Страница:
- А чого власне?..
- У мене до вас дiло,- поправився я, - i питаю, бо всяких москвофiлiв
здалека не хотiв би бачити.
- Соцiалiст я, пане Повсюдо,- впевненiше i поважно сказав Молотковський
i дiловито вiдкашлявся. - То прошу вас.
Двометровий, худий мов скiпка, з оцупкуватими пальцями i прозорими
спокiйними очима, вiн пропустив мене вперед, причинив хвiртку, в кузнi
потягнувся До вiкна за люлькою, подав пушку з тютюном.
- Сiдайте, прошу вас. Ось стiльчик. Тут трохи темнувато, я вiдчиню
дверi. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тiльки й того,
що цiлими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробира мокротою
до кiсток.
Залiзний брус мiняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я
запитав, чи ма вiн дрiльборер, щоки його пiдвелися блiдим рум'янцем, нiби
вiн винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на
стiнi що й до чого,- без зайвих слiв приступив до роботи. Довгi,
незграбнi, мов чепiги, руки перетворилися у вивiренi точнi механiзми.
Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пiсеньку. Я порпався в купi
во нного лому, вибираючи метал на деталi, наслухав. Третього чую в селi,
що спiва ,- Загату, причинну Теклю i Молотковського. До Теклi пiд вiкна
мене вже не раз навертало. Вона спiва , ходячи в хатi по колу, наче
запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись i виставивши вперед
усмiхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадiсним
голосом:
Вийшли в поле косарi
Косить ранком на зорi,-
вона раптом пiшла навприсядки, метляючи ногами i дико лементуючи:
Гей, нуте, косарi!
Бо нерано почали;
Хоч нерано почали,
Та багато утяли.
Звiвшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче
чекаючи вiдповiдi, потiм сплеснула в долонi, вдарилася в боки:
До обiда покосили,
Гострi коси потупили...
По обiдi спочивали,
Гострi коси поклепали...
Iншого разу я побачив ©© в чому мати на свiт народила. Проспiвавши:
Як по©хав мiй миленький на базар, до рiднi,
Купив менi черевички, ось вони, на менi,-
вона ступила в розтоптанi личаки, розвела руками i, пiдстрибуючи,
кричала:
Щоб я його голубом звала,
Щоб я йому правду казала,
Я не буду голубом звати,
Я не буду правду казати.
Текля зiйшла з розуму, коли вiд тифу повмирали ©© чоловiк i дворiчна
дiвчинка. Хату ©© обминають, як пристановище спокути. Через плiт сусiди
кидають недо©дки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулицi не
показу ться, ©© страдницьки вишкiрений рот i безумнi очi, що кожно© митi
можуть спалахнути нестямним блиском веселостi,- гримаса лихолiття.. Але
чого вона всiм пiдточу сумлiння? Цього я нiяк не можу збагнути.
...Три днi кумгикання, три пiвлiтри горiлки - i я отримав зручний та
безвiдмовний iнструмент. Бронебiйний шпiц придався на вiстря. Скребли ми
його на змiну старими напильниками, аж остогидло.
Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував менi:
- Якщо не заперечу те, собi таке зроблю, для металу.
- Навiть сто штук.
- Та, зна те, чув, що самi будете ковалювати... То ваш секрет.
- Я не боюся конкуренцi©, пане Молотковський.
- I все ж iз солiдарностi...- Чи йому справдi було нiяково, чи
нащупував грунт для поважнiшо© розмови, важко було розiбрати, такий вiн
мав невинний вигляд. Вiн почухав залисину, розвозячи брудний пiт,
переставив обценьки, чогось збив набiк дашок кашкета, ставши схожим на
задерикуватого пiдлiтка.- Правда, робiтнича солiдарнiсть,- таки присмачив
вiн партiйним перцем,-це щось зовсiм вiдмiнне.- I очi його засвiтилися
журбою.
- А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далi?
- Iнтереси...- Вiн нахмурився, пiдшукуючи слова.
- Не люблю iдей-скороспiлок. Iнтереси - рiч тимчасова, а людина давня.-
Я ще зi Львова знав заробiтчанську платформу соцiалiстiв, i хоч пiсля
того, як вiн менi став у пригодi, було трохи незручно, вирiшив усе-таки
дати йому зрозумiти, що даремно стара ться.- Мабуть, людська солiдарнiсть
нинi важливiша,- додав я.- А що нема людей справжнiх, то це клопiт
тисячолiть. Ви ж зна те, що християнство в нас не почалося пiсля купелi в
Днiпрi.
Молотковський розминав на долонi дрiбку шмiру, i менi здалося, що вiн
не слухав.
- Пане Молотковський, - покликав я.- Усi владики на перших порах
проголошували гуманiзм сво ю найсвятiшою iде ю i пальцем об палець не
били, аби вiн утвердився в життi.
- Так-то воно так,- сказав вiн,- але питання нашого часу...
- Як i всiх часiв,- перебив я,- мати совiсть, бути людиною. Бо тi, що
пiдростають, не простять нам нашо© легковажностi.
- Вони продовжать боротьбу.
- Безперечно,- погодився я. - Коли вони здичавiють, з огиди до нас
вiдкинувши наш досвiд, боротьба буде та...
- Вони пiдуть далi,- не здавався Молотковський.
- Що вони там робитимуть?
- Будуватимуть соцiалiзм.
- Соцiалiстичне суспiльство...- Я умисне не докiнчив, даючи цю
можливiсть Молотковському.
- О, не кажiть! - цмокнув вiн.
- Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тi ©
ж думки, що й ви.
На островi Гомера в Атлантичному океанi мови не вiдають. Розмовляють з
допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумiлися приблизно
настiльки, наскiльки б я порозумiвся, посвистуючи, з мешканцями того
острова. В душi я посмiхнувся.
- Iнакше i мрiяти не варто,- сказав Молотковський.
- Тож-то.
Я залишив його в станi глибокого невдоволення i сам вiдчував якесь
роздратування. Мене втiшало, лиш те, що вдруге вiн не наважиться викинути
щупальця.
Знову посипав снiг. Хмара крутилась над селом, наче щось
вистежувала-чаклувала, опускаючи завiси зi снiгу, якi витягувалися i
тремтiли пiд низовим вiтром, поблискували в нетривкому сонцi, спадали
додолу широкими хвилями, несподiвано переривалися, нiби через благiсть
матерiалу, а потiм валились велетенськими сувоями, заступаючи гори i село.
Снiг падав метрiв за десять вiд мене. У каменоломню не долiтала нi одна
крупинка, мов i природа вирiшила. менi сприяти. Я дiркував скелю i
пiдганяв себе: "Ось там наляж. Прокопе, тодi одвалиться цiлий кубик. Отам
наверти дугою, тодi, знявши штих, одвою ш в дурепи скелi зручний плацдарм.
А тут вдар молотом - вiдпаде..." Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним
димом. Iз двадцятого сторiччя я повернувся в кам'яну добу з киянею,
залiзним молотом i сталевим свердлом, з ранами на тiлi, заподiяними
залiзними плювками прогресу, i нерiшучiстю в характерi, яку свiт вручив
менi, як мiну, щоб я нiколи не забувався, щоб пам'ятав: мiж тобою i
твариною, яку ведуть на забiй, усього нуль рiзницi.
А хто це тиня стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторiччя
вислало до мене, в кам'яну епоху, жiнку, яка повинна мене втiшити i
розрадити.
- Ху! Легше до неба дiстатися, нiж до тебе, Прокопику.
- Бо до неба - це вперед, а до мене - назад,- сказав я, мотаючи з
надпочатого клубочка.
- Ой, дихнути нема сили.
- Тут повiтря iнше.
- Боже, як ти спотворив гору!
- Я не винен, що в мене безбожнi смаки... Що там Дi ться в селi,
Ревеко?
- П'ють. Покажи сво© руки, Прокопику.
- Це неможливо - у мене нема сво©х рук.
- Не жартуй,- вона пiдступила до мене i взяла мою руку в сво©.-
Боженьку! Та вони в тебе затовченi, як дорога.
- Я хотiв би, щоб вони стали дорогою. Та чи пiдуть нею?
- Менi чути з долини, як ти вигриму ш. Хочеш яблука?
- Нi.
- Вiзьми, я не ворожка.
- Воно тепле.
- Я його бiля серця нагрiла, щоб ти горло не простудив.
- Дякую за тепло.
- А за яблуко?
- Одним менше в тебе, одним бiльше в мене - чи це щось мiня ?
- Тодi я ще чимсь почастую тебе,- вона розстебнула кожушок i вийняла
з-пiд поли загорнений у папiр коржик.- Це я, Прокопику, з останньо© муки.
Спекла, сiла над ним...- В очах ©© виступили сльози...
- В такому випадку ми пообiда мо разом. У мене риба, часник, хлiб i
квашенi огiрки. Хочеш? Смачне все - не опишеш. Вiд зайця. Колись мама
напихала батьковi кишенi хлiбом i вареними яйцями. Вiн. того не з'©дав i
пiсля роботи викладав передi мною. "Вiд зайця", Можеш собi уявити, як я
смакував засохлi цiлушки. Подарунок вiд зайця! Цього було досить, щоб
згризти засушену, як кремiнь, шкуринку.
"Чого вона прийшла подiлитися останнiм зi мною, а не з Федором?"
- Ти й вариш тут? - спитала Ревека, ставши при входi до печери i
дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив вiдвар з вишневих прутiв.
- Сiдай на плащ, а я принесу собi кам'яний стiльчик. Я закотив до
печери брилу, розмотав з старо© Левадишино© хустки клуночок з ©дою.
- Ти славна дiвчина,- сказав я Ревецi.- Та була б ще милiшою, якби
принесла чверточку оковито©.
- Цього нiколи не буде,- сказала вона похмуро, зробивши круглi очi i
надовго спрямувавши ©х на мокру стiну печери. Можна було здогадуватися, що
на цьому грунтi в них iз Загатою виникла якась пропасть.
- Я випив би, аби зiгрiтися,- обережно додав я. Аби шлунок зiгрiти. Вiн
вiд холоду iнодi капризу в мене. З холоду, а чи держава поступово
пред'явля на нього сво© права. Зна ш, коли людинi зiпсувати шлунок, вона
переста думати про державнi порядки i всецiло спрямову свiй погляд в
шлунок, як ти оце в трiщину в каменi.
Вона пильно подивилась на мене i усмiхнулась.
- Дай-но, дай-но Левадишино© риби. Подивлюся, як вона вмi готувати.
Левадиха ©© не святкувала, i вона це добре вiдчувала, не смiючи, проте,
нi просити кращого ставлення, нi почати жити так, щоб на нього заслужити.
Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вiрила, що в ньому не вм'ята
залiзна скоба.
- Може бути,- сказала вичiкувально.
Я кивнув, хоч Левадишинi страви менi здавалися прiсними. Я не звертав
на це уваги, бо на фронтi й не такого пробував.
Ревека розламала корж надво , довго дивилась на пухке, жовтаве вiд соди
тiсто, i нижня губа ©© затремтiла. "Що то був за порiг,- подумав я,- пiсля
якого вона почала плакати нiмо, в душi?"
- Мама пекла коржi з вишнями,- сказав я.
- Я не робила вишняку. Для кого?
- Тодi вони пахнуть чимсь свiжим, бентежним.
- Якби знала, що любиш такi, то позичила б вишень. Село мiцне надiями.
Не каже "випросила б", а "позичила б". I всi так кажуть, i слово
"позичати" не мiня свого значення.
- Довго будеш тут пропадати? - спитала Ревека.
- Аби не збрехати, iще днiв з десять. А може, лишусь довше i наколю на
мур навколо обiйстя. Не знаю.- Я закурив цигарку.- Батько завжди мрiяв про
той час, коли ми збуду мо нову хату. Iнколи розбира жаль Я ©© бачу,
навiть не заплющуючи очей. От якби я поклав ©© при його життi. Яка це
втiха родичам!
- Я сво©х не запам'ятала,- Ревека на якусь мить завагалась, та
пересклила страх.- 3 чотирьох рокiв сиротою. Була за наймичку, поки не
виросла, тодi почала пiдбирати до мiшка, що вiдбилося вiд чужих рук. -
Вона вирiшила нiчого не приховувати.- Ти зна ш, як мене вiд хреста звали?
Оленкою. Було менi чотирнадцять, як придавив Охiтва. Можеш повiрити:
священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потiм стала пiдночовувати за
гостинцi Гривастюкiв, Задвiрних - усiх, кому була охота.
Знову внутрiшн ридання. Тремтять ще соковитi малиновi губи, i нервово
сiпа ться легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула
жодним словом. Мабуть, ще жила в ©© серцi надiя. Я подумав: "Нi, не страх
вона поборола, а знайшла в собi силу подивитися на себе збоку i навiть у
чи©йсь присутностi. Але... от загадка - людина, що ©© принукало це
зробити?" Раптом вона звелась i, долаючи нiяковiсть:
- Скажи, Прокопику: може, тобi щось зварити, принести?
"Добра вижадналась, i хочеться ©й добро зробити".
- Ну, - вдавано засмiявся я.- Тiльки покажи приклад, тодi менi з усього
села нестимуть. Як схимниковi. Спасибi, Ревеко... Пробач - Оленко. Ой, до
роботи...
Я на ©© мiсцi образився б на Прокопа Повсюду. Вона довiрилась менi, але
я не захотiв, щоб це довiр'я закрiпилось. Вона помiтила це. Але Ревека
була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, i не
бiднi через свою щедрiсть.
- Каменю ти вже наклав - дай боже! - мовила вона радiсно i не йшла,
крутилась, мов когось визирала. Може, ©й хотiлося, щоб я ще раз назвав ©©
Оленкою? - Тiльки вважай на себе, бо до пори знищишся.
- Стежкою i не пробуй,- порадив я, бачачи, що вона руша .- Краще
пiднiмися на гору, а тодi зiйдеш попри цвинтар, там не так слизько.
- Щасливо, Прокопику!
- I тобi, Оленко!
Вона зупинилась, змiряла мене довгим поглядом i раптом широко
усмiхнулась - якоюсь молодою, iскристою i мудрою усмiшкою, яка молодила
©©, як молодить дiвчину шлюбний вiнок на головi.
Невдовзi пiсля Ревеки до каменоломнi приперся Головацький. Я спустився
зi скелi й перегородив йому вхiд на стежцi. Головацький наставив, як
подарунок, руку, на лицi його було написане неспокiйне запитання. Вiн
вражено оглядав стоси i на мить затримав мою руку в сво©й.
- У селi ходять легенди чи анекдоти,- почав вiн,- начебто ви буду теся.
- Це вiдповiда iстинi,- вiдповiв я.
- Iванчук менi таке набалакав,- додав вiн з тим же сумнiвом i майже з
жалем, бо вiд Iванчука можна чекати чого завгодно.
- Так, я кладу хату.
Головацький переминався з ноги на ногу, потiм обiйшов мене з грубим
намiром прорватися на поле бою.
- Камiнь не сипчастий?- запитав вiн, обводячи поглядом скелi. - Я
колись брав тут, то був сипчастий.
Переклав стiну в стайнi i шкодую: викришу ться, як немiшана глина.
Курка лапою торкнеться - i цiдиться зi стiни.
- Наскiльки я розумiюся, - сказав я, - камiнь будiвельний. Я на нього
не програю.
Головацький пiдiйшов до стосiв, i зацiкавленiсть його змiнилась
розгубленiстю.
- Гм,промовив вiн. Запала незручна мовчанка.
- Курiть,великодушно запропонував я i подав пушку.
Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кiнцi, вагаючись, яким
узяти до рота.
- Ви багато встигли, як бачу.
- Так воно бува , коли людина хоче щось мати. Особливо тодi, коли вона
на повних сто вiдсоткiв працю на себе.
- Та я розумiю...
-- Але ©й, як ви зна те, не дають. Вона сьогоднi хоче-мати хату, завтра
- в хатi, пiслязавтра дума про лазню i водогiн, а тодi про свою книгарню,
про фортепiано... Людина - це ненаситне створiння. Тому в не© треба
вiдбирати частину дорiбку. Як у бджiл - мед, як з-пiд курей - яйця. Тодi
вона ста ще захланнiшою i зовсiм не щадить себе в роботi.
- Гм...
- А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась - дуже
гарно, але гнiзда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути,
бо мокрою, як усiм вiдомо, на гнiздо не буде сiдати, а коли обсохне - ©©
знову кидають у воду. Кiлька купелiв - i вона зрозумi , що треба знову
нестися. Правда ж?
Головацький почав знизувати плечима, запiдозрюючи якийсь пiдкоп.
- Думаю - пiду подивлюся,- нарештi видавив вiн з себе,- бо чоловiк може
не знати, де тут добрий камiнь, i потерпiти збитки. Але ви, на щастя,
намацали жилу.
- Намацав,повторив я.- Прикидав недавно: вирву , ©© з м'ясом, i
залишиться тiльки сипчастий камiнь.
- На будуче кар' р треба вiдкривати от-там,- махнув вiн невизначено в
бiк цвинтаря.- Там камiнь податливiший для тесання.
- То в мене промашка?
- Нi, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливiший для тесання.
Я цих доброзичливцiв чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричi
гепнувся об землю i почав лiзти назадгузь.
V
Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запiчку. Одне з двох: або
справдi щось загубилось, або збира ться на розмову.
- Що сталося? - запитав я про всяк випадок. Крiм того, я не почував
себе нi в чому винним.
Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливiше, а тодi зненацька:
- Прибiгала Гривастюкова Гафiя: завтра будуть трусити.
- Що?
Левадиха шпурнула додолу макогоном.
- Хлiб! Хлiб будуть реквiзувати. - Перекривила: - Що! Воював! А був би
тут - знав би.
- У нас багато? - спокiйно запитав я. Лихо його зна , мене щось тiшило
в ©© страху.
- Ой,зiтхнула Левадиха, опускаючи руки.- Та скiльки б не було! Чи ти
дитина? - Вона сердилась не на жарт.- На стриху пiвдiжi пшеницi. У сiнях
мiщя кукурудзи. В коморi кiрцiвка з соняшником... Ой, содома i гомора!
Пропаде наша праця нi за що нi про що!
- Не гнiвайтесь,- сказав я нетерпляче.- Лiпше покажiть, куди зносити.
- Сiяли на цей рiк обмаль,- торохтiла Левадиха, ходячи дзигою по хатi,-
лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимiта шпихлiри, тодi знову
голод, а з голодом - пошестi: тифи, вiспи, холери. Казала також, що будуть
забирати пашу на вiйсько. Лишиться сiльська худiбка на бараболиннi iз
загат, як у во ннi зими.
- Куди носити? - повторив я запитання. Левадиха несподiвано вмовкла,
мов вичерпала запас слiв, i накинула на плечi кожушину.
- Ходи.
У сiнях я наступив на кочергу, i держаком вдарило в дверi до свiтлицi.
- Боже мiй!зойкнула стара.- Та лiхтарку прихопи. Незугарний же ти в
роботi!
- Отак нас учили бути недобрими,- вирвалося в мене. Пiд оборогом, де я
склав порiзану грушу i де з незапам'ятних днiв валялися клепки з розсохлих
цебрiв i бочок, Левадиха постукала костуром.
- Тут, де стою, Прокопику, - вона по-дiвочому, мов хто ©© ущипнув,
вiдскочила од стiни.Треба вiдкинути рiщачко i смiття, щоб не насипалося
досередини. Схрон небiжчик Антiн викопав глибоченький, можна з усього села
сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я пiду ще один мiшок
полатаю.
- Добре, бабусю.
Коли вона зникла, я засмiявся: серце ©© одразу розм'якло, як
пересвiдчилось, що "глибоченький" схрон на мiсцi. Ось де бастiон вiри i
надi©.
Я згрiб смiття, перекидав дрова, пiдняв двi залiзнозав'ялi дубовi
дошки. Зсередини запахло печерицями. Свiтло лiхтарнi впало на клин муру -
вiн димiв теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа
землi.
- Опiсля сповiстиш Марину,- раптом сказала над мо ю головою Левадиха.
Вона наче вiд печi повернулась: щоки рясно палахкотiли, очi поблискували.-
Вiд Марини повернеш до Байдино© жiнки, того Байди, що його перед тижнем
заарештували. Четверо дiток у хатi.- Помовчавши, додала: - Марина вiд
Ковальчукiв вiдокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужикiв
занаджувати). То зайди з городу до комiрчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збiжжя не складало труднощiв. Я
акуратно присипав бруси смiттям i навалив важкий вiдземок. Левадиха
примiрялась примруженим оком.
- Нiхто й не подумав би! - сказала в захопленнi.- До того ж оборiг
непокритий, непримiтний. То квапся, Прокопику, най тобi бог помага .
Небезпека прибавила старiй енергi©. Здавалося, вона могла б командувати
вiдступаючим у панiцi полком. А я одного разу не дав стриму ротi. Та й
добре зробив. Розбiглися, як мишi, i ще на день зберегли собi життя.
- Байдиха... До Байдихи не забудь,- кинула Левадиха навздогiн.
Шибка спливала проти мiсяця тьмяним нереальним блиском. На стiнi
мерехтливо трiпотiли тiнi вiд дерева з яким загравав вiтер. Я злегка
постукав. Iз бузково© темряви комiрки в недобудованiй стодолi виринула
бiла тiнь.
- Хто?
Я поманив Марину пальцем. Рипнули дверi. Мабуть, вона мене впiзнала,
iнакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи
хустину. Я рушив назустрiч i зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потiм
позадкувала до рогу стодоли.
- Ти знову п'яний, Прокопе.
- Я? Знову? Хiба я тодi...- менi аж у грудях закололо.
- Авжеж,сказала вона, i голос ©© наче повеселiшав од такого
переконання. Але вона продовжувала вiдступати за стодолу.- Iнакше ти й не
прийшов би, Прокопе. Ти навiть голови не пiднiмеш, коли я забiжу до
Левадихи. Сидиш у свiтлицi, прича©вшись,- нi звуку.
- Я не п'яний, Марино.
- Видко, менi вже не знати, який ти тверезий.
- Але ж...
- I не старайся, не повiрю. - Вона шмигнула до дверей.- Не повiрю.
Менi зробилось до гiркоти непри мно, але часу на виправдання не було.
- Завтра реквiзицiя, Марино. Прийшов попередити. Стара послала.-
Останн я мiг не казати - по-дитячому.- Коли треба, то допоможу, сховати.-
У горлi нiби терли гостряком коси.
- Менi не спiшно,- озвалась вона, ховаючись за дверима, i, немов з
iншого берега: - Сама справлюся.
- Прекрасно,- бовкнув я зловтiшне.- Щасливо!
Але я залишився. Сiв на пеньку навпроти вiконця, закурив У комiрчинi
спалахнуло свiтло, i до шибки наблизились ще заслiпленi ним великi,
стражденнi Марининi очi. Вона не побачила мене. ©© тiнь довго маячила на
стiнi, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вiкно, я
забарабанив у скло.
- Куди дiти, бог святий зна ,- мовила вона, з силою штовхнувши раму.
Iз комiрки повiяло духом просушувано© бiлизни, запахло медом. Був iще
якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав,
що це, напевне, запах домiвки, людського стiйла, бо вiн розпирав груди не
мiцнiстю, а лише легким натяком i збуджував якiсь невиразнi спомини, як
образ богоматерi, що году святе дитя.
Якби не очi, Марина виглядала б дуже молодо. "Я пiдносив зiр до господа
бога, складаючи йому хвалу за те, що вiн дав менi дожити до то© хвилини,
коли людина ста справжньою людиною, доповнюючи сво життя життям iншо©
iстоти..."
- Багато в тебе? - запитав я, перериваючи струмiнь десь вичитано©
белiберди.
- Чого? Нi, ти нiби випив.- Вона ворухнула нiздрями.- Скажи правду,
Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночi?
М'яка шалiнова хустка легко огортала ©© ясне, без жодно© зморщечки
чоло. Якби Марина не вiдштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула
вслiд якесь образливе слово, я взяв би в долонi ©© голову i поцiлував. Але
вона вчинила б саме так, я це бачив по ©© очах. А окрiм того, завтра
реквiзицiя. У мо©й душi прокидався неспокiй, коли не щось гiрше, бруднiше,
нестримнiше - ота дика окопна темна сила, що жене в безвiсть. Я нiколи не
дозволю собi навiть стояти близько бiля Марини, коли в менi заворушаться
тi скаженi соки. Навiть не знаючи, що зi мною станеться завтра, я не
наважусь торкнутись до цi © нi в чому не винно© i нещасно© жiнки.
- У Левадихи просторий погрiб,- сказав я трохи тремтячим голосом.- Якщо
зерна небагато, то можна верхом на конi перетаскати.
- Воно й небагато, а морочливо буде.
- Виводь коней.
- Нi, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совiстi.
Оце тi слова, якi мене, мабуть, колись пiднiмуть з могили.
- Не журися,- зло посмiхнувся я. - Властi - худоба така: обчистять i
звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь i не доводь мене до краю.
- Цить, Прокопе, дiти сплять.
- Я ж потиху.
- Ти розкричався, Прокопе. Я не сподiвалась, що ти так можеш... Iду,
виводжу...
Дивних погоничiв могли б побачити то© ночi колобродiвчани: легкою,
скрадливою ступою ми тричi пересiкли село туди i назад, притримуючи на
кiнських крупах роздво нi кiрцевi мiшки. Пiд копитами тихо потрiскував
хрусткий льодок на калюжах, шмагав вiтер, повернувши зi сходу i свавiльно
розгулюючи нiмим селом.
За першим разом я сповiстив про реквiзицiю Байдисi й Ревецi, за другим
- Молотковському i Загатi, за третiм - Ковальчуковi й Богдановi Онуку.
Ковальчук досвiта ви©хав скрипучим, вивершеним мiшками возом до вертепу.
Я вже не мiг заснути. Мене дивувало, що Марина вiдчула тривогу лиш
тодi, коли зерно опинилось у безпечному мiсцi. Вони кiлька хвилин тихо
перемовлялися з Левадихою бiля ворiт, i до мене пiд оборiг дзвоном упало
два слова: "На знищення..." Ще дбайливiше закидавши схрон, я став
самозабутньо копатися в пам'ятi, шукаючи в противагу цим двом словам iнших
- значливiших i загальнiших. Та ©х не було. Те, що та©лося за ними, було
знайоме менi. Я його бачив колись дома, з ним не могли собi дати ради
батько i мама, воно жило в iнших хатах, але ще не мало назви. На вiйнi
щось близьке вiд нього збiглося з назвою "смерть", але там ми принаймнi
знали, що нас уб'ють, i це не мало магiчного впливу на людину-солдата. А в
цьому "щось" якраз була якась магiчна сила. Це був злий бог, якого можна
було бачити i не бачити, якого можна було чути i не чути, але його
присутнiсть нiяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не
пiддавалась осмисленню i розчленуванню, як прокляття.
Зустрiвшись поглядом з iноплемiнцем, дикун не може вiдбитися вiд
почуття, що його хтось переслiду . Те саме приблизно було й тут. Але воно
гiпнотизувало мiльйони, i не було iдола, в молитвi до якого скрiплювалися
б сили душi.
Вранцi я не пiшов до каменоломнi. Левадиха раз по раз виходила до
ворiт, запитуючи, "що чувати в селi". До ладу нiхто нiчого не знав. То на
одному, то на iншому кутку валували собаки, гавкiт поволi пересувався у
наш кiнець. Я сподiвався, що до "гостей" всi пiдготувалися. I возiв, як на
таке село, справдi назбирали мало. До пiвтора десятка. Зерно годилося хiба
коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сiно i конфiсковану упряж.
Робилося це з азiатсько-слов'янською богобоязливiстю, методично, з вiрою у
святу неминучiсть подiбних актiв. На обличчях реквiзиторiв була така
невиннiсть, що воiстину про них сказано:
I селища, котрi найближче, ми
Даниною обкладем: оддадуть
Вони нам грошi i добро
I годувать нас будуть не iз волi.
Здебiльшого постраждали незаможники, якi вирiшили не ховати зерно,
мовляв, не загребуть же останньо© пучки з комори. Татаринова Параска бiгла
за обозом, заломивши руки, i страшно роззявленим ротом вигукувала:
- Най вас наглий шляк трафить, грабiжники! Най вам печiнки повипадають!
А щоб ви сво© поганськi нутрощi повиригували!
Вона обводила лисi гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на
смак прокльони, i знову голосила:
- Та вже й землю заберiте, турки-монголи! Най буде, як при панщинi. На
дiдька менi земля, коли все, що вона да , забира-а-а-а те! Робiть панщину,
кольки б вас скололи. Який я маю зиск iз землi? Який?!
I знову губи ©© знесилено затремтiли, тiло пiдломлювалося, як цiп,
здавалося, Параска зараз упаде i бiльше не зведеться. Але де та сила
видобувалась з не©!
- Що з того, що поле вважа ться нашим? - питала вона, похнюпившись,
тихо й жалiбно.- Щороку пiдчищають як не однi, то другi, то третi. Що з
того, людо-о-оньки-и! Гонiть на панщину. Не хочу поля, могили мо © тяжко©.
- Наказ, матiнко, наказ, - на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.-
Держава, матiнко, держава погиба .
- А щоб вона вам колом iз грiшного мiсця вилiзла! - накинулась Параска
мов ужалена.
Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.
- Узрять хлопа на оборi, то почнуть шукати. Iди, iди собi кудись.
Чужим i недобрим був ©© голос, а з лиця страх зiгнав останнi краплини
кровi. Я рушив вiдталою стежкою до Днiстра, несучи наопашки шинелю. Чоботи
облипли землею. Я зупинився у ваганнi, думаючи, чи не пiти менi до
бункера. Та раптом на Загатиному подвiр'© гримнув пострiл, щось заянчало.
Через мить, волочачи заднi ноги i швидко, п'яно перебираючи переднiми,
городом заколував ясно-гнiдий Загатин Лиско. Роздираючи живiт об штурпаки
гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене i бахнувся в рiку. По
водi пiшли кола, захитали бистрину, зсунули струмiнь у бiк протилежного
берега. Та плесо знову вирiвнялось i лагiдно всмiхнулося небесам.
У життi хвиля добiга до окра©н, накопичуючи в сво©х горбах злобу i
- У мене до вас дiло,- поправився я, - i питаю, бо всяких москвофiлiв
здалека не хотiв би бачити.
- Соцiалiст я, пане Повсюдо,- впевненiше i поважно сказав Молотковський
i дiловито вiдкашлявся. - То прошу вас.
Двометровий, худий мов скiпка, з оцупкуватими пальцями i прозорими
спокiйними очима, вiн пропустив мене вперед, причинив хвiртку, в кузнi
потягнувся До вiкна за люлькою, подав пушку з тютюном.
- Сiдайте, прошу вас. Ось стiльчик. Тут трохи темнувато, я вiдчиню
дверi. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тiльки й того,
що цiлими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробира мокротою
до кiсток.
Залiзний брус мiняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я
запитав, чи ма вiн дрiльборер, щоки його пiдвелися блiдим рум'янцем, нiби
вiн винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на
стiнi що й до чого,- без зайвих слiв приступив до роботи. Довгi,
незграбнi, мов чепiги, руки перетворилися у вивiренi точнi механiзми.
Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пiсеньку. Я порпався в купi
во нного лому, вибираючи метал на деталi, наслухав. Третього чую в селi,
що спiва ,- Загату, причинну Теклю i Молотковського. До Теклi пiд вiкна
мене вже не раз навертало. Вона спiва , ходячи в хатi по колу, наче
запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись i виставивши вперед
усмiхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадiсним
голосом:
Вийшли в поле косарi
Косить ранком на зорi,-
вона раптом пiшла навприсядки, метляючи ногами i дико лементуючи:
Гей, нуте, косарi!
Бо нерано почали;
Хоч нерано почали,
Та багато утяли.
Звiвшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче
чекаючи вiдповiдi, потiм сплеснула в долонi, вдарилася в боки:
До обiда покосили,
Гострi коси потупили...
По обiдi спочивали,
Гострi коси поклепали...
Iншого разу я побачив ©© в чому мати на свiт народила. Проспiвавши:
Як по©хав мiй миленький на базар, до рiднi,
Купив менi черевички, ось вони, на менi,-
вона ступила в розтоптанi личаки, розвела руками i, пiдстрибуючи,
кричала:
Щоб я його голубом звала,
Щоб я йому правду казала,
Я не буду голубом звати,
Я не буду правду казати.
Текля зiйшла з розуму, коли вiд тифу повмирали ©© чоловiк i дворiчна
дiвчинка. Хату ©© обминають, як пристановище спокути. Через плiт сусiди
кидають недо©дки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулицi не
показу ться, ©© страдницьки вишкiрений рот i безумнi очi, що кожно© митi
можуть спалахнути нестямним блиском веселостi,- гримаса лихолiття.. Але
чого вона всiм пiдточу сумлiння? Цього я нiяк не можу збагнути.
...Три днi кумгикання, три пiвлiтри горiлки - i я отримав зручний та
безвiдмовний iнструмент. Бронебiйний шпiц придався на вiстря. Скребли ми
його на змiну старими напильниками, аж остогидло.
Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував менi:
- Якщо не заперечу те, собi таке зроблю, для металу.
- Навiть сто штук.
- Та, зна те, чув, що самi будете ковалювати... То ваш секрет.
- Я не боюся конкуренцi©, пане Молотковський.
- I все ж iз солiдарностi...- Чи йому справдi було нiяково, чи
нащупував грунт для поважнiшо© розмови, важко було розiбрати, такий вiн
мав невинний вигляд. Вiн почухав залисину, розвозячи брудний пiт,
переставив обценьки, чогось збив набiк дашок кашкета, ставши схожим на
задерикуватого пiдлiтка.- Правда, робiтнича солiдарнiсть,- таки присмачив
вiн партiйним перцем,-це щось зовсiм вiдмiнне.- I очi його засвiтилися
журбою.
- А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далi?
- Iнтереси...- Вiн нахмурився, пiдшукуючи слова.
- Не люблю iдей-скороспiлок. Iнтереси - рiч тимчасова, а людина давня.-
Я ще зi Львова знав заробiтчанську платформу соцiалiстiв, i хоч пiсля
того, як вiн менi став у пригодi, було трохи незручно, вирiшив усе-таки
дати йому зрозумiти, що даремно стара ться.- Мабуть, людська солiдарнiсть
нинi важливiша,- додав я.- А що нема людей справжнiх, то це клопiт
тисячолiть. Ви ж зна те, що християнство в нас не почалося пiсля купелi в
Днiпрi.
Молотковський розминав на долонi дрiбку шмiру, i менi здалося, що вiн
не слухав.
- Пане Молотковський, - покликав я.- Усi владики на перших порах
проголошували гуманiзм сво ю найсвятiшою iде ю i пальцем об палець не
били, аби вiн утвердився в життi.
- Так-то воно так,- сказав вiн,- але питання нашого часу...
- Як i всiх часiв,- перебив я,- мати совiсть, бути людиною. Бо тi, що
пiдростають, не простять нам нашо© легковажностi.
- Вони продовжать боротьбу.
- Безперечно,- погодився я. - Коли вони здичавiють, з огиди до нас
вiдкинувши наш досвiд, боротьба буде та...
- Вони пiдуть далi,- не здавався Молотковський.
- Що вони там робитимуть?
- Будуватимуть соцiалiзм.
- Соцiалiстичне суспiльство...- Я умисне не докiнчив, даючи цю
можливiсть Молотковському.
- О, не кажiть! - цмокнув вiн.
- Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тi ©
ж думки, що й ви.
На островi Гомера в Атлантичному океанi мови не вiдають. Розмовляють з
допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумiлися приблизно
настiльки, наскiльки б я порозумiвся, посвистуючи, з мешканцями того
острова. В душi я посмiхнувся.
- Iнакше i мрiяти не варто,- сказав Молотковський.
- Тож-то.
Я залишив його в станi глибокого невдоволення i сам вiдчував якесь
роздратування. Мене втiшало, лиш те, що вдруге вiн не наважиться викинути
щупальця.
Знову посипав снiг. Хмара крутилась над селом, наче щось
вистежувала-чаклувала, опускаючи завiси зi снiгу, якi витягувалися i
тремтiли пiд низовим вiтром, поблискували в нетривкому сонцi, спадали
додолу широкими хвилями, несподiвано переривалися, нiби через благiсть
матерiалу, а потiм валились велетенськими сувоями, заступаючи гори i село.
Снiг падав метрiв за десять вiд мене. У каменоломню не долiтала нi одна
крупинка, мов i природа вирiшила. менi сприяти. Я дiркував скелю i
пiдганяв себе: "Ось там наляж. Прокопе, тодi одвалиться цiлий кубик. Отам
наверти дугою, тодi, знявши штих, одвою ш в дурепи скелi зручний плацдарм.
А тут вдар молотом - вiдпаде..." Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним
димом. Iз двадцятого сторiччя я повернувся в кам'яну добу з киянею,
залiзним молотом i сталевим свердлом, з ранами на тiлi, заподiяними
залiзними плювками прогресу, i нерiшучiстю в характерi, яку свiт вручив
менi, як мiну, щоб я нiколи не забувався, щоб пам'ятав: мiж тобою i
твариною, яку ведуть на забiй, усього нуль рiзницi.
А хто це тиня стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторiччя
вислало до мене, в кам'яну епоху, жiнку, яка повинна мене втiшити i
розрадити.
- Ху! Легше до неба дiстатися, нiж до тебе, Прокопику.
- Бо до неба - це вперед, а до мене - назад,- сказав я, мотаючи з
надпочатого клубочка.
- Ой, дихнути нема сили.
- Тут повiтря iнше.
- Боже, як ти спотворив гору!
- Я не винен, що в мене безбожнi смаки... Що там Дi ться в селi,
Ревеко?
- П'ють. Покажи сво© руки, Прокопику.
- Це неможливо - у мене нема сво©х рук.
- Не жартуй,- вона пiдступила до мене i взяла мою руку в сво©.-
Боженьку! Та вони в тебе затовченi, як дорога.
- Я хотiв би, щоб вони стали дорогою. Та чи пiдуть нею?
- Менi чути з долини, як ти вигриму ш. Хочеш яблука?
- Нi.
- Вiзьми, я не ворожка.
- Воно тепле.
- Я його бiля серця нагрiла, щоб ти горло не простудив.
- Дякую за тепло.
- А за яблуко?
- Одним менше в тебе, одним бiльше в мене - чи це щось мiня ?
- Тодi я ще чимсь почастую тебе,- вона розстебнула кожушок i вийняла
з-пiд поли загорнений у папiр коржик.- Це я, Прокопику, з останньо© муки.
Спекла, сiла над ним...- В очах ©© виступили сльози...
- В такому випадку ми пообiда мо разом. У мене риба, часник, хлiб i
квашенi огiрки. Хочеш? Смачне все - не опишеш. Вiд зайця. Колись мама
напихала батьковi кишенi хлiбом i вареними яйцями. Вiн. того не з'©дав i
пiсля роботи викладав передi мною. "Вiд зайця", Можеш собi уявити, як я
смакував засохлi цiлушки. Подарунок вiд зайця! Цього було досить, щоб
згризти засушену, як кремiнь, шкуринку.
"Чого вона прийшла подiлитися останнiм зi мною, а не з Федором?"
- Ти й вариш тут? - спитала Ревека, ставши при входi до печери i
дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив вiдвар з вишневих прутiв.
- Сiдай на плащ, а я принесу собi кам'яний стiльчик. Я закотив до
печери брилу, розмотав з старо© Левадишино© хустки клуночок з ©дою.
- Ти славна дiвчина,- сказав я Ревецi.- Та була б ще милiшою, якби
принесла чверточку оковито©.
- Цього нiколи не буде,- сказала вона похмуро, зробивши круглi очi i
надовго спрямувавши ©х на мокру стiну печери. Можна було здогадуватися, що
на цьому грунтi в них iз Загатою виникла якась пропасть.
- Я випив би, аби зiгрiтися,- обережно додав я. Аби шлунок зiгрiти. Вiн
вiд холоду iнодi капризу в мене. З холоду, а чи держава поступово
пред'явля на нього сво© права. Зна ш, коли людинi зiпсувати шлунок, вона
переста думати про державнi порядки i всецiло спрямову свiй погляд в
шлунок, як ти оце в трiщину в каменi.
Вона пильно подивилась на мене i усмiхнулась.
- Дай-но, дай-но Левадишино© риби. Подивлюся, як вона вмi готувати.
Левадиха ©© не святкувала, i вона це добре вiдчувала, не смiючи, проте,
нi просити кращого ставлення, нi почати жити так, щоб на нього заслужити.
Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вiрила, що в ньому не вм'ята
залiзна скоба.
- Може бути,- сказала вичiкувально.
Я кивнув, хоч Левадишинi страви менi здавалися прiсними. Я не звертав
на це уваги, бо на фронтi й не такого пробував.
Ревека розламала корж надво , довго дивилась на пухке, жовтаве вiд соди
тiсто, i нижня губа ©© затремтiла. "Що то був за порiг,- подумав я,- пiсля
якого вона почала плакати нiмо, в душi?"
- Мама пекла коржi з вишнями,- сказав я.
- Я не робила вишняку. Для кого?
- Тодi вони пахнуть чимсь свiжим, бентежним.
- Якби знала, що любиш такi, то позичила б вишень. Село мiцне надiями.
Не каже "випросила б", а "позичила б". I всi так кажуть, i слово
"позичати" не мiня свого значення.
- Довго будеш тут пропадати? - спитала Ревека.
- Аби не збрехати, iще днiв з десять. А може, лишусь довше i наколю на
мур навколо обiйстя. Не знаю.- Я закурив цигарку.- Батько завжди мрiяв про
той час, коли ми збуду мо нову хату. Iнколи розбира жаль Я ©© бачу,
навiть не заплющуючи очей. От якби я поклав ©© при його життi. Яка це
втiха родичам!
- Я сво©х не запам'ятала,- Ревека на якусь мить завагалась, та
пересклила страх.- 3 чотирьох рокiв сиротою. Була за наймичку, поки не
виросла, тодi почала пiдбирати до мiшка, що вiдбилося вiд чужих рук. -
Вона вирiшила нiчого не приховувати.- Ти зна ш, як мене вiд хреста звали?
Оленкою. Було менi чотирнадцять, як придавив Охiтва. Можеш повiрити:
священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потiм стала пiдночовувати за
гостинцi Гривастюкiв, Задвiрних - усiх, кому була охота.
Знову внутрiшн ридання. Тремтять ще соковитi малиновi губи, i нервово
сiпа ться легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула
жодним словом. Мабуть, ще жила в ©© серцi надiя. Я подумав: "Нi, не страх
вона поборола, а знайшла в собi силу подивитися на себе збоку i навiть у
чи©йсь присутностi. Але... от загадка - людина, що ©© принукало це
зробити?" Раптом вона звелась i, долаючи нiяковiсть:
- Скажи, Прокопику: може, тобi щось зварити, принести?
"Добра вижадналась, i хочеться ©й добро зробити".
- Ну, - вдавано засмiявся я.- Тiльки покажи приклад, тодi менi з усього
села нестимуть. Як схимниковi. Спасибi, Ревеко... Пробач - Оленко. Ой, до
роботи...
Я на ©© мiсцi образився б на Прокопа Повсюду. Вона довiрилась менi, але
я не захотiв, щоб це довiр'я закрiпилось. Вона помiтила це. Але Ревека
була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, i не
бiднi через свою щедрiсть.
- Каменю ти вже наклав - дай боже! - мовила вона радiсно i не йшла,
крутилась, мов когось визирала. Може, ©й хотiлося, щоб я ще раз назвав ©©
Оленкою? - Тiльки вважай на себе, бо до пори знищишся.
- Стежкою i не пробуй,- порадив я, бачачи, що вона руша .- Краще
пiднiмися на гору, а тодi зiйдеш попри цвинтар, там не так слизько.
- Щасливо, Прокопику!
- I тобi, Оленко!
Вона зупинилась, змiряла мене довгим поглядом i раптом широко
усмiхнулась - якоюсь молодою, iскристою i мудрою усмiшкою, яка молодила
©©, як молодить дiвчину шлюбний вiнок на головi.
Невдовзi пiсля Ревеки до каменоломнi приперся Головацький. Я спустився
зi скелi й перегородив йому вхiд на стежцi. Головацький наставив, як
подарунок, руку, на лицi його було написане неспокiйне запитання. Вiн
вражено оглядав стоси i на мить затримав мою руку в сво©й.
- У селi ходять легенди чи анекдоти,- почав вiн,- начебто ви буду теся.
- Це вiдповiда iстинi,- вiдповiв я.
- Iванчук менi таке набалакав,- додав вiн з тим же сумнiвом i майже з
жалем, бо вiд Iванчука можна чекати чого завгодно.
- Так, я кладу хату.
Головацький переминався з ноги на ногу, потiм обiйшов мене з грубим
намiром прорватися на поле бою.
- Камiнь не сипчастий?- запитав вiн, обводячи поглядом скелi. - Я
колись брав тут, то був сипчастий.
Переклав стiну в стайнi i шкодую: викришу ться, як немiшана глина.
Курка лапою торкнеться - i цiдиться зi стiни.
- Наскiльки я розумiюся, - сказав я, - камiнь будiвельний. Я на нього
не програю.
Головацький пiдiйшов до стосiв, i зацiкавленiсть його змiнилась
розгубленiстю.
- Гм,промовив вiн. Запала незручна мовчанка.
- Курiть,великодушно запропонував я i подав пушку.
Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кiнцi, вагаючись, яким
узяти до рота.
- Ви багато встигли, як бачу.
- Так воно бува , коли людина хоче щось мати. Особливо тодi, коли вона
на повних сто вiдсоткiв працю на себе.
- Та я розумiю...
-- Але ©й, як ви зна те, не дають. Вона сьогоднi хоче-мати хату, завтра
- в хатi, пiслязавтра дума про лазню i водогiн, а тодi про свою книгарню,
про фортепiано... Людина - це ненаситне створiння. Тому в не© треба
вiдбирати частину дорiбку. Як у бджiл - мед, як з-пiд курей - яйця. Тодi
вона ста ще захланнiшою i зовсiм не щадить себе в роботi.
- Гм...
- А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась - дуже
гарно, але гнiзда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути,
бо мокрою, як усiм вiдомо, на гнiздо не буде сiдати, а коли обсохне - ©©
знову кидають у воду. Кiлька купелiв - i вона зрозумi , що треба знову
нестися. Правда ж?
Головацький почав знизувати плечима, запiдозрюючи якийсь пiдкоп.
- Думаю - пiду подивлюся,- нарештi видавив вiн з себе,- бо чоловiк може
не знати, де тут добрий камiнь, i потерпiти збитки. Але ви, на щастя,
намацали жилу.
- Намацав,повторив я.- Прикидав недавно: вирву , ©© з м'ясом, i
залишиться тiльки сипчастий камiнь.
- На будуче кар' р треба вiдкривати от-там,- махнув вiн невизначено в
бiк цвинтаря.- Там камiнь податливiший для тесання.
- То в мене промашка?
- Нi, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливiший для тесання.
Я цих доброзичливцiв чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричi
гепнувся об землю i почав лiзти назадгузь.
V
Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запiчку. Одне з двох: або
справдi щось загубилось, або збира ться на розмову.
- Що сталося? - запитав я про всяк випадок. Крiм того, я не почував
себе нi в чому винним.
Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливiше, а тодi зненацька:
- Прибiгала Гривастюкова Гафiя: завтра будуть трусити.
- Що?
Левадиха шпурнула додолу макогоном.
- Хлiб! Хлiб будуть реквiзувати. - Перекривила: - Що! Воював! А був би
тут - знав би.
- У нас багато? - спокiйно запитав я. Лихо його зна , мене щось тiшило
в ©© страху.
- Ой,зiтхнула Левадиха, опускаючи руки.- Та скiльки б не було! Чи ти
дитина? - Вона сердилась не на жарт.- На стриху пiвдiжi пшеницi. У сiнях
мiщя кукурудзи. В коморi кiрцiвка з соняшником... Ой, содома i гомора!
Пропаде наша праця нi за що нi про що!
- Не гнiвайтесь,- сказав я нетерпляче.- Лiпше покажiть, куди зносити.
- Сiяли на цей рiк обмаль,- торохтiла Левадиха, ходячи дзигою по хатi,-
лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимiта шпихлiри, тодi знову
голод, а з голодом - пошестi: тифи, вiспи, холери. Казала також, що будуть
забирати пашу на вiйсько. Лишиться сiльська худiбка на бараболиннi iз
загат, як у во ннi зими.
- Куди носити? - повторив я запитання. Левадиха несподiвано вмовкла,
мов вичерпала запас слiв, i накинула на плечi кожушину.
- Ходи.
У сiнях я наступив на кочергу, i держаком вдарило в дверi до свiтлицi.
- Боже мiй!зойкнула стара.- Та лiхтарку прихопи. Незугарний же ти в
роботi!
- Отак нас учили бути недобрими,- вирвалося в мене. Пiд оборогом, де я
склав порiзану грушу i де з незапам'ятних днiв валялися клепки з розсохлих
цебрiв i бочок, Левадиха постукала костуром.
- Тут, де стою, Прокопику, - вона по-дiвочому, мов хто ©© ущипнув,
вiдскочила од стiни.Треба вiдкинути рiщачко i смiття, щоб не насипалося
досередини. Схрон небiжчик Антiн викопав глибоченький, можна з усього села
сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я пiду ще один мiшок
полатаю.
- Добре, бабусю.
Коли вона зникла, я засмiявся: серце ©© одразу розм'якло, як
пересвiдчилось, що "глибоченький" схрон на мiсцi. Ось де бастiон вiри i
надi©.
Я згрiб смiття, перекидав дрова, пiдняв двi залiзнозав'ялi дубовi
дошки. Зсередини запахло печерицями. Свiтло лiхтарнi впало на клин муру -
вiн димiв теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа
землi.
- Опiсля сповiстиш Марину,- раптом сказала над мо ю головою Левадиха.
Вона наче вiд печi повернулась: щоки рясно палахкотiли, очi поблискували.-
Вiд Марини повернеш до Байдино© жiнки, того Байди, що його перед тижнем
заарештували. Четверо дiток у хатi.- Помовчавши, додала: - Марина вiд
Ковальчукiв вiдокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужикiв
занаджувати). То зайди з городу до комiрчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збiжжя не складало труднощiв. Я
акуратно присипав бруси смiттям i навалив важкий вiдземок. Левадиха
примiрялась примруженим оком.
- Нiхто й не подумав би! - сказала в захопленнi.- До того ж оборiг
непокритий, непримiтний. То квапся, Прокопику, най тобi бог помага .
Небезпека прибавила старiй енергi©. Здавалося, вона могла б командувати
вiдступаючим у панiцi полком. А я одного разу не дав стриму ротi. Та й
добре зробив. Розбiглися, як мишi, i ще на день зберегли собi життя.
- Байдиха... До Байдихи не забудь,- кинула Левадиха навздогiн.
Шибка спливала проти мiсяця тьмяним нереальним блиском. На стiнi
мерехтливо трiпотiли тiнi вiд дерева з яким загравав вiтер. Я злегка
постукав. Iз бузково© темряви комiрки в недобудованiй стодолi виринула
бiла тiнь.
- Хто?
Я поманив Марину пальцем. Рипнули дверi. Мабуть, вона мене впiзнала,
iнакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи
хустину. Я рушив назустрiч i зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потiм
позадкувала до рогу стодоли.
- Ти знову п'яний, Прокопе.
- Я? Знову? Хiба я тодi...- менi аж у грудях закололо.
- Авжеж,сказала вона, i голос ©© наче повеселiшав од такого
переконання. Але вона продовжувала вiдступати за стодолу.- Iнакше ти й не
прийшов би, Прокопе. Ти навiть голови не пiднiмеш, коли я забiжу до
Левадихи. Сидиш у свiтлицi, прича©вшись,- нi звуку.
- Я не п'яний, Марино.
- Видко, менi вже не знати, який ти тверезий.
- Але ж...
- I не старайся, не повiрю. - Вона шмигнула до дверей.- Не повiрю.
Менi зробилось до гiркоти непри мно, але часу на виправдання не було.
- Завтра реквiзицiя, Марино. Прийшов попередити. Стара послала.-
Останн я мiг не казати - по-дитячому.- Коли треба, то допоможу, сховати.-
У горлi нiби терли гостряком коси.
- Менi не спiшно,- озвалась вона, ховаючись за дверима, i, немов з
iншого берега: - Сама справлюся.
- Прекрасно,- бовкнув я зловтiшне.- Щасливо!
Але я залишився. Сiв на пеньку навпроти вiконця, закурив У комiрчинi
спалахнуло свiтло, i до шибки наблизились ще заслiпленi ним великi,
стражденнi Марининi очi. Вона не побачила мене. ©© тiнь довго маячила на
стiнi, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вiкно, я
забарабанив у скло.
- Куди дiти, бог святий зна ,- мовила вона, з силою штовхнувши раму.
Iз комiрки повiяло духом просушувано© бiлизни, запахло медом. Був iще
якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав,
що це, напевне, запах домiвки, людського стiйла, бо вiн розпирав груди не
мiцнiстю, а лише легким натяком i збуджував якiсь невиразнi спомини, як
образ богоматерi, що году святе дитя.
Якби не очi, Марина виглядала б дуже молодо. "Я пiдносив зiр до господа
бога, складаючи йому хвалу за те, що вiн дав менi дожити до то© хвилини,
коли людина ста справжньою людиною, доповнюючи сво життя життям iншо©
iстоти..."
- Багато в тебе? - запитав я, перериваючи струмiнь десь вичитано©
белiберди.
- Чого? Нi, ти нiби випив.- Вона ворухнула нiздрями.- Скажи правду,
Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночi?
М'яка шалiнова хустка легко огортала ©© ясне, без жодно© зморщечки
чоло. Якби Марина не вiдштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула
вслiд якесь образливе слово, я взяв би в долонi ©© голову i поцiлував. Але
вона вчинила б саме так, я це бачив по ©© очах. А окрiм того, завтра
реквiзицiя. У мо©й душi прокидався неспокiй, коли не щось гiрше, бруднiше,
нестримнiше - ота дика окопна темна сила, що жене в безвiсть. Я нiколи не
дозволю собi навiть стояти близько бiля Марини, коли в менi заворушаться
тi скаженi соки. Навiть не знаючи, що зi мною станеться завтра, я не
наважусь торкнутись до цi © нi в чому не винно© i нещасно© жiнки.
- У Левадихи просторий погрiб,- сказав я трохи тремтячим голосом.- Якщо
зерна небагато, то можна верхом на конi перетаскати.
- Воно й небагато, а морочливо буде.
- Виводь коней.
- Нi, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совiстi.
Оце тi слова, якi мене, мабуть, колись пiднiмуть з могили.
- Не журися,- зло посмiхнувся я. - Властi - худоба така: обчистять i
звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь i не доводь мене до краю.
- Цить, Прокопе, дiти сплять.
- Я ж потиху.
- Ти розкричався, Прокопе. Я не сподiвалась, що ти так можеш... Iду,
виводжу...
Дивних погоничiв могли б побачити то© ночi колобродiвчани: легкою,
скрадливою ступою ми тричi пересiкли село туди i назад, притримуючи на
кiнських крупах роздво нi кiрцевi мiшки. Пiд копитами тихо потрiскував
хрусткий льодок на калюжах, шмагав вiтер, повернувши зi сходу i свавiльно
розгулюючи нiмим селом.
За першим разом я сповiстив про реквiзицiю Байдисi й Ревецi, за другим
- Молотковському i Загатi, за третiм - Ковальчуковi й Богдановi Онуку.
Ковальчук досвiта ви©хав скрипучим, вивершеним мiшками возом до вертепу.
Я вже не мiг заснути. Мене дивувало, що Марина вiдчула тривогу лиш
тодi, коли зерно опинилось у безпечному мiсцi. Вони кiлька хвилин тихо
перемовлялися з Левадихою бiля ворiт, i до мене пiд оборiг дзвоном упало
два слова: "На знищення..." Ще дбайливiше закидавши схрон, я став
самозабутньо копатися в пам'ятi, шукаючи в противагу цим двом словам iнших
- значливiших i загальнiших. Та ©х не було. Те, що та©лося за ними, було
знайоме менi. Я його бачив колись дома, з ним не могли собi дати ради
батько i мама, воно жило в iнших хатах, але ще не мало назви. На вiйнi
щось близьке вiд нього збiглося з назвою "смерть", але там ми принаймнi
знали, що нас уб'ють, i це не мало магiчного впливу на людину-солдата. А в
цьому "щось" якраз була якась магiчна сила. Це був злий бог, якого можна
було бачити i не бачити, якого можна було чути i не чути, але його
присутнiсть нiяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не
пiддавалась осмисленню i розчленуванню, як прокляття.
Зустрiвшись поглядом з iноплемiнцем, дикун не може вiдбитися вiд
почуття, що його хтось переслiду . Те саме приблизно було й тут. Але воно
гiпнотизувало мiльйони, i не було iдола, в молитвi до якого скрiплювалися
б сили душi.
Вранцi я не пiшов до каменоломнi. Левадиха раз по раз виходила до
ворiт, запитуючи, "що чувати в селi". До ладу нiхто нiчого не знав. То на
одному, то на iншому кутку валували собаки, гавкiт поволi пересувався у
наш кiнець. Я сподiвався, що до "гостей" всi пiдготувалися. I возiв, як на
таке село, справдi назбирали мало. До пiвтора десятка. Зерно годилося хiба
коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сiно i конфiсковану упряж.
Робилося це з азiатсько-слов'янською богобоязливiстю, методично, з вiрою у
святу неминучiсть подiбних актiв. На обличчях реквiзиторiв була така
невиннiсть, що воiстину про них сказано:
I селища, котрi найближче, ми
Даниною обкладем: оддадуть
Вони нам грошi i добро
I годувать нас будуть не iз волi.
Здебiльшого постраждали незаможники, якi вирiшили не ховати зерно,
мовляв, не загребуть же останньо© пучки з комори. Татаринова Параска бiгла
за обозом, заломивши руки, i страшно роззявленим ротом вигукувала:
- Най вас наглий шляк трафить, грабiжники! Най вам печiнки повипадають!
А щоб ви сво© поганськi нутрощi повиригували!
Вона обводила лисi гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на
смак прокльони, i знову голосила:
- Та вже й землю заберiте, турки-монголи! Най буде, як при панщинi. На
дiдька менi земля, коли все, що вона да , забира-а-а-а те! Робiть панщину,
кольки б вас скололи. Який я маю зиск iз землi? Який?!
I знову губи ©© знесилено затремтiли, тiло пiдломлювалося, як цiп,
здавалося, Параска зараз упаде i бiльше не зведеться. Але де та сила
видобувалась з не©!
- Що з того, що поле вважа ться нашим? - питала вона, похнюпившись,
тихо й жалiбно.- Щороку пiдчищають як не однi, то другi, то третi. Що з
того, людо-о-оньки-и! Гонiть на панщину. Не хочу поля, могили мо © тяжко©.
- Наказ, матiнко, наказ, - на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.-
Держава, матiнко, держава погиба .
- А щоб вона вам колом iз грiшного мiсця вилiзла! - накинулась Параска
мов ужалена.
Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.
- Узрять хлопа на оборi, то почнуть шукати. Iди, iди собi кудись.
Чужим i недобрим був ©© голос, а з лиця страх зiгнав останнi краплини
кровi. Я рушив вiдталою стежкою до Днiстра, несучи наопашки шинелю. Чоботи
облипли землею. Я зупинився у ваганнi, думаючи, чи не пiти менi до
бункера. Та раптом на Загатиному подвiр'© гримнув пострiл, щось заянчало.
Через мить, волочачи заднi ноги i швидко, п'яно перебираючи переднiми,
городом заколував ясно-гнiдий Загатин Лиско. Роздираючи живiт об штурпаки
гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене i бахнувся в рiку. По
водi пiшли кола, захитали бистрину, зсунули струмiнь у бiк протилежного
берега. Та плесо знову вирiвнялось i лагiдно всмiхнулося небесам.
У життi хвиля добiга до окра©н, накопичуючи в сво©х горбах злобу i