Страница:
вiн був завсiдником iподрому й, казали, грав на тоталiзаторi, - сказав,
щоб Дмитро Iванович не занепадав духом, пообiцяв пiдтримати, i в голосi
його звучало недвозначно: взамiн на твiй виступ, - i пiшов.
А Дмитро Iванович залишився розстро ний i пригнiчений до краю. Ранiше
за клопотами з експериментом, за всiма iншими клопотами вiн геть забув про
"справу Абрамчука", як називав Одинець прикрiсть, що випала на долю
завiдуючого сектором вiддiлу екологi©. Суть "справи" полягала ось у чому.
Один з аспiрантiв Абрамчука написав статтю про швидкiсть поглинання
рослинами вуглекислоти у рiзних клiматичних зонах i опублiкував ©© в
збiрнику. Абрамчук, як завiдуючий сектором, теж пiдписав ©©. Пiзнiше
виявилося, що ця стаття наполовину компiлятивна, наполовину просто списана
з iншо©, яка була опублiкована в книзi, виданiй московським Iнститутом
фотосинтезу. Виявив Марченко й навiть необережно вказав на це у звiтi,
який складали пiсля перевiрки роботи сектора екологi©. Необережно тому, що
був твердо переконаний - Абрамчук завинив дуже мало. Ну, допустив
недбалiсть, неохайнiсть, але, звичайно, ненавмисне. Треба було йому
наодинцi порадити Абрамчуковi виступити з критичною, самокритичною
статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Iнституту фотосинтезу.
Марченко ж дав Одинцевi в руки зброю, якою той хотiв уразити Абрамчука
наповал. Одинець зводив з ним особистi рахунки. Абрамчук - чоловiк
холеричний, неврiвноважений, науковець маленького таланту. Але ж хiба
можна виживати людину з iнституту за те, що вона вiдповiла нетактовнiстю
на нетактовнiсть? Тепер же, якщо Дмитро Iванович виступить на захист
Абрамчука, вiн поставить пiд удар i себе. Звичайно, одразу Одинець не
вдарить. Але вiн знайде спосiб... Вiн не подару . Недарма прийшов сьогоднi
й нагадав. Саме сьогоднi. Вiн вiдчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О,
це зовсiм не випадковiсть, що ця непри мнiсть прийшла слiдом за невдачею в
лабораторi©. Одинець умисне очiкував нагоди й поставив "справу Абрамчука"
саме на завтрашню вчену раду. Отже, завтра Дмитро Iванович повинен
"розвiнчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймнi не зовсiм чесно. Дмитро
Iванович знав - його мучитиме совiсть. Навiть зринула така думка: "А коли
Абрамчук щось заподi собi? Вiн такий. Я не прощу собi цього довiку. Не
прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимiр".
Не пiти на вчену раду зовсiм... Прикинутися хворим? Одинець скаже, що
бачив його здоровим. Та й рiч не в тому. Вiн його просто з'©сть. Особливо
тепер.
Дмитро Iванович почував мало не розпач. Його пойняло таке хвилювання,
що вiн устав з канапи й заходив по кiмнатi. Вiн не бачив ради. Найгiрше ж
що, розмiрковуючи так, хвилюючись, вiн уже майже знав, що доведеться йти,
що йому в цiй ситуацi© просто нiкуди подiтися. Не пiти - це майже послати
себе в спiвучасники до Абрамчука, на якiсь грiхи котрого вже кiлька разiв
натякав Одинець. Не пiти - це майже оддати лабораторiю. Перестати бути
науковцем.
Тодi ж втрачало сенс життя. Отже, iншi члени ради проголосують? Ну,
звичайно, не всi... Та й з тих, хто безоглядно пiднiме руки слiдом за
Одинцем, не всi знатимуть суть справи.
Достеменно зна ©© тiльки вiн.
Нараз Дмитро Iванович зупинився i спробував проаналiзувати сво© думки.
Вiн розумiв: це змагаються розум i совiсть. Розум - вiн вельми хитрий,
гнучкий, вiн щоразу знаходить тисячi щiлинок, у якi протягу слiдом за
собою душу. Совiсть звива ться, то б' ться в конвульсiях, то квилить, а
розум пiдказу , розум перекону , умовля : "Ну,- каже пiн,- для чого ти
опира шся? Що ми вигра мо? Новi турботи? I нiяких благ".
Совiсть, однак, не погоджу ться з отим "ми", вона й далi прагне
одмежуватися.
Найкраще було б, подумав Дмитро Iванович, одiтнути все й не мучитись.
Адже все одно пiде. А попереду довгий вечiр i весь завтрашнiй день.
Викруту ж не знайде... От би якась телеграма. "По-дитячому й негарно,
зовсiм негарно". Вiн i так не раз думав, що телеграма може надiйти. У
людини його вiку батьки, якщо вони , завше старi, дуже старi, i дiти не
можуть позбутися думки про невiдворотнiсть ©хньо© смертi, про похорон. То
страшно, може, через це вiн часто навiдував матiр i ще частiше
(здебiльшого тихцем од Iрини) посилав ©й грошi.
Але воднораз думка про матiр, чесну, вiчну трудiвницю, почала
перетягувати щось у нього в iнший бiк. Все життя мати сапала поле,
двадцять рокiв водила ланку, й нiхто нiколи не докорив ©й неправдою чи
нечеснiстю. Маленька, згорблена,зморшки й сивi пасемця волосся з-пiд
рябенько© хусточки,- вона на старiсть мала два капiтали: свою чеснiсть i
гордiсть за сина. I вона усвiдомлювала отi обидва скарби. Про сина
розповiдала всiм (це була ©© маленька слабкiсть) i якось мовила йому, коли
вiн, саме вiн, засумнiвався в якiйсь ©© розповiдi: "Менi, сину, нiхто не
сказав "брешеш". I не подумав про мене так".
I ось тепер цi двi усвiдомленi сили тиснули на Дмитра Iвановича. Чомусь
йому згадалася й суперечка на захистi в Нелi Рибченко, суперечка на
високих регiстрах, яку вели молодшi колеги про те, як повинна людина
впорядковувати саму себе, про високу мiсiю ©хньо© маленько© лабораторi©.
Маленько© i не маленько©, адже вони клопочуться благом мiльйонiв людей,
почувають перед ними вiдповiдальнiсть чи принаймнi повиннi ©© почувати. А
вiн учив ©х цього. О, там, у теорi©, вiн був мiцний.
Йому стало невимовне соромно. I разом з тим у мозок настiйно стукала
думка: "Що таке клопоти про мiльйони? Статистика. Цифра. Тьху, як
погано",-розсердився Дмитро Iванович. Вiн боровся з цими думками, а ©х
немовби хто нашiптував на вухо.
"Це все забудеться. Уляжеться. I всi забудуть. А я й далi працюватиму.
I робитиму добрi справи",- знову щось шепоче просто в мозок. "А хiба я не
втрачу на повазi до себе? Хiба я вже й так мало втратив?" - мислено
проказував вiн. Почував, що оцими думками мовби виборю щось. Мовби
вилазить кудись угору, де незатишно, де вiтер, де може спiткати й якесь
лихо, але вiн лiз, iшов i пiдбадьорював сам себе.
Дмитро Iванович так розхвилювався, що в нього почалися сильнi болi в
потилицi й скронях. У нього взагалi був пiдвищений мiсцевий, головний,
тиск. Йому аж скаламутилося в очах, i коли ввiйшла Iрина, вона одразу
побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби
вiдтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Вiн вiддав
себе повнiстю ©й у руки, йому було при мно од ©© турботливостi, аж згодом
пожартував:
- Тепер я знаю, нащо люди женяться.
- Нащо? - серйозно запитала Iрина Михайлiвна. Вона нiколи не розумiла
чоловiкових жартiв.
- Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.
Вона зрозумiла i всмiхнулася.
- Колись ти думав iнакше.-Потiм подивилася на чорний квадратний
годинник на столi й сказала: - Чогось Михайла довго нема .
Дмитро Iванович промовчав. Вiн перестав сьогоднi його чекати.
Михайло того вечора так i не прийшов. Дмитро Iванович думав про це з
прикрiстю. Найгiрше було те, що вiн не мiг нi пояснити, нi одгадати
причини. Тiльки вiдчув, що вона теж хова якусь несподiванку для нього.
Уранцi, ледве заявившись на роботу, вiн пiшов до директора iнституту.
Його таки не вистачило на "вiйськовий опiр", як сам собi визначив свiй
бунт проти Одинця, але вiн вирiшив його перехитрувати. То бiльше, цей його
замiр збiгався ще з одним замiром, який спав Марченковi па думку учора
ввечерi. Почував, що йому буде тяжко провести цi два з половиною
невизначенi тижнi в лабораторi©. Вiн, звичайно, не обриватиме волоття
гороху й не працюватиме на центрифугах, а заходжуватися бiля чогось
iншого, яко©сь проблеми теж не зможе. Отож i вирiшив провести цi два з
половиною тижнi поза iнститутом.
- Павле Андрiйовичу, я не використав торiк усi © вiдпустки,- поклав
перед Корецьким заяву.- Я прошу вiдпустити мене на два тижнi зараз. Якщо
не можна за торiшню, дайте за свiй рахунок.
Павло Андрiйович покрутив у руках довгу чорну ручку i, вже приклавшись
до паперу, запитав:
- А вас зможе хтось замiнити... в цей час?
- Я десь читав такий жарт: "Якщо ви дума те, що незамiннi, згадайте про
цвинтар. Скiльки там лежить незамiнних",- сказав Дмитро Iванович.
- Переконали,- мовив директор i пiдписав заяву.- Ви будете дома чи
по©дете кудись? - запитав, уже проводячи Марченка до дверей.
- Мабуть, по©ду на Бережок. Трохи вiдпочину, порибалю.
- Нi пуху нi луски,- сказав Корецький. Вiн вклав у цi звичайнi слова
чимало теплоти, й Дмитро Iванович теж вiдповiв з почуттям:
- Можу запевнити - нi того, нi того не буде. А проте - к чорту.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Дмитро Iванович по©хав не на iнститутський Бережок, а в село Соколiвку
на Деснi, де вже двiчi вiдпочивав з Iриною i дiтьми. Сiв у Ки вi на
"ракету", а через п'ять годин зiйщов у Моровську, за сiм кiлометрiв од
Соколiвки, куди добувся по глибокому пiску попутною вантажною машиною. Вiн
розраховував побути в селi два тижнi, а тодi навiдатись у Ки©в, i
незалежно вiд того, як закiнчиться експеримент, вернутись у Соколiвку з
сiм' ю. Вiн би забрав ©х i зараз, але Андрiй одбував виробничу практику.
Шофер пiдвiз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Iванович
квартирував обидва рази й де зупинявся, вириваючись на два-три днi
порибалити. Хата дiда Онишка, могутнього полiщука з широкою бородою,
густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом, схожого на
полiщукiв iз лубкiв i лiтописiв давнiх часiв, стояла на самому березi
Десни. Проте не дiд ставив ©© так близько од води, а вода пiдiйшла до
хати. Десна, яка мчала серед широких лукiв, у цьому мiсцi круто вигиналася
до села, у повiнь валила високий правий берег, уже проковтнула двi вулицi
й наступала далi,- вулиця, якою шофер пiдвiз Дмитра Iвановича до хати,
обривалася просто в воду, шофер розвертався обережно, тицяючи носом i
задом машини в низенькi потрухлi тинки. Проте дiд Онишко не панiкував. З
вартими заздростi споко м i практичнiстю промiряв метром город, який
ламала вода, а також сад i подвiр'я, i, порахувавши, скiльки приблизно
метрiв забира вона за весну, сказав бабi, що на ©хнiй вiк вистачить.
Обiйстя в дiда, як на пiскувате Полiсся, багате - хлiв, i клуня, й двi
розлогi шовковицi за нею, i яблунi, й грушi, й вишняк пiд хатою. Хата вже
стара, але пiд бляхою,- складалася з власне хати й хатини, а також
прибудови з пiвденного боку, яку дiд зробив, коли оженився старший син
Миколай. Миколай за кiлька лiт пере©хав у Чернiгiв; поставив собi хату в
сусiдньому селi, де працював механiзатором, i Гриць, i дiд з бабою
залишилися самi. Влiтку вони здавали "дачникам" прибудову й хатину не
стiльки задля заробiтку (хоч i те бралося до уваги), а тому, що так робило
все село. Його чомусь особливо уподобали для вiдпочинку ки©вськi медики, в
липнi i серпнi там були зайнятi не тiльки всi вiльнi кiмнати и комiрки, а
навiть у садах бiлiло чимало наметiв. Мабуть, тi ки©вськi медики тямилися
на принадах вiдпочинку саме в Соколiвцi: цiлюща деснянська вода, широке
привiлля лугiв, де од запаху квiтiв i трав йде обертом голова, а по той
бiк села сосновий бiр, а за ним мiшаний лiс.
У прибудованiй до хати кiмнатинi, яка дивилася вiкном на сад i Десну й
мала окремий хiд з ганком i манюсiнькою верандою, обидва рази розкошував з
Андрi м, Маринкою та Iриною Михайлiвною Дмитро Iванович. Прибудову зайняв
вiн i зараз - ще ранiше написав Онишкам, що при©де з сiм' ю на лiто. Вiн
не тiльки у них жив, а й харчувався, й не почував од того нiяко©
незручностi, хоч напочатку, першого разу, баба Варка й слухати того не
хотiла: "Ви люди столичнi, ученi, а в нас харч простий, селянський". А
потiм переконалася, що Дмитро Iванович не тiльки чоловiк делiкатний, а й
теж простий, "неперебiрливий на ©жу", залюбки годувала його пшоняною
кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут нiколи не смажили, а тiльки
варили й подавали на стiл цiлою. На Онишковому обiйстi Дмитру Iвановичу
особливо подобалися двi шовковицi, вони нагадували йому шовковицi на
власному городi, манив його лiс, нестеменне такий, як у ©хньому селi. Вони
двiчi ходили з дiдом Олексою по маслюки й приносили ©х повнiсiнькi кошики.
Риболовлi вудочкою дiд Олекса не визнавав, i на той промисел Дмитро
Iванович ходив сам. Рибалив вiн не пiд кручами, де рибалило бiльшiсть
"дачникiв", а на лузi, пiд кущами верболозу. Щоправда, цього лiта риба
ловилася погано. Зате луг, безмежний, синьо-голубий, з ситими,
перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими бiля
берегiв лататтям озерцями, з деркачами, якi ранками дерли на онучi чистi
росянi дорiжки в травах, куликами i невгамовними крячками.
Дмитро Iванович iшов вузенькою торф'янистою дорiжкою, що пружинила пiд
ногами, по груди в квiтуючих травах вiчно невмирущо© луки, у якiй лежала,
дрiмала при самiй землi прадавня тиша, й думав про те, який нiкчемно
малий, який дрiбний перед оцi ю тишею, перед оцими суворими берегами рiки
будь-який клопiт. Коли йому вперше стали в думцi поруч безмежжя луки,
вiчний плин рiки i Одинець (чомусь саме Одинець), вiн розреготався, мов
божевiльний. Це були такi неспiвмiрнi величини, що навiть ставити ©х поруч
не можна.
Дмитро Iванович почував, як перед оцi ю тишею, вiчним плином i
безмежнiстю поменшала i його бiда, вiн ©© мовби витяг звiдти i розiслав
мiж зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячi рокiв, вона була
колообiгом життя, i вiн сам входив у великий колообiг природи, вiн був
породжений, щоб жити на берегах рiчки, ловити рибу, толочити трави, так
прожили до нього тисячi поколiнь людей, i вiн теж мiг прожити так, ще мiг
прожити...
У цю мить вiн вiдчув нiби якесь власне роздво ння - людини i вченого,
вiн не мiг звести себе, отого, в кабiнетi, i оцього, серед трав, у одне,
тобто зводив лише думкою. Вiн подумав про те, що, мабуть, наш мозок - це
одне - вiн може розвиватися безмежно, осягати дедалi складнiшу iнформацiю,
а наша душа, себто те, що уклалося вiками, природою - хвилювання, бiль
нервiв, бiг кровi i швидкiсть перетворень у клiтинi,- друге. Ми спалаху мо
в гнiвi й плачемо од нiжно© музики, нас до слiз хвилю зелений шум лугу i
квилiння чайки, i ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих
безконечностей i безодень, Що пiдсовують нам гiпотези та фантастика. Тож,
мабуть, недарма навiть у найкращих фантастичних творах люди бiднi, бо вони
летять у свiти, залишивши сво© щоденнi клопоти, розчулення, замилування,
справжнiй гнiв, у яких вони бувають потворнi, але бувають i красивi.
Дмитро Iванович i далi йшов стежкою, i далi рахував житт вi втрати. Але
що бiльше ©х набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже
була властивiсть його вдачi - накопичуючи аргументи, приховано збирати й
контраргументи.
Нi, вiн таки пройшов не по голiй пустелi. I не все обминув на тiй путi.
I якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замiсть тих iншi. Для
нього робота - то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертiтися в
тому котлi й вертiти iнших... Та так, що в декого й очi заплющуються з
страху.
I те, що вiн завжди кудись поспiшав, що все його життя було мовби
прологом до чогось,- то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже вiн
. Вiн i далi сподiва ться... знайти отi слова, отой рядок, якi
виправдають задовгий пролог. I хто може сказати, що не цим треба жити? Що
сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.
I неправда, що вiн нiчого не мав. Свiтоньку, як же хороше йому зараз
отут! Природу вiн любить здавна. Шкода тiльки - мало. Отут - втратив. Вiн
тiльки тепер, в оцi днi, вiдчув, як погамовують його спрагу лука, й рiка,
i високе небо, i чистi озера. Вiн думав про те, що бiльше не випустить ©х
iз свого серця. Тепер-то вiн зна , де можна знайти спокiй.
Ранiше, колись вiн сприймав природу як частку ©© ж - м'язами, легенями,
порами. Уранiшнi роси, вечiрнi тумани, синя гладiнь озера - вiн iшов через
них, вони грiли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявля ться, вона
мала ще один бiк - споглядальний, i вiн теж мiг додавати втiхи.
Одначе, думаючи так, вiн добре знав i те, що, тiльки повернеться назад,
той шал знову стане його життям, набере неухильностi закону, а вiдтак
приберуть попереднiх обрисiв i його клопоти, й страх, i надi©. I ця думка
мовби простилалася хмаркою понад лукою, рiкою i озерцями, як простила ться
справжня хмарка, котра найшла на сонце, i тодi в одну мить тьмянiють
трави, холоднiша вода й блякнуть квiти.
До того ж погiршилися i його умови життя в Онишкiв. Навiть не стiльки
умови, вiн справдi був надзвичайно невибагливий до всiляких фiзичних
незручностей, як почував незручнiсть моральну. До дiда й баби несподiвано
при©хав старший син з дружиною та дiтьми. Усталений стрiй життя зламався,
тепер уже готувала на всiх страви невiстка, жiнка сварлива й непривiтна.
Дмитру Iвановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, вiн
потерпав i за те, що займа найкращу кiмнату, пропонував помiнятися або й
пiдшукати собi житло в iншому мiсцi, але проти того повстали дiд i баба, i
Дмитровi Iвановичу нiчого не лишалося, як на весь день вибиратися з
вудками й казанком на луку, вiн там варив собi юшку, там передрiмував пiд
кущами опiвденну спеку, хоч вiд того часто болiла голова. Вiн вирiшив
побути ще кiлька днiв i по©хати до матерi, забрати Маринку й гайнути з нею
в сво© рiднi Пiшки за Прилуками. Звичайно, нi Андрiй, нi Iрина не по©дуть
у Пiшки. Андрi вi просто нецiкаво в селi, де до того ж нема рiчки, Iрина
Михайлiвна ма на те сво© причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не
любить енергiйно©, трохи рiзкувато© Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати
Дмитра Iвановича нiколи не зробила ©й нiчого поганого, але та неприязнь
проступила од самого початку. Тодi, в першi роки ©хнього подружнього
життя, Дмитро Iванович часто за це сварився, намагався силомiць звести
Iрину з матiр'ю, мало не розлучився з дружиною, а пiзнiше махнув рукою,
волiв полагодити якось, щоб тiльки та неприязнь не проступала нагору, не
зводила до скандалiв i сварок.
Мабуть, Iрина Михайлiвна не любила свекруху за твердiсть,
безкомпромiснiсть, почуття власно© гiдностi, за те, що трималася з
невiсткою нарiвнi, дарма що та була вченою i озбро ною всiма знаннями
сучасно© цивiлiзацi©, а вона - проста сiльська жiнка. Ще, мабуть, не
любила за те, що Дмитро Iванович порiвну роздiляв свою увагу помiж сiм' ю
i матiр'ю. Опрiч усього того, житейського, що призводить до розладiв у
багатьох сiм'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогоднi. У нiй
Iрина Михайлiвна не призналася б зроду, вона й не признавалася навiть
самiй собi, воно зводилося з дна ©© душi глухо, важко, неясно, а сягало ще
глибше.
Рiч у тому, що i Дмитро Iванович, i Iрина Михайлiвна були з одного
села. ©хнi родини, колись великi й гiллястi, як дужi дерева, весь вiк
намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством - багатства не мали
нi Марченки, нi Вербицькi, а красою, силою, працьовитiстю господарiв,
синiв i дочок, зятiв i невiсток. I от злою волею долi за двi вiйни та
лихолiття по них рiд Вербицьких щез. У Iрини Михайлiвни загинули батько i
два брати, померла мати, лишилася в свiтi вона й ще один брат, котрий не
одружився, спився й подавав про себе звiстки тiльки тодi, коли його десь
звiльняли з роботи i вiн опинявся в безгрошiв'©. Гiркота, яка пiднiмалася
до того всього в Iринi Михайлiвнi, мимовiльна заздрiсть перехлюпували
кудись далi, в ©хн родинне життя, проливалися на весь рiд Марченкiв, теж
покалiчений вiйною, але який уже знову почав вибую-вати. Iрина Михайлiвна,
нехитра й нелукава багато в чому, й далi залишалась Вербицькою - i,
мабуть, iнакше й не могло бути,- i якщо ©й траплялася нагода виказати щось
лихе про Марченкiв, виказувала й аж внутрiшньо загорялася з радостi.
Либонь, зона сама розумiла, що те звеличення давно втратило сенс, що ©©
потуги жалюгiднi й шкодять ©й же, але втриматись не могла.
Дмитро Iванович весь вiк жалiв ©© сирiтство (в сварках, звичайно,
забувався теж), через те прощав ©й бiльше, нiж мiг би простити звичайно.
Отож Iрина Михайлiвна в Пiшки майже не ©здила. Одмагалася ж тим, що,
мовляв, у селi вона ста наймичкою, служницею, що ©й знову доводиться на
всiх варити i прибирати в хатi, хоч свекруха залюбки варила б сама, але
Iрина не погоджувалась, частково тому, що справдi волiла готувати ©жу
дiтям сама, а частково з природного почуття сорому - як це вона сидiтиме
згорнувши руки в чужiй хатi!
Дмитро Iванович i сам трохи одвик од свого села, i не було там йому до
кого пiти, i не знав, про що говорити з лiтнiми дядьками, колишнiми
однолiтками (вiн чомусь вiльнiше почувався серед незнайомих людей, як оце
в Соколiвцi), але провiдати рiдне село, а насамперед матiр, мав за
обов'язок завжди.
Склавши докупи всi сво© невигоди теперiшнього життя у Соколiвцi, а
також те, що навряд чи умовить усiх сво©х по©хати в Пiшки. Вiн сьогоднi,
йдучи рибалити, твердо поклав через три днi податися в Ки©в, а звiдти в
рiдне село.
На риболовлю вiн вибрався ще з досвiтку. Вирiшив сьогоднi будь-що
повернути в свiй бiк рибальське щастя. Оскiльки всi цi днi риба майже не
ловилася, вiн звечора особливо старанно готувався. Наварив перлово© кашi й
гороху, присмажив на сковородi вiвсяних висiвок, накопав свiжих черв'якiв.
Ранiше вiн ловив рибу на доннi спiнiнговi вудочки з кормаками, ловив добре
лящiв, в'язiв, пiдустiв, одного разу у цiй же Соколiвцi навiть упiймав
сома на пiвпуда, але зараз цей спосiб ловiння перераховувався в списку
заборонених, i хоч тут цi © заборони мало хто пильнував, вiн ©© не став
порушувати. Вiн вiрив, що злама хребет невдачi й так. Був працьовитий в
усьому, i на риболовлi також, недарма Михайло не раз чи то жартiвливо, чи
то всерйоз нарiкав: "Нехай вона тобi сказиться, ця риба. По©деш з тобою,
то вернешся неначе з молотьби. Перекопа ш землi, перемiсиш глею - всi
кiсточки стогнуть".
Дмитро Iванович i сьогоднi взявся за роботу з властивою йому
послiдовнiстю i невтомнiстю. Вiн надовбав глею, накопав чорнозему й пiску,
перемiшав усе це з перегно м, розiм'ятим горохом, висiвками i перловою
кашею й почав лiпити глинянi буханцi. Вiн налiпив ©х кiлька десяткiв,
великих, завбiльшки з середнього розмiру кавун. Дмитро Iванович вибрав
таке мiсце, де вода повiльно закручувалась на мiсцi й звiдки починався
потужний струмiнь, якнi© виходив на бистрець. Струмiнь мав виносити корм
на глибину, виманити звiдти рибу. Вiн накидав балабухiв, накидав
перемiшаного з кормом пiску, скаламутив воду, i бруднi смуги потягнулися
далеко на середину рiки. Заграла верховодка, пiдiйшов хижак, кiлька дужих
сплескiв вибухнуло бiля самих Марченкових нiг. Але вiн не поспiшав, вi©© i
далi через певнi промiжки часу кидав важкi буханцi, тiльки тепер уже
тихенько, без плескоту. I лише по тому розiбрав довгу, в три колiна вудку.
Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на
водi, як одразу ж знову лiг, а тодi зiрвався, мов навiже-ний, i рiзко
пiшов лiворуч пiд воду. Дмитро Iванович пiдсiк i витягнув чималенького
окунця. Але то було дине вiдшкодування за його старання. Бо далi
поплавець сонно блукав по плесу, течiя то притоплювала його, то знову
одпускала, втягувала у кручiю i несла на глибiнь, але риба не брала.
Дмитро Iванович кiлька разiв мiняв наживку, вкорочував i збiльшував
глибину, все марно. Впiймав на хлiб пару краснопiрок, одну густiрку, а
далi й та риб яча дрiбнота десь подiлася. Вiн знову опускав балабухи,
мочив i кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитровi Iвановичу просто
не йнялося вiри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем,
припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Вiн стьобав i стьобав вудкою,
вже втомилася рука й затерпли ноги, вiн перепробував усi вiдомi йому
способи ловiння, а в капроновiй сiточцi поплiскували тi самi двi
краснопiрки, густiрка та окунь.
Врештi Дмитро Iванович здався. Вiн вийшов на берег, скинув старого
пiджака - упарився, сiв на горбочку. Була дванадцята година - вiн
проколотився шiсть з половиною годин. Сонце пiдбилося високо, але трави ще
були в росi й рiчка поблискувала прохолодою. Дмитро Iванович пiдставив
вiтерцевi чоло, дивився на рiчку, що бiгла на пiвдень, а далi знову
повертала на захiд, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад
рiчкою й була вдалинi по правому боцi оточена пiщаними горбами з щiткою
соснового лiсу (лiвого не було видно зовсiм), i з нього спадала втома, а з
нею напруження, досада. Вiн мовби вiддавав ©х луцi, мовби розпросторювався
по нiй душею. Тут не було жодно© живо© душi, тiльки деркачi та перепел
будили тишу. "Дикуни" ще не добулися сюди, сучаснi "дикуни" ©здять на
машинах, а тут пiски й болота, вони мовби захищали самi себе.
Розглядаючись по долинi, Дмитро Iванович подумав, що на Полiссi залишилося
дуже мало таких куточкiв. Та хiба тiльки на Полiссi. Люди обдивилися
планету з усiх бокiв, вимели всi шпаринки i все заглядають зверху, знизу,
чи не пропустили чого. Кожен звiр обрахований до останньо© волосинки,
кожен птах окiльцьований чи бодай сфотографований. Нема загадок, нема
та©ни - отого невiдомого, що обiця щось у майбутньому, кличе до себе.
Та©на лишилася в мiкро- i макросвiтах, але та ©1а©на вже не така,
рацiоналiстична, холодна. Тiльки на природi, розчинившись у нiй, людина
по-справжньому вiдпочива душею, вiдживлю найтоншi чуття, подарованi ©й
вiчнiстю, вiдчува красу й гармонiю свiту.
Дмитро Iванович знав це по собi. Вiн особливо любив лiто. Воно снилося
йому всю осiнь i зиму, вiн щороку будував неймовiрнi плани - по©хати на
нiсей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влiтку вiн ставав
особливо нервовий. Його то обiймала радiсть, то смуток i туга, йому
здавалося, вiн почува , як мовби щось втрача , прийма в себе й втрача .
Мабуть, то було вiдчуття старiння - згасало лiто, й згасала якась часточка
його самого; осiнь, зима заковують усе в непорушнiсть; все, зда ться,
застига , не руха ться, i це мимоволi переда ться людинi, а лiто бiжить i
неухильно несе з собою тебе. Цей бiг лячний, хоч вiн i солодкий, як майже
кожен бiг. Але непри мна думка про те, що бiжить не тiльки лiто, а й сама
лука, i лiс, i прозоре небо, бiжать кудись, щоб змiнитися. Звичайно,
щоб Дмитро Iванович не занепадав духом, пообiцяв пiдтримати, i в голосi
його звучало недвозначно: взамiн на твiй виступ, - i пiшов.
А Дмитро Iванович залишився розстро ний i пригнiчений до краю. Ранiше
за клопотами з експериментом, за всiма iншими клопотами вiн геть забув про
"справу Абрамчука", як називав Одинець прикрiсть, що випала на долю
завiдуючого сектором вiддiлу екологi©. Суть "справи" полягала ось у чому.
Один з аспiрантiв Абрамчука написав статтю про швидкiсть поглинання
рослинами вуглекислоти у рiзних клiматичних зонах i опублiкував ©© в
збiрнику. Абрамчук, як завiдуючий сектором, теж пiдписав ©©. Пiзнiше
виявилося, що ця стаття наполовину компiлятивна, наполовину просто списана
з iншо©, яка була опублiкована в книзi, виданiй московським Iнститутом
фотосинтезу. Виявив Марченко й навiть необережно вказав на це у звiтi,
який складали пiсля перевiрки роботи сектора екологi©. Необережно тому, що
був твердо переконаний - Абрамчук завинив дуже мало. Ну, допустив
недбалiсть, неохайнiсть, але, звичайно, ненавмисне. Треба було йому
наодинцi порадити Абрамчуковi виступити з критичною, самокритичною
статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Iнституту фотосинтезу.
Марченко ж дав Одинцевi в руки зброю, якою той хотiв уразити Абрамчука
наповал. Одинець зводив з ним особистi рахунки. Абрамчук - чоловiк
холеричний, неврiвноважений, науковець маленького таланту. Але ж хiба
можна виживати людину з iнституту за те, що вона вiдповiла нетактовнiстю
на нетактовнiсть? Тепер же, якщо Дмитро Iванович виступить на захист
Абрамчука, вiн поставить пiд удар i себе. Звичайно, одразу Одинець не
вдарить. Але вiн знайде спосiб... Вiн не подару . Недарма прийшов сьогоднi
й нагадав. Саме сьогоднi. Вiн вiдчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О,
це зовсiм не випадковiсть, що ця непри мнiсть прийшла слiдом за невдачею в
лабораторi©. Одинець умисне очiкував нагоди й поставив "справу Абрамчука"
саме на завтрашню вчену раду. Отже, завтра Дмитро Iванович повинен
"розвiнчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймнi не зовсiм чесно. Дмитро
Iванович знав - його мучитиме совiсть. Навiть зринула така думка: "А коли
Абрамчук щось заподi собi? Вiн такий. Я не прощу собi цього довiку. Не
прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимiр".
Не пiти на вчену раду зовсiм... Прикинутися хворим? Одинець скаже, що
бачив його здоровим. Та й рiч не в тому. Вiн його просто з'©сть. Особливо
тепер.
Дмитро Iванович почував мало не розпач. Його пойняло таке хвилювання,
що вiн устав з канапи й заходив по кiмнатi. Вiн не бачив ради. Найгiрше ж
що, розмiрковуючи так, хвилюючись, вiн уже майже знав, що доведеться йти,
що йому в цiй ситуацi© просто нiкуди подiтися. Не пiти - це майже послати
себе в спiвучасники до Абрамчука, на якiсь грiхи котрого вже кiлька разiв
натякав Одинець. Не пiти - це майже оддати лабораторiю. Перестати бути
науковцем.
Тодi ж втрачало сенс життя. Отже, iншi члени ради проголосують? Ну,
звичайно, не всi... Та й з тих, хто безоглядно пiднiме руки слiдом за
Одинцем, не всi знатимуть суть справи.
Достеменно зна ©© тiльки вiн.
Нараз Дмитро Iванович зупинився i спробував проаналiзувати сво© думки.
Вiн розумiв: це змагаються розум i совiсть. Розум - вiн вельми хитрий,
гнучкий, вiн щоразу знаходить тисячi щiлинок, у якi протягу слiдом за
собою душу. Совiсть звива ться, то б' ться в конвульсiях, то квилить, а
розум пiдказу , розум перекону , умовля : "Ну,- каже пiн,- для чого ти
опира шся? Що ми вигра мо? Новi турботи? I нiяких благ".
Совiсть, однак, не погоджу ться з отим "ми", вона й далi прагне
одмежуватися.
Найкраще було б, подумав Дмитро Iванович, одiтнути все й не мучитись.
Адже все одно пiде. А попереду довгий вечiр i весь завтрашнiй день.
Викруту ж не знайде... От би якась телеграма. "По-дитячому й негарно,
зовсiм негарно". Вiн i так не раз думав, що телеграма може надiйти. У
людини його вiку батьки, якщо вони , завше старi, дуже старi, i дiти не
можуть позбутися думки про невiдворотнiсть ©хньо© смертi, про похорон. То
страшно, може, через це вiн часто навiдував матiр i ще частiше
(здебiльшого тихцем од Iрини) посилав ©й грошi.
Але воднораз думка про матiр, чесну, вiчну трудiвницю, почала
перетягувати щось у нього в iнший бiк. Все життя мати сапала поле,
двадцять рокiв водила ланку, й нiхто нiколи не докорив ©й неправдою чи
нечеснiстю. Маленька, згорблена,зморшки й сивi пасемця волосся з-пiд
рябенько© хусточки,- вона на старiсть мала два капiтали: свою чеснiсть i
гордiсть за сина. I вона усвiдомлювала отi обидва скарби. Про сина
розповiдала всiм (це була ©© маленька слабкiсть) i якось мовила йому, коли
вiн, саме вiн, засумнiвався в якiйсь ©© розповiдi: "Менi, сину, нiхто не
сказав "брешеш". I не подумав про мене так".
I ось тепер цi двi усвiдомленi сили тиснули на Дмитра Iвановича. Чомусь
йому згадалася й суперечка на захистi в Нелi Рибченко, суперечка на
високих регiстрах, яку вели молодшi колеги про те, як повинна людина
впорядковувати саму себе, про високу мiсiю ©хньо© маленько© лабораторi©.
Маленько© i не маленько©, адже вони клопочуться благом мiльйонiв людей,
почувають перед ними вiдповiдальнiсть чи принаймнi повиннi ©© почувати. А
вiн учив ©х цього. О, там, у теорi©, вiн був мiцний.
Йому стало невимовне соромно. I разом з тим у мозок настiйно стукала
думка: "Що таке клопоти про мiльйони? Статистика. Цифра. Тьху, як
погано",-розсердився Дмитро Iванович. Вiн боровся з цими думками, а ©х
немовби хто нашiптував на вухо.
"Це все забудеться. Уляжеться. I всi забудуть. А я й далi працюватиму.
I робитиму добрi справи",- знову щось шепоче просто в мозок. "А хiба я не
втрачу на повазi до себе? Хiба я вже й так мало втратив?" - мислено
проказував вiн. Почував, що оцими думками мовби виборю щось. Мовби
вилазить кудись угору, де незатишно, де вiтер, де може спiткати й якесь
лихо, але вiн лiз, iшов i пiдбадьорював сам себе.
Дмитро Iванович так розхвилювався, що в нього почалися сильнi болi в
потилицi й скронях. У нього взагалi був пiдвищений мiсцевий, головний,
тиск. Йому аж скаламутилося в очах, i коли ввiйшла Iрина, вона одразу
побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби
вiдтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Вiн вiддав
себе повнiстю ©й у руки, йому було при мно од ©© турботливостi, аж згодом
пожартував:
- Тепер я знаю, нащо люди женяться.
- Нащо? - серйозно запитала Iрина Михайлiвна. Вона нiколи не розумiла
чоловiкових жартiв.
- Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.
Вона зрозумiла i всмiхнулася.
- Колись ти думав iнакше.-Потiм подивилася на чорний квадратний
годинник на столi й сказала: - Чогось Михайла довго нема .
Дмитро Iванович промовчав. Вiн перестав сьогоднi його чекати.
Михайло того вечора так i не прийшов. Дмитро Iванович думав про це з
прикрiстю. Найгiрше було те, що вiн не мiг нi пояснити, нi одгадати
причини. Тiльки вiдчув, що вона теж хова якусь несподiванку для нього.
Уранцi, ледве заявившись на роботу, вiн пiшов до директора iнституту.
Його таки не вистачило на "вiйськовий опiр", як сам собi визначив свiй
бунт проти Одинця, але вiн вирiшив його перехитрувати. То бiльше, цей його
замiр збiгався ще з одним замiром, який спав Марченковi па думку учора
ввечерi. Почував, що йому буде тяжко провести цi два з половиною
невизначенi тижнi в лабораторi©. Вiн, звичайно, не обриватиме волоття
гороху й не працюватиме на центрифугах, а заходжуватися бiля чогось
iншого, яко©сь проблеми теж не зможе. Отож i вирiшив провести цi два з
половиною тижнi поза iнститутом.
- Павле Андрiйовичу, я не використав торiк усi © вiдпустки,- поклав
перед Корецьким заяву.- Я прошу вiдпустити мене на два тижнi зараз. Якщо
не можна за торiшню, дайте за свiй рахунок.
Павло Андрiйович покрутив у руках довгу чорну ручку i, вже приклавшись
до паперу, запитав:
- А вас зможе хтось замiнити... в цей час?
- Я десь читав такий жарт: "Якщо ви дума те, що незамiннi, згадайте про
цвинтар. Скiльки там лежить незамiнних",- сказав Дмитро Iванович.
- Переконали,- мовив директор i пiдписав заяву.- Ви будете дома чи
по©дете кудись? - запитав, уже проводячи Марченка до дверей.
- Мабуть, по©ду на Бережок. Трохи вiдпочину, порибалю.
- Нi пуху нi луски,- сказав Корецький. Вiн вклав у цi звичайнi слова
чимало теплоти, й Дмитро Iванович теж вiдповiв з почуттям:
- Можу запевнити - нi того, нi того не буде. А проте - к чорту.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Дмитро Iванович по©хав не на iнститутський Бережок, а в село Соколiвку
на Деснi, де вже двiчi вiдпочивав з Iриною i дiтьми. Сiв у Ки вi на
"ракету", а через п'ять годин зiйщов у Моровську, за сiм кiлометрiв од
Соколiвки, куди добувся по глибокому пiску попутною вантажною машиною. Вiн
розраховував побути в селi два тижнi, а тодi навiдатись у Ки©в, i
незалежно вiд того, як закiнчиться експеримент, вернутись у Соколiвку з
сiм' ю. Вiн би забрав ©х i зараз, але Андрiй одбував виробничу практику.
Шофер пiдвiз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Iванович
квартирував обидва рази й де зупинявся, вириваючись на два-три днi
порибалити. Хата дiда Онишка, могутнього полiщука з широкою бородою,
густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом, схожого на
полiщукiв iз лубкiв i лiтописiв давнiх часiв, стояла на самому березi
Десни. Проте не дiд ставив ©© так близько од води, а вода пiдiйшла до
хати. Десна, яка мчала серед широких лукiв, у цьому мiсцi круто вигиналася
до села, у повiнь валила високий правий берег, уже проковтнула двi вулицi
й наступала далi,- вулиця, якою шофер пiдвiз Дмитра Iвановича до хати,
обривалася просто в воду, шофер розвертався обережно, тицяючи носом i
задом машини в низенькi потрухлi тинки. Проте дiд Онишко не панiкував. З
вартими заздростi споко м i практичнiстю промiряв метром город, який
ламала вода, а також сад i подвiр'я, i, порахувавши, скiльки приблизно
метрiв забира вона за весну, сказав бабi, що на ©хнiй вiк вистачить.
Обiйстя в дiда, як на пiскувате Полiсся, багате - хлiв, i клуня, й двi
розлогi шовковицi за нею, i яблунi, й грушi, й вишняк пiд хатою. Хата вже
стара, але пiд бляхою,- складалася з власне хати й хатини, а також
прибудови з пiвденного боку, яку дiд зробив, коли оженився старший син
Миколай. Миколай за кiлька лiт пере©хав у Чернiгiв; поставив собi хату в
сусiдньому селi, де працював механiзатором, i Гриць, i дiд з бабою
залишилися самi. Влiтку вони здавали "дачникам" прибудову й хатину не
стiльки задля заробiтку (хоч i те бралося до уваги), а тому, що так робило
все село. Його чомусь особливо уподобали для вiдпочинку ки©вськi медики, в
липнi i серпнi там були зайнятi не тiльки всi вiльнi кiмнати и комiрки, а
навiть у садах бiлiло чимало наметiв. Мабуть, тi ки©вськi медики тямилися
на принадах вiдпочинку саме в Соколiвцi: цiлюща деснянська вода, широке
привiлля лугiв, де од запаху квiтiв i трав йде обертом голова, а по той
бiк села сосновий бiр, а за ним мiшаний лiс.
У прибудованiй до хати кiмнатинi, яка дивилася вiкном на сад i Десну й
мала окремий хiд з ганком i манюсiнькою верандою, обидва рази розкошував з
Андрi м, Маринкою та Iриною Михайлiвною Дмитро Iванович. Прибудову зайняв
вiн i зараз - ще ранiше написав Онишкам, що при©де з сiм' ю на лiто. Вiн
не тiльки у них жив, а й харчувався, й не почував од того нiяко©
незручностi, хоч напочатку, першого разу, баба Варка й слухати того не
хотiла: "Ви люди столичнi, ученi, а в нас харч простий, селянський". А
потiм переконалася, що Дмитро Iванович не тiльки чоловiк делiкатний, а й
теж простий, "неперебiрливий на ©жу", залюбки годувала його пшоняною
кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут нiколи не смажили, а тiльки
варили й подавали на стiл цiлою. На Онишковому обiйстi Дмитру Iвановичу
особливо подобалися двi шовковицi, вони нагадували йому шовковицi на
власному городi, манив його лiс, нестеменне такий, як у ©хньому селi. Вони
двiчi ходили з дiдом Олексою по маслюки й приносили ©х повнiсiнькi кошики.
Риболовлi вудочкою дiд Олекса не визнавав, i на той промисел Дмитро
Iванович ходив сам. Рибалив вiн не пiд кручами, де рибалило бiльшiсть
"дачникiв", а на лузi, пiд кущами верболозу. Щоправда, цього лiта риба
ловилася погано. Зате луг, безмежний, синьо-голубий, з ситими,
перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими бiля
берегiв лататтям озерцями, з деркачами, якi ранками дерли на онучi чистi
росянi дорiжки в травах, куликами i невгамовними крячками.
Дмитро Iванович iшов вузенькою торф'янистою дорiжкою, що пружинила пiд
ногами, по груди в квiтуючих травах вiчно невмирущо© луки, у якiй лежала,
дрiмала при самiй землi прадавня тиша, й думав про те, який нiкчемно
малий, який дрiбний перед оцi ю тишею, перед оцими суворими берегами рiки
будь-який клопiт. Коли йому вперше стали в думцi поруч безмежжя луки,
вiчний плин рiки i Одинець (чомусь саме Одинець), вiн розреготався, мов
божевiльний. Це були такi неспiвмiрнi величини, що навiть ставити ©х поруч
не можна.
Дмитро Iванович почував, як перед оцi ю тишею, вiчним плином i
безмежнiстю поменшала i його бiда, вiн ©© мовби витяг звiдти i розiслав
мiж зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячi рокiв, вона була
колообiгом життя, i вiн сам входив у великий колообiг природи, вiн був
породжений, щоб жити на берегах рiчки, ловити рибу, толочити трави, так
прожили до нього тисячi поколiнь людей, i вiн теж мiг прожити так, ще мiг
прожити...
У цю мить вiн вiдчув нiби якесь власне роздво ння - людини i вченого,
вiн не мiг звести себе, отого, в кабiнетi, i оцього, серед трав, у одне,
тобто зводив лише думкою. Вiн подумав про те, що, мабуть, наш мозок - це
одне - вiн може розвиватися безмежно, осягати дедалi складнiшу iнформацiю,
а наша душа, себто те, що уклалося вiками, природою - хвилювання, бiль
нервiв, бiг кровi i швидкiсть перетворень у клiтинi,- друге. Ми спалаху мо
в гнiвi й плачемо од нiжно© музики, нас до слiз хвилю зелений шум лугу i
квилiння чайки, i ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих
безконечностей i безодень, Що пiдсовують нам гiпотези та фантастика. Тож,
мабуть, недарма навiть у найкращих фантастичних творах люди бiднi, бо вони
летять у свiти, залишивши сво© щоденнi клопоти, розчулення, замилування,
справжнiй гнiв, у яких вони бувають потворнi, але бувають i красивi.
Дмитро Iванович i далi йшов стежкою, i далi рахував житт вi втрати. Але
що бiльше ©х набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже
була властивiсть його вдачi - накопичуючи аргументи, приховано збирати й
контраргументи.
Нi, вiн таки пройшов не по голiй пустелi. I не все обминув на тiй путi.
I якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замiсть тих iншi. Для
нього робота - то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертiтися в
тому котлi й вертiти iнших... Та так, що в декого й очi заплющуються з
страху.
I те, що вiн завжди кудись поспiшав, що все його життя було мовби
прологом до чогось,- то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже вiн
. Вiн i далi сподiва ться... знайти отi слова, отой рядок, якi
виправдають задовгий пролог. I хто може сказати, що не цим треба жити? Що
сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.
I неправда, що вiн нiчого не мав. Свiтоньку, як же хороше йому зараз
отут! Природу вiн любить здавна. Шкода тiльки - мало. Отут - втратив. Вiн
тiльки тепер, в оцi днi, вiдчув, як погамовують його спрагу лука, й рiка,
i високе небо, i чистi озера. Вiн думав про те, що бiльше не випустить ©х
iз свого серця. Тепер-то вiн зна , де можна знайти спокiй.
Ранiше, колись вiн сприймав природу як частку ©© ж - м'язами, легенями,
порами. Уранiшнi роси, вечiрнi тумани, синя гладiнь озера - вiн iшов через
них, вони грiли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявля ться, вона
мала ще один бiк - споглядальний, i вiн теж мiг додавати втiхи.
Одначе, думаючи так, вiн добре знав i те, що, тiльки повернеться назад,
той шал знову стане його життям, набере неухильностi закону, а вiдтак
приберуть попереднiх обрисiв i його клопоти, й страх, i надi©. I ця думка
мовби простилалася хмаркою понад лукою, рiкою i озерцями, як простила ться
справжня хмарка, котра найшла на сонце, i тодi в одну мить тьмянiють
трави, холоднiша вода й блякнуть квiти.
До того ж погiршилися i його умови життя в Онишкiв. Навiть не стiльки
умови, вiн справдi був надзвичайно невибагливий до всiляких фiзичних
незручностей, як почував незручнiсть моральну. До дiда й баби несподiвано
при©хав старший син з дружиною та дiтьми. Усталений стрiй життя зламався,
тепер уже готувала на всiх страви невiстка, жiнка сварлива й непривiтна.
Дмитру Iвановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, вiн
потерпав i за те, що займа найкращу кiмнату, пропонував помiнятися або й
пiдшукати собi житло в iншому мiсцi, але проти того повстали дiд i баба, i
Дмитровi Iвановичу нiчого не лишалося, як на весь день вибиратися з
вудками й казанком на луку, вiн там варив собi юшку, там передрiмував пiд
кущами опiвденну спеку, хоч вiд того часто болiла голова. Вiн вирiшив
побути ще кiлька днiв i по©хати до матерi, забрати Маринку й гайнути з нею
в сво© рiднi Пiшки за Прилуками. Звичайно, нi Андрiй, нi Iрина не по©дуть
у Пiшки. Андрi вi просто нецiкаво в селi, де до того ж нема рiчки, Iрина
Михайлiвна ма на те сво© причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не
любить енергiйно©, трохи рiзкувато© Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати
Дмитра Iвановича нiколи не зробила ©й нiчого поганого, але та неприязнь
проступила од самого початку. Тодi, в першi роки ©хнього подружнього
життя, Дмитро Iванович часто за це сварився, намагався силомiць звести
Iрину з матiр'ю, мало не розлучився з дружиною, а пiзнiше махнув рукою,
волiв полагодити якось, щоб тiльки та неприязнь не проступала нагору, не
зводила до скандалiв i сварок.
Мабуть, Iрина Михайлiвна не любила свекруху за твердiсть,
безкомпромiснiсть, почуття власно© гiдностi, за те, що трималася з
невiсткою нарiвнi, дарма що та була вченою i озбро ною всiма знаннями
сучасно© цивiлiзацi©, а вона - проста сiльська жiнка. Ще, мабуть, не
любила за те, що Дмитро Iванович порiвну роздiляв свою увагу помiж сiм' ю
i матiр'ю. Опрiч усього того, житейського, що призводить до розладiв у
багатьох сiм'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогоднi. У нiй
Iрина Михайлiвна не призналася б зроду, вона й не признавалася навiть
самiй собi, воно зводилося з дна ©© душi глухо, важко, неясно, а сягало ще
глибше.
Рiч у тому, що i Дмитро Iванович, i Iрина Михайлiвна були з одного
села. ©хнi родини, колись великi й гiллястi, як дужi дерева, весь вiк
намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством - багатства не мали
нi Марченки, нi Вербицькi, а красою, силою, працьовитiстю господарiв,
синiв i дочок, зятiв i невiсток. I от злою волею долi за двi вiйни та
лихолiття по них рiд Вербицьких щез. У Iрини Михайлiвни загинули батько i
два брати, померла мати, лишилася в свiтi вона й ще один брат, котрий не
одружився, спився й подавав про себе звiстки тiльки тодi, коли його десь
звiльняли з роботи i вiн опинявся в безгрошiв'©. Гiркота, яка пiднiмалася
до того всього в Iринi Михайлiвнi, мимовiльна заздрiсть перехлюпували
кудись далi, в ©хн родинне життя, проливалися на весь рiд Марченкiв, теж
покалiчений вiйною, але який уже знову почав вибую-вати. Iрина Михайлiвна,
нехитра й нелукава багато в чому, й далi залишалась Вербицькою - i,
мабуть, iнакше й не могло бути,- i якщо ©й траплялася нагода виказати щось
лихе про Марченкiв, виказувала й аж внутрiшньо загорялася з радостi.
Либонь, зона сама розумiла, що те звеличення давно втратило сенс, що ©©
потуги жалюгiднi й шкодять ©й же, але втриматись не могла.
Дмитро Iванович весь вiк жалiв ©© сирiтство (в сварках, звичайно,
забувався теж), через те прощав ©й бiльше, нiж мiг би простити звичайно.
Отож Iрина Михайлiвна в Пiшки майже не ©здила. Одмагалася ж тим, що,
мовляв, у селi вона ста наймичкою, служницею, що ©й знову доводиться на
всiх варити i прибирати в хатi, хоч свекруха залюбки варила б сама, але
Iрина не погоджувалась, частково тому, що справдi волiла готувати ©жу
дiтям сама, а частково з природного почуття сорому - як це вона сидiтиме
згорнувши руки в чужiй хатi!
Дмитро Iванович i сам трохи одвик од свого села, i не було там йому до
кого пiти, i не знав, про що говорити з лiтнiми дядьками, колишнiми
однолiтками (вiн чомусь вiльнiше почувався серед незнайомих людей, як оце
в Соколiвцi), але провiдати рiдне село, а насамперед матiр, мав за
обов'язок завжди.
Склавши докупи всi сво© невигоди теперiшнього життя у Соколiвцi, а
також те, що навряд чи умовить усiх сво©х по©хати в Пiшки. Вiн сьогоднi,
йдучи рибалити, твердо поклав через три днi податися в Ки©в, а звiдти в
рiдне село.
На риболовлю вiн вибрався ще з досвiтку. Вирiшив сьогоднi будь-що
повернути в свiй бiк рибальське щастя. Оскiльки всi цi днi риба майже не
ловилася, вiн звечора особливо старанно готувався. Наварив перлово© кашi й
гороху, присмажив на сковородi вiвсяних висiвок, накопав свiжих черв'якiв.
Ранiше вiн ловив рибу на доннi спiнiнговi вудочки з кормаками, ловив добре
лящiв, в'язiв, пiдустiв, одного разу у цiй же Соколiвцi навiть упiймав
сома на пiвпуда, але зараз цей спосiб ловiння перераховувався в списку
заборонених, i хоч тут цi © заборони мало хто пильнував, вiн ©© не став
порушувати. Вiн вiрив, що злама хребет невдачi й так. Був працьовитий в
усьому, i на риболовлi також, недарма Михайло не раз чи то жартiвливо, чи
то всерйоз нарiкав: "Нехай вона тобi сказиться, ця риба. По©деш з тобою,
то вернешся неначе з молотьби. Перекопа ш землi, перемiсиш глею - всi
кiсточки стогнуть".
Дмитро Iванович i сьогоднi взявся за роботу з властивою йому
послiдовнiстю i невтомнiстю. Вiн надовбав глею, накопав чорнозему й пiску,
перемiшав усе це з перегно м, розiм'ятим горохом, висiвками i перловою
кашею й почав лiпити глинянi буханцi. Вiн налiпив ©х кiлька десяткiв,
великих, завбiльшки з середнього розмiру кавун. Дмитро Iванович вибрав
таке мiсце, де вода повiльно закручувалась на мiсцi й звiдки починався
потужний струмiнь, якнi© виходив на бистрець. Струмiнь мав виносити корм
на глибину, виманити звiдти рибу. Вiн накидав балабухiв, накидав
перемiшаного з кормом пiску, скаламутив воду, i бруднi смуги потягнулися
далеко на середину рiки. Заграла верховодка, пiдiйшов хижак, кiлька дужих
сплескiв вибухнуло бiля самих Марченкових нiг. Але вiн не поспiшав, вi©© i
далi через певнi промiжки часу кидав важкi буханцi, тiльки тепер уже
тихенько, без плескоту. I лише по тому розiбрав довгу, в три колiна вудку.
Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на
водi, як одразу ж знову лiг, а тодi зiрвався, мов навiже-ний, i рiзко
пiшов лiворуч пiд воду. Дмитро Iванович пiдсiк i витягнув чималенького
окунця. Але то було дине вiдшкодування за його старання. Бо далi
поплавець сонно блукав по плесу, течiя то притоплювала його, то знову
одпускала, втягувала у кручiю i несла на глибiнь, але риба не брала.
Дмитро Iванович кiлька разiв мiняв наживку, вкорочував i збiльшував
глибину, все марно. Впiймав на хлiб пару краснопiрок, одну густiрку, а
далi й та риб яча дрiбнота десь подiлася. Вiн знову опускав балабухи,
мочив i кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитровi Iвановичу просто
не йнялося вiри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем,
припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Вiн стьобав i стьобав вудкою,
вже втомилася рука й затерпли ноги, вiн перепробував усi вiдомi йому
способи ловiння, а в капроновiй сiточцi поплiскували тi самi двi
краснопiрки, густiрка та окунь.
Врештi Дмитро Iванович здався. Вiн вийшов на берег, скинув старого
пiджака - упарився, сiв на горбочку. Була дванадцята година - вiн
проколотився шiсть з половиною годин. Сонце пiдбилося високо, але трави ще
були в росi й рiчка поблискувала прохолодою. Дмитро Iванович пiдставив
вiтерцевi чоло, дивився на рiчку, що бiгла на пiвдень, а далi знову
повертала на захiд, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад
рiчкою й була вдалинi по правому боцi оточена пiщаними горбами з щiткою
соснового лiсу (лiвого не було видно зовсiм), i з нього спадала втома, а з
нею напруження, досада. Вiн мовби вiддавав ©х луцi, мовби розпросторювався
по нiй душею. Тут не було жодно© живо© душi, тiльки деркачi та перепел
будили тишу. "Дикуни" ще не добулися сюди, сучаснi "дикуни" ©здять на
машинах, а тут пiски й болота, вони мовби захищали самi себе.
Розглядаючись по долинi, Дмитро Iванович подумав, що на Полiссi залишилося
дуже мало таких куточкiв. Та хiба тiльки на Полiссi. Люди обдивилися
планету з усiх бокiв, вимели всi шпаринки i все заглядають зверху, знизу,
чи не пропустили чого. Кожен звiр обрахований до останньо© волосинки,
кожен птах окiльцьований чи бодай сфотографований. Нема загадок, нема
та©ни - отого невiдомого, що обiця щось у майбутньому, кличе до себе.
Та©на лишилася в мiкро- i макросвiтах, але та ©1а©на вже не така,
рацiоналiстична, холодна. Тiльки на природi, розчинившись у нiй, людина
по-справжньому вiдпочива душею, вiдживлю найтоншi чуття, подарованi ©й
вiчнiстю, вiдчува красу й гармонiю свiту.
Дмитро Iванович знав це по собi. Вiн особливо любив лiто. Воно снилося
йому всю осiнь i зиму, вiн щороку будував неймовiрнi плани - по©хати на
нiсей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влiтку вiн ставав
особливо нервовий. Його то обiймала радiсть, то смуток i туга, йому
здавалося, вiн почува , як мовби щось втрача , прийма в себе й втрача .
Мабуть, то було вiдчуття старiння - згасало лiто, й згасала якась часточка
його самого; осiнь, зима заковують усе в непорушнiсть; все, зда ться,
застига , не руха ться, i це мимоволi переда ться людинi, а лiто бiжить i
неухильно несе з собою тебе. Цей бiг лячний, хоч вiн i солодкий, як майже
кожен бiг. Але непри мна думка про те, що бiжить не тiльки лiто, а й сама
лука, i лiс, i прозоре небо, бiжать кудись, щоб змiнитися. Звичайно,