Страница:
суворiсть, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким волi
потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ©х.
Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, ©хати вже
до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з
узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники,
зй комонниками обози, знову комонники i знову обози.
"Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!"
Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були
б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не
поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки?
Так i запитала, коли над'©хала та осадила перед обозом нажаханого сво©м
неспоко м огира:
- Хто будете, люди?
- Поляки, сестро гожа, та роси.
- З боролищ правитесь?
- А так.
- Що ж несете звiдтам?
- Переяту змогу, супокiй.
- Слава богам! I вам слава, мученики боролищ!
- Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору
над супостатом i знаменують собою славу боролищ.
- Кожному сво , ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться
слiдом за вами?
- Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились.
Пiзнiше будуть.
Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво©м казанням серце:
таки правда, що сталось замирення, що ©© муж i князь, живий, не на цiй, то
па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома.
Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, -
не по©хала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись,
спрямувала огира до княжого оседку i сво©х кревних у тiм оседку. Дiти ©©,
не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки
вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших
лиша , коли ©де з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е
наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми,
дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди
тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не
вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й
ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в ©© оседку i що - з
оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах,
вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й
дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма утiшитися iншим - що
пильну , аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати,
ано. Та хто подба про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подба
мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць ©©.
Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на
себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до се© ворохобнi. Чи
вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя
Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що
менi нiчо не лиша ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати,
i недремна вогнищанка, i.жона-усолода".
У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й
челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як ©©
дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня,
коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що
щебетала до сво©х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на
©хнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту
втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали
бачити маму ще втiшнiшою, нiж .
- Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка.
- Ано, уже буду з вами, дiти мо© милi. Бачу, заскучали за мамкою.
Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не©?
- I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька ку , оповiща
всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не
вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та
глядiли, як вона гнiздечко в' , а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк
обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису : де муж, що з
мужем?
- Бо ©й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала.
- Нiби во©, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший
за Гостейку на два лiта Ярослав.
- А то нi? - мати йому.
- Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди
втрапить, аби далi вiд воя i то© напастi, що може мати, коли тинятиметься
мiж во©в.
Мати не насмiлю ться перечити. Вiрить отроча, що так , - i пай вiрить.
Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою
вiрою, а не з ляком перед Марою.
- Може, й так, - погодя;у ться. - Далебi, що так, бо Мари й справдi
нема вже, малi мо© голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ.
Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново©, за Дунай пiшли. А коли так,
i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i
муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять
©х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо© днини.
Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою
i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при©де! Князь-вiтець при©де!
- Я пiду та скажу про се наставницi, - додуму ться найменша. - Най
прогонить гризоту, най зна : для всiх пас - i для не© теж - настав уже
жаданий свiтлий день.
Зорина милостиво згоджу ться, а про себе дума : "У Жалiйки добрiше, нiж
у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а
чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма мамин".
Чула, пиша ться тим, та водночас i болить ©й вiд того:
чим заплатила вона сво©й найдостойнiшiй мамi за ©© доброту? Ано, чим?
Пiшла супроти ©© ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати
про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна ш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму ться. -
Вкладу до серця мо©х дiток ©© чесноти. За старших двох не певна уже - тi в
княжiй дружинi, там сво© покони та закони, як i сво© навчителi, а меншим
маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в
менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi
бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i
вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову
вдовольнялася: челядь таки зна сво дiло; ще питалася, чи хочуть пiти
завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а
й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!"
- То на сiм i станемо, голуб'ята мо©! - обiймала всiх одразу й хилила
до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад сво©х i переймалася
©хньою свiтлою втiхою.
III
А князя Богданка, во©в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи
так жадалося всiм зустрiти вже ©х, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала
аж надто, не стало терпцю в одно© з жон, не стало в друго©, а того
виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня
всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд
княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом:
- Явiть нам княгиню! - повелiли челядi.
Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як
вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто
в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед
втiкицькими жонами.
- Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i
гпiвпi в ворохобнi сво©й. На кого й пощо?
- Терпцю нема вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому
князь трима ©х у Тиверi?
- А Тивер чия ? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй?
Шли, княгине, гiнця, вели, най верта нам мужiв наших!
- Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже
домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I
що буде з нами, коли жатимемо самi?
Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
- По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi
дозрiвають ниви? , значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за
супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо© i не да резонiв
бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi
повиннiсть.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
- А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений,
десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та
й засiли в кревних?
Знов були аж надто динi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та
©хня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тi © митi весела мисль i
схилила до жарту.
- Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха тесь, аби мужiв
ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони.
Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той
пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита днiсть мiж
тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми.
- Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi
вигляду. - Гiнця я можу послати, се не склада великого труда. Та не
хотiлося б постати перед князем i мужем сво©м такою бiдною на розум, як
постали оце передi мною ви.
Жони дивилися на не©, гейби телички на новi ворота.
- Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до сво©х дiтей i будьте
терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп
до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на
мислi i складу перед вами повиннiсть.
Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в
помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля
©© терема засурмили в роги на обводах Втiкипько© землi, а незабаром
прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя.
- Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька
поверта ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою
поверта ться домiв!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до
околiй, i з тих околiй став з'©здитися до стольного Дитинця люд - жони i
дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого
слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта ться, i не
поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого
жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились
обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто
несе на знаменах славу землi сво©й.
Вийшла до люду й княгиня. Сто©ть, одягиспа в доладне святкове вбрання -
нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх
полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з
оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як
пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ©хав уже князь.
Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi,
а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi
мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести,
вiншуючи князя iз звитягою.
- Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм.
- Ано, ©дуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що
стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що
княгинi крiвця заливав вид, чу , тремтять ноги, одначе бере з рук
вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво му слюбному
мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до не©, яснiв усiм
сво©м доброликим видом,
Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла©iлю князя та його
во©в з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за
порятування од зла i напастi дари землi нашо© - хлiб i сiль.
Князь Богдаико митт во сшшусться, цiлу спершу переданi йому дари,
потiм - княгиню, дiтей сво©х, клянявться людовi, що славить його
здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi:
- Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi
зустрiчi во©в iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить
гостю.
Сторопiла й видивилася на свого повелителя.
- Кого саме? - не втерпiла.
- Матiр Людомилу.
Знала, ©й, княгинi, не випада виказувати воям, як i люду, те, що
нурту зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце.
Та чи до во©в i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до не©
прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь -
мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час
i навiда , а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i
сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була
зi сво ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та
годинонько щасна! Яка ж то вона нинi, через двадцять щедрих на безлiття
лiт?!
Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з
мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген
куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не© не стало, геть усю,
по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня
Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й
iтиме, аж поки не дiйде свого.
- Де обоз, во©? Чи далеко до обозу?
- За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ©© та й поспiшив
iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде.
- До матерi поспiша ш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи
захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший.
- Ано.
- Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди.
- Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того,
коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ©© мати.
Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та
виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула
нараз: "Доню!"
Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла -
летiла назустрiч маминому поклику.
Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо© з княгинею, i з'©хав
на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть
забула чи й не хотiла пам'ятати, що ©й не личить давати волю серцю, а
надто сльозам, обiймалася в сво ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ©©, руки
i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при©хала до
сво © Зорини, що не ма гнiву на Зорину.
Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як
подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ©й не зле тут за слюбним
мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила
свою тривогу.
- Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що
виджу.
Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i
розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями,
i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одно©, далебi, й не
помiчаючи, що дi ться довкола них, яка радiсть буя поруч, надто бiля
Дитинця, де во© обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж
стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь сто©ть на
горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi.
- Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим
супоко м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на
тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй.
Натовп вiдгуку ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й
виру вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд.
Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм
городi.
IV
Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд
Дитинця, у темнiм га© над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся
дух щедро пролито© кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо© оселi
в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв,
звертаючись до дуплиська бога-громовика:
- Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й
доземне схиляння перед ликом i iменем тво©м за даровану звитягу над
супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму
та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших
час.
- Прийми, боже! - вторив князю люд.
- Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй
звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри
супостатськi.
- Одведи, боже, злi намiри!
- Стань на сторожi землi нашо© i люду нашого! Оборонв вiд зла i
напастi!
- Вiд зла i напастi борони, Перуне!
- Упова мо на те i возда мо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну
тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося,
зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з
такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околi© злитим
во дино голосом свiтло© втiхи.
- Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун
прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi!
Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi
були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику
пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала сво©м вознесениям усiх:
жертвоприношення увiнчу ться свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить
вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах сво©х, у нього е високий i
надiйний заступник.
Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд
капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань.
Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га©, на зеленiй полянi
мiж Дитинцем i га м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для
багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл
для князя i тих, хто сто©ть близько бiля князя, а сьогоднi купно з
вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд
надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало
кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з
вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i
корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою
стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а
ще йшли на тризну зi сво©ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах -
у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним.
Сiдали де хто бачив, одначе без зайво© метушнi i галасу. Тож i всiлися
швидко.
Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом.
- Содруги i сородичi мо©, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi
Трояново©, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ©©, переяту
в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе зараз
серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо ©м шану i
прославимо iмена ©хнi на вiки вiчнi!
Князь бере куманця й налива в свою братницю хмiльного, затим пiдходить
до вогнища й вихлюпу напiй у вогонь.
Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи© мужi не повернулися
з походу.
- Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля до всiх, гейби
в сурму сурмить, князь, - най мають що з'©сти на путi до вираю.
Бере хлiб, печеню, вiдда , як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з
даниною потятим всi iншi, й знову подав голос.
- А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль
посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За
ваше здоров'я, сородичi мо©!
Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився
воздати належне князевi i випити за сво здоров'я.
Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив
князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його
собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та
й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й
сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би
бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших.
- Випиймо, братi , - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду
сказав: лише питi й пособля скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я
сiчi,
- Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили©дах i uoвернулися живими з
боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi
обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому
люду жони та дiти потятих.
- Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого.
Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти
не баряться виповнити ©х медом.
- Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най
буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому.
В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень.
- Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в
довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те.
I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба , аби не
вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо.
I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши,
прогнали на бескеття сум, гризоти сво© та й заспiвали усiм застiллям. Лише
поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на
руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й
зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й
спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте
лихом об землю; п' те-гуля те з усiма, то будьте такi, як усi.
Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями -
бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього
весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли
окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котро©сь iз весей
старалися триматися молодцiв сво © весi i через те правились купно з
молодцями, ©х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали
й обiцянi iгрища.
На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжо© дружини, стояли в
комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв
ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято
переято© змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду
втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те
стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах.
Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ
вимiтили ©м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили
там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi
вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну
цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому,
присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди
подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма
стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля
звитяжця, хто трьома - визна ться, як i два попереднi, достойним бути
дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ©хня вирiшиться у другому
по динку - на перегонах.
Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi,
велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для
стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих,
що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш
право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника.
Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху
вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв.
Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та
впевнилися: таки почина ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi
пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти
таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не
якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней бу стю. Он якi младомладi та
звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темно© уснi©, в синiх
каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих
калансувах з червленою, що одбира очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки -
замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що
коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними?
Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною,
що започатковували ©х не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв
нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли,
аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетято© змоiх -
вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн найбiльше важило, бо
коли першi десять отрокiв пустили сво©х огирiв ускач, не лише молода
пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та
питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначено©
мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же
поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й
виказати йому сво захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А
оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця
втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi
щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти
наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався
за©зд, ©х ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на
повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд
того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою
видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ство i робило свято
святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося
згаснути. На змiну одному десятку комонних ви©здив i ставав напоготовi
потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ©х.
Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, ©хати вже
до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з
узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники,
зй комонниками обози, знову комонники i знову обози.
"Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!"
Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були
б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не
поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки?
Так i запитала, коли над'©хала та осадила перед обозом нажаханого сво©м
неспоко м огира:
- Хто будете, люди?
- Поляки, сестро гожа, та роси.
- З боролищ правитесь?
- А так.
- Що ж несете звiдтам?
- Переяту змогу, супокiй.
- Слава богам! I вам слава, мученики боролищ!
- Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору
над супостатом i знаменують собою славу боролищ.
- Кожному сво , ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться
слiдом за вами?
- Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились.
Пiзнiше будуть.
Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво©м казанням серце:
таки правда, що сталось замирення, що ©© муж i князь, живий, не на цiй, то
па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома.
Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, -
не по©хала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись,
спрямувала огира до княжого оседку i сво©х кревних у тiм оседку. Дiти ©©,
не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки
вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших
лиша , коли ©де з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е
наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми,
дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди
тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не
вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й
ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в ©© оседку i що - з
оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах,
вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й
дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма утiшитися iншим - що
пильну , аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати,
ано. Та хто подба про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подба
мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць ©©.
Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на
себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до се© ворохобнi. Чи
вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя
Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що
менi нiчо не лиша ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати,
i недремна вогнищанка, i.жона-усолода".
У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й
челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як ©©
дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня,
коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що
щебетала до сво©х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на
©хнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту
втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали
бачити маму ще втiшнiшою, нiж .
- Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка.
- Ано, уже буду з вами, дiти мо© милi. Бачу, заскучали за мамкою.
Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не©?
- I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька ку , оповiща
всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не
вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та
глядiли, як вона гнiздечко в' , а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк
обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису : де муж, що з
мужем?
- Бо ©й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала.
- Нiби во©, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший
за Гостейку на два лiта Ярослав.
- А то нi? - мати йому.
- Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди
втрапить, аби далi вiд воя i то© напастi, що може мати, коли тинятиметься
мiж во©в.
Мати не насмiлю ться перечити. Вiрить отроча, що так , - i пай вiрить.
Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою
вiрою, а не з ляком перед Марою.
- Може, й так, - погодя;у ться. - Далебi, що так, бо Мари й справдi
нема вже, малi мо© голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ.
Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново©, за Дунай пiшли. А коли так,
i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i
муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять
©х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо© днини.
Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою
i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при©де! Князь-вiтець при©де!
- Я пiду та скажу про се наставницi, - додуму ться найменша. - Най
прогонить гризоту, най зна : для всiх пас - i для не© теж - настав уже
жаданий свiтлий день.
Зорина милостиво згоджу ться, а про себе дума : "У Жалiйки добрiше, нiж
у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а
чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма мамин".
Чула, пиша ться тим, та водночас i болить ©й вiд того:
чим заплатила вона сво©й найдостойнiшiй мамi за ©© доброту? Ано, чим?
Пiшла супроти ©© ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати
про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна ш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму ться. -
Вкладу до серця мо©х дiток ©© чесноти. За старших двох не певна уже - тi в
княжiй дружинi, там сво© покони та закони, як i сво© навчителi, а меншим
маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в
менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi
бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i
вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову
вдовольнялася: челядь таки зна сво дiло; ще питалася, чи хочуть пiти
завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а
й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!"
- То на сiм i станемо, голуб'ята мо©! - обiймала всiх одразу й хилила
до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад сво©х i переймалася
©хньою свiтлою втiхою.
III
А князя Богданка, во©в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи
так жадалося всiм зустрiти вже ©х, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала
аж надто, не стало терпцю в одно© з жон, не стало в друго©, а того
виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня
всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд
княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом:
- Явiть нам княгиню! - повелiли челядi.
Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як
вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто
в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед
втiкицькими жонами.
- Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i
гпiвпi в ворохобнi сво©й. На кого й пощо?
- Терпцю нема вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому
князь трима ©х у Тиверi?
- А Тивер чия ? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй?
Шли, княгине, гiнця, вели, най верта нам мужiв наших!
- Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже
домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I
що буде з нами, коли жатимемо самi?
Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
- По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi
дозрiвають ниви? , значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за
супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо© i не да резонiв
бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi
повиннiсть.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
- А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений,
десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та
й засiли в кревних?
Знов були аж надто динi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та
©хня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тi © митi весела мисль i
схилила до жарту.
- Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха тесь, аби мужiв
ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони.
Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той
пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита днiсть мiж
тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми.
- Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi
вигляду. - Гiнця я можу послати, се не склада великого труда. Та не
хотiлося б постати перед князем i мужем сво©м такою бiдною на розум, як
постали оце передi мною ви.
Жони дивилися на не©, гейби телички на новi ворота.
- Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до сво©х дiтей i будьте
терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп
до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на
мислi i складу перед вами повиннiсть.
Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в
помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля
©© терема засурмили в роги на обводах Втiкипько© землi, а незабаром
прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя.
- Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька
поверта ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою
поверта ться домiв!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до
околiй, i з тих околiй став з'©здитися до стольного Дитинця люд - жони i
дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого
слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта ться, i не
поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого
жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились
обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто
несе на знаменах славу землi сво©й.
Вийшла до люду й княгиня. Сто©ть, одягиспа в доладне святкове вбрання -
нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх
полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з
оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як
пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ©хав уже князь.
Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi,
а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi
мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести,
вiншуючи князя iз звитягою.
- Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм.
- Ано, ©дуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що
стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що
княгинi крiвця заливав вид, чу , тремтять ноги, одначе бере з рук
вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво му слюбному
мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до не©, яснiв усiм
сво©м доброликим видом,
Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла©iлю князя та його
во©в з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за
порятування од зла i напастi дари землi нашо© - хлiб i сiль.
Князь Богдаико митт во сшшусться, цiлу спершу переданi йому дари,
потiм - княгиню, дiтей сво©х, клянявться людовi, що славить його
здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi:
- Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi
зустрiчi во©в iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить
гостю.
Сторопiла й видивилася на свого повелителя.
- Кого саме? - не втерпiла.
- Матiр Людомилу.
Знала, ©й, княгинi, не випада виказувати воям, як i люду, те, що
нурту зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце.
Та чи до во©в i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до не©
прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь -
мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час
i навiда , а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i
сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була
зi сво ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та
годинонько щасна! Яка ж то вона нинi, через двадцять щедрих на безлiття
лiт?!
Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з
мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген
куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не© не стало, геть усю,
по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня
Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й
iтиме, аж поки не дiйде свого.
- Де обоз, во©? Чи далеко до обозу?
- За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ©© та й поспiшив
iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде.
- До матерi поспiша ш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи
захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший.
- Ано.
- Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди.
- Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того,
коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ©© мати.
Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та
виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула
нараз: "Доню!"
Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла -
летiла назустрiч маминому поклику.
Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо© з княгинею, i з'©хав
на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть
забула чи й не хотiла пам'ятати, що ©й не личить давати волю серцю, а
надто сльозам, обiймалася в сво ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ©©, руки
i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при©хала до
сво © Зорини, що не ма гнiву на Зорину.
Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як
подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ©й не зле тут за слюбним
мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила
свою тривогу.
- Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що
виджу.
Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i
розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями,
i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одно©, далебi, й не
помiчаючи, що дi ться довкола них, яка радiсть буя поруч, надто бiля
Дитинця, де во© обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж
стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь сто©ть на
горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi.
- Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим
супоко м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на
тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй.
Натовп вiдгуку ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й
виру вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд.
Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм
городi.
IV
Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд
Дитинця, у темнiм га© над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся
дух щедро пролито© кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо© оселi
в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв,
звертаючись до дуплиська бога-громовика:
- Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й
доземне схиляння перед ликом i iменем тво©м за даровану звитягу над
супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму
та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших
час.
- Прийми, боже! - вторив князю люд.
- Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй
звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри
супостатськi.
- Одведи, боже, злi намiри!
- Стань на сторожi землi нашо© i люду нашого! Оборонв вiд зла i
напастi!
- Вiд зла i напастi борони, Перуне!
- Упова мо на те i возда мо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну
тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося,
зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з
такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околi© злитим
во дино голосом свiтло© втiхи.
- Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун
прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi!
Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi
були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику
пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала сво©м вознесениям усiх:
жертвоприношення увiнчу ться свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить
вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах сво©х, у нього е високий i
надiйний заступник.
Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд
капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань.
Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га©, на зеленiй полянi
мiж Дитинцем i га м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для
багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл
для князя i тих, хто сто©ть близько бiля князя, а сьогоднi купно з
вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд
надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало
кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з
вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i
корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою
стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а
ще йшли на тризну зi сво©ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах -
у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним.
Сiдали де хто бачив, одначе без зайво© метушнi i галасу. Тож i всiлися
швидко.
Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом.
- Содруги i сородичi мо©, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi
Трояново©, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ©©, переяту
в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе зараз
серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо ©м шану i
прославимо iмена ©хнi на вiки вiчнi!
Князь бере куманця й налива в свою братницю хмiльного, затим пiдходить
до вогнища й вихлюпу напiй у вогонь.
Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи© мужi не повернулися
з походу.
- Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля до всiх, гейби
в сурму сурмить, князь, - най мають що з'©сти на путi до вираю.
Бере хлiб, печеню, вiдда , як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з
даниною потятим всi iншi, й знову подав голос.
- А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль
посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За
ваше здоров'я, сородичi мо©!
Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився
воздати належне князевi i випити за сво здоров'я.
Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив
князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його
собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та
й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й
сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би
бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших.
- Випиймо, братi , - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду
сказав: лише питi й пособля скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я
сiчi,
- Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили©дах i uoвернулися живими з
боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi
обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому
люду жони та дiти потятих.
- Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого.
Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти
не баряться виповнити ©х медом.
- Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най
буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому.
В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень.
- Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в
довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те.
I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба , аби не
вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо.
I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши,
прогнали на бескеття сум, гризоти сво© та й заспiвали усiм застiллям. Лише
поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на
руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й
зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й
спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте
лихом об землю; п' те-гуля те з усiма, то будьте такi, як усi.
Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями -
бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього
весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли
окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котро©сь iз весей
старалися триматися молодцiв сво © весi i через те правились купно з
молодцями, ©х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали
й обiцянi iгрища.
На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжо© дружини, стояли в
комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв
ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято
переято© змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду
втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те
стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах.
Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ
вимiтили ©м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили
там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi
вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну
цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому,
присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди
подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма
стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля
звитяжця, хто трьома - визна ться, як i два попереднi, достойним бути
дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ©хня вирiшиться у другому
по динку - на перегонах.
Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi,
велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для
стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих,
що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш
право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника.
Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху
вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв.
Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та
впевнилися: таки почина ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi
пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти
таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не
якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней бу стю. Он якi младомладi та
звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темно© уснi©, в синiх
каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих
калансувах з червленою, що одбира очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки -
замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що
коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними?
Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною,
що започатковували ©х не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв
нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли,
аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетято© змоiх -
вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн найбiльше важило, бо
коли першi десять отрокiв пустили сво©х огирiв ускач, не лише молода
пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та
питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначено©
мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же
поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й
виказати йому сво захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А
оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця
втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi
щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти
наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався
за©зд, ©х ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на
повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд
того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою
видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ство i робило свято
святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося
згаснути. На змiну одному десятку комонних ви©здив i ставав напоготовi