виразом, нiби чека , що за нiч щось мало змiнитися. Мабуть, йому щось
наснилося, правда?
Я не озвався, i вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще
хапнути мою свiдомiсть. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, i
поклала голову менi на груди. Коли вона засне, то вiдсунеться, хiба що
триматиму в обiймах. Вiдсунувшись, вона пiдпада пiд владу чужини. Вона й
чужа. Це просто химери тiла. В ©© серцi порожньо. Хтось нагодиться i
забере ©©. I вона не буде згадувати цих хвилин.

Олекса розповiдав, що бачив, як уночi вставав Живецький. Вiн обмацав
стiни i хлопцiв, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнiв.
Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв i пiшов на сво мiсце.
Його життя зосередилося на тому, щоб пiдслухувати i пiдглядати. Ця
концентрацiя сил не може викликати доброго самопочуття навiть у цiлком
безгрiшно© людини, якою людина неволi. Якось Кривов'яз вичитав у одного
розумного поляка: людина в неволi не здатна робити нi зла, нi добра, i не
достойна нагороди, i не заслугову кари, бо в такому становищi всi ©©
вчинки необхiднiстю.
Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху свiтлiше, а
внизу темнiше сонце. Я поспiшав показати його Марiйцi, але бiля ©© будинку
побачив, що звiдти його не видно.
Марiйка налила в склянки чаю.
- Ти мучився? - Марiйка пильно подивилася менi в очi.
- Чого? - Я посмiхнувся.
- Через вчорашн . Через те, що сталося.
- Нi, я придумав собi виправдання.
- А менi?

Я опустив очi.
- Я сподiвалася цього. Я знала,- поставивши склянку, сказала вона.
- Що з тобою?
- Нiчого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке мо щастя
хистке.
- Закоханi вiчно порпаються у сво©х вчинках i тремтять. Що ж до щастя,
то...

Вона гiрко посмiхнулася.
- Бо вони починають жити одне одним i йти в гадках одною стежкою. Вони
звiряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони
вiдкривають себе в коханнi. Але ти на це не здатен, ти его©ст, чужий.
- А я, грiшним дiлом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на
одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з ча м.
- Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нiчого. Я не задовольняюся
недо©дками.- Очi ©© спалахнули гнiвом.
- Я, як бачиш, приймаю вiд полякiв недо©дки i мовчу.
- Ти лише для себе цiлiсна натура, а для iнших - маленька данинка.
- Я не хотiв би сваритися.
- Бо ти не любиш. Тобi треба тако©, яка б тебе втихомирила, розвеселила
брязкотливою думочкою. А скiльки це менi кошту - зна ш? Ти вмi ш оцiнити
жiночу вiдданiсть i самопожертву? Нi, Прокопе!
- Прощай,спробував я звестися.
Вона окинула мене коротким i швидким поглядом.
- Уже? - схопилась на ноги.- Я тобi не дам покинути мене. Жорстокий!
- Нi, я лiпше пiду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесiда.
- Не пiдеш!скрикнула вона.- А коли... Коли пiдеш, то знай: я донесу на
тебе. На всiх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на
музицi. Ви - змовники. Вас чека шибениця.
- Ти божевiльна.
- За сво щастя я на все готова.
- Побачимо, Марiйко. Тепер такий час, що ситуацi© - не з моря погоди
виглядати.

Сказав це, i страшно стало. Якийсь забобонний страх, нiби я щось
накликав. Марiйка впала обличчям на руки i заридала, нiби теж вiдчула ту
бiду.
- Не треба.Я пiдняв ©© за плечi i, нахилившись, поцiлував в уста.- Це
нiкому не потрiбне.
Виплакавшись i витерши очi, вона жалiсливо дивилась на мене i винувато
всмiхалась.
- Я так хочу тебе навiчно, до само© смертi.
- Ти прекрасна,- погладив я ©й косу.- Але... трiшки нестримна.
- Так.

- Ти любиш мене?
...Вночi загримали в дверi. Марiйка затермосила мене за плече.
- Ой, я передчувала, що сьогоднi прийдуть. Вони тебе заберуть?
Я став одягатися.
- Прокопе, мiй Прокопе,- тихо квилила Марiйка, бiлою тiнню бiгаючи по
кiмнатi.

Дверi розлiталися вiд гримоту.
- Вiдчини, Марiйко.
- Не пiду, нехай вломлюються.
- Гiрше буде.
- Сховайся.

Я обвiв кiмнату поглядом: нi, марна справа. Зиркнув на вiкно. Вiдхилив
раму, потiм раму подвiйного вiкна. Надворi було темно. Я перелiз через
пiдвiконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.
- Швидко зачини вiкна i впускай,- пробелькотiв я, задихаючись.
Я чув гримотiння в кiмнатi. Вони щось пересували, обстукували пiдлогу i
стiни. Мене покидали сили. Я закусив зуби i думав про одне: падати - то
вниз головою. Щоб не мучитись.
Нарештi вiкно тихо проскрипiло. Я не мiг пiднятися на руках. Якби не
Марiйка, я б не вибрався назад. До ранку з мо©х рук виходила дрож. Марiйка
гладила ©х, журно повторюючи:
- Вони бiльше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навiдуватися. Наш
будинок перевiряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не
почували страху, солдатiв нема ж у мiстi.
Потiм вона говорила:
- Ми зв'яжемо з мотузкiв драбину, щоб тобi легше було триматися. Вони
нiколи не здогадаються, де ти хова шся.
- Ти зна ш, що випадок ма звичай допомагати один раз?
- Тебе береже моя доля.
Я усмiхнувся.
- Смi шся! - Вона й собi затряслась вiд приступу смiху.- Який же ти в
мене...
- Не гiрший, нiж ти в мене.
- Вiднинi я буду чемна. Вiриш?
- Дав би бог.
- Ми через погане життя дурi мо.
- Я сьогоднi це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну
стежку. Вона знову пирснула i мiцно пригорнула мене.
- Смi шся?запитав я.- Що нас довело до цього аж нiби вигаданого життя?
- Вигаданого? Нi, Прокопе. Це нас так. вигадано визволили. Врятували.
Принесли цивiлiзацiю.
- Завтра ми нiкуди не виходимо з дому. Проспимо весь день.
- А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити?
- Завтра скажу.
- Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобi за день. Але я
буду старатися. Я наведу в кiмнатi порядок, принесу квiток. Знайду тобi
гарних книжок.
- Ми пролежимо на канапi.
Вона на мить замислилась, i iскорки в ©© очах погасли.
- Буде так, як ти захочеш.
Тепер я трохи позаздрив вертеповi коханок i коханцiв цього нiкчемного
свiту, бо вони вмiли пiдвищуватися над свiтом, владарюючи в стихi©
кохання. Якщо свiт - гидота, то цi люди мають можливiсть бути велетами.
Але я не мiг увiйти в роль. Ця оселя була для мене просоленим наметом пiд
чахлою вербою, де невiльник чека звiльнення. Мене не переста мучити, що
всi ми багато балака мо про волю, але неспроможнi що-небудь зробити.
Колись так чесали язики в анекдотах про Франца-Иосифа, як нинi в мареннях
про Галичину. Я теж час вiд часу не витримую, i менi гидко пiсля кожного
похмiлля. Бридко i тужно. Так тужно, мабуть, бува тодi, коли огляда шся
на рiдну хату i не пригаду ш нiкого з рiдних, хто заслугову твого "до
побачення".
Раненько Марiйка подалась на ярмарок, а я вирiшив провiдати комуну.
Вони походжали по льоху розстро нi й смалили цигарки. Мене минали
поглядами, нiби я пошив ©х у дурнi.
- Щез Живецький,- нарештi сказав Павлюк, побачивши, що я нi в сих нi в
тих стою бiля одвiрка.
Я остовпiв. Кривов'яз подивився на мене запалими очима, i в його
поглядi я побачив приязнь до себе. Професор не мiг не знати, що я
причетний до Вiкторово© хвороби. Мабуть, вiн гадав, що мене мучать докори
сумлiння i я тому не тримаюся притулку, а тепер зрадiв, що з мого серця
спав камiнь.
- Забрав продукти, Павлову блузу, в додачу повитрясав кишенi,- сказав
Микола.
- Цього дивака можуть схопити патрулi.
- Навряд,мовив Кривов'яз.- Крiм головного вокзалу, вiн нiде не
зупиниться.
Грушевич не прийняв припущення.
- Викаже гадина,- прохрипiв вiн.- Тут небезпечно залишатися.
- Вiн чкурнув додому,- наполягав Кривов'яз.
Грушевич нервово посмiхнувся:
- Ми таки дочека мося.
- А що ви пропону те? - запитав Кривов'яз.
- У Львовi до бiса порожнiх льохiв. У мене на прикметi одне
примiщення недалеко вiд Гетьманських валiв.- Грушевич обвiв нас переможним
поглядом, нiби йшлося про врятування усього мiста.
Микола не втручався в розмову, i я подумав, що вiн не пiде з нами, але
йому, очевидно, зручнiше було в комунi. Менi спала на гадку Марiйчина
погроза. "Пообiцяла видати... Дивись, життя само заплуту слiди". Та вона
не зважилася б на цей крок. Випалила згарячу, хоч це ©й важко вибачити.
Ми один за одним вийшли на вулицю, Микола залишився замаскувати вхiд до
льоху. Професор нiс у руках по в'язанцi книжок i паперiв. Вiн горбився,
костюм висiв на визисканому лiтами тiлi як мiшок, лице вкрилося прозорою,
полискуючою блiдiстю.
- Дозвольте допомогти,- сказав я.
Подякувавши, вiн передав менi стосик книжок.
- Треба бiльше бувати на повiтрi,- мовив вiн, глянувши на мене.-
Задихаюсь.- I нiби сам з собою мiркуючи:-Пiд кiнець сво©х днiв Франко так
говорив. Та не до часу йому було. Не вставав з-за стола, працював,
квапився.
- Ви з ним були знайомi? - запитав я.
- Гм...усмiхнувся Кривов'яз.- Ми, батечку, стiльки винця разом
пересмакували, що нi в яке знайомство не вкладеться. Небiжчик був
жорстокий до себе. З досвiтку накине на плечi блузу, зведе замком щелепи -
i снiданок стигне, обiд неторканий... Прийду, а думки немов обсiли його з
усiх бокiв, журавлиним ключем iдуть на папiр.
Ми впоперек переходили вулицю, i я побачив у Кривов'язових очах теплий,
затуманений спогадами блиск.
- Так, уже повелося, що в нас видатних людей вiдкривають пiсля смертi,-
сказав я, щоб пiдтримати розмову.
Кривов'яз пильно подивився уздовж вулицi, немов когось, виглядаючи, i
нахмурився.
- Я не можу примиритися, що Франковi не присудили Нобелiвсько© премi©.
Вiн для людей зробив не менше, нiж, скажiмо, Ромен Роллан. Ви, молодь,
мусите щонайшвидше збагнути, який це велет. Я думаю, дивлячись на
теперiшн життя, що можуть скластися такi обставини, за яких про себе i
про рiдний край можна буде говорити, лиш опираючись на iмена Шевченка,
Франка, Лесi Укра©нки... Та ось i дощик з привiтом,- зiтхнувши, перейшов
на iнше Кривов'яз.- Який густий!..
Вiн зняв капелюха, паруюча лисина затанцювала мiж краплями.
- Ви бува те в полi? - запитав вiн.- Як там?
- Сумно.
- Треба колись вибратись. Зачерствiв я.
Грушевич попросив нас хвилину почекати, а сам рушив до ру©н будинку в
глибинi двору. Почався проливний дощ, вiтер задував у пiдворiття сiчу
дрiбних крапель.
- Зна те, скiльки людей зараз ховаються вiд негоди в смердючих будках,
пiд балконами i залiзничними платформами? - сказав Кривов'яз.- Я вчора
зустрiвся з волинським письменником Iваном Загрядою. Теж без пристановища.
До речi, Грушевич вам розповiдав, хто нас звiльнив? Тих солдатiв, яких ми
бачили пiд тюремним муром, вивiв з оточення галлерiвсько© армi© Загряда.
Народ вiдчайдушний, але полiтичнi вождi вiдрадили Загряду починати
заколот. На прощання загiн обеззбро©в тюремну сторожу, i солдати
розiйшлися по домiвках. Тi хлопцi на смерть перелякали полiтикiв. На них,
либонь, досi терпне шкiра при згадцi про Загряду. Сумний випадок. Про
нього ще буде не раз сказано, бо людська пам'ять не забува пiдлоти й
нiкчемностi, але я з цього роблю ще й iнший висновок. У нас так багато
трагедiй, я маю на увазi - з державою, що ми бо©мося про не© думати. Ви,
наприклад, ма те державний розум i вiдповiднi здiбностi, до вас приходять
i кажуть: "Створюйте уряд". У ваших жилах захолоне кров од страху. Правда
ж? Тому я не дуже обурювався, почувши скаргу 3агряди. Нам потрiбен
Хмельницький. Але, щоб вiн народився, треба, щоб принаймнi кiлька
десятирiч кипiв Днiпро вiд козацьких човнiв, щоб десь за очима змужнiла
наша сила й ми до не© звикли. Приглядаюся до вашого товариша, Павлюка.
Коли я вперше його побачив, то мало в долонi не сплеснув. От, думаю,
згусток енергi©. Не скажете, що з ним?
- Чвари сточили.
- Стратегi©, тактики?..
- Нiбито.
-Ну ось. Тепер увiйдiть у становище iсторика. Напишу правду - нiкому не
сподоба ться. Та я i без цього вiддаю собi справу в тому, що не можна цим
вироком доконувати народ. Досi менi вiрили i повiрять ще раз. Ох!..
Та що це?
Кривов'яз схопився за груди i повернувся обличчям до стiни. Так вiн
постояв трохи, потiм зробив крок убiк, все ще тримаючись руками за зiбрану
судорожним рухом блузу, в очах появилась розгубленiсть. Зиркнувши на мене,
вiн спробував усмiхнутися:
- Засидишся в погребах, тодi й свiже повiтря шкодить. Щоки його
посiрiли, чоло закам'янiло в зморшках, як у мерця. Я допомiг йому
добратися до льоху. Вiн одразу ж сiв у куточку, впершись лiктями в колiна,
обняв долонями голову. Хлопцi вкладалися i не звернули уваги на скорченого
Кривов'яза.

На новому мiсцi ми не почували себе так безпечно, як у льоху Корнякта.
До того ж знов почали голодувати. Часто спалахували суперечки. Ми були
виснаженi. Думка шкутильгала, воля ослабла, i все ми бачили в спотвореному
освiтленнi.

На третiй день зчепились Грушевич з Павлюком. Грушевич, ухопившись за
Миколинi слова, що нацiональний рух складовою частиною соцiалiстично©
революцi©, став ганьбити комунiстiв, мовляв, усi зусилля треба зосередити
на боротьбi за нацiональне визначення, а лиш при вiдповiднiй ситуацi©
можна поставити питання про пролетарську диктатуру. Микола назвав
Грушевича нацiоналiстом, лiкар кинувся на нього з кулаками.
- Стiйте! - крикнув Кривов'яз.- Вiн писав, лежачи на
дошках.Схаменiться!
Кривов'яз тремтячими руками склав папери i обвiв нас презирливим
поглядом.
- Пiдiйдiть до мене,- покликав вiн.
Нiхто не ворухнувся.
Кривов'яз сумовито похитав головою.
- I все ж, крiм вас, нема на кого звiритися,- мовив вiн, неврастенiчне
збираючи пригоршнею губи.- Оце списки мо©х робiт, виданих у Галичинi, в
Росi©, в Польщi, Нiмеччинi, Францi© i в Америцi. Не дайте цьому довго
лiтньому доробку загинути. Прийде час - зберiть докупи, видайте. Тут
висновки iз столiтнiх суперечок i орi нтацiй, передбачення... Тут...- Вiн
опустив голову, вдарившись об стiл.- Я вмираю...
Я оглянувся на хлопцiв. На ©хнiх обличчях мигнула тiнь збентеження. Все
це виглядало театрально. Проте Кривов'яз не зводився. Першим отямився
Грушевич. Вiн пiдбiг у куток i пiдняв професоровi голову. Кривов'яз
дивився на нас скляними нерухомими очима, з рота витекла краплина слини,
набухла булькою, i булька трiснула. Менi заломило в очах, нiби вони
вилазили з орбiт. Грушевич опустив Кривов'язову голову на папери, припав
вухом до грудей, потiм звиклим рухом п'ятiрнi закрив очi.
"Лихо нас не навчить, то, може, навчить смерть",- подумав я машинально.
Олекса заплакав.
До мене наблизився Павло i сказав, що всьому виною - нове мiсце. Поки
ми мешкали в Корнякта, старий глипiв, а тут пустився свiту. Кривов'яза
треба поховати з почестями. Ми скличемо народ.
Я мовчки кивнув.
- Ми пронесемо його тiло через усе мiсто. Його знають, ти не думай... Я
напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великi некрологи. Павло вирвав
iз зошита аркуш i сiв писати.
- Невчасно старий пiшов од нас,- сказав Микола, стаючи бiля мене.
Всi нiби вибачалися.
- Розумний був чоловiк, марксист, Франкiв товариш. З ним, правда, не в
усьому можна було погоджуватися, але...- Микола не закiнчив думки i
перейшов на iнше. А цих хулiганiв вiд полiтики й дiдько не бере! - показав
вiн на Грушевича.
- Всюди командують хулiгани,- пробурмотiв я.
- Колись я пообiцяв дiстати тобi книжок. Вiзьмеш iз мого клунка при
бажаннi.
- Знову перейдемо на яблука - сяду до науки.
Микола зiтхнув.
- Останнi зi смердiв iдуть на вiдпочинок,- сказав я.- Нашi дiти вiд нас
вiдцураються за полiтиканство i боягузтво.
- Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клiмат.
- Систематизацi ю ми довели свiт до того, що далi вiдомого не рушимо.
Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинiшн хулiганство, мабуть,
матиме наукову назву.
- Його заповiт ми викона мо,- сказав Микола. I полетимо в комин за його
душею.
- Зберемо трактати.
- Ким ви станете пiсля цього?
- Festina lente 26, Прокопику.
26 Поспiшай поволi (лат.).
- Справдi, не пора. Вибач. Вiдчуваючи у вiтровi силу, хочеться
побачити, як вiн валить дерева. Кволодухi завжди пiдглядають.
- Органiзу мо похорон, який би вiдповiдав його честi. Пiдеш замовити
труну?
- Звичайно.
Микола пройшов до вiдсiку, де висiла його куртка, i повернувся з
грiшми.
- Пане Грушевич,- звернувся вiн до недавнього противника.- Ви ма те
знайомого офiцiйного лiкаря, щоб засвiдчив природну смерть?
Грушевич мовчки кивнув.
- Вночi перенесемо тiло до когось на квартиру,- додав Микола.- Лiкаря
завтра приведете. Почекай, я теж iду,- сказав Микола до мене.
Ми пересiкли закиданий розваленою причепою дворик.
- Проведи мене, я до редакцi©,- попросив Микола.
Мiсто спiкало сонце. Тротуари заповнили селяни, якi продавали городину,
помiж кошиками, як прим'ятi мухи, сновигали черницi. Микола з нудьгою в
поглядi зупинився край тротуару.
- Монастирi переповненi,- мовив вiн.
- Баланда за приманку?
- Гiмназистки. Куди ©м дiтись?
Я подумав, що й Марiйка Вiстун одного прекрасного дня може опинитися в
келi©.
- Поглянь, яка вродлива монашка,- сiпнув я Миколу.
- Бiс iз нею.
Вродлива черничка вiдчула на собi погляд i, повернувшись, усмiхнулась.
Дай ©й адресу i скажи, коли прийти,- i вона на часину згубиться з-пiд
нагляду iгуменi.
- Очевидно, нинi все йде до того, щоб пiдривати твердинi зсередини. Цi
дiвчата не прощення молять у бога, а гарних хлопцiв.
- Вона йде за нами,- шепнув Микола. У мене виникла iдея.
- Слава Iсусу! - сказав я, стаючи боком до дiвчини.- Дозвольте дещо
важливе повiдомити.
- Прошу,тихо i трохи збентежено мовила черниця.
- Сьогоднi помер унiверситетський професор Володимир Кривов'яз. Похорон
завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкавi?
- Повзе, чорногуба гадина! - стурбовано забурмотiла черниця.- Нi, не
побачила... Мене звуть Орестою.
Дивлячись, з якою неприязню вона проводжа старшу, я мало не
здригнувся. Бровенята ©© здибилися, як вистоянi конi, обличчя стало
холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услiд наглядачцi, поки та не
зникла.
- Я б рада вас вислухати,- сказала вона, пiднявши на мене ще колючi
карi очi, але серед вулицi незручно.
- Iдiть за мною,- сказав я.
Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав,
узяв його пiд руку:
- Агiтую черничок на похорони. Жандарми не насмiляться розганяти
процесiю, коли йтимуть монахи.
Ореста ввiйшла за нами до редакцi©, я пiдсунув ©й стiлець.
- О котрiй годинi виноситимуть тiло? - запитала вона.
- Надвечiр,вiдповiв Микола.
- Я колись бачила гарну процесiю,- загадково усмiхнулася черниця.-
Молодь несла смолоскипи. Це були полiтичнi похорони. Смолоскипи будуть. Я
дам знати в чоловiчий монастир, там виготовляють держаки для свiчок. ©х
можна пристосувати. Микола спохмурнiв.
- Кривов'язове прiзвище просимо не розголошувати.
- Не турбуйтесь.- Черниця подарувала комунiстовi iскристу усмiшку.- I в
монастирях поряднi люди.
Пiсля того, як вона пiшла, мене охопило каяття. Щось я не мав довiр'я
до цi © чорно© орди.
- Зда ться, я поправив медвежою лiвою? - звернувся я до Миколи.
- Життя гребе то лiвою, то правою,- вiдказав вiн.- Краще пильнувати
курсу, нiж робити прогнози по малих хвилях.
Вiн якось непевно заглянув менi у вiчi, i менi зробилося ще прикрiше.
У пiдземеллi Грушевич подав менi купку списаного паперу.
- Будьте мо©м першим читачем i критиком. Це - про професора.
Я перечитав рукопис, подумав: "Грушевич - письменник. Вiн робить
злочин, що марну час".

- Кажiть правду, пане Повсюдо,- звернувся вiн, червонiючи.
- Виконано чудово,- сказав я.- Тiльки забагато про звички. Вони,
звичайно, проливають свiтло на те, як чоловiк формувався, що собою явля ,
але ви ж бачите, як ми живемо. Ми пiд пресом обставин i звички нашi майже
не пробиваються. Iндивiдуальнiсть, як менi зда ться, повинна бути
соцiальною, а не побутовою.

- Я вас розумiю,- сказав Грушевич, i я побачив на його обличчi тiнь
смутку.- Дякую.

Прийшов Микола, заходив по друкарнi. Потiм поманив мене пальцем.
- У мене непри мностi,- зiтхнув вiн.- Мене викликали на засiдання
Галревкому до Тернополя, але зв'язковий не змiг прорватися через фронт. Я
багато втратив. Фронт, кажуть, посува ться на схiд. Моя група iзольована.
- Галичина залиша ться пiд поляками?
- Треба покладатися на сво© сили. Налагоджувати видання лiтератури,
пiдучувати людей, бити тривогу. Вiдозви мало що дають. Нiби пролетить
журавлиний ключ: на хвилину смуток, а закони iснування - непорушнi. Будемо
будувати мiцне пiдпiлля.
"Пiдпiлля - в пiдпiллi?" - запитав я себе.
Олекса привiв слiпого на одне око парубка, який назвався Онисимом
Невечором. У його диному оцi тлiла якась безтямна лють. Весь вiн був
укритий шорстким заростом. Балакав гугнявим надокучливим голосом.
Микола вiдчинив для нього вiдсiк у глибинi льоху. Туди пiшов спати i
Чорнота. Гiсть довго гудiв, оповiдаючи якусь iсторiю.
Я вже дрiмав, коли прийшли Миколинi товаришi i забрали мертвого
Кривов'яза.

Святоюрський храм нiжився у променях призахiдного сонця. Черницi вкрили
гроб. Сидiли на травi, молилися пiд мурами, перебираючи вервицi. Внизу на
Городецькiй ро©лися перехожi, зацiкавленi скопищем монахинь.
Ореста чекала мене пiд каштаном. Якраз iз чоловiчого монастиря привезли
смолоскипи. Черницi рушили до пiдвiд. Ореста вiдповiла на мо привiтання
усмiшкою. Ми пiшли попереду процесi©. На Пiдвальнiй нас уже виглядали.
Хлопцi знесли тiло над головами, мiж черницями забiгав запалений квач
клоччя, встала темна хмара кiптяви.
Я змiг оцiнити видовище тiльки з пiдвищення бiля цвинтарно© брами. З
мiста немовби витiкала примарна маса вогникiв-душ, мандруючи до мiсця
спокутування. Було в цьому щось неосмислене, рабське чи каторжне, глипiла
приреченiсть. Моторошно, непри мно було дивитися на цей потiк, якому не
було нi кiнця, нi краю.
На дорiжцi недалеко вiд ями стояла карета, запряжена парою баских
коней.
- Хова митрополит,- почув я позад себе.- Нездужав, дивiться, святий
чоловiк - при©хав...
Ми з Миколою перезирнулися, вiн тут же пустився навздогiн хлопцям, якi
несли труну, з одним iз них помiнявся мiсцем. Бiля могили Микола занiс
кiнцем труни, щоб одсунути зодягненого в золото митрополита. Хлопцi
поставили труну додолу, Микола, ставши бiля Кривов'язово© голови, стишено,
але досить дужим голосом покликав:
- Товаришi! Ми iз сумом в серцях прийшли востанн попрощатися з
видатним укра©нським вченим-iсториком Володимиром Кривов'язом. Ми схиля мо
голови перед...
Несподiвано з-за гробiвцiв загримiв могутнiй хор. Вiн був настiльки
сильний i раптовий, що всiм стало моторошно, нiби почала провалюватися
земля. Микола примружив очi, обличчя його зблiдло i закам'янiло.
- Ми схиля мо голови,- почав вiн знову, але марно, голос його потонув у
зливi хору.
З натовпу вискочили якiсь парубiйки i поволокли Павлюка мiж гробiвцi. Я
кинувся за ними, але мене стиснули в гущавинi. Я обвiв поглядом прiснi,
застиглi обличчя. Це були не люди, а дикуни. Нас зрадили. Кривбв'яза
полонили мертвого. Його не жадали знати тодi, як вiн тинявся по Львову
впроголодь, а мертвий вiн для них став чималою здобиччю, ©м стало страшно
перед його смертю, i вони вирiшили привласнити i упокорити пам'ять про
нього. З ними були тисячi, якi не знали, i, може, не бажали знати, як
ошукано мертвого.
Микола не повернувся до нас, а його редакцiю розгромили.
Олекса знову привiв свого гидкого Невечора.
- Ну, Павлюк сьогоднi прославився,- сказав вiн зловтiшно...
- Що вiн вчинив?
- Львiв од iменi нацi© проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк
нагло вiдважився зробити це вiд iменi пройдисвiтiв.
- Хто забрав професоровi нотатки?
- Вони в надiйному мiсцi, можеш не турбуватися,- вiдповiв Олекса.- Не
вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота,
я ©х знаю.
- Темнi ходять за поводирями,- сказав я.
- Не збагну: ти ©х захища ш?
- Все це так зненацька...
Я подумав, що лiпше змовчати. Треба рятувати друкарню. З нею Микола
зв'язав усi сво© надi©.
Газети вийшли з суперечливими повiдомленнями. Однi стверджували, що
похорон справила комунiстична органiзацiя, iншi - що професора врятовано
вiд наруги i заслуга в цьому прогресивних кiл мiста. Цi, iншi, нападали на
Павлюкових товаришiв, заявляючи, що це група аристократiв-платонiстiв, яка
намагалась поставити робочих людей поза сво©м комунiзмом. Статтi були
перепаскудженi архiнауковими термiнами. Можна було спiвати полонез
Огiнського, бо коли офiцiйна зграя вда ться до словоблуду, добра не буде.
Невечiр охав, мовляв, похорон увiйде в iсторiю. Вiн наступав Олексi на
п'яти i настирливо гудiв, як джмiль.
Менi стало до болю одиноко, i вiдпала охота думати, куди все це заведе.
Так зi мною трапилося позаторiк пiсля реквiзицi©. Навiщо мозолити розум,
коли це не ма лiпшо© перспективи, як стати годиною смутку. Людство в
тупику.
- Щось менi тут маркiтно,- сказав я.- Ви зна те, пане Невечiр, що
Кривов'яз умер на тому мiсцi, де ви лежите?
Невечiр недовiрливо подивився на мене i перевiв погляд на Олексу.
- Небiжчик трохи з нами пiдночовував, вiдтак його забрали.
- Того-то менi чогось неспокiйно,- промовив Невечiр.- I вчора не мiг
заснути. Олекса вже задрiмав, а я городжу про се про те, аби вiдраднiше.
- Я в духiв не вiрю,- сказав я - Але...

Невечiр сiв.
- Може, пане Олексо, перейдемо на вчорашн мiсце?
- Павлюк зачинив вiдсiк,- вiдказав Чорнота.
- Корняктiв льох - щасливiше мiсце,- сказав я.
- Нам не треба було перебиратися,- погодився Олекса. Зi стелi
зашелестiв струмок смiття. Невечiр скосив очi.
- Ви надовго до Львова? - запитав я.
- Лишень навiдатися до родича - лежить у вiйськовому лазаретi.
- Надивились тутешньо© дивини...
Невечiр звiв брови. Помовчавши, вiн згадав якусь iсторiю.
- Якось я повiз до млина. Було завiзно, але повертатися не схотiв.
Мельники вiдiслали мене спати до хатчини з вiкном на потоки. Лiг я на
дощану канапу, та сон не береться. Питаю себе: "Чому мельники не
показуються?" I згадав, що вони посмiхалися, коли вiдчиняли хатчину. Було
ще не пiзно, я викурив кiлька цигарок, повернувся лицем до стiни i заснув.
Коли чую вночi, хтось наче всiвся на менi верхи. Я сюди, я туди, а воно
сидить. О, вiрите чи нi, сидiло добру годину. Я задерев'янiв пiд ним. Тут
мене осiнило зробити хрест. Тiльки-но я в душi перехрестився, як щось
заплескало в долонi. Плескiт нiби вiддаля ться, i щось скиглить. Нарештi,
затихло. Гiрське безгомiння. Я ледве випростав руки. Зовсiм не чую тiла.
Очуняв, виходжу на млин - тихо. Пiдходжу до того мiсця, де вага сто©ть,
аби виглянути у вiкно, чи не розвидня ться, а вiд мене щось шасть убiк
гандрабатою тiнню i гур-гур кудись за кошi. Думаю, не жарт. Спускаюсь
назад на перший поверх, добираюсь до дверей, за защiпку - i ходу. Iй-богу,
до свiтанку сидiв у берегах. Вранцi мельники розповiдають, що вночi щось
два рази ©м скидало заставку i зупиняло млин. Бiльше вони не посмiли
виходити на шлюзи. Тодi я питаю, чи не водиться мана. "Ви щось чули?" -