Андрiяшик Р. Люди зi страху

ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кiлька днiв, але в
опаловiй темрявi душi продовжував тлiти огарок недоброго. Бiля нього
витанцьовували зловiснi блиски, здiймались вихрами полум'я у снах, поки
щоночi не почав снитися охоплений синiми язиками вогню мрець - iнодi
Загата, iнодi хтось iнший, досить знайомий менi з обличчя, але я не
пригадував його прiзвища.
Облягали думки про те, що з недавньо© пори менi пiшов двадцять п'ятий,
до п'ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспiшати... Досвiтками,
задихаючись кашлем i хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валiзу, де
зберiгалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло
очей, як незакiнчена осоружна робота.
Терпли пальцi на ногах, лiва рука пiд кiнець дня дерев'янiла. Голова
розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, i, незважаючи на лютi
морози, я спав при вiдчиненому вiкнi.
Я не щадив себе. Мо© вужiвки-руки безперестанку пiднiмалися й
опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальцi опухли,
безкровнi нiгтi блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокiстю ламав ©х,
поки вони не починали згинатися.
По йорданi виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвиднi . Люто я
орудував. Спустив на шкарп, у снiг, силу каменю.
Якось спiткнувся на стежцi. Пiд ногами валявся брезентовий плащ,
начиння розкидане. Я обiйшов каменоломню, проте свердла нiде не було.
Я чогось чекав - i дочекався. Це не жарт. Однi менi заздрять, iншi
недолюблюють за те, що я нiкому не скаржуся i не прошу допомоги, третi
мене уникають, як суддi, який зна ©х провини.

Молотковський недовiрливо косив очищами, потiм повiльно обвiв поглядом
наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай.
- Хто ж згрiб?
- А в мене свиснули деталi, так що це нiяка не помста. Нi, пане
Повсюдо. Я сьогоднi збирався складати i...- вiн сердито махнув рукою. -
Нiяка робота не йде. Пiдiгнав, повiдшлiфовував, навмисне затримався, бо
вечорiло, а я хотiв докiнчити при денному свiтлi, i...
- Може, ви комусь хвалились? Розумi те, не така шкода, як невигода. Я
поспiшаю. Я дуже поспiшаю, пане Молотковський.
- Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодiй першого гатунку.
Ревецi до нього як землi до неба. Тепер я недовiрливо глянув на
Молотковського.
- Це скида ться на партiйну ненависть.
- Ну, пане Повсюдо! - Вiн навстiж вiдчинив дверi, наче запрошуючи в
свiдки сiчневий день.
- Iдемо до Головацького.
- Е-е, незручно ж-ж-ж.
- Селянська неотесанiсть поверта ться то злобою, то фанатизмом.
Молотковський змiряв мене похмурим поглядом.
- Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаностi справа.
- Як хочете,- розсердився я.- А Головацькому я знiму його дурну голову.
Молотковський притьмом вискочив за мною.
- Пане Повсюдо! - гукнув вiн. - Чи чули ви, що в Харковi поновилися
Ради?
- Нi,зупинився я.
- Поновились. Тепер Директорi© каюк. Петлюра цофа ться.
- Того ви бо©теся зачепити москвофiла? - розсмiявся я.
- Не того. Бити його - однаково що нiмину. Треба народовi показати,
куди вони гнуть.
- Ось i покажемо. Зiгнемо його i вiдшмага мо. - В його присутностi я не
мiг довго злитися, та вiн все ще не вiрив, що я облетiвся i жартую.
- Не так,-сумно заперечив вiн.- Правдою ©х треба притиснути. Правдою...
Дружина Головацького - присадкувата зизоока жiночка з порепаними вiд
тяжко© працi руками - сказала, що чоловiк подався на хутiр до знайомого
коваля, i накинула на дверi защiпку.
- Ой, коровi пора дати кукурудзиння.
Полишивши мене серед двору, вона пiшла до стайнi. Я вирiшив чекати, бо
часом подару ш дурничку - втратиш усе.
Головацький повернувся через добру годину. Пiдсунувся цибатий,
довготелесий, напiдпитку. Я заглянув у його хитрi, полудженi золотим
нальотом очi i чогось подумав: "Вiн".
- Дай боже здоров'ячка! - Головацький сполохано озирнувся навколо.
Я мовчки взяв його за лiкоть, одвiв трохи, хоч поблизу нiкого не було,
крiзь зуби процiдив:
- Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше
покiнчити з тим каменем.
- Але ж я боговi духа винен.
- Коли свердло до вечора не буде, на мiсцi, я постараюся, щоб вас
вигнали з вашо© партi©.
Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, нiби його судомило в
колiнах. Проте вiн швидко отямився.
- Хто вам це сказав?- нагло визвiрився вiн.
- Ручаюсь - виженуть. Я не хотiв би, щоб мiж нами починалися чвари
через шматок залiзяки.
Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пiшов з обори, а вiн перевальцем
попрямував у город.
На майданi я стрiв Ревеку.
- Знов на мельдунок? - криво засмiялась вона. Щоки ©© пожовкли i
зсохлися, очi посоловiли вiд туги за Федором. Видко, одцвiта дiвка.- Як з
хатою, Прокопе?
- На нiй менi свiт клином. Додому, Ревеко? - спитав я.
- Еге.
- Я теж. У мене вкрали iнструменти. Почуваюсь, як у сорочцi з чужого,
плеча.
- Як?
- Вкрали. Схоже - Головацький.
- Зима якась непевна,- цмокнула Ревека. - Почнуться в полi роботи, то
люди полагiднiшають. Тепер нiби хто ©х з мiшка випустив.
- Колись батько розказував про дивного цадика. Мiг вгадувати майбутн ,
лiкував, то з'©жджалися зi всiх сторiн. Але сво© тримали "диво", не
випускаючи нi на крок, у темнiй хатi, щоб не розсiював уваги. Та не
впильнували. Цадик утiк до мiста, мекав вулицями, качався, iржав, рикав.
Його схопили, зв'язали, доставили додому. "Що ж ти натворив? - питають.-
Що з тобою?" - "Ви мене держали взапертi. Малим я не вибiгався, старшим
сво не вiдбешкетував, от i спокусило". Те саме вiйна зробила: загнала
людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують.
- Чи тiльки вiйна? - Розлогi Ревечинi брови стрiпнулися, i зiйшлися
рiвчаком морщинки над перенiссям.- Таке життя з давнiх-давен.
Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм Ревека спитала:
- З Мариною помирився?
- Я з нею не сварився.
- Хазяйновита жiнка, гарна... - Ревека сповiльнила крок. - Не те, що
нинiшнi дiвчата. Лиш для лiжка, як, примiром, Кухарчукова Орися...
- Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафiя ма звiдки, та не горду
роботою.
- Як тобi так лiпше думати, най буде так.
- А що, женитися з удовою?
- Яке маю право радити? - Вона пiшла швидше, губ торкнулась невиразна
усмiшка.
"Мабуть, кожному бува трохи вiдраднiше, що життя його робить щасливих
виняткiв".
- Якось бачила - спiшить до Левадихи, аж захекалась. Просвiтлiла, як
сонце.
- Знахарюють.
- Гляди...
- Не боюся.
- А я не кажу, не виправдовуйся. - Обличчя ©© застигло пiд висохлою
жовтою шкiрою. - Так-так, завтра до Грушiвки мушу йти, щось тiтка
заслабла.

Свердло i все начиння були акуратно складенi в печерi i накритi плащем.
Снiг замiв слiди, та мене не треба було переконувати, що побували тут
Головацького чоботи "сорок шостий, трохи тиснуть".
До обiду я дiрявив скелю i думав про Ревеку. Була в не© а Загатою оргiя
чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвiту "минаючим днем i
стiкаючою нiччю".
Обiдав дома. Левадиха дала листа вiд Покутського. Кожним словом майстер
дякував за посилку, аж нiби вирiзьблював словами ту вдячнiсть. Питав
Покутський, чи гладко менi зiйшло у Тернополi. Ще б пак!.. Лист був
довгий, на чотири аркушi. Покутський розписував, який голод у Львовi, яке
безробiття. Заворушилися Дрогобич i Борислав, на порозi голодова
революцiя. Петрушевич мав виголошувати промову, та вiдмiнили, бо, видно,
бо©ться появлятися серед людей. У промислових мiстах утворюються Ради,
вони намагаються навести лад у постачаннi продовольства, але урядовцi
ставлять ©м палицi в колеса, конфiскують продукти для фронту.
Словом, з його повiдомлень важко було визначити, коли громадянство
бiльше любить свою вiтчизну: тодi, коли мiнiстри обiцяють рай, чи тодi,
коли вони плюють на державу.
Прибiг задиханий Iлля Гордiй. Сказав, що iз Залiсся привезли чотири
кулемети, комiсар призначив мене командиром сотнi спецiальним
розпорядженням, але вiднинi сотня називатиметься алярмовою.
- Гривастюк наповiдав, щоб ти конче навiдався до канцелярi©. Треба
описати зброю, скласти списки людей i ще там щось важливе вирiшити. От
здорово!.. Але де дiстати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два
кiло смальцю, в акурат вистачило на пiвтора кiло самосаду. Та вчора
пiдпили трохи i висмалили до корiнчика.
- Як у тебе закiнчилося з Лободою? - поцiкавився я.- Партизувався
наново?
- Розпрощався з радикалами. Нацiоналiсти прийняли i не питали, чи знаю
програму.
- Виплутався?
- Надув, як циган коня перед торгом.
- А нацiоналiсти мають програму? Зрештою, усi цi тво© партi©, зда ться,
керуються одною програмою, якщо вони мають ©© взагалi.
- Аякже,вiдказав вiн, пустивши баграми навскiс чола кошлатi брови.-
Повиннi б мати.
- Менi написали зi Львова, що рiпники в Бориславi домагаються
нацiоналiзацi© промислiв. Це входить у програму нацiоналiстiв?
- Цiлком можливо, що входить. Але я точно не знаю...

Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб.
Сiдало сонце. Лiд на Днiстрi виблискував свiтлом далеких, ще несмiливих
зiр. Село тарабанило вiдрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи
долину клопiтливим вечоровим гомоном.
- Мамо, де ви подiли цебер? - долинуло виразно.
- А ти приведена? Де вiн завжди?
- Пiд оборогом?
- Одчепися вiд мене!..
Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися де центра села, до
найзаможнiших газдiвств, i блякло, несамохiть поглипували в згустiлу
невидь мiж горами. Скiльки солодкого миру навколо? Не вiрилося, що недавно
в окопах лютувала смерть i серця ятрила кровожадоба. Не хотiлося вiрити,
що десь, можливо, знову, лаштують на похiд гармати.
Я бiгцем оглянувся на фронтовi днi. Не старався вiдiбрати в людини
життя. Може, когось убив, та не зазiхав, не карбував карабiннi деревця
зазубринами.
Мурованка оледевiла. Я зiйшов до села, йшов поволi, поглипуючи на
вiкна. Свiтилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печi проти вiкна в
Мирона Байди. Я ступив на подвiр'я. Дiти спали на печi, Дарiя сидiла на
плитi й шила. Менi давно треба було щось вияснити, i я злегка постукав у
шибку. Дарiя поклала полотно на скриню.
- Це ви, Повсюдо? - виглянула з-за дверей.- Прошу до хати.
- Я з кар' ру. Дивлюсь - не спите.
- Сороченята малим шию. Сiдайте.
- Вiд чоловiка ма те вiстi?
- Ой, запроторили... Як пiд лiд пiшов.
- Даруйте, Дарi ; де i з ким вiн стявся? З Гривастюком?
- Хiба вiн спосiбний був? - схлипнула вона.- Нi. Щось iнше в ньому
розпiзнали, полiтичне. Мирон прибився з Росi© з книжками. Вошей нанiс i
книжок. З Павлюком ворожили над ними... Осиротили дiток. - Дарiя голосно
висякалася в полотно. - Таке в мене передчуття, що вже на свiтi його нема.
Бог би ©х тяжко за це скарав!
- Не одчаюйтеся,- промимрив я. - Не могли без суду i слiдства...
Притому якiсь книжки...
- А бiльше Мирон нiчим не провинився перед властями. Нiчим.
Я вiдчув нелюдську втому. Дарiя випровадила мене за ворота. Сходив
мiсяць. Вибравшись городами до Днiстра, я попростував берегом до
Лiсничiвки.
- На толоцi щось творилося. Хропiли конi, лунали, команди, метушилися
людськi тiнi. Я присiв у густому ялиннику, чекаючи, що буде далi. На
толоцi почало рiдiти, незабаром тут нiкого не було. Я звiвся, але вiд
несподiванки пiдломилися ноги. З-за лiсу вихопився ескадрон вершникiв, у
шаленому галопi лизнув толоку i хмарою посунув просто на мене.
Виблискували шаблi, тупiт розчавлював землю. Крокiв за десять,
розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучi
сталевi вiстря, i глухим хором протягнули якусь присягу. Хоровi протяжно
вторив лiс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без
команди рвонули назад...
У замку не свiтилося. Я навпомацки вiдчинив дверi до Миколино© кiмнати.
Тут коромислом стояв дим. Хвилини двi-три тому в кiмнатi сидiло кiлька
чоловiк. Отже, Микола на мiсцi. Я перейшов до сво © "келi©". Невдовзi
зашарудiли кроки. Я кашлянув, дверi тихо скрипнули.
- Прокопе?
- Миколо?
- Стiй, не свiти. Ходи до мене, там вiкна заслоненi.
- Ти чимось стурбований? - спитав Микола, запаливши свiчку i побiжно
глянувши на мене. На столi була розiбрана гвинтiвка, валявся недогризок
огiрка.
- Казали, що ти потрапив до каталажки.
- Ну?.. Нi. Був у сусiдiв.
- Що дi ться? П'ять хвилин тому я бачив на толоцi ескадрон озбро них до
зубiв бандитiв. Ти не був часом там?
- Стомився я, Прокопику.- Позiхнувши, Микола лiг на канапi.- Менi не до
гарцювання. Це трикляте лiсництво мене до гробу заганя . Треба лишати цю
мороку. Люди здичавiли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, i хай
тобi бiс. Кiнець кiнцем совiсть не дозволя закривати очi. Лiс скарбовий,
а тут знаходяться такi, що готовi вбити.
- Скову тебе ця робота?
- трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. I от гризешся, мов
собака, а в них нема iншо© ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не
пiклу ться про сво громадянство, то кражi в очах громадян перестають бути
злочином? Але ж бабка бере суху гiлляку, а Ковальчук - iз пня зрубане. -
Вiн машинально почав збирати замок.- А те, що ти бачив - то поляки
муштруються.
- Звiдкiль?
- З хуторiв.
- Якого дiдька?
- Дерева весну чують. Збираються i тут пiддати республiцi в задок.
- Нiсенiтницi.
- Точно. - Все-таки для заходу Галицька республiка, яка вона не , -
сотворiння небезпечне. Там вiдчувають, що тут сили для соцiалiстичного
перевороту, Польща виступить в ролi цигансько© вдови короля 21.
21 Нового претендента на трон у циганiв признача вдова короля.
-- Що з цього всього вийде?
- В Росi© громадянська вiйна,- замiсть вiдповiдi сказав Микола.
- Распутiни б'ються за владу?
- Не мели дурниць, мене зло розбира , коли ти корчиш блазня. Росiя у
вогнi i в кровi. Влада стала питанням мiльйонiв.
- До бiйки за владу я завжди буду ставитися з пiдозрiнням.
- I вмивати чистi ручки?
- Хоча б.
- Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливi подi©. - Очi його
засвiтилися, як перламутровi гудзики на сонцi.
- Як би там не було, мене цi поляки непокоять. Видко, республiкою
керують останнi дурнi, якщо таке твориться.
- А може, це з обопiльно© згоди?
- Тодi повертаюся до свого: вiрити надiленим владою можна принаймнi
через п'ятдесят рокiв пiсля ©х смертi. Вiн нетерпляче скривився.
- Ночуватимеш у мене?
- Менi однаково.
- То гайда, менi удосвiта до Залiсся ©хати.
- Зi скаргою.
Микола задув свiчку.
- Не хочеться ще раз свiтити,- сказав вiн здавленим голосом.- Я показав
би тобi пiдкиднi листи i попередження, коли мене чека куля. Гаразд,
спи...
- Миколо!
- Чого?
- Ти безпартiйний?
Мовчанка. З-за хмари вийшов мiсяць i тут же сховався.
- А комунiзм буде, Миколо?
- Будуть комунiсти - буде комунiзм. Спи, хлопче. Вiн голосно зiтхнув i
засопiв.
- Тебе хотять вбити того, що ти комунiст?
- Прокопику, прошу тебе...
Я його бiльше не турбував, але знав, що вiднинi менi зi всiма треба
бути насторожi i бути готовим допомогти Миколi, якщо накидатимуть зашморг.

Микола повернувся iз Залiсся ще завидна i прийшов до мене в
каменоломню.
- Дай-но,нагнувся за молотом.
- Пiзно, Павлюче. Теж благочинник!
- Закiнчив? - зрадiв вiн, i менi теж зробилося веселiше.- Слухай, тобi
не складеш цiни. А що робити?
- Жбурляй, коли хочеш.
Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снiгу i кометою
шугнула додолу.
- Веселе заняття?
Микола кинувся до мене i щосили обняв.- Нi, ти справдi золота людина,
Прокопику. Нiби вчора почав i... А як з грунтом?
- Навеснi вирiшу.
- То зна ш що? Я привiз пляшку давнього, як небо, вина.
- Не маю нiчого проти. На закуску придасться смажений окунець.
- Прекрасно.- Микола розстелив на штабелi брезент, обличчя його сяяло.-
Значить, у Росi©, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого
талановитий народ! Збiджений, визискавий, а духом - бог.
- У росiян бiльше, нiж у нас, самоусвiдомлення. Микола загадково
усмiхнувся, i я додав:
- А ми звикли надiятися на доброго дядечка. Це вже в костi й в кровi
сотень тисяч, а то й мiльйонiв.
- А я тобi скажу, що укра©нськi вiйськовi загони першими стали на бiк
революцiйного Петербурга.
- I Галицька армiя наступа на революцiю?
- Пий.
- От побаламутили...
- Пий же! Тут в однiй родинi рiзнi дiти, а ти в народi хотiв би чогось
абсолютного.
- Бо я, Миколику, страшно набiдувався.
- Дорога до правди, як казав твiй батько, через Грецiю i Рим. Погане
само зiпсу ться. Плакати не треба. Тепер такi вiтри, що швидко одвiють
полову вiд зерна.
- Адже люди? Нi, я за того Наполеона, який би сказав нашiй полiтицi:
"Мадам, iдiть одягнiться".
- Ти давно захворiв на цей удовиний гуманiзм?
- Удовиний? У такому разi я мовчу, Миколику.
- Ти даси менi пляшку?
Вино пливло, як мед, i пахло медом, Я пальцем одмiряв половину i
вицiдив, смакуючи, трьома заходами.
- Цiлющий напiй. Де роздобув?
- Хлопцi вiдкопали в старому Свистуновому палацi.
- I там ма ш арсенал?
- Звiдти перенесли.
- Скiльки ©х у вас?
- Вистачить. А тобi, чув, пiдкинули "максимiв"?
- Та притаскали.
- На кого звiрив?
- На Iллю, вiн у мене за начальника штабу.
- Гордiй... Слухай, ти вгаду ш, як лiпше зробити, чи доходиш розумом?
Щось ти загадковим став останнiм часом.
- Вгадую.
- Тодi вгадай, кого я бачив у Залiссi?
- Не можу.
- Грушевичеву Христину.
Я вiдчув, що червонiю.
- Вiта тебе Христина.- Микола ще хотiв щось сказати, але передумав.
Нервово потягуючи цигарку, вiн незрячим доглядом дивився на скелi.
- Дякую,сказав я. I згадалась наша перша розмова. "Нi до кого не
вчаща ш?" - " одна на прикметi. Ти ©© не зна ш". Чому вiн такий
вiдчужений став? - Як вона потрапила до Залiсся?
- Христина,замислено мовив вiн,- сильна натура. Пiсля того як Грушевича
заарештували, вона поринула в революцiйну роботу... Лiкаря вивезли до
Львова.
- У чому його звинувачують? - запитав я, обходячи десятки готових
зiрватися запитань про Христину.
- Вiн любив гостру фразу. Нинi i цього досить, щоб сiсти за грати, його
можуть перекувати. Тодi Христина стане йому ворогом.
- З нею я дуже подружився,- сказав я.
- Знаю.Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в
безпосередностi i висока в помислах... Давай штовхати!
Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього
сизо димiла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо
нього, чiплявся за рiг стосу i поволi цiдився в урвище.
- Поберiг би серце,- сказав я, ковтаючи вiддих.- Облиш курити.
- Нiчого,буркнув Микола.- Я задухою не страждаю. Я випростався. Вiн -
теж. Ми зустрiлися поглядами.
- Розсердився? - спитав вiн.
Я заперечливо похитав головою. Микола посмiхнувся, виплюнув недокурок i
взявся за каменюку. Христина йому все розповiла. Отже, я вклинився через
випадок. Якiсь переживання, Грушевич сподiвався арешту... Ми здурилися, чи
пiдштовхнула недобра хвилина... Збiг обставин, замiсть катастрофи -
свинство. Знамено вiку...
- Як до тебе ставиться Христина? Ти ©© i перше знав? Микола, не
перериваючи роботи, неуважно вiдказав:
- Так, як до тебе, як до всiх.
- Ти на не© покладав якiсь надi©, Миколо?
- Нi. Пам'ята ш, коли ми ©хали до Вигнанки, я тобi казав придивитися до
цi © дiвчини.
- I що?
- Колись я змушений був провести у Грушевичiв кiлька днiв, i вона мене
трохи збентежила.
- Материна кров?
Одна з брил врiзалась у снiговий видолинок. Микола направив туди другу,
третю, але й цi захрясли.
- Не кле©ться,- сказав вiн.- Помiня мось? Вiн одним махом згорнув у мiй
бiк рiг стосу i сiв навпочiпки.
- Скажи, ти одружився б з Христиною?
Я подивився на нього трохи спантеличено, та вiдповiв, що так. Микола
водив пальцем по снiгу i мрiйно вказав, що я ©© нi на один вiдсоток не
вивчив протягом мiсяця. Я погодився, що вона "з великим душевним запасом".
- Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кiстяками, одучись
вiд цього.
- Не можу.
- А ти ще посилкуйся. Це тобi буде на користь. Принаймнi в селi не
почуватимеш себе гавою.
- Тобто я був нею у мiстi?
- Безперечно. Христина про це, мiж iншим, згадувала.
- Он як!
- Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумi ш мене. Чого замотав
головою?
- Садна,сказав я.
- Що?
- Руки побив.
- А-а-а...
- А ти думав!
- Думав-думав. Я думав, що i ти, i вона - люди зi страху, але вона
знайшла в собi мужнiсть побороти свiй страх.
- Бачиш,сказав я,- я маю бiльше чому противитися, вiд бiльшого треба
одмагатися. Вона була готовнiша до перевороту. А я? - я махнув рукою.- Я
ще буду молитися на себе, на такого, який .
Зрештою, ми розiйшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми
мусили стрiчатися, любити, а iнколи шкилювати один з одного. За примхою
долi нашi шляхи перетиналися в таких мiсцях, де треба було бути
уважнiшими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це
нiщо не натякало.
_
VIII_
Весна. Великдень. Сонячно, безвiтряно, тихо. Долина ще купа ться в
солодкiй дрiмотi, а село випуска в небо першi цiвки лiнивих святних
димочкiв. Нинi печi розтоплюють бабусi, а все iнше населення з пiднесеним
настро м готу ться до великодно© вiдправи.
Ми лежимо на пахучiй, м'якiй, як дитяча чуприна, травi на
бивнеподiбному щовбi, що звиса над каменоломнею.
Пiдставивши пiд променi голi плечi, я дивлюся вниз, на мерехтливу
стрiчку Днiстра. Усе тiло вiдпочива . Хоч менi зда ться, що воно чуже.
Якби не руки, нiщо не нагадувало б, що не так. Серце зда з кожним днем.
Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про бiль, я не рухаюсь. Тодi
розтаю в землi.
Руки вже задубiли i посинiли. Я знехотя розправляю спершу одну, потiм
другу i розтираю жили в пахвах. Шкiрою починають бiгати мурашки. Думаю, що
через тиждень закiнчу тесати камiнь, тодi дам собi спокiй. Досить. Микола
переверта ться горiлиць, прикрива долонею очi вiд сонця. Я сiдаю. Дихнув
вiтерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться i дивиться на
мене широко розплющеними очима, нiби вперше бачить.
- Тебе сильно порубцювало,- каже вiн.
- Не скупилося. I щоразу повертали на фронт. З iнших вiдпускали пiсля
першо© рани, а на нашому тримали i калiк, i божевiльних. Такi слiди
переважно гнояться ненавистю до всього людського роду,- я вiдчуваю, що
менi хочеться пiднестися у вартостi, як жiнцi, яка зачула пiд серцем надiю
нового життя.
Все дужче припiка сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже
здiймаються на кряж на буковинському боцi, збираються клубками, як гуси,
яких пiдганяв невидимий пастушок, i недружною зграйкою перебираються через
гребiнь лiсу.
Микола обхопив долонями лице, визира тiльки довгий хрящуватий нiс.
- Спи,- кажу я.
- Не думав, що тебе так...- мовить Микола, вражений басарунками i
вибо©нами на мо©х плечах.
Вiтер мало-помалу заколисав мене. Я чув крiзь дрiмоту, як Микола
викрешу вогню. Коли я прокинувся, вiн мiцно спав
Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вiтер
колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом
бункер. Я його вже купив, це мо володiння. Тепер найму мулярiв, але перед
цим приведу до Левадихи жiнку. Це вже остаточно. Хiба щось несподiване
перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хатi. Он як! Як? Отак, зась,
людоньки!..
- Ти чого розбубонiвся?-Микола вигнувся хрестом i голосно позiхнув.
- Хiба?
- Нi, я на тебе набрiхую.
День розрiсся, мов на дрiжджах. Вибамкують дзвони, зiтханнями долинають
басовi партi© церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за
кiлька миль.
Я поклав у траву цигарку i подивився на руки - нинi я дозволяю собi
трiшки позалицятися до себе. Колись мо© руки були пружнi, з горбками
мускулiв, з ямочками, помережаними судинами, пальцi були м'якi, чутливi,
гнучкi, як у музики, а нiгтi були рожевi, мов дiвочi. Тепер це костомахи,
обмотанi вужiвками жил i задубiлим брезентом шкiри. Баламкаються мов
неживi, можна з розгону вбити людину i часто важко втримати голку.
Я переводжу погляд на рiку. Над водою кружляють, наче циганки в танку,
невгомоннi чайки. Батько в доброму настро© наспiвував про них якусь
пiсеньку. Це свято випадало не бiльше разу на рiк, так як оце менi випало
подивитися, що ж я таке нинi, чи надовго ще мене стане... В'ються
неквапливо, безжурно, та не спускають зору iз плеса. Стрiлами по черзi
падають униз, на сполоханi косяки риби, iншi описують коло, а коли тi, що
опустилися, йдуть вгору, падають iншi. I так спiраллю зграя котиться проти
течi© до островiв, а звiдти поверне назад.
Вище самовпевнено плава яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, i
вiн робить здалека хитромудрi колiнця. Та ось у хвiст йому припнулась
заздрiсна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито
оглянувся i попрямував на скелi.
Неподалiк од нас бубонить джмiль. Слiпота! Я збучавiлою соняшниковою
бадилиною вiдсунув сорочку, i джмiль, задоволене протрубiвши, кинувся на
фiолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний,
лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву i, сердито
подзвонюючи, почав топтати квiтку. Джмiль протяжно загудiв i в розпачi
потер лапками.
Складна штуковина - життя. Микола каже, що червонi взяли Ки©в, а
Петлюра перебазувався до Вiнницi. Тут засидиться недовго. Поляки
оскаженiло метушаться. Неспроста: де дво б'ються, третiй користа . Гайда
пiд Польщу, матiнко!..
- Миколо,кличу я. Вiн натяга на ноги чоботи - Що найцiннiше в людинi?
- Розум, дитино.
- Наскiльки розум вище всiх багатств...
- Настiльки ж нам безумство - ворог лютий...22
22 Дiалог Тiресiя i Креонта з трагедi© Софокла "Антiгона".
- Ага.
Думки течуть самопливом, та згодом виходить пiд тиском турботи якесь
загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирю ться.
Iнколи його робота схожа на поклiн у спину його святостi життю, а вiн
продовжу розсотувати плетиво, видко, не здатний iснувати поза рухом, то
плента ться бодай стурбованим свiдком, треба того чи не треба.
Вiйна одгримiла. Свiтова вiйна закiнчилася. Вона кожному остогидла, але
бiльшiсть устигла забути. А я цiй забудькуватiй юрбi не можу пробачити i
не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум i
пам'ять. Це для мене рiвнозначне появi можливостi ново© вiйни. Чи багато
браку ? У березнi в Тернополi на натовп кинули кiнноту. Миколу легко
поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повiрити, того кожний мiй
рубець наверта його на задуму. Христина в тюрмi. Бiльше двох тисяч
полiтичних в'язнiв.
Мою сотню пiдняли були по тривозi. Я ©© покинув перед Чортковом, а
хлопцi порозбiгалися. Спасибi Iллi - кулемети привезли, а то б вiддали
мене де польового суду. У Залiссi повивiшували гасла: "Забороненi суть
продаж i споживання м'яса i м'ясних продуктiв у середу i п'ятницю кожного
тижня". Микола розповiда , що в Станiславi, де вiн був на
робiтничо-селянському з'©здi,- сипний тиф.
- А чого тобi раптом встрелило в голову? - пита Микола.
Я вже забув, що саме питав, i кажу навмання: