Страница:
грубi томи бiологi©, щоб натомiсть покласти пару запасних онуч чи банку
американсько© тушонки, вiн знову привiв його в цей парк. Дмитро Iванович
розумiв, що, звичайно, в тому було й трохи випадковостi, що вiн iшов саме
в бiологiю, але що йшов, iшов кудись уперед, до знань,- нiтрохи. До знань
i ще до чогось. На якусь мить вiн задумався: що б з нього могло бути, якби
вiн не поступив на бiофак унiверситету? Як би склалося його життя? Вiн не
мiг не признатися собi, що скрiзь, куди б не закинула його доля, вiн
пробивався б угору. Якби не поступив на бiофак, вiн вернувся б у Чернiгiв
i вступив би до педiнституту. I теж отримав би диплом з вiдзнакою.
Щоправда, тодi колiя його життя навряд чи при дналася б до широко©
магiстрально© колi© науки. Вiн був би вчителем бiологi©. Не вчителем, а
директором школи. Або й завiдуючим райвно. Зразковим директором школи... I
потратив би на те стiльки енергi© й сили...
Стоячи отут, бiля басейну, в затiнку каштана, вiн нiби заглянув кудись
глибоко-глибоко, в друге сво життя. Побачив себе iншого. Нечiтко й
неясно, як власне вiдображення на днi басейну.
У лабораторi© панував дух тривожно© урочистостi, пiднесеностi, страху.
Дмитро Iванович намагався триматися спокiйно, навiть трохи перегравав на
тому, пройшов по всiх кiмнатах, поговорив з Вадимом i Юлi м i сказав, щоб
починали. Власне, не починали, а закiнчували. Адже всi цi днi були вiдданi
пiдготовцi. Тут було багато майже механiчно© роботи: подрiбнення й
руйнування ультразвуком хлоропластiв, фрагментацiя, видiлення першо©
фотосистеми iз строми i гран - довгий ланцюжок од звичайних листочкiв
зеленого гороху до готово© суспензi©, в якiй зроблено цiлий ряд перевiрок,
вiдтак введено мiчений по фосфору амонiл-тетрафос i проведено реакцiю на
сонце. Сьогоднi вони мають довiдатись, вступив у реакцiю амонiл-тетрафос
чи нi.
Дмитро Iванович не збирався особисто бути присутнiм при тому. Все вже
вивiрено й перевiрено, а розiгнати екстракт на електрофорезi, накласти
хромотографiчний папiр чи зробити обчислення на лiчильнику Гейгера -
Мюллера не згiрше за нього, а може, навiть краще, зумiють Вадим i Юлiй, а
також запрошений з лабораторi© iзотопiв Микола Яструбець. Марченко не
хотiв заважати ©м.
Вiн побажав усiм успiху, всi вони дружно, хором послали його за
узвича ним ритуалом до дiдька, i вiн пiшов до себе в кабiнет. Скинув i
повiсив на спинку стiльця пiджак, розчинив вiкно, пiдсунув прислану на
вiдгук з iнституту ботанiки дисертацiю.
Вiн читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли
одiрвався, у подивi помiтив, що нiчого з прочитаного не зрозумiв. Вiн
навiть не мiг сказати, про що саме читав. Тiльки тепер збагнув, що весь
час думав про те, що робиться через двi кiмнати од нього. Намагався
вiдгадати, на якому вони етапi i чи скоро закiнчать.
Дмитро Iванович подумав, що дисертацiю вiн сьогоднi читати не зможе.
Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у не© з
самого початку, бо далi можна нiчого не зрозумiти. Поки що вiн напише
листи в Алма-Ату, вiдповiсть колегам з Алма-Атинського iнституту
фiзiологi© рослин на ©хнi запитання по дослiдженню свiтлово© фази
фотосинтезу, що частково теж дослiджу його лабораторiя. Вони навiть самi
створили спектральнi прилади, тут, власне, мають безсумнiвнi успiхи, вже
визнанi серед iнших фотосинтетикiв. Це не особисте дослiдне поле Дмитра
Iвановича, але воно теж пiд ного контролем. Колись на ньому працював i
вiн, тепер роботу продовжують iншi.
Вiн розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далi перо зупинилося
й анi руш. Вiн силомiць примусив себе думати над вiдповiддю, низав рядки,
креслив i перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидiв
самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Iванович
розумiв, що то одключив вiн сам, i не мiг нiчого вдiяти. Вiдтак спробував
зосередитись: гортав реферативнi журнали, впорядковував папери в шухлядi
столика. А час спливав, неначе кров з незабинтовано© рани. Вiн мимоволi
рахував його, за годинником i по сонцю, яке плинуло над корчуватськими
лiсами. На хвилю затримався поглядом на лiтаковi, який безшумно спускався
до лiсу. Вiн бачив ©х щодня, звик до них, майже не помiчав: один за одним
вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей лiтак чомусь викликав у
нього тривогу, вiн проводжав його очима, поки той не сховався за
будинками.
"Пора б уже комусь прийти",- подумав i зрозумiв, що вже давно
дослуха ться до крокiв за дверима. Вiн вiдчув, що якесь велетенське,
нiколи досi не знане напруження скову його зсередини, тисне, аж ста
важко дихати. I враз вiдчув, що вiн страшенно розсмиканий, нервово
виснажений. Що страх гнобить його неймовiрно. Розумом начебто й не вельми
панiкував. Але в душi залягла тиша, яка була майже зловiсна. I раптом
закололо пiд серцем, i жилка на лiвiй руцi забилася, неначе натягнена
сталька пiд вiтром: тiнь-тiнь-тiнь. Вiн уловив тонке тремтiння десь
усерединi й вiдчув, що в нього навiть тремтять пiд колiнами ноги, що вони
ослабли, i коли вiн пiдведеться, може не встояти. Вiн нiколи не думав, що
такий розбитий.
Це злякало в свою чергу. Що отак сточенi нерви, надiрване здоров'я.
Чому? Нiби ж нiчого подiбного донедавна за собою не помiчав.
У коридорi почулися кроки, вiн несамохiть напружився, вп'явся руками в
бильця крiсла. Кроки потупотiли далi, а вiн усе ще сидiв закам'янiлий.
"Ну, це не годиться зовсiм",- подумав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Ступив
до лабораторного стола i враз вiдчув, що в нього в горлi мовби щось
запекло, заклекотiло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас
його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка залива при
соромi чи нiяковостi, вона була занадто пекуча й важка, здушувала
зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипiло жаром. Дмитро Iванович
пам'ятав цю хвилю - так само вона накочувалась на нього, коли вiн чотири
роки тому, упавши, зламав ногу i дво ребер. То була передшокова хвиля,
слiдом за тим йому червоно засвiтилося в очах i погас свiт.
Наступно© митi у Марченка хлинула з рота кров. Вiн злякався страшенно,
але, як i завжди в такi хвилини, мовби весь стиснувся,- стиснув кулаки,
стиснув мисль, волю,- сiв на куценький, з металевими нiкельованими
бильцями диванчик. Хотiв лягти, а тодi подумав, що так може захлинутися, й
лишився сидiти. Вiн боявся поворухнутися, розумiв, що ворушитися, мабуть,
не треба, що найлiпше посидiти отак i спробувати заспоко©тись, погасити
важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть.
Собi на подив, зовсiм тверезо вiдкарбував, що цi ю думкою вiн здавна мовби
прип'ятий до чогось, що ця думка взагалi не да рвонутися. Але щось одразу
й заперечило: смерть подвiйним гальмом, якби ©© не було, не було б краси
життя. Оцього сонця, отих кленiв i яблунь.
Оця несподiвана тверезiсть i холоднiсть розмiрковування про щось
сторонн просигналiзували йому, що вiн не помре, iнакше б вiн не змiг отак
мислити. Життя - то стрiчка, яку намоту барабан машини; мелькнув останнiй
шматочок - i все. Але, видно, його стрiчцi ще не прийшов кiнець. Та й
надто прикро буде, якщо вiн сам укоротить ©©. "Ми й так iнодi витрача мо
©© не на те, що треба".
Носова хустинка аж хлипала од кровi. Воднораз Дмитро Iванович вiдчув,
що пекти в горлi перестало, що дихати теж стало легше i що важка гаряча
хвиля вiдступила. Вiн зачекав ще хвилину, повiльно пiдвiвся. Так повiльно,
що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила
руйнацi©, ламала його. Але тепер вiн свiдомо вирiшив не пiддаватися ©й.
Вiн боровся затято, майже зi злiстю. Тримаючись за стiл, пройшов до вiкна,
тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потiм
намочив у водi аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими дiями
сподобався собi, вiдзначив у думцi, що таки здолав страх i панiчнiсть, що
обiйшовся без сторонньо© допомоги й без виклику медикiв. Тепер треба було
подумати, як замити плями на пiдлозi i що робити з сорочкою. Хусточку вiн
просто викине в кошик...
У цей час до кабiнету увiйшов вген. Дмитро Iванович чи не вперше
пошкодував, що привчив спiвробiтникiв заходити без стуку. У вгена з
переляку трохи не вискочили з орбiт очi, вiн штовхнув ногою дверi й щосили
закричав у коридор:
- Сюди, сюди. На помiч!
А тодi кинувся до Марченка, хотiв пiдтримати його, але Дмитро Iванович
уже зовсiм спокiйно i впевнено вiдвiв його руку, сказав з досадою:
- Ну, чого ви кричите? Зачинiть дверi.
Але-до кабiнету вже бiгли люди. Дмитровi Iвановичу було невимовне
прикро, адже всi здогадаються, з чого все це сталося, вiн несподiвано
розсердився, почав виганяти всiх з кабiнету, не дозволяв дзвонити в швидку
допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку
допомогу таки не дзвонили.
А тим часом за двi кiмнати добiгав до кiнця останнiй акт iнту©тивно
передбачено© Дмитром Iвановичем драми.
- Ну як, як ми йому скажемо! - гарячкував Юлiй, i його худорляве
обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотiло жаром.- Ти б
побачив його; я тiльки на хвилинку заглянув, i то злякався: сорочку хоч
викрути, а на обличчi нi кровинки.
- А що ж робити? - похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посiрiло
од утоми, пiд очима залягли синi пiдкови. - Вiн сам запита .
- Треба якось обдурити... Принаймнi на якийсь час. Може, Свiтлано
Кузьмiвно, ви...
Хорол навiть не обiзвалася. Вона все ще тупо й безпомiчно дивилася на
рентгенiвську плiвку, немов сподiвалася, що вiд ©© бажання, вiд ©© тужного
погляду на нiй проступлять чорнi плями.
- Ти це придумав, ти й роби,- знову сказав Вадим. - Прояви сво©
акторськi здiбностi.
Вiн зрозумiв, що сказав дурницю, але не покаявся навiть поглядом. Сидiв
на рiжку стола, обхопивши руками колiно, i, було видно, розмовляючи з
Юлi м, думав ще про щось. Бiля вiкна, спершись лiктями на лутку, стояла
Неля. Почувши про те, що сталося а ©хнiм шефом, вона було рвонулася до
дверей, але ©© зупинив i завернув назад Юлiй, тепер вона
зосереджено-болiсно чекала розв'язки.
Юлiй оглянув ©х усiх, його очi зайнялися рiшучiстю, й вiн сказав:
- Ну й... це ж не фарисейство.
По його обличчю пройшла судома, було видно, як вiн щосили переломлю
щось у собi, настрою ться на фальшивий оптимiзм.
Вiн забiг до кабiнету Дмитра Iвановича, коли той, знову вiдсторонивши
руни тих, хто хотiв йому допомогти, пiдвiвся з дивана.
- Шеф, усе о'кей! - надмiру голосно вигукнув Юлiй, намагаючись
невiдривне дивитися в очi Марченковi, адже тiльки так, здавалося йому, той
може повiрити.- Нашi ще там кiнчають...
Дмитро Iванович подивився на Юлiя довгим, проникливим поглядом, сказав,
здавалося, зовсiм спокiйно, тiльки дуже тихо:
- Ви не вмi те брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:
- Пробачте... Ви не навчили.
- Спасибi, за... при мний каламбур,- посмiхнувся Дмитро Iванович.
Вiн справдi був спокiйний. Мабуть, тому, що пережив невдачу наперед.
Йому було соромно вiд того, що сталося, i тепер вiн намагався бодай чимось
компенсувати свiй недавнiй страх i панiчнiсть.
У ту хвилину, тихi й пригнiченi, до кабiнету зайшли Свiтлана Кузьмiвна,
Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юлi©в провал, критися далi було нiчого.
Дмитро Iванович вiдчув, як його кольнуло в серце. У подивi вiдзначив, що
той бiль був не за себе, а за них - Свiтлану, Нелю, Юлiя, Вадима. Ще
подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але... що вiн мiг?
- Ви що... Наче в траурнiй процесi©,- змусив себе осмiхнутися.- Го-го,
ще й не такi невдачi бувають. Згадайте... Ну, чого там... Та всi вiдкриття
в науцi не приходили легко.- I, щоб не пустити ©х далi у песимiзм, не дати
розлiзтися по кутках сумнiвiв, сказав: - Загальмувати могла тисяча причин.
Не спрацювали хлоропласти, не та концентрацiя дигiтонiну, неякiсна
обробка... От ми взяли для обробки дитирген iкс сто...
Вiн почав захоплюватися, i, щоб утримати його од хвилювання, Корецький,
котрий теж прийшов сюди i дивився на нього розумними й трохи сумними
очима, взяв його пiд руку:
- Потiм, потiм. Вiдпочиньте. Мiй шофер зараз вiдвезе вас додому.
Дмитро Iванович не заперечував. Вiн тiльки бадьористо подивився на
колег (принаймнi йому здавалося, що подивився так) i сказав:
- Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензiю.
Удома вiн одiмкнув дверi сам, хотiв, непомiтно пройти у ванну, щоб
скинути й попрати сорочку, але Iрина Михайлiвна почула, перестрiла його в
коридорi. Вона злякано зойкнула, але одразу ж оговталася, допомогла
перевдягтися, постелила йому на диванi постiль. Хотiла викликати лiкаря,
але вiн не дозволив.
Вiн тримався спокiйно, знав, що не ма права давати собi попуску,
розвихрюватися, досить з нього в домi галасу й нервiв i так. Спокiй i
твердiсть почав культивувати не так давно, вiн розумiв, що запiзнився на
багато рокiв, але того не вернути.
Хоч i стримано, розповiв про все, що сталося на роботi. Iрина
Михайлiвна вислухала, запитала, як йому ма ться зараз, принесла чаю i
валер'янових крапель. Склянку з ча м вiн узяв, а валер'яновi краплi
повернув з докiрливою посмiшкою. Це остаточно заспоко©ло Iрину Михайлiвну.
Для не© чоловiкова душа була неначе поверхня рiки. Вона бачила все, що
дiялось на нiй, а спроби прозирнути в глибину не робила нiколи. Вона
тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нiчого серйозного йому не
загрожу , заспоко©лась; ©© засмутила невдача в нього на роботi, але що
вона означала для нього самого, не по службi, а саме для нього,само©
сутностi його життя,- не розумiла. I не намагалася зрозумiти. Ну, щось там
не вдалося -. ото й усе. Так само не завжди розумiв ©© шкiльнi клопоти й
вiн, проте намагався зрозумiти, вряди-годи допомагав якоюсь порадою, та
оскiльки до сво © роботи вона ставилася з холодком, той холодок
передавався i йому.
Отож вона сказала кiлька заспокiйливих слiв, пiшла у ванну, де в не©
стояла ввiмкнута пральна машина. Ранiше вiн здебiльшого допомагав ©й
прати, принаймнi розвiшував бiлизну, i тепер трохи подосадував, що
невчасно занедужав.
Вiн зiбрав постiль, лишив тiльки подушку, пiдклавши пiд не© ковдру, лiг
на канапу. Спочатку лежав без будь-яко© думки, а потiм уява почала
малювати те, що могло статися i що було б по тому. "Куди б Iрина подiла на
цей час Маринку? Одiслала з кимось у село чи..." I вiн почув Маринчин
крик: "Таточку, татуньочку, татчику...",- i уявив ©© жах, розпач,
неможливiсть осягнути все сво©м маленьким розумом i серденьком - усе
стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж вiдчув, як
до очей пiдступили сльози.
Вiн похапливо перелiг iз спини на правий бiк i спробував одiгнати лячне
видиво. I таки одiгнав. Проте його й далi обiймали невеселi думки. У
головi немов зависла важка хмара, заступила виднокiл, пiдiм'яла пiд себе
все, i хоч не кресали блискавицi й не гуркотiв грiм, але пойняв такий туск
i щем, що хотiлося кричати.
Вiн згадував те, що трапилося на роботi, i йому ставало страшенно
прикро й соромно.
Вiн нiколи не думав, що отакий крихкий. Йому нiщо не загрожувало, i
нiби навiть не так уже жахливо й переживав... Адже це не смерть когось
близького, не загроза власному життю. А от же...
I вiн подумав i вперше вiдчув, яка крихка людина взагалi. Всесильна
людина, яка поверта рiки, проламу гори, яка в чистому полi вибудову
мiста - камiннi лабiринти, перемоловши на порох i скле©вши наново гранiт i
залiзо. I от у цьому, зведеному руками громаддi, живе вона сама, в
однiй iз клiтинок б' ться гаряче серце, метушиться грудочка живо© плотi. В
оцiй ось, у сусiднiх... Всесильна людина... Вона справдi надзвичайно
крихка. I не тривка. Вона згаса враз, i вiд не© не лиша ться нiчого. Як
отам, у Помпе©, книжка про розкопки яко© лежала на його журнальному
столику i на яку вiн зараз дивився: за тисячолiття в попелi залишились
тiльки порожнечi- пози людей у момент загибелi. Конфiгурацi© ©хнiх тiл.
Для чого? Кому? Тiла, яке за пiвгодини до того кохало. Очей, якi плакали.
Мозку, який щось думав... Може, саме винаходив якусь теорему.
Ну, а якби залишив теорему? Встиг залишити? Тодi можна вважати оту
порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без не© не було б
Помпе©. Без них усiх.
Випала б сьогоднi удача. А тебе б не було. Те, друге, виправдало б
перше? I знову думка: виправдало для кого? Вiн зрозумiв, що дума про це
не вперше. Що думав i вчора, читаючи книжку про розкопки в Помпе©, а
насправдi тiльки очiкуючи сьогоднiшнього дня.
Вiн зрозумiв, що нiколи не зможе змiстити цi двi точки в одну. Вони -
мовби тiло й антитiло. Але весь його житт вий досвiд пiдказував, що iнакше
жити не можна, що треба тiльки шукати, й тодi будеш людиною. Справдi, тим,
пiслясмертним, живе чимало людей. I це зовсiм не вiра в потойбiчне життя.
От присвятив себе учений винаходу. Великий учений великому винаходу.
Вiн мiг би вигадати сто склеювальних олiвцiв чи двiстi паст i мав би за те
нову машину, штани, дороге коль для жiнки. Але вiн зна , що те згине, а
справжнiй винахiд оцiнять i пiсля смертi. I теж, зда ться, що йому тодi?
Так, тодi-дуже мало. Чи, певнiше, абсолютно нiчого. Немало людей кпинять з
цього. I сам той учений живе сьогоднiшнiм. Але й туди йде якась його
частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Нi, це вже житиме не
свiдомiсть його теперiшнього "я". Але житиме матерiально, у винаходi.
Житиме те, що вiн вiддав майбутньому. Житиме вiчна непримиреннiсть людини
зi смертю, заперечення смертi. Людина й заперечу смерть вiдкриттями,
книгами, скульптурами.
Вiн пiдвiвся на лiктi, поправив подушку й пiдсунув книжку, на
обкладинцi яко© була вiдтиснута картина Брюллова, пiд газети.
Звичайно, кожна людина, подумав, намага ться продовжити сво життя.
Iнакше б... Нащо б ©й народжуватись? Втiша ться вона життям чи перетворю
його собi на муку. Те вiд не© теж мало залежить. А може, й не мало...
Принаймнi вiн створити собi постiйно веселого настрою,- та де там
постiйно, хоча б вряди-годи,- не вмi . Вiн умi тiльки працювати. I
каратися через свою працю. Бо в тiй працi... сенс його життя.
Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його i, мабуть, багатьох iнших. Адже
справдi з-пiд того попелу викопали прекраснi стату© i плити з кресленнями
теореми Пiфагора. Тобто тi люди жили й загинули недаремно. I не тiльки
конфiгурацi© ©хнiх поз у момент смертi залишились на землi!
Несподiвано, не знати чому, вiн подумав про Борозну, несподiвано й
справдi, бо за весь сьогоднiшнiй день, та й за всi попереднi, жодного разу
не спом'янув його. Вiн примусив себе не воювати з ним навiть у мислях.
Дмитро Iванович зрозумiв, чому нинi сплив йому у пам'ятi Борозна. Тодi
вiн не почував до нього зла. А тепер, пiсля невдачi, вiдчув. Мабуть, саме
через те, що той передбачив невдачу. Так би мовити, запрограмував ©©.
Виявився... прозiрливiшим чи розумнiшим. Вiн, Марченко, вiддав цiй справi
шiсть рокiв життя i дум, а цей ось прийшов i за кiлька мiсяцiв...
Треба-таки не допустити, аби вiн втручався далi. Але помщатися вiн йому не
буде. Тепер це...ну зовсiм негарно. Треба бути вище... Тiльки - вище.
Дмитро Iванович силомiць стер усмiхнене (вiн чомусь зараз бачив його
саме усмiхненим) обличчя Борозни. I знову вернувся до попередньо© думки.
Отже, треба шукати, де обiрвалася нитка. Вiн не мiг повiрити, що весь шлях
неправильний. Адже те, що мусить бути ще одна фаза, пiдказувало все. Вони
вловлювали ©© побiчно тисячi разiв. Тiльки от не вдалося зафiксувати.
А може, й справдi,- облило холодом мозок,- це тiльки мiраж, красива
химера, яку вигадав? А чи не краще було взяти в руку чужу ниточку i йти за
нею, i якби навiть вона обiрвалася, нiхто не осмiлився б сказати лихого
слова, адже ту ниточку вiй узяв з рук визнаних авторитетiв.
Вiн розумiв, що цей шлях не шлях вiдкривачiв, не шлях справжньо© науки.
I водночас потерпав перед невiдворотними звинуваченнями в волюнтаризмi,
кар' ризмi, безтурботностi. Вiн дивився на шереги книг, написаних людьми,
якi саме й утвердилися смiливiстю, пошуком, безогляднiстю, немов шукав у
них пiдтримки. Книги зводились над ним восьмиярусним громаддям, вiн усi ©х
перечитав - не тримав у себе непрочитаних книг, з роками навiть любив
перечитувати вже прочитанi колись; але зараз вони стояли нiмi, байдуже
виблискували корiнцями - тi люди вже сво зробили, ©х уже нi заперечити,
нi перекреслити, нi звинуватити. А йому кортiло поговорити. Йому праглося
пiдтримки, й не просто пiдтримки, а пiдтримки дружньо© i квалiфiковано©.
Вiн був вдячний Iринi за те, що вона подзвонила Михайловi. Вiн чув, як
вона дзвонила, притишеним голосом розповiдала про чоловiкову невдачу й
лихо, яке з ним приключилося. Вона знала, що мало чим може допомогти
Дмитровi Iвановичу, й тому кликала Михайла. Тепер вiн чекав на нього.
Перечитував газети й чекав. Переглянувши газети, перегорнув останнiй номер
"Всесвiту", несподiвано занурився в статтю про Гогена й випiрнув з не©,
коли годинник показував чверть на восьму. Далi сховатися в читання не мiг.
Чекання чомусь ставало важким, майже гнiтючим. Може, й через те, що з
кухнi долiтали хоч i приглушенi, проте вочевидь роздратованi голоси.
Андрiй щось канючив у матерi, а та вiдмовляла. Вiн канючив настирливо,
сварливо, уперто, Iрина Михайлiвна ж, мабуть, роздратовано йому дорiкала й
просила пiти геть, щоб не хвилювати батька. Але Андрiй не вiдступався, а
ще пiсля якихось материних слiв верескливо закричав:
- Все Маринцi, Маринцi! Бо то улюблениця, пiдлиза. Ось нехай та зараза
тiльки пiдсунеться менi пiд руку...
За мить вони галасували обо . Там щось заторохтiло, забряжчало, а тодi
почувся розлючений Андрi©в крик:
- Ти ще пiдiйди до мене... Тiльки пiдiйди!
Дмитру Iвановичу стало до краю прикро. Андрiй зовсiм не слухався
матерi. Частково в тому завинила й Iрина Михайлiвна, котра вiдверто
пестила Маринку, а та в свою чергу не раз зачiпала брата, одразу ж
втiкаючи пiд захист матерi. Але ж i Андрiй...
I Дмитро Iванович знову, вже вкотре, подумав, що вiн щось прогавив у
вихованнi сина й неодмiнно ма надолужувати, шукати якихось ключiв до
нього. Тiльки яких? Андрiй пропускав через себе свiт так его©стично, що
будь-яке повчання, будь-яку розмову, навiть найлагiднiшу, сприймав як злий
пiдступ. Вiн ще трохи побоювався батька - його вибуху, його гнiву, в якому
той мiг ударити, й на тому все трималося. Але це була надто тонка й
ненадiйна ниточка.
"Треба щось робити",- ще раз подумав Дмитро Iванович. Але цього разу в
кухню не вийшов. Нарештi галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двiчi чи
тричi забiгала Маринка, вона була незвичайно тиха й злякана, нiби аж
боялася батька. Заходила Iрина Михайлiвна, але тiльки спитати, чи йому не
треба чого.
I коли вiн уже зовсiм обезнадiявся, пролунав дзвiнок. Але то був зовсiм
не Михайло. На велике здивовання Дмитра Iвановича, його навiдав Карпо
Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку вже одинадцять рокiв,
але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разiв п'ять, не бiльше. Та
й Дмитро Iванович не вельми вшановував вiдвiдинами свого начальника. Вiн
просто не поважав його. Навiть бiльше - гребував ним у душi, хоч,
звичайно, нiколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити свiй
найвищий захват, сво© найбiльшi поривання, здебiльшого зловживаючи,
приставляють до багатьох слiв префiкси з означенням найвищого ступеня, вiн
теж не мiг утриматися й приставляв такий префiкс до визначення, яким
обiймав Одинця,суперсволота.
В Одинцевi його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не мiг
не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя прожива правильно. Вiн
не мучився сумнiвами, не надломлював свого здоров'я ваганнями й пошуками
яко©сь приховано© iстини. Йому не раз казали, що вiн хамло, цього вiн не
мiг спростувати навiть перед самим собою, iнодi йому навiть подобалося
бути хамлом, шокувати всiляких тонконервих iнтелектуалiв. Або й просто
думав про них: "От ти не хамло, а що ма ш?"
Проте незалежно i впевнено вiн почувався не з усiма. Карпо Федорович
взагалi не вмi iти нарiвнi. Вiн або плазу , або топче ногами. Або на
вашiй головi, або пiд вашими чобiтьми. Перед Марченком, хоч i був його
начальником, здебiльшого запобiгав. Перед його науковим авторитетом, перед
тим, що того можуть призначити директором iнституту (подейкували й таке),
перед пошаною, з якою до нього ставилися колеги i навiть деякi члени
президi© академi©. Зовнi ж тримався на рiвнiй, навiть на дружнiй нозi,
фамiльярно поплескуючи Дмитра Iвановича по плечу, що той терпiв над
силу... Вiн i зараз по-простецькому, невимушене розташувався в шкiряному
крiслi на гвинтi, одтяг-нувши його трохи од столу, капронового капелюха,
пiдморгнувши, надiв на бронзову голову Мендел ва, придбаного Дмитром
Iвановичем в антикварному магазинi, папку кинув на стiл. Але було в цiй
невимушеностi - i це Дмитро Iванович вловив одразу - i щось таке, що
сигналiзувало про змiни в поведiнцi Одинця щодо нього. Карпо Федорович
вилазив йому на голову. Дмитро Iванович подивував, що це сталося так
швидко. Це був небезпечний симптом, то бiльше, Марченко здогадувався, що
Одинець прийшов не з добром.
Карпо Федорович i справдi вдавано, злорадiючи в душi, поспiвчував
Дмитру Iвановичу в невдачi, покепкував з переполоху, до якого спричинився
транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а далi ще
ближче присунувся разом з крiслом i сказав:
- Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, i ви мусите виступити.
Дмитро Iванович здригнувся од Одинцевих слiв. Вiн дивився на нього з
неприхованим страхом.
- Бачите, я хворий...- спробував захищатися.
- Вже майже пройшло,- грубо сказав Одинець.- Ви входили до комiсi© по
перевiрцi. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще ©© зна те...
Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганя дужий боксер пiдупалого
на силi супротивника. Дмитро Iванович розумiв це й почував, що не може
вчинити опору.
- Я спробую...
- Пробують тiльки самогонку, - перебив Карпо Федорович. - Ви
зобов'язанi виступити й розвiнчати.
- Добре, я виступлю,- здався Марченко. Одинець ще посидiв кiлька
хвилин, поговорив про вропейськi кiннi змагання, що намiчалися в Ки вi, -
американсько© тушонки, вiн знову привiв його в цей парк. Дмитро Iванович
розумiв, що, звичайно, в тому було й трохи випадковостi, що вiн iшов саме
в бiологiю, але що йшов, iшов кудись уперед, до знань,- нiтрохи. До знань
i ще до чогось. На якусь мить вiн задумався: що б з нього могло бути, якби
вiн не поступив на бiофак унiверситету? Як би склалося його життя? Вiн не
мiг не признатися собi, що скрiзь, куди б не закинула його доля, вiн
пробивався б угору. Якби не поступив на бiофак, вiн вернувся б у Чернiгiв
i вступив би до педiнституту. I теж отримав би диплом з вiдзнакою.
Щоправда, тодi колiя його життя навряд чи при дналася б до широко©
магiстрально© колi© науки. Вiн був би вчителем бiологi©. Не вчителем, а
директором школи. Або й завiдуючим райвно. Зразковим директором школи... I
потратив би на те стiльки енергi© й сили...
Стоячи отут, бiля басейну, в затiнку каштана, вiн нiби заглянув кудись
глибоко-глибоко, в друге сво життя. Побачив себе iншого. Нечiтко й
неясно, як власне вiдображення на днi басейну.
У лабораторi© панував дух тривожно© урочистостi, пiднесеностi, страху.
Дмитро Iванович намагався триматися спокiйно, навiть трохи перегравав на
тому, пройшов по всiх кiмнатах, поговорив з Вадимом i Юлi м i сказав, щоб
починали. Власне, не починали, а закiнчували. Адже всi цi днi були вiдданi
пiдготовцi. Тут було багато майже механiчно© роботи: подрiбнення й
руйнування ультразвуком хлоропластiв, фрагментацiя, видiлення першо©
фотосистеми iз строми i гран - довгий ланцюжок од звичайних листочкiв
зеленого гороху до готово© суспензi©, в якiй зроблено цiлий ряд перевiрок,
вiдтак введено мiчений по фосфору амонiл-тетрафос i проведено реакцiю на
сонце. Сьогоднi вони мають довiдатись, вступив у реакцiю амонiл-тетрафос
чи нi.
Дмитро Iванович не збирався особисто бути присутнiм при тому. Все вже
вивiрено й перевiрено, а розiгнати екстракт на електрофорезi, накласти
хромотографiчний папiр чи зробити обчислення на лiчильнику Гейгера -
Мюллера не згiрше за нього, а може, навiть краще, зумiють Вадим i Юлiй, а
також запрошений з лабораторi© iзотопiв Микола Яструбець. Марченко не
хотiв заважати ©м.
Вiн побажав усiм успiху, всi вони дружно, хором послали його за
узвича ним ритуалом до дiдька, i вiн пiшов до себе в кабiнет. Скинув i
повiсив на спинку стiльця пiджак, розчинив вiкно, пiдсунув прислану на
вiдгук з iнституту ботанiки дисертацiю.
Вiн читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли
одiрвався, у подивi помiтив, що нiчого з прочитаного не зрозумiв. Вiн
навiть не мiг сказати, про що саме читав. Тiльки тепер збагнув, що весь
час думав про те, що робиться через двi кiмнати од нього. Намагався
вiдгадати, на якому вони етапi i чи скоро закiнчать.
Дмитро Iванович подумав, що дисертацiю вiн сьогоднi читати не зможе.
Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у не© з
самого початку, бо далi можна нiчого не зрозумiти. Поки що вiн напише
листи в Алма-Ату, вiдповiсть колегам з Алма-Атинського iнституту
фiзiологi© рослин на ©хнi запитання по дослiдженню свiтлово© фази
фотосинтезу, що частково теж дослiджу його лабораторiя. Вони навiть самi
створили спектральнi прилади, тут, власне, мають безсумнiвнi успiхи, вже
визнанi серед iнших фотосинтетикiв. Це не особисте дослiдне поле Дмитра
Iвановича, але воно теж пiд ного контролем. Колись на ньому працював i
вiн, тепер роботу продовжують iншi.
Вiн розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далi перо зупинилося
й анi руш. Вiн силомiць примусив себе думати над вiдповiддю, низав рядки,
креслив i перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидiв
самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Iванович
розумiв, що то одключив вiн сам, i не мiг нiчого вдiяти. Вiдтак спробував
зосередитись: гортав реферативнi журнали, впорядковував папери в шухлядi
столика. А час спливав, неначе кров з незабинтовано© рани. Вiн мимоволi
рахував його, за годинником i по сонцю, яке плинуло над корчуватськими
лiсами. На хвилю затримався поглядом на лiтаковi, який безшумно спускався
до лiсу. Вiн бачив ©х щодня, звик до них, майже не помiчав: один за одним
вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей лiтак чомусь викликав у
нього тривогу, вiн проводжав його очима, поки той не сховався за
будинками.
"Пора б уже комусь прийти",- подумав i зрозумiв, що вже давно
дослуха ться до крокiв за дверима. Вiн вiдчув, що якесь велетенське,
нiколи досi не знане напруження скову його зсередини, тисне, аж ста
важко дихати. I враз вiдчув, що вiн страшенно розсмиканий, нервово
виснажений. Що страх гнобить його неймовiрно. Розумом начебто й не вельми
панiкував. Але в душi залягла тиша, яка була майже зловiсна. I раптом
закололо пiд серцем, i жилка на лiвiй руцi забилася, неначе натягнена
сталька пiд вiтром: тiнь-тiнь-тiнь. Вiн уловив тонке тремтiння десь
усерединi й вiдчув, що в нього навiть тремтять пiд колiнами ноги, що вони
ослабли, i коли вiн пiдведеться, може не встояти. Вiн нiколи не думав, що
такий розбитий.
Це злякало в свою чергу. Що отак сточенi нерви, надiрване здоров'я.
Чому? Нiби ж нiчого подiбного донедавна за собою не помiчав.
У коридорi почулися кроки, вiн несамохiть напружився, вп'явся руками в
бильця крiсла. Кроки потупотiли далi, а вiн усе ще сидiв закам'янiлий.
"Ну, це не годиться зовсiм",- подумав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Ступив
до лабораторного стола i враз вiдчув, що в нього в горлi мовби щось
запекло, заклекотiло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас
його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка залива при
соромi чи нiяковостi, вона була занадто пекуча й важка, здушувала
зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипiло жаром. Дмитро Iванович
пам'ятав цю хвилю - так само вона накочувалась на нього, коли вiн чотири
роки тому, упавши, зламав ногу i дво ребер. То була передшокова хвиля,
слiдом за тим йому червоно засвiтилося в очах i погас свiт.
Наступно© митi у Марченка хлинула з рота кров. Вiн злякався страшенно,
але, як i завжди в такi хвилини, мовби весь стиснувся,- стиснув кулаки,
стиснув мисль, волю,- сiв на куценький, з металевими нiкельованими
бильцями диванчик. Хотiв лягти, а тодi подумав, що так може захлинутися, й
лишився сидiти. Вiн боявся поворухнутися, розумiв, що ворушитися, мабуть,
не треба, що найлiпше посидiти отак i спробувати заспоко©тись, погасити
важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть.
Собi на подив, зовсiм тверезо вiдкарбував, що цi ю думкою вiн здавна мовби
прип'ятий до чогось, що ця думка взагалi не да рвонутися. Але щось одразу
й заперечило: смерть подвiйним гальмом, якби ©© не було, не було б краси
життя. Оцього сонця, отих кленiв i яблунь.
Оця несподiвана тверезiсть i холоднiсть розмiрковування про щось
сторонн просигналiзували йому, що вiн не помре, iнакше б вiн не змiг отак
мислити. Життя - то стрiчка, яку намоту барабан машини; мелькнув останнiй
шматочок - i все. Але, видно, його стрiчцi ще не прийшов кiнець. Та й
надто прикро буде, якщо вiн сам укоротить ©©. "Ми й так iнодi витрача мо
©© не на те, що треба".
Носова хустинка аж хлипала од кровi. Воднораз Дмитро Iванович вiдчув,
що пекти в горлi перестало, що дихати теж стало легше i що важка гаряча
хвиля вiдступила. Вiн зачекав ще хвилину, повiльно пiдвiвся. Так повiльно,
що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила
руйнацi©, ламала його. Але тепер вiн свiдомо вирiшив не пiддаватися ©й.
Вiн боровся затято, майже зi злiстю. Тримаючись за стiл, пройшов до вiкна,
тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потiм
намочив у водi аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими дiями
сподобався собi, вiдзначив у думцi, що таки здолав страх i панiчнiсть, що
обiйшовся без сторонньо© допомоги й без виклику медикiв. Тепер треба було
подумати, як замити плями на пiдлозi i що робити з сорочкою. Хусточку вiн
просто викине в кошик...
У цей час до кабiнету увiйшов вген. Дмитро Iванович чи не вперше
пошкодував, що привчив спiвробiтникiв заходити без стуку. У вгена з
переляку трохи не вискочили з орбiт очi, вiн штовхнув ногою дверi й щосили
закричав у коридор:
- Сюди, сюди. На помiч!
А тодi кинувся до Марченка, хотiв пiдтримати його, але Дмитро Iванович
уже зовсiм спокiйно i впевнено вiдвiв його руку, сказав з досадою:
- Ну, чого ви кричите? Зачинiть дверi.
Але-до кабiнету вже бiгли люди. Дмитровi Iвановичу було невимовне
прикро, адже всi здогадаються, з чого все це сталося, вiн несподiвано
розсердився, почав виганяти всiх з кабiнету, не дозволяв дзвонити в швидку
допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку
допомогу таки не дзвонили.
А тим часом за двi кiмнати добiгав до кiнця останнiй акт iнту©тивно
передбачено© Дмитром Iвановичем драми.
- Ну як, як ми йому скажемо! - гарячкував Юлiй, i його худорляве
обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотiло жаром.- Ти б
побачив його; я тiльки на хвилинку заглянув, i то злякався: сорочку хоч
викрути, а на обличчi нi кровинки.
- А що ж робити? - похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посiрiло
од утоми, пiд очима залягли синi пiдкови. - Вiн сам запита .
- Треба якось обдурити... Принаймнi на якийсь час. Може, Свiтлано
Кузьмiвно, ви...
Хорол навiть не обiзвалася. Вона все ще тупо й безпомiчно дивилася на
рентгенiвську плiвку, немов сподiвалася, що вiд ©© бажання, вiд ©© тужного
погляду на нiй проступлять чорнi плями.
- Ти це придумав, ти й роби,- знову сказав Вадим. - Прояви сво©
акторськi здiбностi.
Вiн зрозумiв, що сказав дурницю, але не покаявся навiть поглядом. Сидiв
на рiжку стола, обхопивши руками колiно, i, було видно, розмовляючи з
Юлi м, думав ще про щось. Бiля вiкна, спершись лiктями на лутку, стояла
Неля. Почувши про те, що сталося а ©хнiм шефом, вона було рвонулася до
дверей, але ©© зупинив i завернув назад Юлiй, тепер вона
зосереджено-болiсно чекала розв'язки.
Юлiй оглянув ©х усiх, його очi зайнялися рiшучiстю, й вiн сказав:
- Ну й... це ж не фарисейство.
По його обличчю пройшла судома, було видно, як вiн щосили переломлю
щось у собi, настрою ться на фальшивий оптимiзм.
Вiн забiг до кабiнету Дмитра Iвановича, коли той, знову вiдсторонивши
руни тих, хто хотiв йому допомогти, пiдвiвся з дивана.
- Шеф, усе о'кей! - надмiру голосно вигукнув Юлiй, намагаючись
невiдривне дивитися в очi Марченковi, адже тiльки так, здавалося йому, той
може повiрити.- Нашi ще там кiнчають...
Дмитро Iванович подивився на Юлiя довгим, проникливим поглядом, сказав,
здавалося, зовсiм спокiйно, тiльки дуже тихо:
- Ви не вмi те брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову:
- Пробачте... Ви не навчили.
- Спасибi, за... при мний каламбур,- посмiхнувся Дмитро Iванович.
Вiн справдi був спокiйний. Мабуть, тому, що пережив невдачу наперед.
Йому було соромно вiд того, що сталося, i тепер вiн намагався бодай чимось
компенсувати свiй недавнiй страх i панiчнiсть.
У ту хвилину, тихi й пригнiченi, до кабiнету зайшли Свiтлана Кузьмiвна,
Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юлi©в провал, критися далi було нiчого.
Дмитро Iванович вiдчув, як його кольнуло в серце. У подивi вiдзначив, що
той бiль був не за себе, а за них - Свiтлану, Нелю, Юлiя, Вадима. Ще
подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але... що вiн мiг?
- Ви що... Наче в траурнiй процесi©,- змусив себе осмiхнутися.- Го-го,
ще й не такi невдачi бувають. Згадайте... Ну, чого там... Та всi вiдкриття
в науцi не приходили легко.- I, щоб не пустити ©х далi у песимiзм, не дати
розлiзтися по кутках сумнiвiв, сказав: - Загальмувати могла тисяча причин.
Не спрацювали хлоропласти, не та концентрацiя дигiтонiну, неякiсна
обробка... От ми взяли для обробки дитирген iкс сто...
Вiн почав захоплюватися, i, щоб утримати його од хвилювання, Корецький,
котрий теж прийшов сюди i дивився на нього розумними й трохи сумними
очима, взяв його пiд руку:
- Потiм, потiм. Вiдпочиньте. Мiй шофер зараз вiдвезе вас додому.
Дмитро Iванович не заперечував. Вiн тiльки бадьористо подивився на
колег (принаймнi йому здавалося, що подивився так) i сказав:
- Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензiю.
Удома вiн одiмкнув дверi сам, хотiв, непомiтно пройти у ванну, щоб
скинути й попрати сорочку, але Iрина Михайлiвна почула, перестрiла його в
коридорi. Вона злякано зойкнула, але одразу ж оговталася, допомогла
перевдягтися, постелила йому на диванi постiль. Хотiла викликати лiкаря,
але вiн не дозволив.
Вiн тримався спокiйно, знав, що не ма права давати собi попуску,
розвихрюватися, досить з нього в домi галасу й нервiв i так. Спокiй i
твердiсть почав культивувати не так давно, вiн розумiв, що запiзнився на
багато рокiв, але того не вернути.
Хоч i стримано, розповiв про все, що сталося на роботi. Iрина
Михайлiвна вислухала, запитала, як йому ма ться зараз, принесла чаю i
валер'янових крапель. Склянку з ча м вiн узяв, а валер'яновi краплi
повернув з докiрливою посмiшкою. Це остаточно заспоко©ло Iрину Михайлiвну.
Для не© чоловiкова душа була неначе поверхня рiки. Вона бачила все, що
дiялось на нiй, а спроби прозирнути в глибину не робила нiколи. Вона
тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нiчого серйозного йому не
загрожу , заспоко©лась; ©© засмутила невдача в нього на роботi, але що
вона означала для нього самого, не по службi, а саме для нього,само©
сутностi його життя,- не розумiла. I не намагалася зрозумiти. Ну, щось там
не вдалося -. ото й усе. Так само не завжди розумiв ©© шкiльнi клопоти й
вiн, проте намагався зрозумiти, вряди-годи допомагав якоюсь порадою, та
оскiльки до сво © роботи вона ставилася з холодком, той холодок
передавався i йому.
Отож вона сказала кiлька заспокiйливих слiв, пiшла у ванну, де в не©
стояла ввiмкнута пральна машина. Ранiше вiн здебiльшого допомагав ©й
прати, принаймнi розвiшував бiлизну, i тепер трохи подосадував, що
невчасно занедужав.
Вiн зiбрав постiль, лишив тiльки подушку, пiдклавши пiд не© ковдру, лiг
на канапу. Спочатку лежав без будь-яко© думки, а потiм уява почала
малювати те, що могло статися i що було б по тому. "Куди б Iрина подiла на
цей час Маринку? Одiслала з кимось у село чи..." I вiн почув Маринчин
крик: "Таточку, татуньочку, татчику...",- i уявив ©© жах, розпач,
неможливiсть осягнути все сво©м маленьким розумом i серденьком - усе
стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж вiдчув, як
до очей пiдступили сльози.
Вiн похапливо перелiг iз спини на правий бiк i спробував одiгнати лячне
видиво. I таки одiгнав. Проте його й далi обiймали невеселi думки. У
головi немов зависла важка хмара, заступила виднокiл, пiдiм'яла пiд себе
все, i хоч не кресали блискавицi й не гуркотiв грiм, але пойняв такий туск
i щем, що хотiлося кричати.
Вiн згадував те, що трапилося на роботi, i йому ставало страшенно
прикро й соромно.
Вiн нiколи не думав, що отакий крихкий. Йому нiщо не загрожувало, i
нiби навiть не так уже жахливо й переживав... Адже це не смерть когось
близького, не загроза власному життю. А от же...
I вiн подумав i вперше вiдчув, яка крихка людина взагалi. Всесильна
людина, яка поверта рiки, проламу гори, яка в чистому полi вибудову
мiста - камiннi лабiринти, перемоловши на порох i скле©вши наново гранiт i
залiзо. I от у цьому, зведеному руками громаддi, живе вона сама, в
однiй iз клiтинок б' ться гаряче серце, метушиться грудочка живо© плотi. В
оцiй ось, у сусiднiх... Всесильна людина... Вона справдi надзвичайно
крихка. I не тривка. Вона згаса враз, i вiд не© не лиша ться нiчого. Як
отам, у Помпе©, книжка про розкопки яко© лежала на його журнальному
столику i на яку вiн зараз дивився: за тисячолiття в попелi залишились
тiльки порожнечi- пози людей у момент загибелi. Конфiгурацi© ©хнiх тiл.
Для чого? Кому? Тiла, яке за пiвгодини до того кохало. Очей, якi плакали.
Мозку, який щось думав... Може, саме винаходив якусь теорему.
Ну, а якби залишив теорему? Встиг залишити? Тодi можна вважати оту
порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без не© не було б
Помпе©. Без них усiх.
Випала б сьогоднi удача. А тебе б не було. Те, друге, виправдало б
перше? I знову думка: виправдало для кого? Вiн зрозумiв, що дума про це
не вперше. Що думав i вчора, читаючи книжку про розкопки в Помпе©, а
насправдi тiльки очiкуючи сьогоднiшнього дня.
Вiн зрозумiв, що нiколи не зможе змiстити цi двi точки в одну. Вони -
мовби тiло й антитiло. Але весь його житт вий досвiд пiдказував, що iнакше
жити не можна, що треба тiльки шукати, й тодi будеш людиною. Справдi, тим,
пiслясмертним, живе чимало людей. I це зовсiм не вiра в потойбiчне життя.
От присвятив себе учений винаходу. Великий учений великому винаходу.
Вiн мiг би вигадати сто склеювальних олiвцiв чи двiстi паст i мав би за те
нову машину, штани, дороге коль для жiнки. Але вiн зна , що те згине, а
справжнiй винахiд оцiнять i пiсля смертi. I теж, зда ться, що йому тодi?
Так, тодi-дуже мало. Чи, певнiше, абсолютно нiчого. Немало людей кпинять з
цього. I сам той учений живе сьогоднiшнiм. Але й туди йде якась його
частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Нi, це вже житиме не
свiдомiсть його теперiшнього "я". Але житиме матерiально, у винаходi.
Житиме те, що вiн вiддав майбутньому. Житиме вiчна непримиреннiсть людини
зi смертю, заперечення смертi. Людина й заперечу смерть вiдкриттями,
книгами, скульптурами.
Вiн пiдвiвся на лiктi, поправив подушку й пiдсунув книжку, на
обкладинцi яко© була вiдтиснута картина Брюллова, пiд газети.
Звичайно, кожна людина, подумав, намага ться продовжити сво життя.
Iнакше б... Нащо б ©й народжуватись? Втiша ться вона життям чи перетворю
його собi на муку. Те вiд не© теж мало залежить. А може, й не мало...
Принаймнi вiн створити собi постiйно веселого настрою,- та де там
постiйно, хоча б вряди-годи,- не вмi . Вiн умi тiльки працювати. I
каратися через свою працю. Бо в тiй працi... сенс його життя.
Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його i, мабуть, багатьох iнших. Адже
справдi з-пiд того попелу викопали прекраснi стату© i плити з кресленнями
теореми Пiфагора. Тобто тi люди жили й загинули недаремно. I не тiльки
конфiгурацi© ©хнiх поз у момент смертi залишились на землi!
Несподiвано, не знати чому, вiн подумав про Борозну, несподiвано й
справдi, бо за весь сьогоднiшнiй день, та й за всi попереднi, жодного разу
не спом'янув його. Вiн примусив себе не воювати з ним навiть у мислях.
Дмитро Iванович зрозумiв, чому нинi сплив йому у пам'ятi Борозна. Тодi
вiн не почував до нього зла. А тепер, пiсля невдачi, вiдчув. Мабуть, саме
через те, що той передбачив невдачу. Так би мовити, запрограмував ©©.
Виявився... прозiрливiшим чи розумнiшим. Вiн, Марченко, вiддав цiй справi
шiсть рокiв життя i дум, а цей ось прийшов i за кiлька мiсяцiв...
Треба-таки не допустити, аби вiн втручався далi. Але помщатися вiн йому не
буде. Тепер це...ну зовсiм негарно. Треба бути вище... Тiльки - вище.
Дмитро Iванович силомiць стер усмiхнене (вiн чомусь зараз бачив його
саме усмiхненим) обличчя Борозни. I знову вернувся до попередньо© думки.
Отже, треба шукати, де обiрвалася нитка. Вiн не мiг повiрити, що весь шлях
неправильний. Адже те, що мусить бути ще одна фаза, пiдказувало все. Вони
вловлювали ©© побiчно тисячi разiв. Тiльки от не вдалося зафiксувати.
А може, й справдi,- облило холодом мозок,- це тiльки мiраж, красива
химера, яку вигадав? А чи не краще було взяти в руку чужу ниточку i йти за
нею, i якби навiть вона обiрвалася, нiхто не осмiлився б сказати лихого
слова, адже ту ниточку вiй узяв з рук визнаних авторитетiв.
Вiн розумiв, що цей шлях не шлях вiдкривачiв, не шлях справжньо© науки.
I водночас потерпав перед невiдворотними звинуваченнями в волюнтаризмi,
кар' ризмi, безтурботностi. Вiн дивився на шереги книг, написаних людьми,
якi саме й утвердилися смiливiстю, пошуком, безогляднiстю, немов шукав у
них пiдтримки. Книги зводились над ним восьмиярусним громаддям, вiн усi ©х
перечитав - не тримав у себе непрочитаних книг, з роками навiть любив
перечитувати вже прочитанi колись; але зараз вони стояли нiмi, байдуже
виблискували корiнцями - тi люди вже сво зробили, ©х уже нi заперечити,
нi перекреслити, нi звинуватити. А йому кортiло поговорити. Йому праглося
пiдтримки, й не просто пiдтримки, а пiдтримки дружньо© i квалiфiковано©.
Вiн був вдячний Iринi за те, що вона подзвонила Михайловi. Вiн чув, як
вона дзвонила, притишеним голосом розповiдала про чоловiкову невдачу й
лихо, яке з ним приключилося. Вона знала, що мало чим може допомогти
Дмитровi Iвановичу, й тому кликала Михайла. Тепер вiн чекав на нього.
Перечитував газети й чекав. Переглянувши газети, перегорнув останнiй номер
"Всесвiту", несподiвано занурився в статтю про Гогена й випiрнув з не©,
коли годинник показував чверть на восьму. Далi сховатися в читання не мiг.
Чекання чомусь ставало важким, майже гнiтючим. Може, й через те, що з
кухнi долiтали хоч i приглушенi, проте вочевидь роздратованi голоси.
Андрiй щось канючив у матерi, а та вiдмовляла. Вiн канючив настирливо,
сварливо, уперто, Iрина Михайлiвна ж, мабуть, роздратовано йому дорiкала й
просила пiти геть, щоб не хвилювати батька. Але Андрiй не вiдступався, а
ще пiсля якихось материних слiв верескливо закричав:
- Все Маринцi, Маринцi! Бо то улюблениця, пiдлиза. Ось нехай та зараза
тiльки пiдсунеться менi пiд руку...
За мить вони галасували обо . Там щось заторохтiло, забряжчало, а тодi
почувся розлючений Андрi©в крик:
- Ти ще пiдiйди до мене... Тiльки пiдiйди!
Дмитру Iвановичу стало до краю прикро. Андрiй зовсiм не слухався
матерi. Частково в тому завинила й Iрина Михайлiвна, котра вiдверто
пестила Маринку, а та в свою чергу не раз зачiпала брата, одразу ж
втiкаючи пiд захист матерi. Але ж i Андрiй...
I Дмитро Iванович знову, вже вкотре, подумав, що вiн щось прогавив у
вихованнi сина й неодмiнно ма надолужувати, шукати якихось ключiв до
нього. Тiльки яких? Андрiй пропускав через себе свiт так его©стично, що
будь-яке повчання, будь-яку розмову, навiть найлагiднiшу, сприймав як злий
пiдступ. Вiн ще трохи побоювався батька - його вибуху, його гнiву, в якому
той мiг ударити, й на тому все трималося. Але це була надто тонка й
ненадiйна ниточка.
"Треба щось робити",- ще раз подумав Дмитро Iванович. Але цього разу в
кухню не вийшов. Нарештi галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двiчi чи
тричi забiгала Маринка, вона була незвичайно тиха й злякана, нiби аж
боялася батька. Заходила Iрина Михайлiвна, але тiльки спитати, чи йому не
треба чого.
I коли вiн уже зовсiм обезнадiявся, пролунав дзвiнок. Але то був зовсiм
не Михайло. На велике здивовання Дмитра Iвановича, його навiдав Карпо
Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку вже одинадцять рокiв,
але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разiв п'ять, не бiльше. Та
й Дмитро Iванович не вельми вшановував вiдвiдинами свого начальника. Вiн
просто не поважав його. Навiть бiльше - гребував ним у душi, хоч,
звичайно, нiколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити свiй
найвищий захват, сво© найбiльшi поривання, здебiльшого зловживаючи,
приставляють до багатьох слiв префiкси з означенням найвищого ступеня, вiн
теж не мiг утриматися й приставляв такий префiкс до визначення, яким
обiймав Одинця,суперсволота.
В Одинцевi його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не мiг
не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя прожива правильно. Вiн
не мучився сумнiвами, не надломлював свого здоров'я ваганнями й пошуками
яко©сь приховано© iстини. Йому не раз казали, що вiн хамло, цього вiн не
мiг спростувати навiть перед самим собою, iнодi йому навiть подобалося
бути хамлом, шокувати всiляких тонконервих iнтелектуалiв. Або й просто
думав про них: "От ти не хамло, а що ма ш?"
Проте незалежно i впевнено вiн почувався не з усiма. Карпо Федорович
взагалi не вмi iти нарiвнi. Вiн або плазу , або топче ногами. Або на
вашiй головi, або пiд вашими чобiтьми. Перед Марченком, хоч i був його
начальником, здебiльшого запобiгав. Перед його науковим авторитетом, перед
тим, що того можуть призначити директором iнституту (подейкували й таке),
перед пошаною, з якою до нього ставилися колеги i навiть деякi члени
президi© академi©. Зовнi ж тримався на рiвнiй, навiть на дружнiй нозi,
фамiльярно поплескуючи Дмитра Iвановича по плечу, що той терпiв над
силу... Вiн i зараз по-простецькому, невимушене розташувався в шкiряному
крiслi на гвинтi, одтяг-нувши його трохи од столу, капронового капелюха,
пiдморгнувши, надiв на бронзову голову Мендел ва, придбаного Дмитром
Iвановичем в антикварному магазинi, папку кинув на стiл. Але було в цiй
невимушеностi - i це Дмитро Iванович вловив одразу - i щось таке, що
сигналiзувало про змiни в поведiнцi Одинця щодо нього. Карпо Федорович
вилазив йому на голову. Дмитро Iванович подивував, що це сталося так
швидко. Це був небезпечний симптом, то бiльше, Марченко здогадувався, що
Одинець прийшов не з добром.
Карпо Федорович i справдi вдавано, злорадiючи в душi, поспiвчував
Дмитру Iвановичу в невдачi, покепкував з переполоху, до якого спричинився
транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а далi ще
ближче присунувся разом з крiслом i сказав:
- Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, i ви мусите виступити.
Дмитро Iванович здригнувся од Одинцевих слiв. Вiн дивився на нього з
неприхованим страхом.
- Бачите, я хворий...- спробував захищатися.
- Вже майже пройшло,- грубо сказав Одинець.- Ви входили до комiсi© по
перевiрцi. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще ©© зна те...
Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганя дужий боксер пiдупалого
на силi супротивника. Дмитро Iванович розумiв це й почував, що не може
вчинити опору.
- Я спробую...
- Пробують тiльки самогонку, - перебив Карпо Федорович. - Ви
зобов'язанi виступити й розвiнчати.
- Добре, я виступлю,- здався Марченко. Одинець ще посидiв кiлька
хвилин, поговорив про вропейськi кiннi змагання, що намiчалися в Ки вi, -