Мушкетик Ю.. Бiла тiнь

Щоправда, привiв його туди не якийсь твердий розрахунок. Але й не оте
тремке бажання бути поруч, бачити, чути, почуття бентежностi й чогось
несподiваного. Просто вiн не був закоханий. Якби його змагало те почуття,
вiн би давно знайшов спосiб пiдiйти до Нелi. Адже запам'ятав ©© ще з
минулого року. Запам'ятав чи, певнiше, вперше побачив як жiнку, як гарну
жiнку, як надзвичайно вродливу жiнку на деснянському пляжi, куди якось у
недiлю ви©здили iнститутом. Та вiдправна точка була надзвичайно груба,
надмiру плотська, навiть цинiчна. Вiн лежав на пiску поруч Вадима Бабенка,
з кущiв вийшла в купальнику Неля, пройшла повз них до води, й Вадим
мовчки, в одну мить окреслив пальцем на пiску ©© фiгуру. Окреслив майже
точно, не гiперболiзуючи. Фiгура в Нелi була досконала, й не те щоб
витончена - не було отi © перетончено© талi©, отих "по-сучасному" довгих
нiг, а таки була гармонiя, майже повна iдеальнiсть, жiночiсть до крайньо©
межi, жiночiсть i зваба. На пiску ж вийшло щось хтиве, аж вульгарне (а
може, то було не на пiску, а на обличчi в Вадима, просто вiн обiйняв усе
разом), навiть Вадим зрозумiв, що це вульгарно, непристойно, й розтер
малюнок. Вiдчувши, що Борозна зрозумiв усе, й чомусь таки бажаючи
залишитись у його очах ловеласом, грубим i досвiдченим зальотником,
вернувся на ту саму стежку:
- Пончик.
Борознi це не сподобалося, особливо не сподобалося тому, що це сказав
завжди коректний i вихований Вадим, i вiн кинув майже зi злiстю:
- Не можна так.
- Чому? - не погодився той.
- Хоча б тому, що працю мо разом.
Але в думцi дивився на Нелю майже такими самими очима. Через те й
розсердився. "Добре було б провести з нею тиждень у наметi бiля рiчки...
Або по©хати до моря..."
Неначе вiдчувши, що вони говорять про не©, та, мабуть, i не могла не
вiдчути, адже пройшла повз них i вони дивилися ©й вслiд, вийшовши з води,
Неля присiла бiля них. Скинула купальну шапочку, й по плечах розсипалось
волосся. Воно в не© свiтле, текуче, як чиста рiчка, густе,- вона вiдкидала
його красивим i, мабуть, завченим порухом повно© руки,- на подив йому,
було сво , не отих мiднуватих, платинових чи ще яких кольорiв таблицi
Мендел ва, а солом'яно-бiле, аж переливалося сонячним свiтлом. Вона
носила його у тугому вузлi, й це теж було гарно - смагляве обличчя
строгого, майже римського профiлю i важкий вузол свiтлого волосся. Очi в
не© були великi, зеленi, губи чутливi, владнi, владнiсть i чутливiсть
якось дивно по днувалися, й це тривожило. А от вi© довгi, волохатi, вони
не гармонiювали зi строгiстю губiв i всього обличчя, вона ©х теж не
фарбувала - можливо, ранiше фарбувала, а потiм зрозумiла, що втрача на
тому, хоч i знала, що вони зм'якшують ©©, а може, й хотiла того. Нi, не
хотiла. На ©© обличчi в розкриллi серпастих брiв, у кутиках уст лежала
суворiсть, вiн розгадував ©© як несправжню, щоб вiдлякувати всiляких
вуличних залицяльникiв, бо ж, певно, знала собi цiну й не дозволяла
простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, сво © краси, свого
мiсця в життi, може, трохи й переоцiнювала себе, але, як грубо вiдзначив
про себе, переоцiнювати було що. Правда, вiн тодi так i не розгадав ©©.
Йому здалося, що в ©© вдачi справдi було щось гостре, може, трохи навмисно
наструнене, натягнене, що ця гострота у не© в усьому: в порухах серця може
бути найбiльша наструненiсть i глибина водночас, саме строгiсть i глибина,
а може, й ще щось - безбережнiсть, нестримнiсть, i це теж вабило й
хвилювало. Але чи справедливi його здогади, так i не дiзнався. Й не
намагався дiзнатися. Якось ©м не випадало познайомитись ближче (вiн
здебiльшого пропадав на будiвництвi установки, в iнститут навiдувався
рiдко), й чомусь не робив спроби наблизитись. Щось мовби стримувало,
застерiгало його. Може, саме те, що не знав ©©, боявся яко©сь раптовостi,
чогось несподiваного... Отой ©© смiливий погляд, отой прижмур очей
досвiдчено© жiнки, у якому й спонукання, i застереження. Тодi чого пiшов
сьогоднi? Чого прийшов на вечiрку й там iз шкури лiз, щоб сподобатися ©й?
Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой його фей рверк заради не©, бо
кiлька разiв поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну
й нехай здогаду ться. Хiба не того хотiв!
Борозна пришвидшив кроки.
I ще одне йому подумалося, i ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю.
Вiн знав, що вона була замужем, ©© замiжжя виявилося невдалим. Чоловiк не
захистив дисертацi©, його за щось вигнали з Iнституту нафти, пiшов змiнним
майстром на завод, але й там не ладналося, i, певно ж, не ладналося в
сiм'©... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачнiша.
Як i кожен старий парубок. Борозна мав перебiльшене уявлення про
зазiхання жiноцтва на парубоцьку свободу та про пiдступнi, розставленi на
всiх стежках сильця, насторожувався й скрадався там, де, може, iнший
пройшов би спiваючи. Ну, там буде видно, подумав вiн. З нього не
бозна-який залицяльник, але ж не тiльки константи та механiзми реакцiй
вивчав двадцять рокiв... Довивчався до тридцяти шести. Старий парубок.
Вiк, коли ста соромно признаватися, що ти неодружений. Починаються
всiлякi пiдозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все. Але женитися
зараз i справдi не просто. Не пiде ж вiн у гуртожиток педiнституту на
танцюльки, не стане освiдчуватись вiсiмнадцятирiчнiй дiвчинi. Вона просто
втече од нього. Та й про що б вiн з нею говорив? Вони були б наче з двох
рiзних вiкiв...
У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Вiн ступав широко, йому трохи шумiв у
головi хмiль, i почував якусь легкiсть у тiлi, од чого народжувалась ще
бiльша впевненiсть у собi, й настрiй був легкий, пустотливий.
- Самотнiй iдальго, рицар сумного образу просить ласкавого й
милостивого дозволу в чарiвно© незнайомки супроводити ©© в небезпечнiй
мандрiвцi до громадського транспорту...- зморозив i почервонiв з досади,
вiдчувши невiдповiднiсть цих слiв настрою молодо© жiнки - замисленому й
притишеному, невiдповiднiсть усьому - оцьому вечору, ©хньому вiковi,
iнститутському становищу. Йому стало соромно, що так низькопробне,
нерозумно нав'язував себе, Що не пiдiйшов невимушене й просто. Вiн i сам
не знав, як те сталося. Поки вимiзковував цю зустрiч, думав про не© - все
виходило добре. А от розкрив рота, й вилетiла отака дурниця. А вiн же
гадав, що все буде красиво, легко... Тiльки легко й красиво. З дiвчатами,
з жiнками найкраще зав'язувати знайомство саме так. У напiвжартiвливiй
розмовi найлегше вияснити, чого можна сподiватися, в такiй розмовi, на
випадок невдачi, легко вiдступити, перевести все на жарт. I от в останню
мить вiн розгубився. Якась невпевненiсть, якась холодна думка збила його,
штовхнула в крайнiсть, видлубала десь оцi безглуздi слова.
Неля Рибченко й справдi подивилася на нього наче на божевiльного, хоч
йому здалося, що ©© подивування перебiльшене, награне. Проте вiдповiдь
була надмiру твереза, проза©чна й навiть трохи образлива:
- Той, пiд кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу тому,
що багато страждав, мало ©в i невпинно думав про даму серця, а самозваний
iдальго читав про страждання у книжках, само© "кракiвсько©" з'©в за вечiр
пiвкiлограма й бiжить за спiдницею, яка опинилася найближче. До того ж
iдальго був дуже непрактичний, вiн не вирощував бурякiв.
Цi слова можна було сприйняти як ляпас. Ляпас нi за що, отак-о, з
доброго дива. Проте нецеремонний, а також досвiдчений Борозна так не
подумав. Звичайно, було непри мно чути таке. Але цi слова стосувалися
бiльше ©©, нiж його. Вона виставляла найвищу цiну. Давала зрозумiти, щоб
не сподiвався на легкий флiрт i нi на що тимчасове взагалi, давала
можливiсть образитися й пiти. Окрiм того, розгубилася сама, сказала так з
iнстинкту самозахисту.
Йти геть йому не хотiлося, й вiн почав шукати яко©сь середини. Через те
вже не випадало одразу залишити прибраний тон i привiд, яким би недоречним
вiн не був.
- Ну, а все-таки, може, i якась схожiсть...- i погладив густу, чорну,
клинцювату бороду.
- © б вистачило на сiмох iдальго,- посмiхнулася Рибченко.- Зна те, на
кого ви бiльше схожi? Вам нiколи не казали? На давнього ассiрiйця. Отого,
що на малюнках у пiдручниках четвертого класу. Пам'ята те, один за одним,
з луками...
- Але хiба не може бути схожостi внутрiшньо©? - не здавався вiн. -
Скажiмо, яко захисника слабко© половини...
- Тепер такi захисники,- махнула вона рукою.- Тiкають поперед
дульсiней...
Вона сказала це без конкретно© адресацi©, незлостиво, просто так, i
напруження спало. Вона мовби переводила розмову в iнший регiстр, а вiдтак
i його пiдступна думка, йому ж на радiсть, не знаходила пiдтвердження.
Вони зайшли в трамвай, але тепер, при свiтлi, в напiвпорожньому вагонi
Борозна почувався трохи дурникувато. Вiн навiть не знав, чи додому ©де
Неля, де вона живе, може, взагалi заважав ©й - адже так i не попросив
дозволу провести. Знав, що вона киянка, батьки ©© мешкають у власному
будинку на Куренiвцi, але трамвай iшов у бiк Дарницi, очевидно, мала
кiмнату десь на Водопарку або Березняках. Мабуть, одержали разом з
колишнiм чоловiком, i той залишив кiмнату ©й.
У трамва© було кiлька вiльних мiсць, проте Неля не сiдала, пройшла в
кiнець вагона, прихилилася до металевих прутикiв. Ново© конструкцi©
трамвай iшов м'яко, без поштовхiв, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелi,
говорив про сьогоднiшню вечiрку, покрадьки розглядав ©©. Окрiм того, що
вона справдi була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фiгурна, цю ©©
фiгурнiсть, аж до вишуканостi, пiдкреслював витончений художнiй смак. Усе
на нiй було пошите за модою, скрiзь дотримано мiри, тонко дiбрано
кольорiв. Синiй брючний костюм, свiтлий плащ з голубуватим вiдливом,
елегантнi бiлi черевики... певно, допомагають батьки.
А в очi поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив, якi
вони зеленi, небезпечнi. Це знову стривожило. В ©© очах свiтилася
цiкавiсть, може, навiть трошки вдоволення - адже отакий авторитетний
науковець, отака кiбернетична машина, як називали його помiж собою
дiвчата, у ролi залицяльника, - трохи нiяковостi, яку вона швидко
подолала, й глибоко прихована посмiшка. Брала гору цiкавiсть. Для них усiх
чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як iншi люди. Вiн
i справдi якийсь... надто гострокутний. Вона чула його двiчi на зборах:
виступав коротко, гостро, казав те, чого не насмiлювалися сказати iншi,
думав широко й вiльно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло
не iмпонувати ©й зараз. Але не могло й не насторожити.
Розмова ткалася з дрiбниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що вiн
опинився бiля трамвая не випадково, й справдi внутрiшньо напружувалася, а
вiн вловлював цю настороженiсть i не знав, як ©© розвiяти. Й боявся, що не
зможе розвiяти зовсiм. Щось мовби сковувало ©х. Ранiше, в думках, вiн
бачив цю зустрiч зовсiм не так. Кермував вiн. I тримався невимушене,
трошки iронiчно, трошки грубувато. Вiн взагалi звик розмовляти з жiнками
немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нiчим не пiдперта
зверхнiсть, коли людина уда з себе щось бiльше, нiж вона , намага ться
прикрити сво убоге ство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було
важко збити з пантелику, вiн багато знав - i про речi, й про людей, i
взагалi про свiт: був сиротою, патронованим, як казали в селi, сягнув з
пастушкiв колгоспно© череди до найвищого наукового звання - доктора наук,
з облуплено© хати на бригадному дворi до сучасно© квартири в
професорському будинку на Володимирськiй вулицi, половину яко© займала
бiблiотека. Щоправда, дистанцiя мiж тим i тим тридцять рокiв, але воно не
забулося. Та й не могло забутися. Патронованим вiн став восени сорок
третього року, коли прийшли нашi. Сиротою - сорок третього навеснi. Мати
померла, застудившись у лiсi, куди по©хала возиком по сушняк. Батька вiн
майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сiльради прийшло
повiдомлення, що Василь Борозна пропав безвiсти. Вiд нього для Вiктора, та
й, мабуть, для цiлого свiту, не лишилося нiчого. Вiн розчинився в зорях, у
травах, у хвилях. Так Борозна подумав пiзнiше, прочитавши якусь книжку,
тодi ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його
добрий батько у бiлiй полотнянiй сорочцi з вишивкою на комiрi то тоне в
болотi, то його засипа у вирвi снаряд, то згора в палаючому будинку.
Через те вiн i пропав безвiсти. Батько у вишитiй сорочцi пiд яблунею - то
диний Вiкторiв спомин. Вiн косив траву, поклав косу, обiперся на
яблуню... Тепер Борозна дума , що й той спомин вигаданий. Позичений з
фотокартки, яка висiла в тiтки Настi, батьково© сестри. Батька
сфотографував сусiдський парубок Тимiш, студент культтехнiкуму. Ту
фотокартку тiтка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й
справдi в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А вiн не розчиниться,
не розвi ться... Й поготiв не торопiтиме перед ки©вськими пещенками. Через
те, що змiг посiсти в життi тверде й самостiйне мiсце, почувався певно й
не мав страху перед свiтом, перед життям. У хвилини споглядання свого
житт вого шляху, себе самого вiн i думав так, чи майже так, оголено, трохи
спрощено, але певно. Так, свiт з людей, якi його творять, якi творять його
закони i норми. Вiд кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що
на шкоду iншим. Як декотрi. Так, й такi, якi нiчого не знають про свiт,
опрiч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони
тiльки ©х вiдчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся
перед свiтом. I йому не згнобити мене. Я помру - вiн буде. Я хочу не
заподiяти зла iншим, але й не обкрадати себе. Та й вiн зараз мiй. Цей
широкий свiт, ця чудесна кра©на - вигорьована, вистраждана, завойована
кров'ю батька i працею матерi. Та й краплi мо © працi вже влитi в оце
мiсто i оцей день.
Звичайно, вiн не збирався жити споживачем. I не жив ним. Йому були чужi
всi отi настро© - взяти од життя, зумiти прожити, настро©, якими вже
самими по собi тi, хто ©х сповiда , тягнуться до життя паразитичного, де
основною мiркою щастя придбана в магазинi модна рiч, настро©, чужi всiй
природi суспiльства, у якому живе. Ще в ньому мiцно сидiв селюк, вiн
мимоволi мiряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тiткою i
дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. I зараз, коли
подивився на елегантний, синiй з бiлим пером Нелин капелюшок, йому чомусь
враз пригадалося, як дощового осiннього вечора сорок четвертого року
чекали вони, одинадцятеро патронованих дiтей, з мiста, з Нiжина,
американсько© посилки з одягом. Про ту посилку було стiльки розмов... I
яким же було ©хн розчарування - в посилцi були тiльки капелюшки. З
помпонами, з перами, химернi, нiкому не потрiбнi. Одягнути такого
капелюшка - стати посмiховиськом на все село. Хтозна-чого те зараз спало
на думку. Щось тенькнуло в серцi й не знайшло вiдгуку. Не просмокталося в
оцей трамвай, в оцей вечiр.
Нi, таки просмокталося. I вiн знову став упевнений, став самим собою.
Звичайно, не отим колишнiм селюком, а сучасним мiським жителем, що тiльки
пам'ятав того селюка. Йому хотiлося хоч трохи одiгратися за першi хвилини
нiяковостi, вiн, хоч i з запiзненням, оговтався, вхопившись за ©© слова:
- I ще в одному ви були несправедливi щодо мене,- мовив з удаваною
серйознiстю.Ви сказали, що я побiг за першою-лiпшою спiдницею. Але ж то
неправда. Я побiг за штаньми.
Вона почервонiла. Мимоволi переступили з ноги на ногу синi джинсики.
- Я вас шокую? - запитала.
- Та нi, що ви. Останнiй крик емансипацi©... Скажiть, цей крик не з
вiдчаю? Чи це просто примха моди?
- Ви майже вгадали за першим разом. Тiльки не крик. Просто жiнка в
штанях почува ться впевненiше, самостiйнiше.
- А вона дуже потрiбна, ця самостiйнiсть? - запитав Борозна.
- Аякже. Це боротьба за iснування. Нинi жiнка iнакше не проживе,- майже
серйозно сказала вона.
- А я думав - примха моди.
- Мода... Вона теж з чогось виходить. Дикту , скоря . От пригадайте:
захотiла вас, чоловiкiв, одягти у вузькi штани - одягла. Опиралися, коли
робила довговолосими й мiняла зачiску,- перемогла. Тепер з боксом побачиш
хiба пенсiонера.
Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрiсть. Вiн ©©
вгадував i намагався не трапити в сильце.
- Я не пiдкоряюся модi,- сказав обережно.
- Неправда,- заперечила Неля i вказала на бороду.
- Вона в мене була, коли перукарi ще виконували плани на голiннi.
Хрестi-бог, тепер хоч збривай. I, мабуть, збрию. А що, по-вашому, означа
борода? Який рух суспiльства? - примружився трохи iронiчно.
- Прагнення молодi до самостiйностi. Опрощення якоюсь мiрою.
Вiн бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й це починало
його сердити. То бiльше, що й iронiя була в ©© словах. Ще й переходи якiсь
непослiдовнi, незвичайнi, вони змушували весь час триматися насторожено.
- Вiкторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли ляга те спати, на
ковдру чи пiд ковдру?
- Я... не розумiю,- чомусь знiяковiв вiн.- А для чого ви запиту те?
- в Чехова таке оповiдання,- засмiялася Неля.- Хлопчик запитав у
бороданя, а той пiсля того не мiг заснути всю нiч.
- Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з iншо© причини,- сказав майже
нахабно.
Трамвай пiд'©здив до моста Патона.
- Зна те що,- запропонував Борозна,- давайте пройдемо в парк Примакова.
Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня
про©жджа те повз нього.
- А коли це самовпевненiсть? Ви дума те, на все мiсто один ви такий
досвiдчений екскурсовод? - сказала грайливо, майже кокетливо.
- Хiба можу я так думати,- вiдказав вiн у тон.- У наш вiк... Вiк...
Вона подумала, що вiн зараз скаже якусь банальнiсть, на зразок: "Наш
вiк - вiк атомно© бомби i клiпсiв..." I зрадiла, що вiн не сказав
банальностi. Ох, як не хотiлося iй тривiального залицяння, особливо вiд
Борозни. Вона склала собi його образ як людини круто©, уперто©, суджень
смiливих i безкомпромiсних. Уявлявся холоднуватим, амбiтним, ©й сьогоднi
було просто цiкаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовiрних
шатах - залицяльника. Звичайно, дiвчата в iнститутi, перетираючи кiсточки
всiх, перетирали й твердi маслаки Борозни, тож склали про нього думку як
про людину самостiйну, впевнену, трохи та мничу, спокусливого жениха, хоч
трохи й непевного, з таким не зна ш, насмi шся чи наплачешся. Недарма ж i
досi ходить у парубках.
- У наш поспiшливий вiк...-докiнчив вiн...-Усе кудись бiжимо. Вже майже
розучилися милуватися заходом сонця i метеликом на квiтцi. Зате навчилися
швидко й поверхово оцiнювати все: машини, костюми, пейзажi... Одне одного.
Й навiть задоволенi тим. Завтра буде iнший костюм, iнший кра вид...
- У вас, я сказала б, занадто категорична мотивацiя, або йди з вами в
парк, або ти естетично глуха людина,- засмiялася Неля, але в душi була
рада, що нехай вiн i не сказав чогось особливого, але й не сказав
банальностi. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. - А
крiм того, все це тому, що у людей обмаль часу.
- Зовсiм навпаки,- не погодився Борозна.- У людей вивiльнилось
достогибелi часу. Ми не зна мо, куди подiтися, чим захопитися. Цiлi
iнститути думають, чим зайняти людей. Швидкий бiг став звичкою, й бiльше
нiчого.
- Нi, тодi щось тут не те,- заперечила вона.- Нащо ж живе людина, якщо
вона не зна , куди подiтися?
- Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина -
породження природи, а природа не повинна цим опiкуватися. Вона iсну , бо
вона . Тiльки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й
позаробочий час. Дозвiлля себто.
- То вам оце нiкуди подiтися?..
- Що ви, що ви,- поспiшив вiн.- Я не мав на увазi себе. Тобто нас з
вами...
Захопленi розмовою, вони не помiтили машини, яка скреготнула гальмами
за кiлька крокiв од них, були змушенi пiдiйти до мiлiцiонера по той бiк
дороги. Неля злякалася,звичайно, не мiлiцiонера, а того, що трохи не
попали пiд машину, схопила Борозну пiд руку, iнстинктивно ховалася за
нього. Страх кинув ©© до нього всю.
- Ви що... Ви послiпий?..-кричав молоденький мiлiцiонер, котрий, видно,
сам недавно при©хав до мiста й ще не навчився читати довгi нотацi© та
одривати квитанцi© на штрафи.
- А ви страхопудка,- сказав Борозна майже радiсно, коли мiлiцiонер
вiдпустив ©х. - I вам личить переляк.
- Як це? - не зрозумiла вона.
- Ну, ви погарнiшали. Тобто ви й так гарна...
- Знайшли спосiб... Тепер не зрозумiв вiн.
-Що?
- Сказати комплiмент. Всi чоловiки кажуть жiнкам комплiменти. Ви,
виявля ться, не виняток.
- А хiба це непри мно?
- Та нi, при мно. Всi й клюють на це. Хоч i знають, що наживка не
натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стiльки ерзацiв. Скрiзь. В
усьому.- Вона сказала це переконано, з почуттям.- I навiть оцi
комплiменти... ©х кажуть з такою легкiстю... Теж один з ерзацiв, що почав
витiсняти щось справжн .
- Але ж у даному випадку це правда. Ви зна те самi. Ще десь з восьмого
чи дев'ятого класу.
- Облиште,- просто сказала вона.
- Ну, якщо вважа те, що з мо©х уст тiльки ерзацнi iстини...- вiн удав,
що образився, але разом з тим непомiтно втiк розмовою на iнше. - Але треба
сказати, що й ерзаци не всi такi вже поганi. Та й люди змушенi вдаватися
до них усе частiше. Бо менше залиша ться того, що наготувала природа. В
свiтi дедалi бiльшi швидкостi, мiцнiшi сплави...
- А ми такi ж крихкi, як i тi, що ходили отут тисячу рокiв тому.
- Але ми володарi цих сплавiв.
- I бiльша нас. I ста мо об' ктом статистики. Тобто нашi душi. Нi,
ерзаци почуттiв угору людину не поведуть.
- Я не про ерзаци почуттiв.
- I всi iншi ерзаци.
- Ви помиля теся,- сказав вiн переконано.- Дитинство людства минуло.
Ранiше люди були на©внiшi, ©х легше було розчулити. Тепер нас розчулити
важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя.
Так би мовити, у масових масштабах. I, правда ваша, тисне на нього й
статистика...
- Але хiба людина лишилася не такою самою? Не таке в не© серце? Не так
само шуга кров! Чи не той тепер соловейко?
- Лишитися тi ю самою - цього мало. Нас затиску технiка. До того ж
соловейкiв поменшало. I квiтiв, i свiжого вiтру, й хмар поменшало на
кожного з нас. Нам доводиться замiняти все це чимось iншим. Забувати однi
втiхи й шукати iнших.
Вони йшли широкою але ю понад Днiпром. Повiнь цього року була невелика,
та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини рiки
повипинали хребти камiннi насипи, на них скрiзь манячили рибалки, кiлька
©х сидiло й на березi в парку, але щось не видно було нi в кого улову.
Людей у парку майже не було. Кiлька пенсiонерiв, тро хлопцiв напiдпитку,
велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-пiдлiтка, вони зникли за
кущами, вiдти довго долiтав смiх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом
пустельнiсть, запущенiсть, йшла весна, але вона мовби обминула цей
куточок. Тiльки зеленi кучерi верболозiв i милували зiр. Непривiтнiсть,
якою дихав парк, мовби осiдала в ©хнiх серцях. Борозна й Рибченко сiли на
вкопаний у землю пень (на один з ерзацiв, як подумав Борозна, зроблений
пiд те, старе, натуральне), звiдси було видно Днiпро i берег острова по
той бiк. Праворуч вiд них була вкопана в землю лавочка, на нiй сидiла
молода мати, бiля не© ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику.
Дитинча тiльки вчилося ходити, боялося одiрватися од лавочки, дибцяло,
перебираючи руками, до краю, виставляло нiжку, а пiти по алейцi не
одважувалося. Борозна дiстав з кишенi ключi, подзвонив, дитинча потяглося
ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але пiдбiгла мати й забрала
його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пiшла. А дитинча й
далi тягнулося через ©© плече до ключiв. Вiн не знав, чому жiнка вхопила
дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з
пiдтоптаних одружених зальотникiв, котрi водять дiвчат у глухi закутки
парку. Але посмiятися, навiть сказати вголос свого припущення не
одважився. Може, через те, що в душi зненацька тенькнуло щось, пройшла
якась далека асоцiацiя, якась невiдповiднiсть запiзнiлого залицяння,
навiть не залицяння, а забавки, й дитинчати - серцевини свiту, аж вiн
стенувся. Щось на нього настiйно тиснуло, щось виштовхувало зi звичного
кола, а що - не мiг вiдгадати.
Майже бiля ©хнiх нiг у сухому торiшньому листi шубралася якась птаха,
сюркала тихо, вiн намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав -
цвiркун, i зрадiв, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час
вони сидiли мовчки, дивилися на воду, слухали цвiркуна, що, здавалося,
гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тишi. Тут не
лунали людськi голоси, не трiщали транзистори, але в повiтрi стояв рiвний
монотонний гул. Гудiла Дарниця, гудiв мiст метро й мiст Патона, хоч обидва
й були далеко од них. Борознi пригадалося, що зовсiм недавно вiн у когось
читав про тишу старого Ки ва. Про соннi вулички, пiсок пiд колесами, лiс,
солов'©в у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав:
- Незабаром тишу продаватимемо на кiлограми. Як японцi айсберги. I
спокiй. А може, й кохання. Вона засмiялася.
- У пакетиках? "Дайте три кiли кохання".- (Вона так i сказала - три
кiли, огрубивши навмисне).- Скiльки, примiром, вiдважити вам?
- Я скромний. Менi - сто грамiв.
- Можете розчарувати.- Вона пiддратовувала його. Вiн бачив це. I разом
з тим вiдчував, що наштовхувався на щось, чого не мiг перемогти. Й це його
дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, iнодi навiть знiяковiло, але
водночас трималася незалежно.
- Нi... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все одно порцiя,
мабуть, одпуска ться на двох?
- I вас це влаштувало б? А, розумiю, недостачу ви б замiнили ерзацом.
- Про ерзаци я казав не в розумiннi почуттiв, ©х замiнити не можна.
- Але ж дехто каже, що замiнять i це.- Вона свiдомо втiкала от
тривiального залицяння. Тривiального вже хоча б тому, що з початку ©хнього
знайомства жiночим чуттям вловлювала, що це не вiщувало нiчого доброго, й
тому намагалася перевести розмову на щось iнше.- Закодують людину,
закодують ©© почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть,
що сама людина вже нiчого не важить. Вона... не людина, а як ото...