ментрежити село?
- Скажи хлопцям, що це безглуздя.
- Як хочеш...
Гордiй в'яло, мов поранений у саму душу, подався до ворiт.
Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий,
потiм заговорили ще два. Зачастили карабiннi, пострiли. Я вийшов на
подвiр'я. Стрiлянина тривала недовго. Вiдтак надплив далекий гомiн. Сiрiло
на день. Долина наповнилась пiвнячим криком. На вулицi почувся тупiт копит
i зараз же загупали, десятки чобiт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не
несли нiкого. А що твориться на толоцi?..
У тому мiсцi, де Днiстер пiл-на-пiл роздiлили острови, колись була
бездонна глибiнь. За пiвкiлометра вище по течi© рибаки перегородили
частину рiки на мiлинi косим насипом. Течiя зрушила з мiсця, заносячи
поступово яму, поки з води не висунувся пiщаний язик, що через рiк вкрився
млакою, а ще через рiк зарiс кущиками лози. Квола порiсть витримала кiлька
повеней, дощi обмили ©© вiд намулу, i острiв пiднявся. За ним виросли
другий i третiй.
Так i в рiчищi життя Колобродiв: пiсля невинних маршiв. перед дiвчатами
на майданi, пiсля створення алярмово© сотнi й Гривастюкових закликiв
провчити полякiв рiвновага порушилась, обережнiсть i страх змiнилися
безпечнiстю, молодецтво помутило голови, i добро© мирно© ночi за селом
появився струп, на котрий важко навернути очi.
На толоку зiйшлися з кожно© оселi по дво , по тро , але чим люднiше
ставало на вигонi, тим тривожнiше перешiптувались, тим неспокiйнiше
поглипували на лiс коло замка.
Микола ходив по хатi мов зачумлений i стискав у кулаки безкровнi
пальцi.
- Там пiвсотнi забитих коней, до десятка поранених i розстрiляних
полякiв. Iди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стiкають кров'ю.
Навколо хрипiння i стогони.
- Зна Гривастюк. Це його, сучого вiйта, робота. Я не хочу за цю
катавасiю вiдповiдати. По сутi, то я в сотнi не появлявся вiдтодi, як
покинув ©© пiд Чортковом.
- Але ж...
- Що, Миколо? До чого ти мене спонука ш? Скажи одверто.
Вiн раз у раз хапався за голову, i лисина його запалала, як спiла диня.
- Гривастюк...- Я прикусив язик: на порозi показалась Гафiйка.

- Татко просить вас прибути до канцелярi© - сказала вона, уставившись
на мене наполоханими очима.
Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: ©ди, мовляв.
- Вам, Прокопе, завихторили розiгнати толоку,- сказала Гафiйка.-
При©хали з Залiсся якiсь пани, кажуть, що всi зiбрання забороняються, бо
почалися епiдемi© вiспи i тифу. Татко ©х всiляко затриму , але вони от-от
будуть тут. Я прибирала канцелярiю i все чула.
- Татко тебе послав?
- Нi, я сама.
- Спасибi, Гафiйко.
"Коли дiти повстають проти батькiв, вони повстають проти всього, що
вважалося святим. Але якщо батьки сво ю смертю ще можуть вiдкупитися перед
дiтьми, то ©х помилки не знайдуть виправдання, у помилках батьки не
воскресають, щоб не воскресити фальш минулого".
Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до рiки. Я переодягся у
вiйськове, приколов хрести. Вiдчував, що виглядаю божевiльним для всього
села, але я мав деякi надi©.
х було четверо: санiтарний полiцай, чиновник з повiтово© управи i два
сiчовики - сотник i простий стрiлець. Вони вже сидiли в бричцi, i
Гривастюк, побачивши мене, пiднявся з сидiння.
- Та ось, панове, Повсюда.
Вiйт виглядав невиспаним, на лицi появилась розгубленiсть, а в руках -
метушливiсть. Проте вiн намагався володiти собою i, ховаючи очi,
здавалось, якимись прикритими думками обшкрiбав внутрiшню оболонку душi
вiд шкiдливого накипу.

- Ардатiй Криж,- вiдрекомендувався сотник.
За ним назвались iншi
- Iван Ярина, Юрiй Степовий, Андрiй Хопик.
Сотник носив синi вилинялi шаровари i потерту блузу iз зiбраним
комiром, до якого не прилягали золотi нашивки. Мiй мундир справив на
сотника бiльше враження, вiн розглядав мене, не приховуючи завидкiв. Цим,
зда ться, скористався Гривастюк.

-Чим телiпатися в кiнець села, може, владна мо дiло в канцелярi©? -
запропонував вiн, але я чогось вiдчував, що це, либонь, швидше говориться
для мене, нiж для прибулих.
- Нi,заперечив чиновник.- Вказiвки недвозначнi, i ©х треба виконати.
З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотiлось зробити
висновок: зносок iнтелiгента i дурник. Я знав людей, що вийшли з
робiтничих чи селянських сiмей i, помокнувши в iнтелiгентському кисляку,
поривали зi сво©м родом. Але й цi люди зберiгали що-небудь вiд свого
середовища. м часто можна було вiдкрити душу, хоч цього й не варто б
робити: щось у ©хнiй поведiнцi все-таки приваблювало. Та
iнтелiгент-дурник, виходець з iнтелiгентiв,- це дурень у квадратi. Цей
Ярина нiтрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось вiн:
змалку захвалений, змалку купований бубликом i брязкальцем, отримавши
права вiку, став зарозумiлим, як попова льоха, i утверджу ться в життi, не
замислюючись, чого вартий. Тупi зеленуватi очi виражали дурну
категоричнiсть.
- Рiч ось у чому, пане...
- Повсюда,пiдказав Гривастюк.
- Пане Повсюдо,- продовжив чиновник, звiвши брови.- У навколишнiх селах
прокинулись заразнi хвороби. тiльки одна можливiсть попередити епiдемi©:
заборонити сходки, вечорницi, навiть богослужiння.
- Пане Ярино,- сказав я.- Зараз же перепрошу людей. На толоку навiть не
всi зiйшлися.
- Дозвольте, ми це влашту мо самi.- Чиновник криво посмiхнувся - Менi
потрiбно зачитати iнструкцi©.
Нi, не заради толоки вони приперлися, це й безмiзклий би зрозумiв. Менi
досить було одного сигналу: Микола пiшов вiд мене, не попередивши. Але я
вирiшив точнiше з'ясувати ситуацiю.
- Пане сотнику,- звернувся я до Крижа.- Може, ми справдi обмiрку мо, як
попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються,- показав я на
Ревеку, що стояла бiля криницi.
Сотник зиркнув на полiцая, який банно дивився на постамент з-пiд
цiсаревого погруддя, на стрiльця, що навпочiпки зiщулився на днi брички,
на роззявлену Ревеку - i зiскочив на землю. Чиновник не встиг вiдкрити
рота, як ми вже сидiли в канцелярi©.
- Я з сусiднiх сiл нiкого не запрошував. - звернувся я до Крижа.
- Вiрю вам,посмiхнувся сотник.- Проте справа складнiша. Сьогоднi вранцi
Гривастюк прислав вiстового з сигналом про те, що в Колобродах випадки
дивного захворювання. За наказом повiтового комiсара сюди з хвилини на
хвилину прибуде карантинний загiн.
Вiн зiперся на лiкоть, утомлено випростав пiд столом ноги. Нi, сотник
не поспiшав. Вiйтисько, увiйшовши до канцелярi©, почав теребити вуси.
Цього щось бiльше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подiбних людей.
Вони тобi чимось прислужаться, а тодi ©м почина здаватися, що забагато
тобi добра вчинили, i заходяться цькувати. Горiв нетерпiнням i чиновник.
Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на
п'ять хвилин, i Микола з хлопцями покине село.
- А хто злiг, пане Гривастюк? - запитав я вiйта.
- Зайчиха,зiтхнув вiн i облизав губи.- Щось непевне.
- Ця стара слабу , як правило, перед новим мiсяцем. Карантин, очевидно,
треба накласти на тi господарства, де працюють полоненi бiльшовики.
Пошестi здебiльшого заносять фронтовики.
Вiйт промовчав.
- На толоцi, кажете, нема сторонських? - запитав сотник.
- Повсюда всiх не може знати в лице,- прогудiв Гривастюк.
Коли я надiйшов, вiйт на щось розраховував, запрошую чи всiх до
канцелярi©. Тепер я його розчарував.
- Мусите вибачити,- мовив Криж.- Наш обов'язок не зiпсувати вам оказiю,
а попередити бiду.
Вiн пильно глянув на Гривастюка, нiби чекаючи, що той щось скаже для
пiдтвердження його слiв, але вiйт замислено дивився у вiкно.
- Сiдайте з нами, пане Повсюдо.
Я прилаштувався на передку бiля Гривастюка. Вiн передав менi вiжки i
закурив люльку. "Спiльник ти менi чи не спiльник?" - було в його короткому
заклопотаному поглядi.
- Що нам робити, пане Повсюдо? - заговорив вiн з удаваною досадою пiсля
довго© мовчанки, витираючи слiзне вiд тютюнового диму око.- Комунiсти
начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лiсничiвки чулась якась
стрiлянина.
- Вночi?
- Так.
- Що ви кажете?
- Не завадило б на нiч виставляти патрулi. Я думаю порадитися з
сотником. Ви мене пiдтрима те?
- Хiба не досить вашого слова i авторитету?
- Та воно лiпше, коли голос вiд громади.
- Пiдтримаю, звичайно.
У вiдповiдь - мiна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не
маскувалися, ©х завжди вида почуття втiхи.
Навколо бункера кишiло гамiрне муравлисько. Чиновник щось вихоплював
примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майданi метляючi
хустки, поблискуючi вiдра, порожевiлi на сонцi потилицi.
"Чого вiн шука ?"
На лицях стрiльцiв блукали тiнi знiяковiння. Криж перебирав товстими,
незграбними пальцями, якi колись знали чорну роботу i кривавi мозолi. Та
його не вчора вiдiрвало вiд цi © стихi©, встигло перелицювати. Зараз це
людина того жалюгiдного сучасного гатунку, яка хита ться мiж безогляднiстю
тупого виконавця й сумнiвами невдахи: чи потрiбне те, що мене примушують
робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядкiв, доти
такi при твердому дiлi. Життя викида ©х за борт у години докорiнних
зрушень.
- Ач як наш сотенний ошатився,- пискнув Богдан Онук. - Чепуркуватий,
мов дiвка. Правдоборець нещасний.
- Сучий...довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
- Показав би, як ставити прицiли, не наварили б кашi.
- А хто це пришкварився до них?
Всенощна не за мене. Хлопцi дивилися оскiлками, як на чужосторонця.
Минеться...
Одкашлявшись i витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очi
мазепинку, та одумався i зняв ©© з голови, завертiв у руках. Грудним тихим
голосом почав:
- Панове громадство! Прошу до уваги.
- А хто ти такий? - заволали з гурту. Чи сь сумлiння уже стало орця.
- Не бачиш - сотник.
- Цс-с-с! - зацитькали крикунiв. Панове! Повiтовий комiсар уповноважив
мене довести до вашого вiдома, що збори, толоки, церковнi вiдправи з
нинiшнього дня припиняються з то© причини, що епiдемi©.
- Себто читальню, церкву i хати - на колодку? - видобувся наперед
Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося,- охнула Байдиха.
- Читальня - марниця, а церква?
- Комунiстами нас поробити?
- Прошу не злорiчити,- сотник пiдняв шапку.- Село оголошу ться в станi
карантину. Церкву нiхто не замика , молiться, але по одному. В цей спосiб
церква буде вiдчинена денно i нощно, але. будемо наглядати, аби строго по
одному. А непокiрних будемо обкладати штрафами.
- З хуторами як буде - вiдрiза те? У мене на хуторi родич.
- При потребi буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж iз
помiтним ваганням подивився навколо,- то ухвалено сей момент розiйтись.
Юрба загула.

- Дайте закiнчити чоловiковi цеглу.
- Недавно почали.
- Ми всi вже зараженi...
Сотник нахмурився, заграв скулами.
- Будемо допоминатися в Залiссi.
- По недомислу можна й не те втнути.- Криж оглянувся на чиновника, але,
видко, передумав кликати його на пiдмогу i додав: - Я ж казав, що
розпорядився повiтовий комiсар. Хто не хоче напитати собi бiди на голову,
прошу шанувати владу.
Раптом гомiн спав, нiби натовп пронизало електричним струмом. Всi
скосили очi пiд гору. Я остовпiв. З Лiсничiвки, хитаючись, плiвся метрiв
за сто жовтий як вiск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на
одному рукавi, з чорними плямами на голих грудях, нiби ослiплений чоловiк.
Оцiпенiвши, юрба сторожко дивилась, куди вiн зверне: у яр чи на
простинець до села. Крiм Гривастюка, нiхто з при©жджих не встиг побачити
пораненого або робили вигляд, що не бачать.
Криж читав iнструкцiю.
- Пiдiть хто, заведiть у яр,- зашушукали мiж рядами.
- Песиголовцi! Хлопцi, що ж ви вирячились? Сховайте!
- От люди!
Несподiвано од гурту вiддiлилась Кухарчукова Орися. Раз у раз
повертаючи назад голову, спотиком, дрiбнобiж, поспiшила назустрiч
поляковi. Та вiн уже й сам звернув на пагорки.
Коли Орися, подавши руку поляковi, щезла з ним за горбом, натовп немов
переступив з ноги на ногу.
Сотник закiнчив читати i поманив Гривастюка. Коротко переговорили.
- Панове! - вигукнув Криж.- Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловiка
без рiднi й притину, недавнього фронтовика з ще не заго ними ранами, то
постановляю,- обличчя його стало веселiшим,- не лишати роботу, як перше
казав, а покiнчити, що почали.
Окiль загомонiли. Та не важко було зрозумiти чого: вони ще нi про себе,
нi загалом нiчого не усвiдомили I нiчого ще не вирiщили. ©м треба було
сукупно наступити на привида, пiти на примирення з сумлiнням. I хоч тут не
треба було розкидати розумом, адже нинiшнi пробунки полякiв - це завтрашн
ярмо, людська пролита кров зворохоу била ©х, наповнила душi страхом.
- Вiдлягло вiд серця? - посмiхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча -
Ошукав я Ярину, признатись, бо менi доручили. Будуть тут усiлякi хрунi
тикати носом упоперек.
- Щиро вдячний,- сказав я i на бiльше чогось не знайшовся.
- Йолоп,бубонiв сотник.- При©хав i по©де, а менi припало раду давати,
свiтити перед людьми лицем.
Вiн, зда ться, був прозiрливiший, нiж я сподiвався. Або чоловiк справдi
не простяк, яким вигляда , або те, чому служить, валиться без часу, не
претендуючи на виправдання i поблажки.
Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. I не було коли
думати про не©. Лиш, нiби добра надiя, жила вона десь у глибинi ства,
зiгрiваючи хвилями тепла.
Карантинний загiн, а вiрнiше - до зубiв озбро на бойова сотня,
прокотилась мимо бункера i здивованих толочан на Лiсничiвку. Я скрiзь
розшукував Миколу, та вiн наче крiзь землю провалився.
Гостина пiсля толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене
позалишалося на столах. Левадиха бiдкалась: - Пропада , пропада ,
людоньки, праця! I почала налiво й направо пригощати малечу. Нена©снi
жевжики збiгалися мов на сполох.
-Ой, на©вся! - гладив живота Байдишин Федько.- Ото на©вся! - зiтхав,
потiючи.- Алем на©вся. Га, Дмитре? Ох, i смачнi пампушки з маком.- I з
завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав
рум'янi балабухи.
Слухала, слухала Левадиха, та й вiдтануло старече серце.
- Може, капустоньки смажено© добавити? По©жте, дiтоньки, кашi, вона з
медочком...
- Завтра, бабусю, ми вам за це скопа мо город,- хвалився окастий Гринь
Молотковський. Левадиха схлипнула, потiм сплеснула:
- Завтра недiленька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понедiлок не
обiця шся!
- То в понедiлок,- по-iндичому надимаючись i поводячи головою,
поправлявсь Гринь.
- Так би й зразу.
- А то правда, бабусю,- осмiлiв Загатин, що од рук вiдбився, Омелько,-
нiби мiж лiсами коло замка забили сто полякiв?
- Хтось вигадав.- Стара кинулась мов ошпарена i закусила запалi губи.
- Не зна те, не балакайте,- схопився на ноги малий Стiнковий,- я видiв
сво©ми очима: побитi конi й люди.
- Видiв, видiв! - перекривила його Левадиха.- Ось не видиш, куди ложку
несеш, за©вся по самi вуха.
За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республiка,
прокурор iсторi©.
Поночiло. У пiддашшi хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить
небо почали без угаву розтинати вогненнi коси, мов хтось за горою,
гострячи ©х об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими
лезами У безлистому верховiттi понурих берестiв зашарудiв краплистий дощ.
Хлоп'ята порозбiгалися, покинувши Левадисi два довгi ряди замурзаних
варивом тарiлок. Узявшись за руки, ми з Мариною бiгцем пустилися до
бункера. Студенi, важкi, мов налитi оловом струменi падали на ©© розмаяну
за вiтром спiдницю, прибиваючи додолу.
- Ой,простогнала Марина, падаючи на снiпки сiна в бункерi.
Я поцiлував ©© в мокру щоку.
- Прокопе!
Схлипнув i розтрiскався над долиною високоголосий грiм.
- Чу ш, рiдний?
По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повiки. Та з-пiд
опущених вiй капали, безнастанно текли сльози.
Шум. Спертий пружним низовим вiтром, Днiстер сердито хлюпав у
кам'янистi береги, нiби наблизившись, майже при входi до бункера.
Шелестливi хвилi рухались чатiвливо, мов дикi звiрi. I знову дзвiнко
стрiскував грiм.
Марина здивовано пiдвела голову.
- Як довго.
- Переста .
Хвилi шаснули геть, злива вiдступила. Мить повагавшись оддалiк,
поминули вигiн i горобиним шурхотом пiшла схилом гори на лiс.
- Прокопику! Як ти жив, скажи ж менi? - мовила Марина стиха.
- Перебивався, Маринко.
- Я хочу знати;
- Розповiм завтра.
- Сьогоднi.
- Крутив свiтом, Маринко. Сердився на свiт, заплутувався,
виплутувався... Завтра.
- Прокопику...
- Ти можеш собi уявити, що означа втiкати од вiйни?.. Почекай до
завтра. Злива поверта ться знову.
Пiд цементною долiвкою в бункерi весело цюркотiла вол
- Послухай,сказав я.
- Потiчок?
- Я тут зроблю перегородку, i в нас буде лазня. Поставлю залiзну пiч,
балiю...
Грiм погуркував на буковинському боцi. До бункера хтось наближався.
Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини
хутко очищалось, яснiло, за хмарами залишались зорянi слiди, наче за
отарою овець з золотими копитцями.
- Ти, Миколо? - гукнув я.
Захлюскало болото, до бункера повернули двi тiнi. Спалахом блискавки
освiтило Миколине обличчя.
- Я до тебе,- сказав Микола.- Там щось залишилося перекусити?
- Ходiмо,вийшла з бункера Марина.- Нас тут дощ застав.
Мельник усiвся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони ©ли
мовчки, дивлячись у тарiлки.
- Чиновникiв спекався? - запитав Микола, обтерши цiлушкою губи.
- Сотник виручив. Зда ться, порядна людина. Каже: "Менi доведеться
перед селом свiтити лицем". Видко, отаборяться надовго.
- Надовго,озвався Мельник.
- Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
- Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
- Що ти?!
- Для тебе сотник - чоловiк порядний, а для мене...
- Менi пора, Миколо.- Мельник згорнув учетверо рушник, щось мiркуючи,
поклав проти себе.-Дозвольте дiтям сухарцiв узяти,- звернувся до Марини.
- Прошу, берiть.
- Звикли,нiяково сказав вiн.- Коли день мене нема дома, то мушу
повертатися з гостинцями. Це нiби вiдкупна.
- Берiть бiльше.
Провiвши Мельника, Марина постелила нам з Миколою -на лiжку, а сама
забралась у хатчину до Левадихи.
- Кепськi справи,- пробурмотiв Микола.- Криж ма розпорядження провести
арешти.
- Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
- Гривастюк до чогось готу ться, якийсь полiтичний капiтал збира . I,
розумi ш, ма в повiтi сильну пiдтримку. Де ще в селi розквартирований
гарнiзон? А сюди спровадив. Стрiльцi позакопували трупи, пустили поголос,
що це натворили комунiсти. Але чогось не ворушаться.
- Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на водi.
- А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа.
- Дивуюсь тобi,- сказав я.- Створю те арсенал, а якогось вiйтика не
приборка те.

- Терор?
- Я колись дiйду до того, що про©дуся по його головi ки м.
- Га-га-га! - закудкудахкав Микола.- Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на
Гривастюка! О-га-га-га!- Вiн подивився на мене довгим поглядом i мляво
промовив: - Не те, друже.
Вранцi, накинувши на плечi рушники, ми пiрнули в сад, продудонiли
босонiж по вологiй утоптанiй стежцi до рiки.
Пахло гiркувато-п'янким вранiшнiм димком, що прозоро вився над
коминами. Сонце мережило промiж вiттям срiблястi фiранки, спускаючи ©х все
нижче додолу, вичiсувало з полинових меж загубленi свiтанням краплини
роси.
У хмiльному забуттi заливалась спiвами пташина, в оборогах воркували
голубинi пари. Лиш Днiстер байдуже виконував свiй одноманiтний обов'язок,
перекочуючи в залиту серпанком далину рознiжено лiнивi води, .якi злегка
опиралися i збирались зверху в полискливi гребенi, мов морщили лоба,
намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком приднiстрянських гiр i юно
усмiхнених до сонця садiв.
Ми поплили за течi ю, скосили на бистрину, i вода швидко понесла нас
мимо пустинних берегiв.
- Го-го! Тут не менше трьох метрiв.- Микола зробив кiлька дужих змахiв
до мене.- Все ж мiлi наш Днiстер. Дiд розповiдав, що колись вiн був
набагато глибший.
- Менi малому здавалося, що тут хтозна-яка широчiнь. Похибки вiку.
- Нi, рiка .пересиха . Винищують лiси, то щезають стави i озера,
струмки. Серет i Збруч почорнiли в намулi.
Назад ми бiгли один за одним. Тiло пiсля плавання стало пружним.
- Сотник учора непогане казання мав,кинув я вслiд Миколi.
Вiн пiшов повiльнiше.
- Вояччина стина ться з бюрократi ю. Мiж iншим, вiйськовi завжди
недолюблювали чиновникiв, але владолюби. зрештою, загнуздували ©х i робили
слухняними.
- А не вiзьмуть вояки верх?
- Взагалi вони цього прагнуть, але з них нiкудишнi полiтики.
- Так чи iнакше, ©м завжди буде забезпечена дарова кухня.
- Ти забрав Марину до себе?
- Так.
- Справиш весiлля?
- Як закiнчу з хатою.
- Дивися, аби не шкилювали над жiнкою.
- Вона менi вiрить.
- Не легковаж: люди!
- Собацi вiльно й на владику брехати. Ми обмили землю з нiг i почали
одягатися. Трусячи штаниною, Микола нiяк не потрапляв у не© ногою.
- Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, вiзьмеш голiруч.
- Думаю, вiн тебе не буде вистежувати. Вiн тут з примусу, i зда ться,
що використа нагоду пережити тихо лиху годину.
- Ну, я пiду до сестри. Конi в не©. Надвечiр пильнуй, щоб я не скочив у
пастку. Вийди назустрiч.
- Тiльки сирим не запоможи.
- Ялина добра. Витрима до четвертого поколiння.

IX_
Тодор Мельник, маленький полисiлий чоловiчок з сивiючими вусами,
закiнчив вимiри, i ми сiда мо перекурити.
- Можна смiло замовляти Прокiпчуковi вiкна й дверi,- каже вiн.- Лiпшого
столяра в Колобродах нема: i сумлiнний, i зайвого не вiзьме. Правда, трохи
млявий.
Вiн розмовля спокiйним грудним баском; часто приплющуючи очi. Чоло
порiзане борозенками, як тютюновий капшук, сiть морщин навколо очей.
Муляр Михайло Хрущ кладе кельню i, спираючись на палицю, яка йому
замiня коротшу вiд народження ногу, зiгнуту в колiнi, шкутильга до нас.
Хрущ працю зi стiльчиком, пiдкладаючи його пiд хвору ногу. Спершись на
палицю, вiн скручу самокрутку.
- Трохи негарно,- каже вiн.- Не подобаються менi тi зрiзанi кути.
- Сапери не передбачали, що на бункерi буде хата, - смi ться Мельник.-
У Грушiвцi таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
- Тепер не дуже, щоб будуватись,- бубонить Хрущ.- Люди навченi. Як десь
лiт через десять буде показувати на спокiй, то й почнуть старатись. Мiй
знайомий з хутора спалив новiсiньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння
з криницi, паркан. Каже: "Треба буде - надбаю всього. А так менi нiщо не
миле, нiчого не хочу". А воно й голод почина ться. Я от...- Вiн обiрвав
Себе на пiвсловi. Видко, хотiв сказати, що нiколи в свiтi не пiшов би
класти менi стiни, якби не заставила скрута.- Туди далi в Галичинi люди
пухнуть...
- Понад Днiстром трохи легше. Правда, не в усiх. такi, що в чоботях
ходять, а босi слiди знати. Он Байдиха: галушка та лемiшка. I то
випрошене, вспомiжне.
- Лихе життя.- Хрущ став вiдкашлюватись, довго пiдбирав якiсь слова,
дивлячись похмуро на Мельника,- Казав якийсь: бiльше разу не вмреш. Пiшли
до роботи, хлопцi.
- Вiд дурного життя i люди дурiють,- сказав Мельник, пересiвши
навпочiпки i погойдуючись на ногах.- Хтось-то менi розповiдав, що старий
Ковальчук купив у Залiссi труну i спить у нiй. Щоб тiло, мовляв, звикло до
вiчного спокою. Нiбито нiде так не висиплявся, як у трунi.
- Я хотiв у цього вiдьмака позичити брусiв на одвiрки,- сказав я -
Бруси дубовi, обструганi. Ще подума , що зичу йому скоро© смертi.
- Лiпше не майте з ним нiяких сходин,- порадив Мельник.- То чоловiк
недобрий.
Спроквола шелестiв вiтерець у високiй травi, що мало не в очевидь
пiднялась над землею, майже сягаючи колiн. Побачивши на стежцi двi
маленькi постатi в довгих на випуск сорочках, я пiшов назустрiч.
- Тату, мама наповiдала, що обiд за годину.
У мене щось замлiло вiд того "тату".

Швидко, по-осiнньому поквапливо насувалась нiч передво нного
тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрiй нiяк не хотiлося
вiрити. Усе мовчало, прича©вшись i дожидаючи. Я торкнувся рукою холодно©
Маринино© коси i вона, мов по вiстрi, сповзла ©й на груди. Марина нагнула
голову i притулилась до зап'ястя пересохлими устами. Крiзь довгу гiрку i
солодку знемогу, крiзь бiль i сум, безконечну задуму i вагання - тихий,
проймаючий серце шелест губ:
- Ти будеш мо©м.
Це прозвучало, немов велiння землi i неба, велiння чогось вiчно живого.
- Нас нiщо не розлучить...
Засiрiв туманом свiтанок.
- Маринко,сказав я.- Я чекаю, що ти при©деш.
Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо... бо одне ми цiле, як яблуня
i цвiт, як небо i сонце... Якби не вiйна, випробування, не гiднi не те що
людини, а допотопно© нiмини, яким вiйна пiддала людей, вимiрюючи ©х
вигаданi, вiдноснi чесноти, то в нас усе було б щиро i чесно. Од замолоду
закопаний сатрапами росiйський хлопець обурювався тим, що гiднiсть людини
вимiрюють труднощам пiдносячи до iдеалу те, що просто наслiдком поганих
суспiльних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому.
На фронтi я з неспоко м згадував наш останнiй вечiр. Марина з'являлась
менi у коротких i кошмарних окопний снах мiж артилерiйськими атаками, в
хвилини непритомностi - в госпiталях, бо потiм, прийшовши до пам'ятi, я
надзвичайно гостро вiдчував полегкiсть вiд того, що вона була зi мною.
Вона приходила до мене тiнню. Так, тiнню. Тому що образ ©© витiснили з
мо © уяви понiвеченi трупи - без лиць, без голiв, без рук i нiг. Голос ©©
заглушили канонади i хропiння конаючих. Усмiшку погасили спалахи вибухiв.
I вона навiдувалась до мене духом небес, водила квiтучими лугами, по©ла
холодною водою, годувала, як дитину, iз рук, прикладала до спалених мiсць
стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострiлом, з першою
командою. А потiм продовжувала перервану турботу, i сон накладався на сон,
утворюючи шматок неподатливо©, глибоко потайсвiту заховано© в душi
дiйсностi.
Вiдтодi, як я побачив Марину з санчатами на дорозi, що пересiка
Буштинський тракт, вона стала для мене iншою. Вiдтодi передi мною у мряцi
застряли ©© очi, а далi - сповитi туманом - iдуть якiсь ру©ни, розрита
земля, настовбурченi скелi, вирванi з корiнням дерева. I з того часу я
почав задумуватись, i вагатись: ми стали людьми, якi ваг вчились зосiбно,
по-сво му терпiти, i цим двом силам терпеливостi буде важко разом, мiж
ними не можна перекинути мiсток.
Та я все частiше здогадувався, що цей малий характерник - не Панька
Середи син. I цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з
неспокiйними карими очима примусив .мене згадати батька. Батько привидом
пiднявся передi мною з хмiльного чаду, зупинився в образi докору. Я
знайшов себе у п'яних снах малим хлопчиною, який хотiв жити не так, як
усi, кого вiн знав. I, взявши те хлопчатко за руку, я пiшов назустрiч
оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмученi Марининi очi.