Страница:
- За долею.
- О, за сво ю, мабуть, нецiкаво.- Вона поправила спiдничку на колiнах
i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi.
- Помиля тесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за
нею. Вона метушлива, як повiя.
- Ти ма ш веселого гостя,- звернулась Мигельська до Марiйки,-
вiдпустила б трохи до мене.
"Тобi поголодувати не завадило б",- подумав я.
- Я вашо© дружби не порушу,- додала поетеса.- Я тiльки хотiла б навчити
Прокопа розумiти поезiю.
- Це ти його розвеселила,- вiдповiла Марiйка.- Досi вiн сидiв
задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не
вiддам.
Вони та мниче перезирнулися.
- Не вiддавати, Прокопе? - запитала Марiйка.
- Я можу швидко зiпсуватися.
- Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе,
сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися
в гiмназi©?
- Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без
нiг.
- Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли.
- Це ж передбачала альтернатива "незалежностi духу".
Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до ©© городця, i
встала.
- То не погоджу шся вiддати Прокопа? - звернулась вона до Марiйки, але
вже безбарвним тоном.- Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу
iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко.
Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючi© смiхом, а я ходив по
кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицi©, цi дiвицi...
Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не
подоба ться, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля
вiкна у сво©й звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз
звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi.
- Не подоба ться менi твоя Зоряна,- сказав я.
- Вона i мене бентежить,- вiдповiла тихо Марiйка.- Щось в нiй...
Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда?
- Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторю те, що люди
бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його.
- Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я
буду повторювати те, що ви чули i зна те. Пiснi, мабуть, викликають
найсталiшi почуття.
- Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя.
- Однаково тепер я не можу спiвати.
- Втекла нiжна пташечка?
- Навiщо ви ©© прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi
iскорки, а не гасити ©х. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати
генiальнi речi. Досить створити при мнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi
спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому
мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi.
- Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе.
- Ви жарту те? - Вона ступила крок до мене.- Нi? Я цього вiд вас не
сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i
вам нагадати таке, вiд чого нам стало б при мно. А ви не дали менi досягти
тi © пiсеньки з отого,ось гляньте,- з отого лiхтарика над церковними
дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi
холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце,
де вона впала росинкою, висушить ©© сво©м потовченим колiном, i йому це не
принесе полегкостi. Адже не принесе?
- Нi, Марiйко.- Мене почала гнiтити ©© меланхолiя.- I не скаржся на
мене.
- Бо що?
- Я не можу цього слухати. Я пiду.
- Iдiть.
- До побачення.
- До побачення...
_
V_
Недоля заслiплю .
Тодi обрi© розпливаються, далина тускнi , небо навалю ться на землю
брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть
випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiга i жбурля каменюки зневаги й
образ.
Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них
налiта з кулаками охоплена вiдча м людина. Погано в цьому колi, де все
скрипить люттю, пашить ненавистю i диха отрутою. Тодi нема винних. Тодi
причини злими духами гогочуть над головами, але ©х нiхто не помiча .
Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих ча нят. А я тим
часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу.
Вiн писав черговий звiт iсторi©. Попросив, щоб навiв мене на слiд
Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд
Житомиром i тiснили ©х далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на
диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв,
тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько.
Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче
жито, морщився нiс. Але я боявся ©© зупинити, бо був з нею у прiрвi.
Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж
чужими це ангеля, а для сво©х - напасники. Тим паче в прiрвi.
Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте,
скiнчивши, Марiйка запитала:
- Ви зна те кращу пiсню?
- Так,сказав я.
- Яку?
- Ось послухай:
Гомiн, гомiн, гомiн,
Гомiн по дiбровi,
Туман поле покрива ;
Мати сина виганя :
"Iди, сину, iди, сину,
Прiч од мене-
Нехай тебе орда вiзьме,
Нехай тебе орда вiзьме!"
- Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi,- захоплено сказала
Марiйка.
- Запам'ятаймо, Марiйко, цей день.
- Чим вiн визначний?
- Колись про це. подума ш, а тепер ще заспiвай.
Вона почала:
Сiяв мужик просо.
Жiнка каже-мак.
Ой, так чи не так,
Нехай буде мак!
- Добре, Прокопе?
- Незрiвнянно! Зумисне не пiдбереш, адже iсторiя - жiнка.
- Я вас сьогоднi не розумiю.
- У минулiй вiйнi авангарднi загони гинули тому, що вони iснували за
приписами, а бо© велися за принципом навального наступу.
- Що з вами?
- Я сьогоднi вiдкрив у собi цiлком визрiлу думку: всi ми й нашi пани
настiльки заплуталися, що без революцi© нiчого не змiнити.
- Прокопе! - заблагала вона.
- Бiльше не буду, Марiйко.
Вона якось боком, нiби ©© щось штовхало, пiдiйшла до мене i поклала на
груди голову, потiм вислала у розвiдку синi настороженi i водночас
довiрливi оченята.
- Менi треба йти,- сказав я, вiдступаючи.
- Уже?
- Так.
Вона повернулась до вiкна i завмерла з безвладно опущеними руками.
"Спiвчуття - це борг i навiть бiльше: вина.- подумав я.- Не слiд тут
залишатися".
- Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь.
- Я поганий, i в мене на тiлi пiвсотнi рубцiв вiд ран.
- Не це я подумала. Ви хочете зостатися вiрним.
- Для мене зраджувати - завелика розкiш.
- Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна
було.
Я подумав про святу жiнку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась
про мене, як мати, до яко©, як до матерi, я вiдчував вiчну вдячнiсть i
трохи соромився перед нею, i несподiвано для себе пригорнув цю розшукану
мiж ворожими мурами дiвчину. Потiм я сказав ©й у ©© шовкову косу:
- До завтра!
I я знав, що сюди вже нiколи не ступить моя нога.
- Почекай,сказала вона, шпигнувши сво©м "ти".
Вона грайливо, як кiшка, майнула до передпокою, зачинила на ключ дверi,
ключ поклала за поясок.
- Iди,мовила пустотливо.
- В мене iдея, Марiйко: я буду тобi приносити гранки. Це не обiця
великих зарiбкiв, але ти зможеш протриматися до лiпшо© години.
Вона сiла на канапу i закрила долонями очi.
- Ти не мiг сказати це завтра? - запитала з докором, помовчавши.- Хто
тебе навчив виривати корiнцi бажань? О, ти зна ш, що людям допiка , ти
вистежу ш, щоб скористатися, щоб...
- Ти не гiмназистка. Перестань.
- Я жiнка. Я жiнка, а ти деспот. Ти деспот iз сво©м ненажерливим мозком
i з сво ю обкладеною грiлками душею. Ти здатний на доброчиннiсть, коли
тобi треба пiдкрiпитися добрим вчинком. Але кохання - не дарунок. Ти пiшов
за мною, щоб любити, i тепер ти в мене не чогось собi так, але ти не хочеш
у цьому зiзнатися. Я впевнена, що ти пошкоду ш. Тiльки скелети минають
такi свiтлi хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене i себе в баговиння
сво © вiдрази до свiту...
- Що за дивнi розмови, Марiйко?
- Iди! Iди, не хочу тебе бачити! - Вона шпурнула ключ на долiвку.
- До завтра! - нагнувся я за ключем.
- Прокопе! - глухо, стогоном озвалась вона - Прокопе, я на тебе
розсердилась, я неврiвноважена гiмназистка, так, але не йди. Посидь. Я
заспокоюсь. Я б хотiла злетiти пiд хмари, i менi зда ться, що ти да ш тi
крила. Але не треба. Що хвилька радостi! Видко, треба зi всiма терпiти.
Вiднинi я буду тебе любити по-справжньому. Я навiки зв'язана. Може, якби
було iнакше, ти пiшов би, i я б не змогла тебе вiдчувати вiддалеки. А
тепер це буде. Ти мене ряту ш вдруге. Тепер - вiд само© себе.
Вона розповiдала про навчання в гiмназi© Викладали шляхетнi iроди. На
лекцiях, у розмовах, на iспитах - всюди пiдкреслювалося, що вони дiвчата i
кожна ходить над грiхом. Легковажнiсть була модою, в легковажностi
змагалися вiд священика, який читав закон божий, до викладача гiмнастики -
всi мали серед гiмназисток поклонниць i користувалися цим.
- Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою,- говорила вона.- Хто
цього не жада ? Але цим нiчого не вряту ш. Ти подивився б, як до нас
ставилися! Старi дiди з "Просвiти", запрошуючи нас на концерти, молилися
на "цвiт народу", але боялися впiмнутися за нас, хоч знали, що твориться у
стiнах гiмназi©. Коли з Вiдня при©жджали iнспекцi©, вони плазували,
вихваляючи професуру. Серед викладачiв було дво наших. I вони на все
закривали очi, флiртували з дiвчатами й водили в Стрийський парк. Якщо
котрась завагiтнi , мiсяцями засiдали комiсi©, обговорювали ©© вчинок
перед тим, як вигнати з гiмназi©. На зборах виголошували громадський осуд,
заявляючи, що це диний випадок, але вiн - пляма на всiх.
- Нiкчемна система не допуска критичних узагальнень,- сказав я - й
подавай узагальнення, якi б з поодиноких явищ робили ©й честь.
- Не перебивай. Що я хотiла сказати? От усе ти розганя ш, як викор. До
тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе i бути тобi рiвнею.
- Навiщо перебiльшувати? Адже те, що я кажу, розумi ться саме собою.
- Загрiти чаю?
- Будь ласка.
Вона присiла навпочiпки, висунула з-пiд канапи валiзу, взяла трiсок.
- Я з валiзкою ходжу на старий лiсосклад за мiсто. Нiхто й не
доглупа ться, що дрова ношу.
Я лiг на канапу. Все це менi не до вподоби. Якби я був з Мариною
повiнчаний i ми змерзилися одне одному, я б не вагався. Навiщо це? Щоб
побачити бiльше недолi? © на мо©х очах i так досить.
З iншого боку, я бачив, що ця дiвчина нiколи не стане дружиною. Вона
залишатиметься коханкою, навiть на подружньому ложi. Вона не здатна
вiдчувати обов'язку перед сiм' ю. Вона може жити для когось лише заради
почутт вих потреб. Це так само соцiальне зло. Хiба хтось непоко©ться тим,
що я не маю змоги турбуватися про сiм'ю Що, як покидьок орди, змушений
думати тiльки про себе? Що вiдрубаний вiд усього, на чому повинно
триматися суспiльне життя? Ось зворотний бiк медалi.
Я поклав пiд голову ясик i почав дрiмати. Перед очима нiби сипався
пофарбований у розма©тi кольори горох. "У мене шизофренiя",- подумав я.
Я прокинувся вночi вiд розкотiв грому. Грiм немов улетiв до кiмнати i
вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотiв по вiкнi чардаш дощу. До мо©х
грудей беззахисне тулилося Марiйчине плече. Вона спала в сукенцi, лиш ноги
накрила кiнцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, зда ться,
комусь казав, що мене чека доля Вiчного Жида. Вiднинi менi нiчого не
залиша ться, як зi всi © сили брехати на свiт, не питаючи, чи маю на це
право, i не розмiрковуючи, до чого докочусь.
- Ти спиш? - пошепки запитав я.
Вона не вiдповiла. Я просунув ©й пiд голову руку, другою пригорнув до
себе. Вона торкнулась мо©х нiг колiньми, згинаючись в калачик, i знов
завмерла. Надворi втихло. Нiч була нiби вражена якимись здогадами.
- Не спи,покликав я Марiйку.
Вона крiзь сон наблизилась устами до мого обличчя.
Я заспоко©вся тiльки в присмерку льоху. Хлопцiв не було, лише Микола
сидiв i писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носi.
- Ти де пропада ш? - загудiв Микола.
- Де? Я зробив негаданий захiд у життя. Щось настiльки контрастне по
вiдношенню до мо©х звичок i поведiнки, якби, примiром, з цього льоху,
зажмурившись, вилетiти на сонце i розплющити очi. Я, Миколику... Ти мене
слуха ш?
- Угу.
- Я...Та бiс з тобою, пиши.
Микола поклав ручку.
- Що сталося?
- Я ночував у гiмназистки.
Микола склав руки, обiйнявши носа великими пальцями.
- Двадцять п'ять тобi вголити.
- Йду на дно.
- I - якраз перед змiнами.
- Я давно з дому i не знаю, чи взагалi повернусь. Та це марницi, я не
це хотiв сказати. Я знайшов у цiй гiмназистцi щось таке, що мене пiдпира ,
як отой грек - колону на Олексинiй картинi.
- На аудиторiю напав?
- Нi, звичайнi розмови.
- Але вона слуха i вбира , як губка? Ти давно цього шука ш.
- Нi. Уяви собi зелений острiвок серед чорно© рiллi. Проходиш мимо -
глянеш i рушиш далi. А повертаючись назад, уже шука ш очима. Потiм дорога
вимальову ться в пам'ятi лиш завдяки цьому острiвку. Це щось тво , нiби
смужка життя, яке ти досi мало усвiдомлював.
- А та смужка, до яко© ти намагався повернутися в Колобродах, нiчого не
дала? Ти все до того спланував, пересмакував.
- Мене вiйна примусила. Потiм - падiння держави. Я його передбачав.
- Цiкаво. Але ж ти i тепер щось плану ш.
- Буду бунтувати.
- Ось куди!
- Логiка життя! Ми всi пряму мо до революцi©, але я вже ©© виносив.
Микола засмiявся.
- А я що роблю, дозволь запитати?
- Метушишся.
- Тьху, дурний!
- Зате тебе чека винагорода.
- Яка?
- Ти станеш до влади.
- Лягай спати, ти менi набрид.
- Я виспався, Миколику. Ти дума ш - ми?... Я ©© навiть не цiлував.
- А менi байдуже.
- Ти - як римо-католицький священик.
- На роботу не йдеш?
- Нi, в мене сьогоднi свято.
- То пройдися мiстом.
- Запиши до протоколу мо прiзвище. Колись будуть розкопувати архiви i
дiзнаються, що був такий Повсюда. Пам'ята ш, у гоголiвському "Ревiзорi"...
- Не перешкоджай, Прокопику.
- Вiзьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову.
- Про що?
- На будь-яку тему. Менi зда ться, я мiг би скласти полiтичного
сонника.
Микола закурив цигарку.
- Як ти вважа ш,- звернувся вiн,- на яких правах Компартiя Галичини
повинна входити до Компартi© Польщi?
- Щоб не дiлити iдеалiв - роздiлимо посади!
- Не жартуй, питання принципове.
- Ваша партiя представля нацiю чи клас?
- Пролетарiат.
-- А нашi безробiтнi на яких правах входять до складу польського
пролетарiату?.. Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде
далi, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звiдси
танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому
визискувачi, Але ж у кожному класi спекулянти того самого гатунку.
- Мене звинувачують в сепаратизмi. Зна ш, чим це пахне?
- Видушать i вас, i нас, але залишаться архiви. Запиши все-таки мо
прiзвище.
- Менi не вистача терпiння з тобою розмовляти.
- Закохайся.
Вiн сплюнув i нахилився над аркушем. Я тiльки тепер побачив, як вiн
подався за останнi днi: Зчорнiв, пiд очима набухли синцi, щоки обвисли, як
у старого.
- Нацiональне питання i при соцiалiзмi залишиться проблемою, якщо його
перескочити. Ви поставите перед ним на колiна....
- Поговоримо згодом,- перебив Микола.
- У мене, наприклад, нема того почуття людсько© гiдностi, яке мислиться
за комунiзму,-провадив я далi.- Не красти ж його. Я його поступово надбаю,
стаючи громадянином, довiряючись людям.
- Менi зараз iти, Прокопику, а я ще нiчого не зробив.
- Працюй, бiс з тобою!
Я вийшов на вулицю. Менi треба було конче вiдверто поговорити з
Павлюком. Про виробниче колесо на змiненiй осi, про те, що здiбностi - не
криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примiтивними
смаками, i про дещо iнше. Та дiдько зна , що таке. Колись Микола був
приступнiший. Часом я його, як i сьогоднi, навмисна розпалював усякими
запереченнями, викликаючи на вiдвертiсть, але тодi вiн був бiльш уважний
до мене.
Я пiднявся на Замкову гору, запущеною дорiжкою в парку пiшов у бiк
товарно© станцi© i, вибравши незахищену вiд сонця галявину, розпростерся в
травi. Тiльки я лiг, зашелестiла трава i просто на мене вибiгло руде
цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило
крок, ще крок i, посмiливiшавши, лизнуло менi руку.
- А дiм у тебе ? - запитав я. Цуценя знову лизнуло менi руку i
закрутило тоненьким арканом хвостика.
Я пошукав у кишенях, та, крiм газети й тютюну, в них нiчого не було. Я
одiрвав шматок газети на цигарку, вiдскубнув зайвину. Цуценя вирiшило, що
я почастував його смужечкою паперу, взяло ©© до рота, потiм,
вiдвернувшись, непомiтно випустило в траву. Я вдав, що нiчого не бачив,
чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись бiля мене, мiй новий
знайомий почав дiловито поклацувати зубами, лякаючи блiх. Оченята стали
суворi, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрiдка косилося на мене,
погляд його веселiшав.
- Ти артист,- сказав я.
Цуценя пiдстрибнуло з радостi.
Коли я повернувся до мiста, вулицi були заповненi солдатами. Солдати в
повному лаштунку стiкалися на Городецьку, котили гармати, везли скринi з
амунiцi ю, впираючись руками в затильники пiдвiд, вйокаючи i ляскаючи
батогами. Невже покидають Львiв? Я ж не забрав грошей за два тижнi. В
людини якесь та мне почуття, яке завжди противиться iстинi, якщо iстина
може зупинити ©© в дорозi. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до
казарм. Дорогою я думав, що цей бог генiй, причому один з найменш
шкiдливих. То добре, що люди потерпають за сво завтра. Завдяки цьому вони
забувають, що смертнi. Не думають про прийдешн тiльки тирани. Творячи
смерть, вони бояться лише смертi.
В казармах уже було порожньо. Посеред подвiр'я ще стояла, запряжена
парою коней, похiдна кухня, i Адам звалював у котли начиння.
- Куди ви?
Адам махнув рукою на схiд, витер пiт.
- З вами не розплатилися? Полковник ще вчора ви©хав. Полк веде
начальник штабу. Червонi прорвали фронт нами затуляють дiрку.
- Всi виступають?
- Залиша ться полiцейський батальйон.
Адам вийняв з кишенi ключi вiд складу.
- Там я закинув для вас трохи хлiба. Я забрав мiшок i попрощався з
Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замiшався в один з гурткiв.
- Найдовше за тиждень будуть у Львовi,- почув я. Це сказав мордатий, з
банькатими очима панок. Вiн за кожним словом пританцьовував:
- Де вкажуться - вирiзають населення,- говорив вiн весело, нiби йшлося
про циганський цирк.- Ущент вирiзають. Менi розповiдав утiкач. Казав, що
дiвчат i молодих жiнок гвалтують, вiдтак заколюють штиками. А дiтей
ловлять i вiдправляють у Сибiр, де мають комунiстичнi© школи.
- Бреши! - гукнув я.
Всi, мов по командi, повернули до мене обличчя.
- Я сам з-пiд Житомира. Червонi, в яке село вступають, роздають землю.-
Я описав рукою коло, i навколо зiтхнули.- Правда, поляки б'ються як
скаженi. Деякi села, де розумний чоловiк, щоб дати слушну пораду, йдуть
на полякiв з косами. На святе дiло пiднiмаються, бо поляки намiряються
знищити мiсцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити
полiцейський батальйон та не дати полякам зайти до мiста.
- А що? Правду чоловiк мовить.
- Та й збро© - гатку гатити.
- А що тих полiца©в тлумити! Кiлька пострiлiв - i розбiжаться без
штанiв.
- Слухайте, слухайте,- отямився мордатий i затанцював.- Що хлоп проти
во нно© сили? Муха. Муха, кажу. i ти, чоловiче, не пiдбурюй, ти, видко,
посланий тими, що людей вирiзають.
- А тебе Варшава найняла лякати?- крикнув я, бо навколо загомонiли.
Мордатий проштовхнувся до мене i, схопивши за вилоги, загримiв:
- Ти куплений! Бачу по тво©х жовтих сибiрських очах, по тому, як ти
подзвоню ш кiстками, що ти звiдти. Вiдповiдай!
Вiн щосили затряс мною, але всi раптом подалися до, iншого гуртка.
Побачивши, що залишився сам на сам зi мною, агiтатор чкурнув за слухачами.
- Паскуда! - кинув вiн, утiкаючи.
"Нiчого не вийде",- подумав я.
Натовп зростав. Хтось надтрiснутим голосом виводив:
Зозулi на деревi сiдають,
Недолю Вкра©нi кують...
На всiх вулицях дiялося те саме. Львiв'яни збиралися групами, гомонiли,
слухали промовцiв, але всi заспокоювалися на тому, що далi за Збруч
червонi не просунуться.
Наших у льоху не було.
- Червонi наступають,- сказав я до нерухомого Живецького.- Тво©
забралися з мiста. Червонi незабаром будуть тут.
Пiдвiсивши до стелi мiшок з хлiбом, я подався до Марiйки, але i ©© не
застав. Тодi пiшов на пошту, написав Вандi, що польська армiя вiдступа .
Львiв юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт i рушив у
поле, до свого яру. До горла пiдкочувався клубок. Вiн давно вже збирався,
тепер дозрiв. Я стиснув долонями лице, заплющив очi i не дав нiкому
заглянути в обличчя. Вiдчував на руках гарячий вiддих, тер носа, душився,
потiм лiг горiлиць i почав наслухати, як шумить трава i хлюпотить вода на
днi яру. Вони не знали нiколи нi надiй, нi каяття.
_
VI_
Я заснув i прокинувся перед заходом сонця. Дув схiдний вiтер. Вiн
доносив нiби шурхiт коси в травi - били гармати. "Гармати грали, а ми
наступали..." Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях iшла смерть з
вiдточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах.
Я кинув оком по видноколу. Нiде не жовтi вiд збiжжя. Не сiяли. Десь
мiж садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина
вiддала смертi мужiв-сiвачiв. Те саме в Польщi. Поляки вiдступають. Я був
певний, що вони програють вiйну. Передчував, що й вiд полкiв, якi стояли у
Львовi, полетить манаття. Уб'ють Адама Сiдлецького, полковника Родзiсада,
Опольчика. I не буде за ними жалю. Пролива ться кров за кров Сьогоднi однi
ввiрвуться клином i висiчуть вiйсько, завтра, при днавшись до iнших
частин, тi, що встигли розбiгтись, обiйдуть i висiчуть до пня противникiв.
Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрiбницi. Кожен
стверджу , що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, i
гинуть Рiдко кому вда ться знайти правильний напрямок.
То цiкава рiч. Вiко 25 подiлив iсторiю на три перiоди. Цей подiл,
зроблений швидше з огляду на лiтературнi пам'ятки, i не безспiрний, але й
не позбавлений логiки. Люди надiляли сво©ми омрiяними силами богiв, потiм
геро©в, потiм взяли на себе вiдповiдальнiсть за долю свiту. На цьому
останньому етапi ще не виробилося почуття мiри. Люди забагато на себе
беруть, i ©х водить блуд, або ж вони надто за давнiм звича м покладаються
на окремих осiб i блудять через них.
25 Iталiйський буржуазний соцiолог, творець так звано© теорi©
кругообiгу в суспiльному розвитку.
Я захотiв пити i спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла
луговим багном. Вiд тако© води - всi недуги. Людський органiзм потребу
твердо© води пустель, де вiн сформувався.
Поки я добрiв до мiста, настала нiч. На площi мене чекав Микола.
- Блука ш? - запитав вiн, мнучи цигарку.
- В поле ходив.- Я подав йому чебрецеву китичку, вiн понюхав i
застромив у кишеньку.Хлопцi дома?
- Так.
- Ти чогось скривлений Що з тобою?
- Якась туга, Прокопику.
- Полаявся?
Микола не вiдповiв
- Ходи до Марiйки Вiстун. Це цiкава дiвчина. Може, тобi якраз браку
познайомитися iз сво рiдним пiдходом до життя?
- Нi,вiдмовився вiн.- Пройдемось?
- Незабаром вийдуть патрулi, краще сховатися до нори.
- Туга,знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впада в розпач,
все ста хистким, хоч слабшим, можливо, це iмпону .
- Нiби збира ться на дощ,- додав Микола.
- Дивуюсь. Для вас лiпшi умови створюються.
- Для нас, для вас!..- скоромовкою пробурмотiв Микола. Я його вперше
таким бачив.
- Десь би самогоночки роздобути,- сказав я.
Микола усмiхнувся.
- Iди додому, Миколику, я зараз повернуся.
- Тiльки недовго.
Марiйка ступила менi назустрiч ангелом у бiлiй сорочинi, з накинутою на
плечi бiлою хустиною.
- Я так чекала, Прокопе! - Вона вхопила мене за руку тремтячими вiд
напруження пальцями.- За Львiв будуть бо©, правда?
- Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобi грошi, вiзьми в сусiдки
спирту.
- Я тебе не вiдпущу.
- Будь ласка.
Тихе постукування в замiнованому тишею будинку перенесло мене немовби в
якусь предковiчну долину, наводнену та мницями.
Марiйка поставила на стiл пляшки.
- Якби не це, ти не прийшов би?
- Я через годинку повернуся.
Ми пили iз злiстю до себе i швидко сп'янiли Спершу перемовлялися, потiм
втомились i порозлазилися по льоху. Олекса сидiв На цеглi бiля печi,
обхопивши руками голову, нiби ©© йому щойно повернули i вiн не знав, що
вона собою явля . Грушевич лежав долiлиць на пiдлозi, витягши руки, нiби
силкувався щось дiстати, Кривов'яз i Павло поснули. Микола сидiв пiд
сво©ми нарами. З небагатьох слiв я зрозумiв, що всi вони теж намагалися
спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору i, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри
фасади, повз iз заплющеними очима, обдираючи руки.
- Який ти славний,- зрадiла Марiйка.
- Я п'яний.
- Тобi погано?
- Нi.
- Я тебе покладу спати, буду пестити...
- Не муч.
- Добре, добре. Лишенько ти мо несправедливе. Хлопцям допомiг, а мене
вiдштовху ш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не
стрiла ранiше?
- Я вiдробляв Австрi© за бункер.
- О, тобi в усьому перешкодили поважнi причини Який ти серйозний у
мене! Лягай, Прокопику Ти ма ш звичку псувати людям настрiй, а вони
однаково не бачать того, що ти. Люди - це ярмарок.
- Пiду!
- Спи.
- А ти?
- I я.
- Ти не роздяга шся?
- А ти?
- В мене рубцi на тiлi.
- Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпiти за все, що дi ться? Спи, менi
нiчого бiльше не треба. Як нiмо в нас. Нiби в iншому свiтi. Ти спиш, а я
тебе мовчки кохаю, i тобi не хочеться послухати, як б' ться мо серце. А я
хотiла б, аби ти був завсiди зi мною... Надворi мiсяць. У кiмнатi
свiтлiша . Тво лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скiльки тобi
рокiв?
- Вiсiмдесят вiсiм.
- П'яний.
- Правда.
- Так багато?
- Додався до батька.
- Так лiпше?
- Мiцнiше.
- А я сирота.
- Частiше ходи на материну могилу.
- Боюся.
- Клич мене.
- Я заслоню вiкно, щоб мiсяць не заважав. Не можу терпiти, коли вiн
ника по хатi, як шпигун. Ти заснеш, а вiн нишпорить, передивля ться твою
одежу, шука заборонених книжок, гидливо шкiриться, побачивши зацвiлу
шкуринку пiд шафкою. Цей мiсяць взагалi непри мне створiння. Мабуть, i
земля, свiтячись вiдбитим промiнням, така ж неприваблива для очей неба.
- Що в тебе за фантазi©!
- Ти не зна ш, що це в мо му характерi?
- Не треба.
- О, i тут ти не да ш менi волi. Можу битися об заклад, що ти встанеш i
вiдштовхнеш мене вiд вiкна: в кам'яницi навпроти свiтиться, молода жiнка
вже лягла до лiжка, а чоловiк скида вбрання. Зараз вiн теж ляже, вона
вiдсунеться до стiни, дасть йому мiсце, потягнеться рукою до лампи, щоб
вкрутити гнiт, але вона так уже чека , що опустить руку, i чоловiк сам
погасить...
- Одiйди.
- Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить
сонне хлоп'ятко. Воно виходить тихо, несмiло, мружачи очi, з таким
- О, за сво ю, мабуть, нецiкаво.- Вона поправила спiдничку на колiнах
i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi.
- Помиля тесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за
нею. Вона метушлива, як повiя.
- Ти ма ш веселого гостя,- звернулась Мигельська до Марiйки,-
вiдпустила б трохи до мене.
"Тобi поголодувати не завадило б",- подумав я.
- Я вашо© дружби не порушу,- додала поетеса.- Я тiльки хотiла б навчити
Прокопа розумiти поезiю.
- Це ти його розвеселила,- вiдповiла Марiйка.- Досi вiн сидiв
задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не
вiддам.
Вони та мниче перезирнулися.
- Не вiддавати, Прокопе? - запитала Марiйка.
- Я можу швидко зiпсуватися.
- Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе,
сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися
в гiмназi©?
- Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без
нiг.
- Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли.
- Це ж передбачала альтернатива "незалежностi духу".
Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до ©© городця, i
встала.
- То не погоджу шся вiддати Прокопа? - звернулась вона до Марiйки, але
вже безбарвним тоном.- Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу
iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко.
Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючi© смiхом, а я ходив по
кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицi©, цi дiвицi...
Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не
подоба ться, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля
вiкна у сво©й звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз
звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi.
- Не подоба ться менi твоя Зоряна,- сказав я.
- Вона i мене бентежить,- вiдповiла тихо Марiйка.- Щось в нiй...
Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда?
- Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторю те, що люди
бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його.
- Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я
буду повторювати те, що ви чули i зна те. Пiснi, мабуть, викликають
найсталiшi почуття.
- Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя.
- Однаково тепер я не можу спiвати.
- Втекла нiжна пташечка?
- Навiщо ви ©© прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi
iскорки, а не гасити ©х. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати
генiальнi речi. Досить створити при мнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi
спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому
мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi.
- Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе.
- Ви жарту те? - Вона ступила крок до мене.- Нi? Я цього вiд вас не
сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i
вам нагадати таке, вiд чого нам стало б при мно. А ви не дали менi досягти
тi © пiсеньки з отого,ось гляньте,- з отого лiхтарика над церковними
дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi
холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце,
де вона впала росинкою, висушить ©© сво©м потовченим колiном, i йому це не
принесе полегкостi. Адже не принесе?
- Нi, Марiйко.- Мене почала гнiтити ©© меланхолiя.- I не скаржся на
мене.
- Бо що?
- Я не можу цього слухати. Я пiду.
- Iдiть.
- До побачення.
- До побачення...
_
V_
Недоля заслiплю .
Тодi обрi© розпливаються, далина тускнi , небо навалю ться на землю
брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть
випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiга i жбурля каменюки зневаги й
образ.
Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них
налiта з кулаками охоплена вiдча м людина. Погано в цьому колi, де все
скрипить люттю, пашить ненавистю i диха отрутою. Тодi нема винних. Тодi
причини злими духами гогочуть над головами, але ©х нiхто не помiча .
Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих ча нят. А я тим
часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу.
Вiн писав черговий звiт iсторi©. Попросив, щоб навiв мене на слiд
Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд
Житомиром i тiснили ©х далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на
диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв,
тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько.
Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче
жито, морщився нiс. Але я боявся ©© зупинити, бо був з нею у прiрвi.
Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж
чужими це ангеля, а для сво©х - напасники. Тим паче в прiрвi.
Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте,
скiнчивши, Марiйка запитала:
- Ви зна те кращу пiсню?
- Так,сказав я.
- Яку?
- Ось послухай:
Гомiн, гомiн, гомiн,
Гомiн по дiбровi,
Туман поле покрива ;
Мати сина виганя :
"Iди, сину, iди, сину,
Прiч од мене-
Нехай тебе орда вiзьме,
Нехай тебе орда вiзьме!"
- Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi,- захоплено сказала
Марiйка.
- Запам'ятаймо, Марiйко, цей день.
- Чим вiн визначний?
- Колись про це. подума ш, а тепер ще заспiвай.
Вона почала:
Сiяв мужик просо.
Жiнка каже-мак.
Ой, так чи не так,
Нехай буде мак!
- Добре, Прокопе?
- Незрiвнянно! Зумисне не пiдбереш, адже iсторiя - жiнка.
- Я вас сьогоднi не розумiю.
- У минулiй вiйнi авангарднi загони гинули тому, що вони iснували за
приписами, а бо© велися за принципом навального наступу.
- Що з вами?
- Я сьогоднi вiдкрив у собi цiлком визрiлу думку: всi ми й нашi пани
настiльки заплуталися, що без революцi© нiчого не змiнити.
- Прокопе! - заблагала вона.
- Бiльше не буду, Марiйко.
Вона якось боком, нiби ©© щось штовхало, пiдiйшла до мене i поклала на
груди голову, потiм вислала у розвiдку синi настороженi i водночас
довiрливi оченята.
- Менi треба йти,- сказав я, вiдступаючи.
- Уже?
- Так.
Вона повернулась до вiкна i завмерла з безвладно опущеними руками.
"Спiвчуття - це борг i навiть бiльше: вина.- подумав я.- Не слiд тут
залишатися".
- Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь.
- Я поганий, i в мене на тiлi пiвсотнi рубцiв вiд ран.
- Не це я подумала. Ви хочете зостатися вiрним.
- Для мене зраджувати - завелика розкiш.
- Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна
було.
Я подумав про святу жiнку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась
про мене, як мати, до яко©, як до матерi, я вiдчував вiчну вдячнiсть i
трохи соромився перед нею, i несподiвано для себе пригорнув цю розшукану
мiж ворожими мурами дiвчину. Потiм я сказав ©й у ©© шовкову косу:
- До завтра!
I я знав, що сюди вже нiколи не ступить моя нога.
- Почекай,сказала вона, шпигнувши сво©м "ти".
Вона грайливо, як кiшка, майнула до передпокою, зачинила на ключ дверi,
ключ поклала за поясок.
- Iди,мовила пустотливо.
- В мене iдея, Марiйко: я буду тобi приносити гранки. Це не обiця
великих зарiбкiв, але ти зможеш протриматися до лiпшо© години.
Вона сiла на канапу i закрила долонями очi.
- Ти не мiг сказати це завтра? - запитала з докором, помовчавши.- Хто
тебе навчив виривати корiнцi бажань? О, ти зна ш, що людям допiка , ти
вистежу ш, щоб скористатися, щоб...
- Ти не гiмназистка. Перестань.
- Я жiнка. Я жiнка, а ти деспот. Ти деспот iз сво©м ненажерливим мозком
i з сво ю обкладеною грiлками душею. Ти здатний на доброчиннiсть, коли
тобi треба пiдкрiпитися добрим вчинком. Але кохання - не дарунок. Ти пiшов
за мною, щоб любити, i тепер ти в мене не чогось собi так, але ти не хочеш
у цьому зiзнатися. Я впевнена, що ти пошкоду ш. Тiльки скелети минають
такi свiтлi хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене i себе в баговиння
сво © вiдрази до свiту...
- Що за дивнi розмови, Марiйко?
- Iди! Iди, не хочу тебе бачити! - Вона шпурнула ключ на долiвку.
- До завтра! - нагнувся я за ключем.
- Прокопе! - глухо, стогоном озвалась вона - Прокопе, я на тебе
розсердилась, я неврiвноважена гiмназистка, так, але не йди. Посидь. Я
заспокоюсь. Я б хотiла злетiти пiд хмари, i менi зда ться, що ти да ш тi
крила. Але не треба. Що хвилька радостi! Видко, треба зi всiма терпiти.
Вiднинi я буду тебе любити по-справжньому. Я навiки зв'язана. Може, якби
було iнакше, ти пiшов би, i я б не змогла тебе вiдчувати вiддалеки. А
тепер це буде. Ти мене ряту ш вдруге. Тепер - вiд само© себе.
Вона розповiдала про навчання в гiмназi© Викладали шляхетнi iроди. На
лекцiях, у розмовах, на iспитах - всюди пiдкреслювалося, що вони дiвчата i
кожна ходить над грiхом. Легковажнiсть була модою, в легковажностi
змагалися вiд священика, який читав закон божий, до викладача гiмнастики -
всi мали серед гiмназисток поклонниць i користувалися цим.
- Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою,- говорила вона.- Хто
цього не жада ? Але цим нiчого не вряту ш. Ти подивився б, як до нас
ставилися! Старi дiди з "Просвiти", запрошуючи нас на концерти, молилися
на "цвiт народу", але боялися впiмнутися за нас, хоч знали, що твориться у
стiнах гiмназi©. Коли з Вiдня при©жджали iнспекцi©, вони плазували,
вихваляючи професуру. Серед викладачiв було дво наших. I вони на все
закривали очi, флiртували з дiвчатами й водили в Стрийський парк. Якщо
котрась завагiтнi , мiсяцями засiдали комiсi©, обговорювали ©© вчинок
перед тим, як вигнати з гiмназi©. На зборах виголошували громадський осуд,
заявляючи, що це диний випадок, але вiн - пляма на всiх.
- Нiкчемна система не допуска критичних узагальнень,- сказав я - й
подавай узагальнення, якi б з поодиноких явищ робили ©й честь.
- Не перебивай. Що я хотiла сказати? От усе ти розганя ш, як викор. До
тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе i бути тобi рiвнею.
- Навiщо перебiльшувати? Адже те, що я кажу, розумi ться саме собою.
- Загрiти чаю?
- Будь ласка.
Вона присiла навпочiпки, висунула з-пiд канапи валiзу, взяла трiсок.
- Я з валiзкою ходжу на старий лiсосклад за мiсто. Нiхто й не
доглупа ться, що дрова ношу.
Я лiг на канапу. Все це менi не до вподоби. Якби я був з Мариною
повiнчаний i ми змерзилися одне одному, я б не вагався. Навiщо це? Щоб
побачити бiльше недолi? © на мо©х очах i так досить.
З iншого боку, я бачив, що ця дiвчина нiколи не стане дружиною. Вона
залишатиметься коханкою, навiть на подружньому ложi. Вона не здатна
вiдчувати обов'язку перед сiм' ю. Вона може жити для когось лише заради
почутт вих потреб. Це так само соцiальне зло. Хiба хтось непоко©ться тим,
що я не маю змоги турбуватися про сiм'ю Що, як покидьок орди, змушений
думати тiльки про себе? Що вiдрубаний вiд усього, на чому повинно
триматися суспiльне життя? Ось зворотний бiк медалi.
Я поклав пiд голову ясик i почав дрiмати. Перед очима нiби сипався
пофарбований у розма©тi кольори горох. "У мене шизофренiя",- подумав я.
Я прокинувся вночi вiд розкотiв грому. Грiм немов улетiв до кiмнати i
вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотiв по вiкнi чардаш дощу. До мо©х
грудей беззахисне тулилося Марiйчине плече. Вона спала в сукенцi, лиш ноги
накрила кiнцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, зда ться,
комусь казав, що мене чека доля Вiчного Жида. Вiднинi менi нiчого не
залиша ться, як зi всi © сили брехати на свiт, не питаючи, чи маю на це
право, i не розмiрковуючи, до чого докочусь.
- Ти спиш? - пошепки запитав я.
Вона не вiдповiла. Я просунув ©й пiд голову руку, другою пригорнув до
себе. Вона торкнулась мо©х нiг колiньми, згинаючись в калачик, i знов
завмерла. Надворi втихло. Нiч була нiби вражена якимись здогадами.
- Не спи,покликав я Марiйку.
Вона крiзь сон наблизилась устами до мого обличчя.
Я заспоко©вся тiльки в присмерку льоху. Хлопцiв не було, лише Микола
сидiв i писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носi.
- Ти де пропада ш? - загудiв Микола.
- Де? Я зробив негаданий захiд у життя. Щось настiльки контрастне по
вiдношенню до мо©х звичок i поведiнки, якби, примiром, з цього льоху,
зажмурившись, вилетiти на сонце i розплющити очi. Я, Миколику... Ти мене
слуха ш?
- Угу.
- Я...Та бiс з тобою, пиши.
Микола поклав ручку.
- Що сталося?
- Я ночував у гiмназистки.
Микола склав руки, обiйнявши носа великими пальцями.
- Двадцять п'ять тобi вголити.
- Йду на дно.
- I - якраз перед змiнами.
- Я давно з дому i не знаю, чи взагалi повернусь. Та це марницi, я не
це хотiв сказати. Я знайшов у цiй гiмназистцi щось таке, що мене пiдпира ,
як отой грек - колону на Олексинiй картинi.
- На аудиторiю напав?
- Нi, звичайнi розмови.
- Але вона слуха i вбира , як губка? Ти давно цього шука ш.
- Нi. Уяви собi зелений острiвок серед чорно© рiллi. Проходиш мимо -
глянеш i рушиш далi. А повертаючись назад, уже шука ш очима. Потiм дорога
вимальову ться в пам'ятi лиш завдяки цьому острiвку. Це щось тво , нiби
смужка життя, яке ти досi мало усвiдомлював.
- А та смужка, до яко© ти намагався повернутися в Колобродах, нiчого не
дала? Ти все до того спланував, пересмакував.
- Мене вiйна примусила. Потiм - падiння держави. Я його передбачав.
- Цiкаво. Але ж ти i тепер щось плану ш.
- Буду бунтувати.
- Ось куди!
- Логiка життя! Ми всi пряму мо до революцi©, але я вже ©© виносив.
Микола засмiявся.
- А я що роблю, дозволь запитати?
- Метушишся.
- Тьху, дурний!
- Зате тебе чека винагорода.
- Яка?
- Ти станеш до влади.
- Лягай спати, ти менi набрид.
- Я виспався, Миколику. Ти дума ш - ми?... Я ©© навiть не цiлував.
- А менi байдуже.
- Ти - як римо-католицький священик.
- На роботу не йдеш?
- Нi, в мене сьогоднi свято.
- То пройдися мiстом.
- Запиши до протоколу мо прiзвище. Колись будуть розкопувати архiви i
дiзнаються, що був такий Повсюда. Пам'ята ш, у гоголiвському "Ревiзорi"...
- Не перешкоджай, Прокопику.
- Вiзьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову.
- Про що?
- На будь-яку тему. Менi зда ться, я мiг би скласти полiтичного
сонника.
Микола закурив цигарку.
- Як ти вважа ш,- звернувся вiн,- на яких правах Компартiя Галичини
повинна входити до Компартi© Польщi?
- Щоб не дiлити iдеалiв - роздiлимо посади!
- Не жартуй, питання принципове.
- Ваша партiя представля нацiю чи клас?
- Пролетарiат.
-- А нашi безробiтнi на яких правах входять до складу польського
пролетарiату?.. Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде
далi, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звiдси
танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому
визискувачi, Але ж у кожному класi спекулянти того самого гатунку.
- Мене звинувачують в сепаратизмi. Зна ш, чим це пахне?
- Видушать i вас, i нас, але залишаться архiви. Запиши все-таки мо
прiзвище.
- Менi не вистача терпiння з тобою розмовляти.
- Закохайся.
Вiн сплюнув i нахилився над аркушем. Я тiльки тепер побачив, як вiн
подався за останнi днi: Зчорнiв, пiд очима набухли синцi, щоки обвисли, як
у старого.
- Нацiональне питання i при соцiалiзмi залишиться проблемою, якщо його
перескочити. Ви поставите перед ним на колiна....
- Поговоримо згодом,- перебив Микола.
- У мене, наприклад, нема того почуття людсько© гiдностi, яке мислиться
за комунiзму,-провадив я далi.- Не красти ж його. Я його поступово надбаю,
стаючи громадянином, довiряючись людям.
- Менi зараз iти, Прокопику, а я ще нiчого не зробив.
- Працюй, бiс з тобою!
Я вийшов на вулицю. Менi треба було конче вiдверто поговорити з
Павлюком. Про виробниче колесо на змiненiй осi, про те, що здiбностi - не
криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примiтивними
смаками, i про дещо iнше. Та дiдько зна , що таке. Колись Микола був
приступнiший. Часом я його, як i сьогоднi, навмисна розпалював усякими
запереченнями, викликаючи на вiдвертiсть, але тодi вiн був бiльш уважний
до мене.
Я пiднявся на Замкову гору, запущеною дорiжкою в парку пiшов у бiк
товарно© станцi© i, вибравши незахищену вiд сонця галявину, розпростерся в
травi. Тiльки я лiг, зашелестiла трава i просто на мене вибiгло руде
цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило
крок, ще крок i, посмiливiшавши, лизнуло менi руку.
- А дiм у тебе ? - запитав я. Цуценя знову лизнуло менi руку i
закрутило тоненьким арканом хвостика.
Я пошукав у кишенях, та, крiм газети й тютюну, в них нiчого не було. Я
одiрвав шматок газети на цигарку, вiдскубнув зайвину. Цуценя вирiшило, що
я почастував його смужечкою паперу, взяло ©© до рота, потiм,
вiдвернувшись, непомiтно випустило в траву. Я вдав, що нiчого не бачив,
чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись бiля мене, мiй новий
знайомий почав дiловито поклацувати зубами, лякаючи блiх. Оченята стали
суворi, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрiдка косилося на мене,
погляд його веселiшав.
- Ти артист,- сказав я.
Цуценя пiдстрибнуло з радостi.
Коли я повернувся до мiста, вулицi були заповненi солдатами. Солдати в
повному лаштунку стiкалися на Городецьку, котили гармати, везли скринi з
амунiцi ю, впираючись руками в затильники пiдвiд, вйокаючи i ляскаючи
батогами. Невже покидають Львiв? Я ж не забрав грошей за два тижнi. В
людини якесь та мне почуття, яке завжди противиться iстинi, якщо iстина
може зупинити ©© в дорозi. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до
казарм. Дорогою я думав, що цей бог генiй, причому один з найменш
шкiдливих. То добре, що люди потерпають за сво завтра. Завдяки цьому вони
забувають, що смертнi. Не думають про прийдешн тiльки тирани. Творячи
смерть, вони бояться лише смертi.
В казармах уже було порожньо. Посеред подвiр'я ще стояла, запряжена
парою коней, похiдна кухня, i Адам звалював у котли начиння.
- Куди ви?
Адам махнув рукою на схiд, витер пiт.
- З вами не розплатилися? Полковник ще вчора ви©хав. Полк веде
начальник штабу. Червонi прорвали фронт нами затуляють дiрку.
- Всi виступають?
- Залиша ться полiцейський батальйон.
Адам вийняв з кишенi ключi вiд складу.
- Там я закинув для вас трохи хлiба. Я забрав мiшок i попрощався з
Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замiшався в один з гурткiв.
- Найдовше за тиждень будуть у Львовi,- почув я. Це сказав мордатий, з
банькатими очима панок. Вiн за кожним словом пританцьовував:
- Де вкажуться - вирiзають населення,- говорив вiн весело, нiби йшлося
про циганський цирк.- Ущент вирiзають. Менi розповiдав утiкач. Казав, що
дiвчат i молодих жiнок гвалтують, вiдтак заколюють штиками. А дiтей
ловлять i вiдправляють у Сибiр, де мають комунiстичнi© школи.
- Бреши! - гукнув я.
Всi, мов по командi, повернули до мене обличчя.
- Я сам з-пiд Житомира. Червонi, в яке село вступають, роздають землю.-
Я описав рукою коло, i навколо зiтхнули.- Правда, поляки б'ються як
скаженi. Деякi села, де розумний чоловiк, щоб дати слушну пораду, йдуть
на полякiв з косами. На святе дiло пiднiмаються, бо поляки намiряються
знищити мiсцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити
полiцейський батальйон та не дати полякам зайти до мiста.
- А що? Правду чоловiк мовить.
- Та й збро© - гатку гатити.
- А що тих полiца©в тлумити! Кiлька пострiлiв - i розбiжаться без
штанiв.
- Слухайте, слухайте,- отямився мордатий i затанцював.- Що хлоп проти
во нно© сили? Муха. Муха, кажу. i ти, чоловiче, не пiдбурюй, ти, видко,
посланий тими, що людей вирiзають.
- А тебе Варшава найняла лякати?- крикнув я, бо навколо загомонiли.
Мордатий проштовхнувся до мене i, схопивши за вилоги, загримiв:
- Ти куплений! Бачу по тво©х жовтих сибiрських очах, по тому, як ти
подзвоню ш кiстками, що ти звiдти. Вiдповiдай!
Вiн щосили затряс мною, але всi раптом подалися до, iншого гуртка.
Побачивши, що залишився сам на сам зi мною, агiтатор чкурнув за слухачами.
- Паскуда! - кинув вiн, утiкаючи.
"Нiчого не вийде",- подумав я.
Натовп зростав. Хтось надтрiснутим голосом виводив:
Зозулi на деревi сiдають,
Недолю Вкра©нi кують...
На всiх вулицях дiялося те саме. Львiв'яни збиралися групами, гомонiли,
слухали промовцiв, але всi заспокоювалися на тому, що далi за Збруч
червонi не просунуться.
Наших у льоху не було.
- Червонi наступають,- сказав я до нерухомого Живецького.- Тво©
забралися з мiста. Червонi незабаром будуть тут.
Пiдвiсивши до стелi мiшок з хлiбом, я подався до Марiйки, але i ©© не
застав. Тодi пiшов на пошту, написав Вандi, що польська армiя вiдступа .
Львiв юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт i рушив у
поле, до свого яру. До горла пiдкочувався клубок. Вiн давно вже збирався,
тепер дозрiв. Я стиснув долонями лице, заплющив очi i не дав нiкому
заглянути в обличчя. Вiдчував на руках гарячий вiддих, тер носа, душився,
потiм лiг горiлиць i почав наслухати, як шумить трава i хлюпотить вода на
днi яру. Вони не знали нiколи нi надiй, нi каяття.
_
VI_
Я заснув i прокинувся перед заходом сонця. Дув схiдний вiтер. Вiн
доносив нiби шурхiт коси в травi - били гармати. "Гармати грали, а ми
наступали..." Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях iшла смерть з
вiдточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах.
Я кинув оком по видноколу. Нiде не жовтi вiд збiжжя. Не сiяли. Десь
мiж садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина
вiддала смертi мужiв-сiвачiв. Те саме в Польщi. Поляки вiдступають. Я був
певний, що вони програють вiйну. Передчував, що й вiд полкiв, якi стояли у
Львовi, полетить манаття. Уб'ють Адама Сiдлецького, полковника Родзiсада,
Опольчика. I не буде за ними жалю. Пролива ться кров за кров Сьогоднi однi
ввiрвуться клином i висiчуть вiйсько, завтра, при днавшись до iнших
частин, тi, що встигли розбiгтись, обiйдуть i висiчуть до пня противникiв.
Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрiбницi. Кожен
стверджу , що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, i
гинуть Рiдко кому вда ться знайти правильний напрямок.
То цiкава рiч. Вiко 25 подiлив iсторiю на три перiоди. Цей подiл,
зроблений швидше з огляду на лiтературнi пам'ятки, i не безспiрний, але й
не позбавлений логiки. Люди надiляли сво©ми омрiяними силами богiв, потiм
геро©в, потiм взяли на себе вiдповiдальнiсть за долю свiту. На цьому
останньому етапi ще не виробилося почуття мiри. Люди забагато на себе
беруть, i ©х водить блуд, або ж вони надто за давнiм звича м покладаються
на окремих осiб i блудять через них.
25 Iталiйський буржуазний соцiолог, творець так звано© теорi©
кругообiгу в суспiльному розвитку.
Я захотiв пити i спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла
луговим багном. Вiд тако© води - всi недуги. Людський органiзм потребу
твердо© води пустель, де вiн сформувався.
Поки я добрiв до мiста, настала нiч. На площi мене чекав Микола.
- Блука ш? - запитав вiн, мнучи цигарку.
- В поле ходив.- Я подав йому чебрецеву китичку, вiн понюхав i
застромив у кишеньку.Хлопцi дома?
- Так.
- Ти чогось скривлений Що з тобою?
- Якась туга, Прокопику.
- Полаявся?
Микола не вiдповiв
- Ходи до Марiйки Вiстун. Це цiкава дiвчина. Може, тобi якраз браку
познайомитися iз сво рiдним пiдходом до життя?
- Нi,вiдмовився вiн.- Пройдемось?
- Незабаром вийдуть патрулi, краще сховатися до нори.
- Туга,знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впада в розпач,
все ста хистким, хоч слабшим, можливо, це iмпону .
- Нiби збира ться на дощ,- додав Микола.
- Дивуюсь. Для вас лiпшi умови створюються.
- Для нас, для вас!..- скоромовкою пробурмотiв Микола. Я його вперше
таким бачив.
- Десь би самогоночки роздобути,- сказав я.
Микола усмiхнувся.
- Iди додому, Миколику, я зараз повернуся.
- Тiльки недовго.
Марiйка ступила менi назустрiч ангелом у бiлiй сорочинi, з накинутою на
плечi бiлою хустиною.
- Я так чекала, Прокопе! - Вона вхопила мене за руку тремтячими вiд
напруження пальцями.- За Львiв будуть бо©, правда?
- Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобi грошi, вiзьми в сусiдки
спирту.
- Я тебе не вiдпущу.
- Будь ласка.
Тихе постукування в замiнованому тишею будинку перенесло мене немовби в
якусь предковiчну долину, наводнену та мницями.
Марiйка поставила на стiл пляшки.
- Якби не це, ти не прийшов би?
- Я через годинку повернуся.
Ми пили iз злiстю до себе i швидко сп'янiли Спершу перемовлялися, потiм
втомились i порозлазилися по льоху. Олекса сидiв На цеглi бiля печi,
обхопивши руками голову, нiби ©© йому щойно повернули i вiн не знав, що
вона собою явля . Грушевич лежав долiлиць на пiдлозi, витягши руки, нiби
силкувався щось дiстати, Кривов'яз i Павло поснули. Микола сидiв пiд
сво©ми нарами. З небагатьох слiв я зрозумiв, що всi вони теж намагалися
спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору i, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри
фасади, повз iз заплющеними очима, обдираючи руки.
- Який ти славний,- зрадiла Марiйка.
- Я п'яний.
- Тобi погано?
- Нi.
- Я тебе покладу спати, буду пестити...
- Не муч.
- Добре, добре. Лишенько ти мо несправедливе. Хлопцям допомiг, а мене
вiдштовху ш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не
стрiла ранiше?
- Я вiдробляв Австрi© за бункер.
- О, тобi в усьому перешкодили поважнi причини Який ти серйозний у
мене! Лягай, Прокопику Ти ма ш звичку псувати людям настрiй, а вони
однаково не бачать того, що ти. Люди - це ярмарок.
- Пiду!
- Спи.
- А ти?
- I я.
- Ти не роздяга шся?
- А ти?
- В мене рубцi на тiлi.
- Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпiти за все, що дi ться? Спи, менi
нiчого бiльше не треба. Як нiмо в нас. Нiби в iншому свiтi. Ти спиш, а я
тебе мовчки кохаю, i тобi не хочеться послухати, як б' ться мо серце. А я
хотiла б, аби ти був завсiди зi мною... Надворi мiсяць. У кiмнатi
свiтлiша . Тво лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скiльки тобi
рокiв?
- Вiсiмдесят вiсiм.
- П'яний.
- Правда.
- Так багато?
- Додався до батька.
- Так лiпше?
- Мiцнiше.
- А я сирота.
- Частiше ходи на материну могилу.
- Боюся.
- Клич мене.
- Я заслоню вiкно, щоб мiсяць не заважав. Не можу терпiти, коли вiн
ника по хатi, як шпигун. Ти заснеш, а вiн нишпорить, передивля ться твою
одежу, шука заборонених книжок, гидливо шкiриться, побачивши зацвiлу
шкуринку пiд шафкою. Цей мiсяць взагалi непри мне створiння. Мабуть, i
земля, свiтячись вiдбитим промiнням, така ж неприваблива для очей неба.
- Що в тебе за фантазi©!
- Ти не зна ш, що це в мо му характерi?
- Не треба.
- О, i тут ти не да ш менi волi. Можу битися об заклад, що ти встанеш i
вiдштовхнеш мене вiд вiкна: в кам'яницi навпроти свiтиться, молода жiнка
вже лягла до лiжка, а чоловiк скида вбрання. Зараз вiн теж ляже, вона
вiдсунеться до стiни, дасть йому мiсце, потягнеться рукою до лампи, щоб
вкрутити гнiт, але вона так уже чека , що опустить руку, i чоловiк сам
погасить...
- Одiйди.
- Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить
сонне хлоп'ятко. Воно виходить тихо, несмiло, мружачи очi, з таким