Страница:
- ...Отож я п'ю за тупик. За науковий тупик, - гукав вiн.
- Негарно якось...- сказав Вадим.- Такий тост просто образливий для нас
усiх.
- Тобi легко казати, - знову злетiв майже до крику голос вгена. - Ти
захистився, в тебе кандидатський диплом у шухлядi. А що нам робити?
Переквалiфiковуватись, як казав Остап Бендер, в кербуди?..
- Ч-ш-ш,- цитькнув хтось за його спиною.- Дмитро Iванович...
- Ну й що ж, що Дмитро Iванович. Нехай зна . Йому треба знати найперше.
Ми за ним тупали. Вiн, так сказати, наш дорогий...
вген сп'янiв, був як не свiй. Тримав у однiй руцi пляшку, в другiй -
чарку, хлюпав собi пiд ноги коньяком i гукав, аж зупинялися внизу на
тротуарi перехожi:
- Ми розвивали його iде©. I от - дорозвивалися.
Що було далi, Дмитро Iванович пам'ятав чiтко й страшно. Вiн тiльки
намагався втекти думкою од грубих слiв, од трагiчно© i комiчно© сцени, яка
вибухнула по тому, але й залишеного собi повiдомлення, iнформацi©, так би
мовити, в чистому виглядi, й того, що за нею стояло, було достатньо, щоб
його приголомшило й покалiчило. Та й утекти думкою од тi © сцени до кiнця
не мiг. Перед ним миготiли обличчя директора. Одинця, Свiтлани Хорол,
iнших людей, пам'ять вихоплювала написанi на них подивування, зловтiху,
обурення, i вiн знову й знову стенався душею, мовби вчинив щось гидке,
пiсля чого йому й на люди виходити не можна.
Вiн i справдi по тому не захотiв нi з ким розмовляти, не захотiв, щоб
його проводили, пiшов сам i довго блукав по мiсту, не помiчаючи, куди йде,
аж поки не вiдчув холодно© вiльгостi ночi, i саме тодi враз пригасли
лiхтарi, i вiн побачив, що вулиця геть безлюдна, що й тролейбуси вже не
ходять, i повернув у бiк Червоноармiйсько©. Про що вiн думав? Про все
потроху й нi про що зосiбно. Вiн не мiг зосередитись на якiйсь однiй
думцi, зокрема на ©хнiй проблемi, та й розумiв, що це нiчого б не дало,
спогадував щось з того, що вони робили, а тодi думка перескакувала,
розвивала якусь дрiбницю, й усе поверталося по-iншому, мимоволi прямуючи
до чогось гарного. Вiдтак проскакувала чорна iскра, й вiн вертався до
того, що мав насправдi, морщився, немов з болю, одсахувався од того, що
сталося допiру, й знову починав згадувати. Вiн мовби перескакував у якийсь
iнший свiт, свiй iнший свiт, де не було невдач, де не було чорного
провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах, на яких ходив,
удача не випадкова подорожня. Скiльки людей зустрiлося з нею, часом
наткнувшися мимохiть, скiльки розминулося, пройшовши поруч, пропрацювавши
увесь вiк у потi чола. Вiн так сподiвався на цю зустрiч... Випадкову й не
випадкову...
Звичайно, вiн не може до кiнця зважати на те, що йому сказали вген i
Юлiй. Вiн ще не читав статтi... Вiн навiть не зна , наскiльки обiзнаний з
©хньою проблемою Борозна й чи може вiн зробити глибокий аналiз. Звичайно,
Борозна розумний i тямовитий науковець, на лихо йому, Марченковi,
тямовитий до ката. I як же вiн отак-о - мовби ножа в спину... Чому не
прийшов до нього?.. Ну, зрозумiло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку,
ста ш безпомильним сам... Страшна це логiка. Вiн нiколи не вiрив у не©.
Все наше життя вороже ©й... Проте ще знаходяться людцi, яким уда ться
замилити очi, обдурити iнших, удати з себе борцiв за принциповiсть i
спiльнi iнтереси. Часом вони, навiть на найдосвiдченiше око, виглядають
принциповими i безкомпромiсними. I нема машини, у якiй мало б спалахувати
червоне свiтло на глибоко приховану фальш.
Дмитро Iванович не знав, що робитиме завтра, що скаже у вiддiлi i в
дирекцi©, i взагалi не знав, як йому матися й бути, з чого починати
завтрашнiй, ба вже сьогоднiшнiй день. Iнодi спалахувало: "Ну й дiдько з
ним, хiба не запевняв себе: "Залишуся живий, плюватиму на все",- але
одразу згасало. Тут iшлося не тiльки про нього, а й про iнших людей, якi
довiрилися йому, оддали йому всi надi©, прагнення, енергiю, розум. Ту саму
енергiю, про яку так спокiйно i гарно сьогоднi розмузикував. I все-таки...
Все-таки, якщо навiть вони помилилися, вiн нiкому не принiс зла свiдомо.
"Нiхто через мене не одягнув чорного плаща",- мiряючи отi ю високою
мiркою.
Щоправда, ця думка, цi слова зараз видалися йому фальшивими. Вiн
зрозумiв, що бавився ними.
Марченко пiдiйшов до сво © квартири, пошукав ключа - час пiзнiй, не
хотiв нiкого будити, - але враз по той бiк клацнув замок, i оббитi чорним
дерматином дверi вiдчинилися. Видно, Iрина Михайлiвна не спала, видивилася
його у вiкно й одiмкнула.
Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще не роздягалася,
Дмитро Iванович спохмурнiв. Отже, якомусь дiдьку ще й треба було
подзвонити Iринi. Але Iрина Михайлiвна нiчого не сказала, а тiльки
показала на будильник, що стояв на шафi, i на диван. Андрiя не було вдома.
У Дмитра Iвановича щось тенькнуло в грудях, тенькнуло знову i стало
твердою скалкою. Андрiй ще нiколи не приходив так пiзно. Ну, пiв на
дванадцяту, ну, о дванадцятiй, але ж зараз чверть на другу!
Вiн довго ходив по кiмнатi, то присiдав, то знову починав мiряти
кроками кiмнату з кутка в куток, Iрина Михайлiвна сидiла на пуфику спиною
до пiанiно й не казала нiчого. Та й що казати - про це вже балакано й
перебалакано. Тiльки страх завжди новий i бiль свiжий. Стара рана теж пече
свiжим болем.
Аби не бачити ©© зляканих i страдницьких очей, вiн пiшов на вулицю.
Сказав ©й, що пошука сина бiля будинку. "Може, забалакався з хлопцями або
пiдстою з якою". Вiн обiйшов довкола всього великого будинку, знервовано
тицяв по двору, ходив уподовж пустельно© (ой, як же страшно, коли когось
чека ш, а вона пустельна) вулицi, не спускаючи ока з пiд'©зду, й страх
перекочувався йому по душi. Страх, а разом з ним i гнiв. Вiн таки був
майже певний, що син десь загулявся. Про це свiдчило майже все, що знав
про сина, i трохи те, як сьогоднi вранцi Андрiй допитувався в нього, коли
вiн прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його
душi поруч.
Дмитро Iванович ходив пiд погаслими лiхтарями й думав про себе, про
сина й навiть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще
побачить хтсь iз знайомих, i на той час майже зовсiм забув, що сталося в
"Либедi". Думка про сина була ближчою, дужчою, витiсняла iншi думки.
Зараз мусив зiзнатись, що таки не знайшов повно© духовно© спiльностi з
сином. I в тому, либонь, певною мiрою винен сам. Ну, перевiряв задачки,
ну, iнодi приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про
свiт, що думав сам? Так, не хотiв ускладнювати Андрi вi життя. I тим
поволi спонукав сприймати тiльки один його бiк - матерiальний. Вiн готував
сина до вступу в iнститут. Готував, як проклятий, хоч i знав, що там, куди
той по-ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому
якусь мету? Вiн хотiв синовi добра, хотiв й просто позбутися клопоту
самому, та й просто хiба мiг припустити, аби хто-небудь подумав, що в
нього дурний син. Навiть Андрiй це розумiв i якось, оскаженiвши од
зубрiння, сказав: "Ти готу ш мене не для мене, а для себе".
Дмитро Iванович уже давно почував поруч сина, що вiн батько не такий до
кiнця, як треба. Вiн поводився з дiтьми, як з товаришами. Пiддратовував,
кепкував, iнодi сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Вiн не мiг
завоювати у них авторитету. Дiти цiнували його за розум i не почували до
нього особливо© шаноби. Iнодi вiн розмовляв з Андрi м по-дорослому. Тодi
бачив, що син уважно його слуха , що вiн пробуджу у ньому цiкавiсть. Але
вже було у синовi щось, як вiн думав, не його, щось незрозумiле й чуже.
От, скажiмо, вони увечерi дивилися телевiзор. Геро© нинiшнiх фiльмiв
цiлуються через кожнi три-чотири кадри, з'ясовують сво© стосунки в
постелях, вiн, батько, не мiг на це дивитися поруч сина (через це взагалi
майже перестав дивитися телевiзор), а Андрiй i вухом не вiв. Ще й хихотiв,
ще й прицмокував язиком. Нi, Андрiй був не те щоб надто цинiчний чи хоча б
грубий. Навпаки, вiн рiс занадто дiткливим на слово, нервовим, навiть
трохи iстеричним. I це якось дивно вживалося в ньому з холоднiстю,
байдужiстю до всього; нiякими зусиллями вiн не мiг розпалити в ньому вогню
поезi©, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи фiлателi ю. Андрiй
починав багато й так само легко все полишав.
Найгiрше ж, що Дмитро Iванович не мав на все те жодного пояснення й не
мiг вiдшукати причин. Ну, справдi, син, як i всi iншi дiти сьогоднi, не
знав нi голоду, нi холоду, не мав твердих обов'язкiв, нiколи не був
перевантажений роботою. Проте Дмитро Iванович не вельми йому й потурав: не
давав зайвих грошей, примушував - уперто, часто безуспiшно - допомагати по
господарству, трохи стежив за тим, що син чита . Так би мовити- повсюдний
середнiй рiвень. Але на тому ж середньому рiвнi в декого росли вихованi,
розумнi, цiлеспрямованi дiти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь
дурницю, якi мають мету i йдуть до не©. Хоча б син того ж Корецького.
Надзвичайно здiбний кiбернетик, кандидат - упевнений, спокiйний,
розважливий. А може, Павло Андрiйович, котрий у глибинi душi все-таки
вважа , що його життя вдалося не до кiнця, вклав себе в синове виховання
значно бiльшою мiрою, нiж вiн?
I тут супроти цi © ста iнша думка: а в усiх тих, що заклопотанi од
ранку до вечора, котрi ледве чи й знають, як вчаться ©хнi дiти? Скiльки
серед них розумних, спрямованих на цiль? Хiба вони стараються тiльки через
те, що мають не стiльки, як, скажiмо, Андрiй, i хочуть його мати? Хiба це
не усвiдомлене прагнення?
Останнiм часом Дмитро Iванович не раз намагався серйозно поговорити з
Андрi м. Але з того нiчого не виходило. Щодалi син чужiв бiльше й вiдходив
од нього. А був же вiн надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж
статура, та ж велика голова, тi ж карi очi, рудуватi брови, навiть чуб
ледь-ледь кучерявився, точнiсiнько, як у нього. Якщо Андрiй кудись
приходив, де знали Дмитра Iвановича, там одразу казали, чий це син. Так,
саме цi ю схожiстю Андрiй щемно й хвилююче дiткався його серця. На жаль,
тiльки цим. Дiткався на хвилю, а вiдчуження жило весь час, мало того- воно
мiцнiло. Вiн боровся за сина щосили i бачив, що досяга мало. Останнiм
часом вiн навiть остерiгався говорити з Андрi м грiзно й по-батькiвському
суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить вiзьме й розiб' ться
останн , що намага ться уберегти. От продовжить боротьбу з Андрi вими
космами... I той втече з дому. Або станеться ще щось подiбне. Може, нехай
iде, як iде? Ну, чого доскочиш, пiдкоротивши патли? I не в них головне.
Тодi в чому? Адже вiн нiколи не зможе жити, щоб отак-о: вiн сам по собi,
син сам по собi.
Вiн пригадував, що в ©хнiй сiм'©, сiм'© його батькiв, усе було значно
простiше. Все трималося на страховi й авторитетi батька, на повазi до
старших, до роботи, до того, чим жили сусiди, село. Мабуть, якомусь
молодиковi сьогоднi це буде смiшно, та коли йшли дощi i в колгоспi не
могли вчасно посiяти хлiб, коли рано падали на землю приморозки, серед
них, хлопцiв, згасали веселощi й поселялася велика тривога. Все це вiн
свiдомо й несвiдомо намагався культивувати у сво©й сiм'©. Чому ж тодi
синовi так мало прищепилося з того? Все життя вiн говорив синовi про
обов'язок, совiсть, честь - зрозумiло, не в такiй прямолiнiйнiй формi.
Зараз, спом'янувши це, вiн з тривогою вдумався в сво минуле - чи був для
сина втiленням цих чеснот? Так, Андрiй нiколи не бачив його п'яним, не
впiймав на брехнi...
Але ж цього мало. А якi ще чесноти повинен був виявляти перед сином?
У цю мить Дмитро Iванович побачив три постатi, котрi пiднiмалися од
вулицi Горького вгору. Вони йшли в затiнку тополь, вiн не бачив облич, але
постатi були хлопчачi, тонкi, хоч i розхитувалися з боку на бiк. Вiн майже
iнстинктивно рвонувся ©м назустрiч, i дво , що йшли з бокiв, ураз
вiдскочили й повернули назад. У свiтлi диного лiхтаря мигнули ©хнi
обличчя, Дмитро Iванович тiльки й встиг зауважити, що нi в школi, нi в
iнститутi разом з Андрi м жоден з цих хлопцiв не вчився.
Третiй був Андрiй. Вiн iшов назустрiч батьковi й посмiхався безглуздою
посмiшкою. Дмитро Iванович ухопив його пiд руку i, ледве стримуючись, щоб
не шарпонути, не трусонути, потягнув у пiд'©зд. В ньому клекотiла злiсть,
обурення, ©х подво©ло чи й потро©ло почуття радостi, що син живий i
вернувся, йому несвiдомо хотiлося доплатити за свiй страх i розпач. Ледве
зачинивши за собою дверi квартири, вiн розмахнувся i вдарив його по
обличчю. Вiн бив лiвою й правою, а в Андрiя тiпалася то в той, то в той
бiк голова, було видно, що вiн майже не вiдчува болю i ледве чи й
сприйма батьковi удари.
- Ну, чого ти... Ну, чого...- белькотiв тупо. Iрина Михайлiвна
несмiливо схопила чоловiка за плечi, вiн прийняв ©© руки, повернувся й
важко пiшов до свого кабiнету. У дверях зупинився, ще раз подивився на
Андрiя, що стояв, прихилившись до стiни, й дурнувато i трохи озвiрено
глипав на нього з-пiд рудуватих вiй. I враз Дмитру Iвановичу пригадався
учорашнiй вечiр. Щасливий вечiр, такий щасливий, що вiн ледь чи й пам'ятав
ще такий. Вони грали з Андрi м i Маринкою в домiно. Дмитро Iванович
шахраював, шахраював так, щоб те бачили Маринка й Андрiй, вони ловили його
на тому i, хоч розумiли, що вiн це робить навмисне, вдавали, буцiм
обурюються й сердяться всерйоз, Маринка таки й сердилася насправжки, а вiн
заперечував, удавано обурювався й собi, Маринка галасувала ще дужче,
Андрiй був мовби арбiтром помiж них, ©м усiм було дуже весело й гарно. Вiн
пам'ятав усмiх, з яким вчора ввечерi дивився на нього Андрiй. То був усмiх
дитячий i дорослий водночас, добрий усмiх сина до тата.
Дмитровi Iвановичу од того спомину запекло в горлi, вiн вiдчув, як у
нього в грудях щось схлипнуло, заболiло, й вiн похапцем зачинив за собою
дверi кабiнету, важко опустився на зелений, засланий дешевим килимком
диван.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Прийшовши другого дня на роботу, Дмитро Iванович вирiшив поводитися
так, буцiм нiчого не сталося. Бо й справдi: що залишалося робити? Скликати
збори? I що вiн на них скаже? Хапати по черзi за гудзики всiх i починати
переконувати? У чому? У тому, що вони таки впiймають свого журавля? Тi не
впiймали, а вони впiймають?..
З статтею вiн ознайомився. Закликав Боброва, й той переклав ©©. Стаття
була написана важко, не все йому вдалося зрозумiти, та й перекладав Бобров
трохи незграбно, але суть, непри мну й жорстоку для себе, ухопив: ученi з
Марселя пройшли тi ю ж дорогою, що й вони, i були змушенi визнати, що на
цiй путi ©х спiткала невдача. Бобров, молодий, рано облисiлий кандидат,
також обережно подав думки, до яких прийшов Борозна. Вони змусили його
викласти ©х учора по дорозi додому, просто притиснули до стiни. Борозна
все те сказав, захищаючись. Дмитро Iванович не мiг не зауважити, що тi
думки мають пiд собою грунт, позицi© (це "позицi©" вихопилось мимовiльно,
несподiвано, i вiн його одразу стер), чи то пак, сумнiви Борозни не
позбавленi логiчно© переконливостi. Взагалi сумнiватися й заперечувати
завжди легше... Проте... Але того, що мало стати насупроти, просто не
було. Була iдея, був здогад, тисячi днiв спостережень, було iнту©тивне
почуття вiдкриття, була робота, яка в окремих деталях стверджувала iдею,
але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевiрка мiтчиками.
Яка там, у далекому Марселi, привела людей до розчарування.
Дмитро Iванович вiдчував, як йому мовби все отерпло всерединi. Вiн
почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомiсть
ходив по кiмнатах, розмовляв, перевiряв. Таки вдавав, що нiчого не
сталося. Хоч бачив, розумiв - сталося. I розумiв - це бачать усi. Для
цього не треба електронного мiкроскопа. Та й його не побачиш нi в який
найпотужнiший мiкроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в iнших - у цих
кiмнатах. У надмiру заклопотаних обличчях старших i молодших наукових
спiвробiтникiв, пiдкреслено доброзичливих посмiшках, сполоханих птицях у
очах i в якомусь млявому, попри заклопотанiсть, ритмi роботи, яка
розсипа ться, як розсипа ться iграшковий, скле ний поганим кле м вiз. Вiн
навмисне довше, нiж в iншi днi, затримався у лабораторi©, був уважнiший,
доскiпливiший, хоч i помiчав, що нiхто не сприйма того всерйоз. Вони всi
мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав,
i кожному нарiз-но сказав про схованку, i кожен бачив, як вiн казав про те
iншому, але всi вдають, буцiм нiчого не знають. Дмитро Iванович дотягнув
до обiду. Опiвднi до нього в кабiнет зайшла Хорол.
З того дня, як вони ©здили в лiс, минуло два тижнi. Вони жодного разу
не згадали про по©здку, навiть очима не виказали, що пам'ятають про не©,
проте в ©хнiх стосунках багато чого змiнилося. Спочатку Дмитро Iванович i
уявити не мiг, як вони зустрiнуться на роботi. Йому здавалося, що Свiтлана
знiтиться, збентежиться, вiн навiть боявся, аби цього не сталося на людях.
Сталося ж зовсiм навпаки. Свiтлана мовби вивiльнилася од чогось, мовби
знайшла iнше, справжн опертя. Вона трималася значно незалежнiше, нiж
ранiше, вiльнiше висловлювала сво© думки, впевненiше поводилася, як його
заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справдi
вирiшила iгнорувати шефовi переживання, та й його самого, знаючи, що
лихого вiн ©й не зробить.
Вона щiльно причинила за собою дверi, подивилася на нього суворо, як
людина, яка одважилася на найрiшучiшi дi©, сказала без будь-якого вступу:
- Треба боротися.
- Треба,- сказав вiн, бо думав про iнше. I враз похопився, пiдвiв
голову: - За що?
- Зрозумiло, за що. Треба написати.
Дмитру Iвановичу враз стало так важко, неначе по душi про©хав дорожнiй
коток. Важко, ще й тому, що Свiтлана Кузьмiвна сприйняла тiльки зовнiшнiй
бiк справи, ©© не засмутила, не завдала прикрощiв невдача в самiй сутi
шукання, розв'язаннi проблеми.
- Куди написати? - запитав вiн.
- Директору. В президiю... Вiн, зна те... Я сама читала: в однiй анкетi
пише, що батько загинув, у другiй- помер. У нього i в аспiрантурi була
iсторiя...
Дмитро Iванович скривився, терпко потер долонею чоло:
- Який це ма стосунок...
- Як який? - ступила уперед Свiтлана Кузьмiвна.- Чи ви, Дмитре
Iвановичу, й справдi такi на©внi, чи прикида тесь? Йому самому потрiбна
лабораторiя.
- Ну, що ви... це ж гидко,-сказав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Вiн
обминав поглядом Хорол, вiн нiколи не сподiвався, що ця нехитра, навiть
добра жiнка десь у глибинi душi така запекла й нещадна. Вiн знову
помилився. Не те щоб помилився...
Хоч Дмитро Iванович нiколи не бачив, щоб Свiтлана Кузьмiвна спалахнула
гнiвом або радiстю, але таки почував, що на днi серця в не© лежить важкий
i мiцний пласт. Хто зна, де вiн у не© взявся, i взагалi нащо вiн ©й, i,
мабуть, саме через те й не надавав сво му здогаду значення, i вже зовсiм
не сподiвався, що доведеться з тим пластом зiткнутися. Вiн так-таки й не
навчився за все життя правильно оцiнювати людей.
- А ви не гидуйте,- тверезо й суворо сказала Хорол.- Ви не такий
гидливий. Де треба, ви умi те...
- Неправда... Як вам не соромно...- скипiв Марченко. I враз в обличчi
Свiтлани Кузьмiвни щось рiзко перемiнилося, здавалося, по ньому пройшла
судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що
рвонулося з дна душi.
- Ну й... - на думцi крутнулося слово "подихайте", але вона знайшла
iнше: - Конайте, а я не хочу. Я... я вiддала сюди все. У вашу теорiю.
Молодiсть...
- До чого тут молодiсть? - безсило мовив вiн.
- Ну, не молодiсть. Але життя, нерви. Розум. А тепер...
Голос ©© затремтiв, вогники в очах погасли, i вся вона обм'якла, мовби
аж понижчала на зрiст, йому стало жаль ©©. Вона справдi вiддала сюди всi
сво© маленькi здiбностi i великi надi©.
- Не треба так... Бува , люди гублять i бiльше. Та й ще ж нiчого не
вiдомо... - заспокоював ©©. Про те ж, що вiн вiддав сюди все, подумав,
коли вже Свiтлана Кузьмiвна пiшла. А пiшла вона з тим самим рiшучим
виглядом, з яким i зайшла до кабiнету. Ще й кинула на прощання:
- Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на
мiсце. I ми поставимо.
Дмитро Iванович потарабанив пальцями по столу, кiлька разiв згорнув i
знову розправив долонею великий синiй аркуш паперу з дiаграмною сiткою.
"Треба поставити його на мiсце,- мимоволi подумав слiдом за Свiтланою
Хорол.-А хто зна , де його справжн мiсце?.. Чи ма право одна людина
ставити другу на "©©" мiсце? Звiдки знати, що то "©©" мiсце? А може, Й
справдi, оце мiсце - його, а мо деiнде".
I водночас почував, як щось пiднiма ться в ньому, дужче й дужче
заперечуючи Хорол. Далi вiн подумав, що не ма права попускати собi. Все
це вилл ться в чвари, а вiн того не хотiв. Не мiг про таке й помислити.
Розмова з Хорол вибила Дмитра Iвановича з рiвноваги. Вiн бiльше не
вийшов з кабiнету, сiв до столу, але й читати не мiг - болiла голова. Болi
голови - його кара. Вiн перевтомився давно, ще працюючи над докторською
дисертацi ю, й з того часу його життя роздiлилося на двi смуги - коли
голова болiла й коли не болiла. Найчастiше вона болiла. До того призводило
стонадцять причин - перемiна погоди, нервування, перевтома, зайва чарка,
поганий сон. Вiн взагалi вже й не пам'ятав, щоб хоч раз за останнi роки
доля зласкавилася й послала йому чистий i солодкий сон; усю нiч гнiтили
дивовижнi видiння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався вiн
- записати, вийшло б сто томiв Кафки. Ходив до лiкарiв, випив з кiлька
вiдер всiляко© гидоти - марно. Найгiрше ж, що й признатися на роботi в
сво©х муках не мiг: ну, який вiн керiвник, коли не може за пiвдня
прочитати тридцяти сторiнок машинописного тексту! I вiн сидiв i читав.
Щодня. I сьогоднi теж. Аж поки його од тi © роботи не одiрвав телефонний
дзвiнок. Дмитро Iванович пiдняв трубку. Його просив зайти Денис Сергiйович
Чирков - секретар партбюро iнституту.
Коли Дмитро Iванович зайшов у кабiнет Чиркова, там уже сидiв директор
iнституту Павло Андрiйович Корецький. Ледве вiн устиг привiтатися, як
дверi прочинилися знову, й через порiг широко переступив Борозна. Вiн
примружив очi, ворухнув плечем - хотiв привiтатись з усiма за руку, а тодi
хитнув головою i сiв бiля приставного столика. Дмитро Iванович сiв збоку,
пiд стiною. Либонь, i йому, й Борознi в одну мить стало зрозумiло, для
чого ©х покликав Чирков. Денис Сергiйович Чирков - рокiв на п'ять молодший
од Марченка науковець i навiть не доктор, а кандидат, уперше обраний на
посаду секретаря; було видно, що вiн не обзвича©вся за цим невеликим,
засланим зеленим сукном столом i що йому особливо непри мна ця розмова. Та
вiн цього й не приховував. Провiв долонею по худорлявому, землистого
кольору обличчi, так наче втирався чи знiмав невидиму павутину, сказав:
- Я навiть не знаю, з чого почати. Справа така незвична, така
складна...
- Менi дуже прикро, що так сталося,- з властивою йому прямотою, яка
iнодi межувала з грубiстю, перебив секретаря партбюро Борозна.- Я готовий
висловити Дмитровi Iвановичу найщирiшi вибачення. I тут, i прилюдно...
- Ет, що тепер усi вашi вибачення,- з досадою кинув на зелене сукно
олiвця Чирков.- Якби-то ними можна хоч щось залагодити. Який вас дiдько
смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Iвановича? Чи хоча б до
Павла Андрiйовича...
- Я все це розумiю,- темнiючи лицем, сказав Борозна.- I не можу нiчого
пояснити. Я не хотiв зла Дмитровi Iвановичу... З того дня, як прийшов у
його вiддiл, мiзкував над проблемою попередника АТФ. А тодi прочитав
статтю. I висловив сво© думки.
- Ви не мали права висловлювати сво© думки,- обiзвався Корецький.
- Не маю пр-р-ава? -повернув у його бiк голову Борозна, й те тверде "р"
пролунало як виклик. Нiхто, звичайно, не знав, та й важко було
здогадатися, що впевнений у собi чорнобородий доктор, котрий чiтко
карбував слова, до дванадцяти рокiв не вимовляв цi © капосно© для багатьох
лiтери й що оте натискування на не© означало найвищий ступiнь його
хвилювання. Й через те Павло Андрiйович вiдповiв з не властивим йому
адмiнiстративним притиском:
- Так, не ма те права. Бо ви один, а там - цiлий колектив. Не тiльки
наука, а й стосунки, атмосфера - життя. Минули часи, коли один учений мiг
категорично висловлюватись про працю iншого.- Корецький казав вiдомi всiм
iстини, але казав так, що вони й справдi набирали якогось особливого,
бiльшого смислу.- За тих-бо часiв i робив одинак. Архiмед, Копернiк, хто
там ще, Герострат, мiсiс Фуллер. Кинула в Мiссiсiпi кiлька гiлочок
рiчкового гiацинта, i вся Америка вою з ним i досi.
- Ну, зна те,- й справдi обурився Борозна...- Вашi аналогi©...
Вiн почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось у
ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало i в свою чергу змушувало
розглядати себе на нижчiй сходинцi. Вiн був готовий виказати свою провину
будь-де i в будь-якiй формi, але кинута в обличчя образа розсердила його.
Вiн би, мабуть, сказав директору щось гостре, але це помiтив Чирков i
втрутився в розмову.
- Аналогi©, мабуть, завеликi,- сказав вiн,- але у вас справдi вийшло
якось... неначе удар з тилу. Я, по правдi, не знаю, що тут робити, який
знайти рiшенець. Може, запропону те щось ви? - глянув вiн на Марченка.
Свiтло-карi очi Дмитра Iвановича дивилися кудись далеко, за цю розмову,
за цих людей. Так принаймнi здалося Чиркову. Проте Дмитро Iванович
струснув великою головою, сказав сухо й розумно:
- Нiхто тут нiчого не запропону . Просто ми прискоримо перевiрку. I
вона покаже все.
Цими словами мовби знiмав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони
обидва полегшено зiтхнули, проте Чирков зауважив:
-_ А не зашкодите собi поспiхом?
Дмитро Iванович знизав плечима, що мало означати:
може, й зашкоджу, а що маю робити? Хiба можу так працювати далi?
- Тiльки не пiддавайтеся настрою,- сказав йому на прощання Чирков.-
Отiй смузi невдач. Ми з Павлом Андрiйовичем вам допоможемо.
- Я бiльш нiж упевнений, що менi вдасться хоч однi ю нiздрею вдихнути
того фiмiаму, який незабаром воскурять вам,- м'яко посмiхнувся з свого
мiсця Корецький. I не було в цiй посмiшцi iронi©, хiба що одна
крапелиночка, й то з приводу фiмiаму, а не роботи Дмитра Iвановича.
Цей жарт, а надто слова Чиркова вiдгукнулися в душi Дмитра Iвановича
теплою луною, на деякий час притлумивши бiль i роздратовання. Вiн пiшов,
залишивши всiх у кабiнетi секретаря.
Повернувшись у вiддiл, на третiй поверх, Дмитро Iванович закликав до
- Негарно якось...- сказав Вадим.- Такий тост просто образливий для нас
усiх.
- Тобi легко казати, - знову злетiв майже до крику голос вгена. - Ти
захистився, в тебе кандидатський диплом у шухлядi. А що нам робити?
Переквалiфiковуватись, як казав Остап Бендер, в кербуди?..
- Ч-ш-ш,- цитькнув хтось за його спиною.- Дмитро Iванович...
- Ну й що ж, що Дмитро Iванович. Нехай зна . Йому треба знати найперше.
Ми за ним тупали. Вiн, так сказати, наш дорогий...
вген сп'янiв, був як не свiй. Тримав у однiй руцi пляшку, в другiй -
чарку, хлюпав собi пiд ноги коньяком i гукав, аж зупинялися внизу на
тротуарi перехожi:
- Ми розвивали його iде©. I от - дорозвивалися.
Що було далi, Дмитро Iванович пам'ятав чiтко й страшно. Вiн тiльки
намагався втекти думкою од грубих слiв, од трагiчно© i комiчно© сцени, яка
вибухнула по тому, але й залишеного собi повiдомлення, iнформацi©, так би
мовити, в чистому виглядi, й того, що за нею стояло, було достатньо, щоб
його приголомшило й покалiчило. Та й утекти думкою од тi © сцени до кiнця
не мiг. Перед ним миготiли обличчя директора. Одинця, Свiтлани Хорол,
iнших людей, пам'ять вихоплювала написанi на них подивування, зловтiху,
обурення, i вiн знову й знову стенався душею, мовби вчинив щось гидке,
пiсля чого йому й на люди виходити не можна.
Вiн i справдi по тому не захотiв нi з ким розмовляти, не захотiв, щоб
його проводили, пiшов сам i довго блукав по мiсту, не помiчаючи, куди йде,
аж поки не вiдчув холодно© вiльгостi ночi, i саме тодi враз пригасли
лiхтарi, i вiн побачив, що вулиця геть безлюдна, що й тролейбуси вже не
ходять, i повернув у бiк Червоноармiйсько©. Про що вiн думав? Про все
потроху й нi про що зосiбно. Вiн не мiг зосередитись на якiйсь однiй
думцi, зокрема на ©хнiй проблемi, та й розумiв, що це нiчого б не дало,
спогадував щось з того, що вони робили, а тодi думка перескакувала,
розвивала якусь дрiбницю, й усе поверталося по-iншому, мимоволi прямуючи
до чогось гарного. Вiдтак проскакувала чорна iскра, й вiн вертався до
того, що мав насправдi, морщився, немов з болю, одсахувався од того, що
сталося допiру, й знову починав згадувати. Вiн мовби перескакував у якийсь
iнший свiт, свiй iнший свiт, де не було невдач, де не було чорного
провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах, на яких ходив,
удача не випадкова подорожня. Скiльки людей зустрiлося з нею, часом
наткнувшися мимохiть, скiльки розминулося, пройшовши поруч, пропрацювавши
увесь вiк у потi чола. Вiн так сподiвався на цю зустрiч... Випадкову й не
випадкову...
Звичайно, вiн не може до кiнця зважати на те, що йому сказали вген i
Юлiй. Вiн ще не читав статтi... Вiн навiть не зна , наскiльки обiзнаний з
©хньою проблемою Борозна й чи може вiн зробити глибокий аналiз. Звичайно,
Борозна розумний i тямовитий науковець, на лихо йому, Марченковi,
тямовитий до ката. I як же вiн отак-о - мовби ножа в спину... Чому не
прийшов до нього?.. Ну, зрозумiло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку,
ста ш безпомильним сам... Страшна це логiка. Вiн нiколи не вiрив у не©.
Все наше життя вороже ©й... Проте ще знаходяться людцi, яким уда ться
замилити очi, обдурити iнших, удати з себе борцiв за принциповiсть i
спiльнi iнтереси. Часом вони, навiть на найдосвiдченiше око, виглядають
принциповими i безкомпромiсними. I нема машини, у якiй мало б спалахувати
червоне свiтло на глибоко приховану фальш.
Дмитро Iванович не знав, що робитиме завтра, що скаже у вiддiлi i в
дирекцi©, i взагалi не знав, як йому матися й бути, з чого починати
завтрашнiй, ба вже сьогоднiшнiй день. Iнодi спалахувало: "Ну й дiдько з
ним, хiба не запевняв себе: "Залишуся живий, плюватиму на все",- але
одразу згасало. Тут iшлося не тiльки про нього, а й про iнших людей, якi
довiрилися йому, оддали йому всi надi©, прагнення, енергiю, розум. Ту саму
енергiю, про яку так спокiйно i гарно сьогоднi розмузикував. I все-таки...
Все-таки, якщо навiть вони помилилися, вiн нiкому не принiс зла свiдомо.
"Нiхто через мене не одягнув чорного плаща",- мiряючи отi ю високою
мiркою.
Щоправда, ця думка, цi слова зараз видалися йому фальшивими. Вiн
зрозумiв, що бавився ними.
Марченко пiдiйшов до сво © квартири, пошукав ключа - час пiзнiй, не
хотiв нiкого будити, - але враз по той бiк клацнув замок, i оббитi чорним
дерматином дверi вiдчинилися. Видно, Iрина Михайлiвна не спала, видивилася
його у вiкно й одiмкнула.
Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще не роздягалася,
Дмитро Iванович спохмурнiв. Отже, якомусь дiдьку ще й треба було
подзвонити Iринi. Але Iрина Михайлiвна нiчого не сказала, а тiльки
показала на будильник, що стояв на шафi, i на диван. Андрiя не було вдома.
У Дмитра Iвановича щось тенькнуло в грудях, тенькнуло знову i стало
твердою скалкою. Андрiй ще нiколи не приходив так пiзно. Ну, пiв на
дванадцяту, ну, о дванадцятiй, але ж зараз чверть на другу!
Вiн довго ходив по кiмнатi, то присiдав, то знову починав мiряти
кроками кiмнату з кутка в куток, Iрина Михайлiвна сидiла на пуфику спиною
до пiанiно й не казала нiчого. Та й що казати - про це вже балакано й
перебалакано. Тiльки страх завжди новий i бiль свiжий. Стара рана теж пече
свiжим болем.
Аби не бачити ©© зляканих i страдницьких очей, вiн пiшов на вулицю.
Сказав ©й, що пошука сина бiля будинку. "Може, забалакався з хлопцями або
пiдстою з якою". Вiн обiйшов довкола всього великого будинку, знервовано
тицяв по двору, ходив уподовж пустельно© (ой, як же страшно, коли когось
чека ш, а вона пустельна) вулицi, не спускаючи ока з пiд'©зду, й страх
перекочувався йому по душi. Страх, а разом з ним i гнiв. Вiн таки був
майже певний, що син десь загулявся. Про це свiдчило майже все, що знав
про сина, i трохи те, як сьогоднi вранцi Андрiй допитувався в нього, коли
вiн прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його
душi поруч.
Дмитро Iванович ходив пiд погаслими лiхтарями й думав про себе, про
сина й навiть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще
побачить хтсь iз знайомих, i на той час майже зовсiм забув, що сталося в
"Либедi". Думка про сина була ближчою, дужчою, витiсняла iншi думки.
Зараз мусив зiзнатись, що таки не знайшов повно© духовно© спiльностi з
сином. I в тому, либонь, певною мiрою винен сам. Ну, перевiряв задачки,
ну, iнодi приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про
свiт, що думав сам? Так, не хотiв ускладнювати Андрi вi життя. I тим
поволi спонукав сприймати тiльки один його бiк - матерiальний. Вiн готував
сина до вступу в iнститут. Готував, як проклятий, хоч i знав, що там, куди
той по-ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому
якусь мету? Вiн хотiв синовi добра, хотiв й просто позбутися клопоту
самому, та й просто хiба мiг припустити, аби хто-небудь подумав, що в
нього дурний син. Навiть Андрiй це розумiв i якось, оскаженiвши од
зубрiння, сказав: "Ти готу ш мене не для мене, а для себе".
Дмитро Iванович уже давно почував поруч сина, що вiн батько не такий до
кiнця, як треба. Вiн поводився з дiтьми, як з товаришами. Пiддратовував,
кепкував, iнодi сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Вiн не мiг
завоювати у них авторитету. Дiти цiнували його за розум i не почували до
нього особливо© шаноби. Iнодi вiн розмовляв з Андрi м по-дорослому. Тодi
бачив, що син уважно його слуха , що вiн пробуджу у ньому цiкавiсть. Але
вже було у синовi щось, як вiн думав, не його, щось незрозумiле й чуже.
От, скажiмо, вони увечерi дивилися телевiзор. Геро© нинiшнiх фiльмiв
цiлуються через кожнi три-чотири кадри, з'ясовують сво© стосунки в
постелях, вiн, батько, не мiг на це дивитися поруч сина (через це взагалi
майже перестав дивитися телевiзор), а Андрiй i вухом не вiв. Ще й хихотiв,
ще й прицмокував язиком. Нi, Андрiй був не те щоб надто цинiчний чи хоча б
грубий. Навпаки, вiн рiс занадто дiткливим на слово, нервовим, навiть
трохи iстеричним. I це якось дивно вживалося в ньому з холоднiстю,
байдужiстю до всього; нiякими зусиллями вiн не мiг розпалити в ньому вогню
поезi©, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи фiлателi ю. Андрiй
починав багато й так само легко все полишав.
Найгiрше ж, що Дмитро Iванович не мав на все те жодного пояснення й не
мiг вiдшукати причин. Ну, справдi, син, як i всi iншi дiти сьогоднi, не
знав нi голоду, нi холоду, не мав твердих обов'язкiв, нiколи не був
перевантажений роботою. Проте Дмитро Iванович не вельми йому й потурав: не
давав зайвих грошей, примушував - уперто, часто безуспiшно - допомагати по
господарству, трохи стежив за тим, що син чита . Так би мовити- повсюдний
середнiй рiвень. Але на тому ж середньому рiвнi в декого росли вихованi,
розумнi, цiлеспрямованi дiти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь
дурницю, якi мають мету i йдуть до не©. Хоча б син того ж Корецького.
Надзвичайно здiбний кiбернетик, кандидат - упевнений, спокiйний,
розважливий. А може, Павло Андрiйович, котрий у глибинi душi все-таки
вважа , що його життя вдалося не до кiнця, вклав себе в синове виховання
значно бiльшою мiрою, нiж вiн?
I тут супроти цi © ста iнша думка: а в усiх тих, що заклопотанi од
ранку до вечора, котрi ледве чи й знають, як вчаться ©хнi дiти? Скiльки
серед них розумних, спрямованих на цiль? Хiба вони стараються тiльки через
те, що мають не стiльки, як, скажiмо, Андрiй, i хочуть його мати? Хiба це
не усвiдомлене прагнення?
Останнiм часом Дмитро Iванович не раз намагався серйозно поговорити з
Андрi м. Але з того нiчого не виходило. Щодалi син чужiв бiльше й вiдходив
од нього. А був же вiн надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж
статура, та ж велика голова, тi ж карi очi, рудуватi брови, навiть чуб
ледь-ледь кучерявився, точнiсiнько, як у нього. Якщо Андрiй кудись
приходив, де знали Дмитра Iвановича, там одразу казали, чий це син. Так,
саме цi ю схожiстю Андрiй щемно й хвилююче дiткався його серця. На жаль,
тiльки цим. Дiткався на хвилю, а вiдчуження жило весь час, мало того- воно
мiцнiло. Вiн боровся за сина щосили i бачив, що досяга мало. Останнiм
часом вiн навiть остерiгався говорити з Андрi м грiзно й по-батькiвському
суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить вiзьме й розiб' ться
останн , що намага ться уберегти. От продовжить боротьбу з Андрi вими
космами... I той втече з дому. Або станеться ще щось подiбне. Може, нехай
iде, як iде? Ну, чого доскочиш, пiдкоротивши патли? I не в них головне.
Тодi в чому? Адже вiн нiколи не зможе жити, щоб отак-о: вiн сам по собi,
син сам по собi.
Вiн пригадував, що в ©хнiй сiм'©, сiм'© його батькiв, усе було значно
простiше. Все трималося на страховi й авторитетi батька, на повазi до
старших, до роботи, до того, чим жили сусiди, село. Мабуть, якомусь
молодиковi сьогоднi це буде смiшно, та коли йшли дощi i в колгоспi не
могли вчасно посiяти хлiб, коли рано падали на землю приморозки, серед
них, хлопцiв, згасали веселощi й поселялася велика тривога. Все це вiн
свiдомо й несвiдомо намагався культивувати у сво©й сiм'©. Чому ж тодi
синовi так мало прищепилося з того? Все життя вiн говорив синовi про
обов'язок, совiсть, честь - зрозумiло, не в такiй прямолiнiйнiй формi.
Зараз, спом'янувши це, вiн з тривогою вдумався в сво минуле - чи був для
сина втiленням цих чеснот? Так, Андрiй нiколи не бачив його п'яним, не
впiймав на брехнi...
Але ж цього мало. А якi ще чесноти повинен був виявляти перед сином?
У цю мить Дмитро Iванович побачив три постатi, котрi пiднiмалися од
вулицi Горького вгору. Вони йшли в затiнку тополь, вiн не бачив облич, але
постатi були хлопчачi, тонкi, хоч i розхитувалися з боку на бiк. Вiн майже
iнстинктивно рвонувся ©м назустрiч, i дво , що йшли з бокiв, ураз
вiдскочили й повернули назад. У свiтлi диного лiхтаря мигнули ©хнi
обличчя, Дмитро Iванович тiльки й встиг зауважити, що нi в школi, нi в
iнститутi разом з Андрi м жоден з цих хлопцiв не вчився.
Третiй був Андрiй. Вiн iшов назустрiч батьковi й посмiхався безглуздою
посмiшкою. Дмитро Iванович ухопив його пiд руку i, ледве стримуючись, щоб
не шарпонути, не трусонути, потягнув у пiд'©зд. В ньому клекотiла злiсть,
обурення, ©х подво©ло чи й потро©ло почуття радостi, що син живий i
вернувся, йому несвiдомо хотiлося доплатити за свiй страх i розпач. Ледве
зачинивши за собою дверi квартири, вiн розмахнувся i вдарив його по
обличчю. Вiн бив лiвою й правою, а в Андрiя тiпалася то в той, то в той
бiк голова, було видно, що вiн майже не вiдчува болю i ледве чи й
сприйма батьковi удари.
- Ну, чого ти... Ну, чого...- белькотiв тупо. Iрина Михайлiвна
несмiливо схопила чоловiка за плечi, вiн прийняв ©© руки, повернувся й
важко пiшов до свого кабiнету. У дверях зупинився, ще раз подивився на
Андрiя, що стояв, прихилившись до стiни, й дурнувато i трохи озвiрено
глипав на нього з-пiд рудуватих вiй. I враз Дмитру Iвановичу пригадався
учорашнiй вечiр. Щасливий вечiр, такий щасливий, що вiн ледь чи й пам'ятав
ще такий. Вони грали з Андрi м i Маринкою в домiно. Дмитро Iванович
шахраював, шахраював так, щоб те бачили Маринка й Андрiй, вони ловили його
на тому i, хоч розумiли, що вiн це робить навмисне, вдавали, буцiм
обурюються й сердяться всерйоз, Маринка таки й сердилася насправжки, а вiн
заперечував, удавано обурювався й собi, Маринка галасувала ще дужче,
Андрiй був мовби арбiтром помiж них, ©м усiм було дуже весело й гарно. Вiн
пам'ятав усмiх, з яким вчора ввечерi дивився на нього Андрiй. То був усмiх
дитячий i дорослий водночас, добрий усмiх сина до тата.
Дмитровi Iвановичу од того спомину запекло в горлi, вiн вiдчув, як у
нього в грудях щось схлипнуло, заболiло, й вiн похапцем зачинив за собою
дверi кабiнету, важко опустився на зелений, засланий дешевим килимком
диван.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Прийшовши другого дня на роботу, Дмитро Iванович вирiшив поводитися
так, буцiм нiчого не сталося. Бо й справдi: що залишалося робити? Скликати
збори? I що вiн на них скаже? Хапати по черзi за гудзики всiх i починати
переконувати? У чому? У тому, що вони таки впiймають свого журавля? Тi не
впiймали, а вони впiймають?..
З статтею вiн ознайомився. Закликав Боброва, й той переклав ©©. Стаття
була написана важко, не все йому вдалося зрозумiти, та й перекладав Бобров
трохи незграбно, але суть, непри мну й жорстоку для себе, ухопив: ученi з
Марселя пройшли тi ю ж дорогою, що й вони, i були змушенi визнати, що на
цiй путi ©х спiткала невдача. Бобров, молодий, рано облисiлий кандидат,
також обережно подав думки, до яких прийшов Борозна. Вони змусили його
викласти ©х учора по дорозi додому, просто притиснули до стiни. Борозна
все те сказав, захищаючись. Дмитро Iванович не мiг не зауважити, що тi
думки мають пiд собою грунт, позицi© (це "позицi©" вихопилось мимовiльно,
несподiвано, i вiн його одразу стер), чи то пак, сумнiви Борозни не
позбавленi логiчно© переконливостi. Взагалi сумнiватися й заперечувати
завжди легше... Проте... Але того, що мало стати насупроти, просто не
було. Була iдея, був здогад, тисячi днiв спостережень, було iнту©тивне
почуття вiдкриття, була робота, яка в окремих деталях стверджувала iдею,
але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевiрка мiтчиками.
Яка там, у далекому Марселi, привела людей до розчарування.
Дмитро Iванович вiдчував, як йому мовби все отерпло всерединi. Вiн
почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомiсть
ходив по кiмнатах, розмовляв, перевiряв. Таки вдавав, що нiчого не
сталося. Хоч бачив, розумiв - сталося. I розумiв - це бачать усi. Для
цього не треба електронного мiкроскопа. Та й його не побачиш нi в який
найпотужнiший мiкроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в iнших - у цих
кiмнатах. У надмiру заклопотаних обличчях старших i молодших наукових
спiвробiтникiв, пiдкреслено доброзичливих посмiшках, сполоханих птицях у
очах i в якомусь млявому, попри заклопотанiсть, ритмi роботи, яка
розсипа ться, як розсипа ться iграшковий, скле ний поганим кле м вiз. Вiн
навмисне довше, нiж в iншi днi, затримався у лабораторi©, був уважнiший,
доскiпливiший, хоч i помiчав, що нiхто не сприйма того всерйоз. Вони всi
мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав,
i кожному нарiз-но сказав про схованку, i кожен бачив, як вiн казав про те
iншому, але всi вдають, буцiм нiчого не знають. Дмитро Iванович дотягнув
до обiду. Опiвднi до нього в кабiнет зайшла Хорол.
З того дня, як вони ©здили в лiс, минуло два тижнi. Вони жодного разу
не згадали про по©здку, навiть очима не виказали, що пам'ятають про не©,
проте в ©хнiх стосунках багато чого змiнилося. Спочатку Дмитро Iванович i
уявити не мiг, як вони зустрiнуться на роботi. Йому здавалося, що Свiтлана
знiтиться, збентежиться, вiн навiть боявся, аби цього не сталося на людях.
Сталося ж зовсiм навпаки. Свiтлана мовби вивiльнилася од чогось, мовби
знайшла iнше, справжн опертя. Вона трималася значно незалежнiше, нiж
ранiше, вiльнiше висловлювала сво© думки, впевненiше поводилася, як його
заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справдi
вирiшила iгнорувати шефовi переживання, та й його самого, знаючи, що
лихого вiн ©й не зробить.
Вона щiльно причинила за собою дверi, подивилася на нього суворо, як
людина, яка одважилася на найрiшучiшi дi©, сказала без будь-якого вступу:
- Треба боротися.
- Треба,- сказав вiн, бо думав про iнше. I враз похопився, пiдвiв
голову: - За що?
- Зрозумiло, за що. Треба написати.
Дмитру Iвановичу враз стало так важко, неначе по душi про©хав дорожнiй
коток. Важко, ще й тому, що Свiтлана Кузьмiвна сприйняла тiльки зовнiшнiй
бiк справи, ©© не засмутила, не завдала прикрощiв невдача в самiй сутi
шукання, розв'язаннi проблеми.
- Куди написати? - запитав вiн.
- Директору. В президiю... Вiн, зна те... Я сама читала: в однiй анкетi
пише, що батько загинув, у другiй- помер. У нього i в аспiрантурi була
iсторiя...
Дмитро Iванович скривився, терпко потер долонею чоло:
- Який це ма стосунок...
- Як який? - ступила уперед Свiтлана Кузьмiвна.- Чи ви, Дмитре
Iвановичу, й справдi такi на©внi, чи прикида тесь? Йому самому потрiбна
лабораторiя.
- Ну, що ви... це ж гидко,-сказав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Вiн
обминав поглядом Хорол, вiн нiколи не сподiвався, що ця нехитра, навiть
добра жiнка десь у глибинi душi така запекла й нещадна. Вiн знову
помилився. Не те щоб помилився...
Хоч Дмитро Iванович нiколи не бачив, щоб Свiтлана Кузьмiвна спалахнула
гнiвом або радiстю, але таки почував, що на днi серця в не© лежить важкий
i мiцний пласт. Хто зна, де вiн у не© взявся, i взагалi нащо вiн ©й, i,
мабуть, саме через те й не надавав сво му здогаду значення, i вже зовсiм
не сподiвався, що доведеться з тим пластом зiткнутися. Вiн так-таки й не
навчився за все життя правильно оцiнювати людей.
- А ви не гидуйте,- тверезо й суворо сказала Хорол.- Ви не такий
гидливий. Де треба, ви умi те...
- Неправда... Як вам не соромно...- скипiв Марченко. I враз в обличчi
Свiтлани Кузьмiвни щось рiзко перемiнилося, здавалося, по ньому пройшла
судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що
рвонулося з дна душi.
- Ну й... - на думцi крутнулося слово "подихайте", але вона знайшла
iнше: - Конайте, а я не хочу. Я... я вiддала сюди все. У вашу теорiю.
Молодiсть...
- До чого тут молодiсть? - безсило мовив вiн.
- Ну, не молодiсть. Але життя, нерви. Розум. А тепер...
Голос ©© затремтiв, вогники в очах погасли, i вся вона обм'якла, мовби
аж понижчала на зрiст, йому стало жаль ©©. Вона справдi вiддала сюди всi
сво© маленькi здiбностi i великi надi©.
- Не треба так... Бува , люди гублять i бiльше. Та й ще ж нiчого не
вiдомо... - заспокоював ©©. Про те ж, що вiн вiддав сюди все, подумав,
коли вже Свiтлана Кузьмiвна пiшла. А пiшла вона з тим самим рiшучим
виглядом, з яким i зайшла до кабiнету. Ще й кинула на прощання:
- Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на
мiсце. I ми поставимо.
Дмитро Iванович потарабанив пальцями по столу, кiлька разiв згорнув i
знову розправив долонею великий синiй аркуш паперу з дiаграмною сiткою.
"Треба поставити його на мiсце,- мимоволi подумав слiдом за Свiтланою
Хорол.-А хто зна , де його справжн мiсце?.. Чи ма право одна людина
ставити другу на "©©" мiсце? Звiдки знати, що то "©©" мiсце? А може, Й
справдi, оце мiсце - його, а мо деiнде".
I водночас почував, як щось пiднiма ться в ньому, дужче й дужче
заперечуючи Хорол. Далi вiн подумав, що не ма права попускати собi. Все
це вилл ться в чвари, а вiн того не хотiв. Не мiг про таке й помислити.
Розмова з Хорол вибила Дмитра Iвановича з рiвноваги. Вiн бiльше не
вийшов з кабiнету, сiв до столу, але й читати не мiг - болiла голова. Болi
голови - його кара. Вiн перевтомився давно, ще працюючи над докторською
дисертацi ю, й з того часу його життя роздiлилося на двi смуги - коли
голова болiла й коли не болiла. Найчастiше вона болiла. До того призводило
стонадцять причин - перемiна погоди, нервування, перевтома, зайва чарка,
поганий сон. Вiн взагалi вже й не пам'ятав, щоб хоч раз за останнi роки
доля зласкавилася й послала йому чистий i солодкий сон; усю нiч гнiтили
дивовижнi видiння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався вiн
- записати, вийшло б сто томiв Кафки. Ходив до лiкарiв, випив з кiлька
вiдер всiляко© гидоти - марно. Найгiрше ж, що й признатися на роботi в
сво©х муках не мiг: ну, який вiн керiвник, коли не може за пiвдня
прочитати тридцяти сторiнок машинописного тексту! I вiн сидiв i читав.
Щодня. I сьогоднi теж. Аж поки його од тi © роботи не одiрвав телефонний
дзвiнок. Дмитро Iванович пiдняв трубку. Його просив зайти Денис Сергiйович
Чирков - секретар партбюро iнституту.
Коли Дмитро Iванович зайшов у кабiнет Чиркова, там уже сидiв директор
iнституту Павло Андрiйович Корецький. Ледве вiн устиг привiтатися, як
дверi прочинилися знову, й через порiг широко переступив Борозна. Вiн
примружив очi, ворухнув плечем - хотiв привiтатись з усiма за руку, а тодi
хитнув головою i сiв бiля приставного столика. Дмитро Iванович сiв збоку,
пiд стiною. Либонь, i йому, й Борознi в одну мить стало зрозумiло, для
чого ©х покликав Чирков. Денис Сергiйович Чирков - рокiв на п'ять молодший
од Марченка науковець i навiть не доктор, а кандидат, уперше обраний на
посаду секретаря; було видно, що вiн не обзвича©вся за цим невеликим,
засланим зеленим сукном столом i що йому особливо непри мна ця розмова. Та
вiн цього й не приховував. Провiв долонею по худорлявому, землистого
кольору обличчi, так наче втирався чи знiмав невидиму павутину, сказав:
- Я навiть не знаю, з чого почати. Справа така незвична, така
складна...
- Менi дуже прикро, що так сталося,- з властивою йому прямотою, яка
iнодi межувала з грубiстю, перебив секретаря партбюро Борозна.- Я готовий
висловити Дмитровi Iвановичу найщирiшi вибачення. I тут, i прилюдно...
- Ет, що тепер усi вашi вибачення,- з досадою кинув на зелене сукно
олiвця Чирков.- Якби-то ними можна хоч щось залагодити. Який вас дiдько
смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Iвановича? Чи хоча б до
Павла Андрiйовича...
- Я все це розумiю,- темнiючи лицем, сказав Борозна.- I не можу нiчого
пояснити. Я не хотiв зла Дмитровi Iвановичу... З того дня, як прийшов у
його вiддiл, мiзкував над проблемою попередника АТФ. А тодi прочитав
статтю. I висловив сво© думки.
- Ви не мали права висловлювати сво© думки,- обiзвався Корецький.
- Не маю пр-р-ава? -повернув у його бiк голову Борозна, й те тверде "р"
пролунало як виклик. Нiхто, звичайно, не знав, та й важко було
здогадатися, що впевнений у собi чорнобородий доктор, котрий чiтко
карбував слова, до дванадцяти рокiв не вимовляв цi © капосно© для багатьох
лiтери й що оте натискування на не© означало найвищий ступiнь його
хвилювання. Й через те Павло Андрiйович вiдповiв з не властивим йому
адмiнiстративним притиском:
- Так, не ма те права. Бо ви один, а там - цiлий колектив. Не тiльки
наука, а й стосунки, атмосфера - життя. Минули часи, коли один учений мiг
категорично висловлюватись про працю iншого.- Корецький казав вiдомi всiм
iстини, але казав так, що вони й справдi набирали якогось особливого,
бiльшого смислу.- За тих-бо часiв i робив одинак. Архiмед, Копернiк, хто
там ще, Герострат, мiсiс Фуллер. Кинула в Мiссiсiпi кiлька гiлочок
рiчкового гiацинта, i вся Америка вою з ним i досi.
- Ну, зна те,- й справдi обурився Борозна...- Вашi аналогi©...
Вiн почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось у
ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало i в свою чергу змушувало
розглядати себе на нижчiй сходинцi. Вiн був готовий виказати свою провину
будь-де i в будь-якiй формi, але кинута в обличчя образа розсердила його.
Вiн би, мабуть, сказав директору щось гостре, але це помiтив Чирков i
втрутився в розмову.
- Аналогi©, мабуть, завеликi,- сказав вiн,- але у вас справдi вийшло
якось... неначе удар з тилу. Я, по правдi, не знаю, що тут робити, який
знайти рiшенець. Може, запропону те щось ви? - глянув вiн на Марченка.
Свiтло-карi очi Дмитра Iвановича дивилися кудись далеко, за цю розмову,
за цих людей. Так принаймнi здалося Чиркову. Проте Дмитро Iванович
струснув великою головою, сказав сухо й розумно:
- Нiхто тут нiчого не запропону . Просто ми прискоримо перевiрку. I
вона покаже все.
Цими словами мовби знiмав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони
обидва полегшено зiтхнули, проте Чирков зауважив:
-_ А не зашкодите собi поспiхом?
Дмитро Iванович знизав плечима, що мало означати:
може, й зашкоджу, а що маю робити? Хiба можу так працювати далi?
- Тiльки не пiддавайтеся настрою,- сказав йому на прощання Чирков.-
Отiй смузi невдач. Ми з Павлом Андрiйовичем вам допоможемо.
- Я бiльш нiж упевнений, що менi вдасться хоч однi ю нiздрею вдихнути
того фiмiаму, який незабаром воскурять вам,- м'яко посмiхнувся з свого
мiсця Корецький. I не було в цiй посмiшцi iронi©, хiба що одна
крапелиночка, й то з приводу фiмiаму, а не роботи Дмитра Iвановича.
Цей жарт, а надто слова Чиркова вiдгукнулися в душi Дмитра Iвановича
теплою луною, на деякий час притлумивши бiль i роздратовання. Вiн пiшов,
залишивши всiх у кабiнетi секретаря.
Повернувшись у вiддiл, на третiй поверх, Дмитро Iванович закликав до