Бражиха не мина нагоди
накинутись на нього iз скаргами на безквартир'я, на злигоднi кочового
життя та на те, що дiти ©© вже вчаться в четвертiй школi...
- Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, ста навшпиньки,
потяга ться.
- Ви йдiть спiть, а я ще почекаю свого... Дiвчата залишають ©©, i
Бражиха ще довго пiсля того сидить, самотньо вдивляючись в небесний
зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я...
Жде Бражиха. I вона таки дiждеться, коли, кiнчивши роботу, з
полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада, i вона почу , як
жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись до вагончикiв, i веселий
голос Левка Iвановича почу , звернений до когось:
- А вони ж думали, як магiстральний буду ться... I вдень буду ться, i
вночi!
Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще цигарок
не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i свiтло вдарило, i
замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату гиптин голос пролунав:
- Де виконроб? Подайте менi його сюди!
- Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi?
- Ви мене образили тяжко!
- Чим?
- Не зна те чим? Перегiн пустий!
- Неув'язка вийшла.
- В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того живу, щоб порожняком
ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять
кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви!
- Буде заплачено,- пробубонiло з будки.
- Не хочу й плати дурно©! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось
iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi цей холостий день!
Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть!
На крик та галас гиптин дiвчата з'явились у дверях вагончика. Тiльки
тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не сталось, Лiна вiдчула, що
душа ©© стала на мiсце i спатиме вона спокiйно.
А гипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело
розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив... - ©ду
степом, аж гульк - бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на
нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю налитi, наче в якогось
самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував, правда,
виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би -
чи рятувати!..
Регiт розляга ться по табору, а потiм вiн ущухне, табiр окута ться
сном, чути буде тiльки сюркотання коникiв у зоряних просторах тепло©
степово© ночi.
А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до Кургана,
i вже не жiнки-археологи нiжними пальчиками дошукуються в ньому
черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами, розрiвнюють,
розгортають. Працю ш i тiльки диву шся, хто цей курган насипав i чим його
насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнiм вояцьким
звича м, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiза ться в землю Кузьма Осадчий,
тим виразнiше ста видно йому, що курган цей, мов книга, складений
сторiнками-пластiвнями: шар землi, а пiд ним шар перецвiло© трави
морсько©, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настелено© кимось
трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори, що
в них зерно зберiга ться предковiчне, пшениця з такого колосся, що кожна
зернина в ньому як грецький горiх?
Розрiвняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться
каваль рами, i далi пiшли в степи перекопськi.
Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця на планетi, де
тiло землi було б так густо начинене металом вiйни, де стрiлки компасiв
так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут
попереду будiвникiв сапери, виймаючи з землi проiржавiлi мiни, важкi
авiабомби та цiлi звалища артилерiйських снарядiв, що, мов гадюки в
гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами. Сапери з вудлищами
мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними
й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти
до рук сво© вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цi © загадково©
землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках,
iз мiношукачами в руках.
Одначе не на всю глибiнь, видно, чують цю землю чутливi пристро©,
пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранцi,
коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд його бульдозером
скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на землю,
з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi, а до нього вже квапливо
крокував бригадир та iншi бульдозеристи.
- Що тут у тебе знову? - гукнув Брага, та, зазирнувши пiд гусеницю,
враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси.
По праву колишнього пiдривника, зостався на мiсцi пригоди Брага, та
зостався з ним ще й Куцевол, який у вiйну був сапером, розмiновував
Вiдень, де й зараз нiбито ще не злиняли на стiнах написи: "Розмiнував
Куцевол".
Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв, а поки що
мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй дiльницi робiт - тиша та
цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзно© Кузьмино© знахiдки, бiля чорно©, як
осмалена свинюка, авiабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там
чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм Брага, забравшись в
кабiну, обережно, як тiльки вiн умi , зда Кузьминого робота назад, а ще
невдовзi бомба вже сто©ть вивернута й поставлена сторчма, i бiля не©
сто©ть спокiйний Куцевол. За правилом сапера вiн мусить обгородити це
мiсце, позначити - не пiдходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нiчого
iншого пiд рукою, вiн скида свiй засмальцьований, зашмульганий картуз i
надiва його зверху на бомбу, надiв, мов на снiгову бабу, та ще й
придавив, нiби на очi насунув, i бомба стала одразу смiшною в його
картузi, стала схожою на городн опудало!
В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не можна, Куцевол
почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши
бомбу, вперед, розробляти трасу далi.
Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабiн i
реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в
зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк пiсля цього
не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався до того,
що робилось внизу, i йому часом вчувався в землi пiд гусеницями
загрозливий металевий скрегiт.
Команда пiдривникiв прибула в надобiдiшнiй час. Разом з Брагою та
Куцеволом вони витягли бомбу i повезли ©© в степ, звiдки невдовзi пролунав
вибух i хмара знялась, схожа на вихор степово© куряви. Дiвчата, мов
занiмiлi, стояли з сво©ми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в
степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни.
День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ
©х оточу , океаном сонця розлива ться попереду, але i з тi © свiтло©
далечi до будiвникiв час вiд часу долинають глухi удари вибухiв, що
заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i всiх бульдозеристiв на
мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо вiдомо ©м, що то
навстрiч лунають вибухи в степах впаторiйських, де вiдкритим способом
добувають на кар' рах будiвельний камiнь-черепашник. На тисячi гектарiв,
на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi каменоломнi, над
якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара вста - тiльки не
атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають, знiмають, а пiд ним
вiдкрива ться пласт морського золотистого каменю, залишок доiсторичних
морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь на будови по
степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi споруди
каналу, де, з часом постарiвши, цей камiнь з жовто-золотистого стане
темно-сiрим, схожим на той давнiй, нетлiнний, що з нього були колись
зауважу всiй компанi©, особливо безштанному студентовi та жiнкам, що
безсоромно повиставляли сво© напiвоблiзлi ластуватi плечi:
- Прийдете вдруге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж.
Бульдозеристи з крайного столу делiкатно звiльняють мiсця
жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i облазять, мов
на ящiрках, начальниковi розкопок, лiтньому чоловiковi, жилавому,
худорбастому, наче вiн недо©да , теж дали мiсце, не найшлося мiсця тiльки
для студента, хай посто©ть, щоб не був такий розумний, прийшов мiж люди
безштаньком, та ще й покиву на ©хнiй напис над вiконцем.
- Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипа ш земельку з мiсця на мiсц
е, да ш куби згiдно з встановленою нормою, i невдогад тобi, що воно
виходить он що. Тiльки б не попався який-небудь недбало з запасом
байдужостi в
- Що ж ви сьогоднi розкопали? - запиту Брага старшого археолога, якого
вважа чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор.
- Та нiчого особливого,- без ентузiазму вiдповiда той, i сухе,
впалощоке обличчя його з землистими налитими мiшками пiд очима набира
пiсного виразу... .
- А ми все ждемо,- не вiдста Брага. - Ждемо, що ви що-небудь
вiдкри те, розгада те якусь тайну...
- Може, золота бочку викопа те,- весело кида через стiл Барильченко.
- м бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкида Супрун.-
Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки.
- Якi племена тут жили до нас - ось що хотiлось би з'ясувати,-
роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто?
- I кiмерiйцi жили,- уточню професор.- Сучасники Гомера.
Брагу це аж обрадувало:
- Чу ш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався до
професора: - А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи
якi-небудь слiди цього у розкопках?
- Це слiдiв не лиша ,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна
з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у не© був грудний, глибокий, i вона
навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий.
- Дотлiва , значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про сво .- А
що ж нетлiнне? Як по-вашому? Що залиша слiд? (Видно, йому був дуже
потрiбен отой самий слiд!)
- Найперше робота отака, як ваша, лиша слiд,- мовив розважливо
професор.
-Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця Левко Iванович.- А то
пересипа ш земельку з мiсця на мiсце, да ш куби згiдно з встановленою
нормою i невдогад тобi, що воно виходить он що. Тiльки не попався
який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил, такий,
оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам на Iнгулецькiй
системi: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальнiй мережi
кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало ©х, i вода
бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не
буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Нi кураю, нi
бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
- В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, тако© безладi,докида Куцевол,- щоб
пального по двi години ждати...
- Не було в них i такого,- пiдняв голову Фiсунов,щоб бульдозери
використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь на
базi!
- А вся ця нерозпорядливiсть вiд чого? - люто витрiща ться
Барильченко.- Дума те, вiд нестачi ума? Вiд риб'ячого серця - ось вiд
чого!
Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi,
що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати i, зiщулившись, приймав
бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить.
Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть ще забути
вранiшнього простою i тому незрушно сидять усi: сидить Куцевол, Брага
сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. дять, а дехто вже й покурю , i нiби й
не бачить виконроба, як вiн убого прилаштову ться поруч iз студентом
осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощу миску на колiнах. Оце ж тобi,
виконробе, за твою нерозпорядливiсть та байдужiсть до дiла, якою ти
сьогоднi образив увесь колектив!..
- Кому можна позаздрити, так це гиптi,- пiдводиться iз-за столу
Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер пшеницi
на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим Семи Колодязям, а
нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi на рiк -чи це ж не
ганьба? - апелю вiн до професора.- Працював би я, скажiмо, десь
екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там
вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж
не насмiшка?
- А вам щоб на повний курортний сезон? -ущипливо пита студент,
зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетично© будови постатi бульдозериста.-
Щоб здоров'ячко пiдремонтувати?
- На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i
голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя праця була
принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив ©© нижче, нiж вона того варта.
- Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов.
Один по одному механiзатори залишають столи, iдуть до звалених у
затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють.
Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких
йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
- Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн
на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк за працю - вам i не
снилось. Робiтник вiн, i честь робiтнича йому, голубе, дорога... А
пiдлiкуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани
партизанськi вiдкриваються в ногах.
- Пробачте, я не знав.
- Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив!
- Не знав i цього.
- А знайте! - I вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним
вiкно видачi.
Невдовзi тiтка Катерина з'явля ться пiд навiсом з мискою супу, пiдсiда
до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи сво©ми
попаленими хребтуватими спинами.
- Не вiрте йому, дiвчата, що вiн ото знов про довгий карбованець
молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i що тому калимщиковi
гиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн хапуг та лiвакiв, такi,
каже, тiльки ганьблять нашу степову гвардiю... Честь людини, каже, в
трудi, i нiде iнде ©© не шукай...
В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене, а
очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на
каналi, Брага не раз про не© розповiдав товаришам вечорами, i вона з його
слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту
пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з
дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не ви©хав зустрiчати, то всi аж
отетерiли: оце вiн про цю злюку ©м таке спiвав, оце ©© розмалював такими
словами. Потiм звикли до ©© рiзко© вдачi, до мумiйно-сухого ©© обличчя без
посмiшки, i лише коли вона зрiдка усмiхалася до свого партизана, коли
крiзь оту ©© сердиту темну iконнiсть на мить пробивалась мимовiльна
усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не так уже
Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу...
- Бач, як обгорiла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Лiну, ©©
прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це
нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi... Тiльки
худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не на©да шся? Може,
добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка.
- Я така й була,- посмiхаючись, шарi ться Лiна.
- Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи професор, що досi
кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту.
- Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь...
Але ж як i розсердиш...
- Правдомовець вiн.
- Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже, каже, мовчатиму. А
потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi механiзатори
головою товариського суду його обрали,- ставши ще привiтнiшою до всiх,
розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в по©здцi,
майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович йому: е,
нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може, й сво©м судом людей
поряту мо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати, а не
мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi
працюють!
Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти.
- Ну, а то ж правда, що вашi люди начебто великий глек iз пшеницею
викопали? - допиту ться тiтка Катерина навздогiн.-Левко Iванович якось
розказував, коли ми з ним дiтей провiдати по©хали: таке, каже, пшеничне
зерно викопали, що вдесятеро бiльше за теперiшн . Кожна зернина
розмiром... ну, як волоський горiх!
- То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.-
Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людсько© фантазi©.
- Хто зна , може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,- серйозно
заперечив професор.- I ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять
землю на суцiльний атомний шлак...
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть сво©
рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина, зоставшись у
затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться ©м услiд, на ©хнi
освiтленi сонцем постатi, на яких вiтер так i ганя легенькi ситцевi
платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в
забо©, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович сво©м огрядним
тiлом втиску ться в кабiну, а той парубчак Осадчий горла до нього iз
свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст:
- Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi! Тепер менi ясно! Ясно,
чому так жада моя кров синяви егейсько© та бiломармурових еллiнських
островiв!
Зараз ото галасу , витанцьову на гусеницi, а настане вечiр, причвала
наш Кузьма до вагончика, як побитий, спiшений та знiчений, зупиниться
перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись ©хати з дружиною
в село до синiв. Голиться Левко Iванович та мугиче, як пiсеньку, слова
поета, що вичитав ©х десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий
мотив: "Лиш правда вiчна, а то все трава..." Проведе бритвою, намилить
щоку i знову ще голоснiш:
"...а то все трава... а то все трава!.."
- Левку Iвановичу! - нарештi зважу ться перебити його Кузьма.- Знову з
мо©м щось... Ледве з забою вибрався.
- Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт?
- Не знаю,- ледве вiдтягу голос Кузьма, а очi ховають нiяковiсть пiд
густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки.
- I що ж тепер буде? - Доголюючись, бригадир витягу шию перед
дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiша мо носи, хай трохи
повисять, чи як?
Тiтка Катерина, збагнувши, чим все це загрожу , спiшить нагадати
чоловiковi:
- Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати!
- Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись.
- Обшкрябуйся швидше та ©дьмо!
- Спершу глянемо, що там у нього,- складаючи бритву, каже Левко
Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, руша з Кузьмою до танка, де
вже збилися чередою кiлька бульдозерiв у чеканнi, доки звiльниться
припасований на танковi кран. (Надвечiр бiля танка щоразу завiзно,
впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i ©й аж на
цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк, скинувши
чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплю на себе робоче i
лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звiдти, хлопець
йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчу , бо пiд бульдозером уже
темно. Зiтхнувши, Бражиха сумовито-присмирнiло скаржиться дiвчатам, що
замрiялись на порозi вагончика :
- Тепер на цiлу нiч.
Всю тяжкiсть чоловiково© роботи вона вхоплю навiть не тодi, коли вiн
працю , рушить землю, горне та верга iз забо©в на дамбу, а ще бiльше
тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й почина вовтузитись бiля
нього або, як зараз, допомага ремонтувати комусь iз сво©х товаришiв. Коли
взявся, то вже його не вiдiрвеш, до пiзньо© ночi звiдти не вiдкличеш,
прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло сво зробив. Вона
зна чоловiкову роботу, зна , як дiста ться йому в сирi холоднi зими,- дощ
сiче чи хурделиця б' , а йому йти, сто©ш збоку, i то тебе аж морозить, як
у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж бере, обмацу
залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабiнi
протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить -
професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде над
кра м, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi
серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить.
- Цi © весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,-
чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши поруч
з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день, що потiм не
вiдми шся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата,
нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона.
При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку гипта,
баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть,
безтурботно вечеря в чайнiй i злодiйкувато гра до когось сво©ми веселими
очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього охочий, i вже його
вхопили дружинники, чи в дорозi, може, десь гуркоче степом, везучи ©й
повен шестикубовий кiвш абрикос,- всмiхнулась вона цьому гиптиному
жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з краю в край
висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин
галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по цiй зорянiй
трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в
давнину з усi © Укра©ни йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю
на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись тво©
пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не раз, бувало,
©х тут косила чума, очi ще з живих випивало гайвороння. Крiзь столiття,
крiзь чуму, крiзь пожежi проляга цей шлях, шлях мужнiх трударiв, шлях
невольникiв та невольниць, що ©х iз скрученими руками, в арканi полоном
гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом сво © кiнноти будили
цей край... Скiльки кровi та слiз ввiбрала ця багатостраждальна дорога
земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася в темному дзеркалi неба
нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп,
через Турецький вал, через бойовище правiчне. Через стрiли татарськi,
iржавi патрони англiйськi, через тлiн загиблих революцiйних бiйцiв...
Минають вiки, волею людей змiню ться географiя степу, iншими люди стають,
i вiтри, i трави, зоста ться незмiнною тiльки оця безмiрна широчiнь
степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорi . А втiм, вiдомо вже,
що зазнають змiн i зорi, i сонце, так само, як i люди. Та чи кожен
пiдда ться змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi вимрiйки
це, що гипту можна зробити iнакшим, що вiн може стати зовсiм, зовсiм
бездоганним? Все це так складно, дума Лiна, так нелегко добутись до
основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе
степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть i душам людським,
душевну вiдраду? I чи очистить, зми вiн отой накип та бруд, якого ще
всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не да ться, за це
поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привiз
виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: "Ми не тiльки
бульдозеристи, ми сантехнiки нашо© доби! Такими нас запишiть. Боротьба
проти кураю життя - наша друга професiя, а у вашiй свiдомостi цього не
зазначено!.."
- Ждуть сини, ждуть соколи,- примовля в темрявi тiтка Катерина.
Василинка заспокою :
- Нiчого з ними не станеться.
- Стривай, сама станеш матiр'ю, яко© тодi заспiва ш. Хлопець - вiн
хлопець i . Все його до залiза тягне. На тiм тижнi Толя прибiга з
городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула :
мiна! Тут же в землi гидоти цi © - де не копни, там i натрапиш...
Зоряно, тихо в просторi. Десь далеко на радгоспних полях рiвно,
по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змельку переносна лампа,
там ще вовтузня бiля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосiв,
стукотняву. Лiна дослуха ться в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що
солдатами були. Що трудягами стали. Що руки ©х звичнi до важелiв. До
кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них не тихе. По будовах. По
дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У свято в домiно
рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо.
- Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до свого
дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку пiдтоплю , води
просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося
серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а
вiн, видно, з холодною душею сво дiло робив. Аби збутись. А тепер вся
Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми з Левком
Iвановичем i будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике
болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж -
хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами добру половину тих
плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й досi обсаджують
язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде, хвиля берег обвалю ,
землю рушить i рушить, не зна ш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка
з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться, поки води
там зачерпне...
- Але ж ми воду для нашого каналу якраз iз Каховського моря берем,-
нагадала Василинка.
- Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп
до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не
бува , хiба ж так керують? - каже Бражиха, i в голосi ©© клекоче
невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi начальниковi
БМУ кожного разу, як тiльки вiн з'явля ться, Бражиха не мина нагоди
накинутись на нього iз скаргами на безквартир'я, на злигоднi кочового
життя та на те, що дiти ©© вже вчаться в четвертiй школi...
- Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, ста навшпиньки,
потяга ться.
- Ви йдiть спiть, а я ще почекаю свого... Дiвчата залишають ©©, i
Бражиха ще довго пiсля того сидить, самотньо вдивляючись в небесний
зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я...
Жде Бражиха. I вона таки дiждеться, коли, кiнчивши роботу, з
полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада, i вона почу , як
жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись до вагончикiв, i веселий
голос Левка Iвановича почу , звернений до когось:
- А вони ж думали, як магiстральний буду ться... I вдень буду ться, i
вночi!
Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще цигарок
не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i свiтло вдарило, i
замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату гиптин голос пролунав:
- Де виконроб? Подайте менi його сюди!
- Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi?
- Ви мене образили тяжко!
- Чим?
- Не зна те чим? Перегiн пустий!
- Неув'язка вийшла.
- В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того живу, щоб порожняком
ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять
кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви!
- Буде заплачено,- пробубонiло з будки.
- Не хочу й плати дурно©! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось
iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi цей холостий день!
Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть!
На крик та галас гиптин дiвчата з'явились у дверях вагончика. Тiльки
тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не сталось, Лiна вiдчула, що
душа ©© стала на мiсце i спатиме вона спокiйно.
А гипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело
розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив... - ©ду
степом, аж гульк - бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на
нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю налитi, наче в якогось
самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував, правда,
виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би -
чи рятувати!..
Регiт розляга ться по табору, а потiм вiн ущухне, табiр окута ться
сном, чути буде тiльки сюркотання коникiв у зоряних просторах тепло©
степово© ночi.
А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до Кургана,
i вже не жiнки-археологи нiжними пальчиками дошукуються в ньому
черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами, розрiвнюють,
розгортають. Працю ш i тiльки диву шся, хто цей курган насипав i чим його
насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнiм вояцьким
звича м, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiза ться в землю Кузьма Осадчий,
тим виразнiше ста видно йому, що курган цей, мов книга, складений
сторiнками-пластiвнями: шар землi, а пiд ним шар перецвiло© трави
морсько©, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настелено© кимось
трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори, що
в них зерно зберiга ться предковiчне, пшениця з такого колосся, що кожна
зернина в ньому як грецький горiх?
Розрiвняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться
каваль рами, i далi пiшли в степи перекопськi.
Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця на планетi, де
тiло землi було б так густо начинене металом вiйни, де стрiлки компасiв
так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут
попереду будiвникiв сапери, виймаючи з землi проiржавiлi мiни, важкi
авiабомби та цiлi звалища артилерiйських снарядiв, що, мов гадюки в
гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами. Сапери з вудлищами
мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними
й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти
до рук сво© вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цi © загадково©
землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках,
iз мiношукачами в руках.
Одначе не на всю глибiнь, видно, чують цю землю чутливi пристро©,
пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранцi,
коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд його бульдозером
скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на землю,
з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi, а до нього вже квапливо
крокував бригадир та iншi бульдозеристи.
- Що тут у тебе знову? - гукнув Брага, та, зазирнувши пiд гусеницю,
враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси.
По праву колишнього пiдривника, зостався на мiсцi пригоди Брага, та
зостався з ним ще й Куцевол, який у вiйну був сапером, розмiновував
Вiдень, де й зараз нiбито ще не злиняли на стiнах написи: "Розмiнував
Куцевол".
Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв, а поки що
мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй дiльницi робiт - тиша та
цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзно© Кузьмино© знахiдки, бiля чорно©, як
осмалена свинюка, авiабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там
чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм Брага, забравшись в
кабiну, обережно, як тiльки вiн умi , зда Кузьминого робота назад, а ще
невдовзi бомба вже сто©ть вивернута й поставлена сторчма, i бiля не©
сто©ть спокiйний Куцевол. За правилом сапера вiн мусить обгородити це
мiсце, позначити - не пiдходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нiчого
iншого пiд рукою, вiн скида свiй засмальцьований, зашмульганий картуз i
надiва його зверху на бомбу, надiв, мов на снiгову бабу, та ще й
придавив, нiби на очi насунув, i бомба стала одразу смiшною в його
картузi, стала схожою на городн опудало!
В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не можна, Куцевол
почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши
бомбу, вперед, розробляти трасу далi.
Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабiн i
реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в
зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк пiсля цього
не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався до того,
що робилось внизу, i йому часом вчувався в землi пiд гусеницями
загрозливий металевий скрегiт.
Команда пiдривникiв прибула в надобiдiшнiй час. Разом з Брагою та
Куцеволом вони витягли бомбу i повезли ©© в степ, звiдки невдовзi пролунав
вибух i хмара знялась, схожа на вихор степово© куряви. Дiвчата, мов
занiмiлi, стояли з сво©ми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в
степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни.
День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ
©х оточу , океаном сонця розлива ться попереду, але i з тi © свiтло©
далечi до будiвникiв час вiд часу долинають глухi удари вибухiв, що
заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i всiх бульдозеристiв на
мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо вiдомо ©м, що то
навстрiч лунають вибухи в степах впаторiйських, де вiдкритим способом
добувають на кар' рах будiвельний камiнь-черепашник. На тисячi гектарiв,
на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi каменоломнi, над
якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара вста - тiльки не
атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають, знiмають, а пiд ним
вiдкрива ться пласт морського золотистого каменю, залишок доiсторичних
морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь на будови по
степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi споруди
каналу, де, з часом постарiвши, цей камiнь з жовто-золотистого стане
темно-сiрим, схожим на той давнiй, нетлiнний, що з нього були колись