Страница:
це всiм щось провiща ?.. Ану, злазьте з печi,- скомандував вiн принишклим
пiд ряднами дiтям, що все бачили i тихо пощипували одне одного, аби не
видати змови.
Вони, як коти, зiскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки
прямуючи в куток за скринею, далi вiд батька, який схвильовано забiгав по
хатi.
- Цiлуйте маму в руку,- звелiв Юстим теплим i при мним голосом.
Катерина вдячно дивилася на них помутнiлими вiд знесилля очима, рот ©©
засiкся нiмим риданням. На груди нiби примостилося лонно ласкаве лiто, на
очi враз рушили золотi полукiпки. Полукiпки йшли до хати рiвними рядами,
як черкеси на веселих вистояних конях, вимахували кудлатими, мов дубовi
верхи, гичками й подзвонювали:
- Щедрий вечiр... Святий вечiр...
Катерина пильнiше приглянулась до горiшнiх снiпкiв i мало не зойкнула:
з-за них то показувалися, то ховались дитячi голови. В однiй вона признала
Йвана, що задушився в бочцi, куди садовила, йдучи жати, а в другiй - зроду
слабовитого Мирона, якого бог забрав до прощi, а в третiй - Михайла, цього
з човном збила крига на Днiстрi.
Дивилась, дивилась на синiв i знову знепритомнiла.
...Минуло багато лiт. На поправку Слiпчукам не випогiднювалось. Юстим з
Катериною запитливо позирали на свого найменшого, поки кожне зосiбно не
застановилося на тому, що прикмета ©х не стосу ться, що, як бог дасть,
лишень Тодосiй заживе веселiше.
Хлопець день при днi чув: "Ти в нас щасливенький, дитино". Слухав,
звикся i повiрив, що так ма бути. Змалку навчився чекати, чекаючи -
терпiти. Нiяке лихо не могло його збентежити. Вiд тифу вимерли родичi.
Тодосiй подав на копальнi в Карпати. Пiвроку на баландi пiд земле Потiм
возив сiль iз Солотвина. Далi голодував, плекав вошей, але нi на мить не
сумнiвався в прийдешньому. Оженившись, зчорнiв у полi. Дещо пристарав,
перешив стрiху на хатi, але це було не те, що йому судилося; непомильна в
мандрiвцi до нього благодать ще десь простувала вдалинi. Тому Тодосiй не
хотiв дiтей. Вiн мрiяв про той час, код вчепить колиску над повною
скринею.
Добровiльно взяте на себе ярмо так само, як примусове рано чи пiзно
доводить до бунту. Тяжка робота i забарнi сподiвання достатку виснажили
Тодосiя. Його все частiшi сковувала байдужiсть. У такому станi однi
пустилися б берега, почавши кочiвне життя, iншi перетворилися б на лежнiв,
а Тодосiй почав нишком божеволiти. Скривленого, його, можна було побачити
де-небудь у ярузi з грудкою землi в кулацi. Вiн стискував пальцi, нiби
хотiв видушити сiк з грудки, або брав землю на зуб, довго смакував, поки
очi йому не заливали сльози. Вечорами вiн не дозволяв Надi© свiтити
лампаду, стояв перед вiкном, зацiпенiвши, майже не дихаючи, i очi його в
такi хвилини палали ненавистю або, навпаки, були повнi яко©сь неземно©
нiжностi.
На людях Тодосiй старанно тримав себе в руках, i про його недугу нiхто
не здогадувався. Та якось вiн знемiгся пiд час приступу, а коли спробував
на ясний розум пригадати, що витворяв, пам'ять зрадила. Вiн жахливо
мучився, затужив за дитинством, його охопило почуття страшно© втрати.
Якось, коли зрозумiв, що уникнути безумства тiльки один шлях - заподiяти
собi смерть, вiн тремтячими руками пригорнув до себе Надiю. Того дня на
купi намолочено© на податок пшеницi вiн зачав сина.
I його вiдпустило. Загублений у мiражi марних сподiвань дух життя знову
завитав у душi. Тодосiй заспоко©вся, скрiпився якимись пота мними думками,
якi берiг, як скнара - кривдний набуток. Надiя була задоволена тим, що
перестала вiдчувати в чоловiковi чужого, i не допитувалась, про що вiн
мiзку . Та через рiк у Слiпчукiв ско©лося лихо. Докладно нiхто нiчого не
знав, але здогадувалися, бо Тодосiй серед зими покинув Надiю з малою
дитиною i щез iз села. А може, отримана у спадок од вiку надiя викурила
його з-пiд рiдно© стрiхи?..
Тiльки ночами, далеко обходячи повiтовi мiстечка i великi села, до
Львова добивався пiвторатисячний загiн солдатiв.
Два передостаннi бо© загiн мав з нiмцями i махновцями, останнiй, на
Збручi,- з поляками. Солдати були неймовiрно зморенi й бруднi. Мундири
висiли на них лахмiттям; зотлiлi пiдошви прив'язували до нiг обмотками; у
багатьох голови були вкритi носовими хустками. Але при солдатах була
справна зброя.
Кiлометрiв за тридцять вiд Збруча солдати зупинилися в лiсi на постiй,
щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою i несли на руках. Тiла склали
до одно© ями, насипали високу могилу: Потiм старший видiлив караульних i
команду за продуктами, а коли вони зникли в лiсi, дозволив спати.
Це був сивий, згорблений i похмурий чоловiк. Вiн не носив вiдзнак i був
зодягнений так само жалюгiдно, як пiдлеглi, зате збро© не мав. Чи причиною
цього була недолугiсть, чи взагалi не брав ©© до рук - годi сказати. I
все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.
Старий лiг пiсля всiх, постеливши пiд бiк соснового галуззя. Дивлячись
на нього, коли вiн заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не
пiдiймались, обличчя закам'янiло, навколо рота i пiд очима нiби хто
припорошив дрiбно розмеленим синiм суглинком. Старий був високочолий, з
круглими залисинами енергiйно©, але розважливо© i помiрковано© в оцiнках
людини. Видублене знегодами обличчя було дрiбно посiчене зморшками.
Мабуть, почало старiтись не на повiтрi, а десь в кабiнетних сутiнках,
в'янучи вiд душевних змагань i переобтяжень. I руки в Старого були довгi,
сухi, невiнчанi слiдами чорно© роботи.
Галявину пражило сонце, димiла i гудiла мушва. Солдати спали мов
мертвi, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тiльки-но в лiсi
зашурхотiли кроки хлопцiв, якi поверталися з провiзi ю. Очi його дивилися
чисто й спокiйно. На мить вiн затримав ©х на свiжому насиповi землi
посеред галявини, тодi звiвся i рушив до солдатiв.
- Чи не трапився вам десь поблизу струмок? - запитав вiн.
- Ми бачили за лiсом озера.
- Як далеко?
- Зо дво гiн. Якщо йти просiкою, будемо минати ©х.
- Треба набрати свiжо© води,- сказав Старий, дивлячись, як солдати
розкладають i дiлять на брезентi мамалигу й сир.- Пiдiть хто, розбудiть
хлопцiв на змiну вартовим.
Пiдкрiпившись, солдати розiйшлись досипати. А з присмерком вишикувалися
в колони i рушили далi.
Перемишляни загiн обiйшов з пiвночi. Тiльки-но вступили в лiс, почало
розвиднятись. I знов Старий вiдiбрав вартових i команду за продуктами, а
рештi дозволив вiдпочивати. Та цього разу вiн пiдкликав до себе
високорослого, ще зовсiм юного солдата, узяв з його рук туго напакований
наплiчник i рушив у заростi. Хвилин через десять на трактi до Перемишлян
показався змучений, мов iз тюрми випущений, священик. Назад вiн повертався
надвечiр. Тепер вiн йшов швидше, з непокритою головою, чого святi отцi не
дозволяють собi навiть серед пустинного поля На узлiссi священик став
солдатом. Загiн уже вiдтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку
мамалиги i цибулину, сказавши солдатовi, який прийняв вiд нього наплiчник:
- Цi © ночi за всяку цiну мусимо дiстатися.
- Вмерло дво поранених,- повiдомив солдат; очевидно, вiн виконував
обов'язки ад'ютанта.
- За всяку цiну,- повторив Старий.
- Ще одне самовбивство,- сказав солдат.
Старий болiсно примружився, пiднiс руку до очей i нервово, судорожне
ковтнув повiтря.
До кожного його слова прислухалися, як до батькiвського благословення,
а запобiгти самовбивствам вiн не мав сили. У когось з солдатiв почина ться
гарячка, i вiн приклада до скронi дуло карабiна. Розбери - тиф чи вiспа.
Мiж ними нема лiкаря. Солдат наклада на себе руки заради iнших. До того ж
хворого нiхто з селян не вiзьметься доглядати: бояться розстрiлу, бояться
заразитись.
- Поховали разом з тими... пораненими,- сказав ад'ютант.
Старий глипнув на скибку мамалиги в руцi, звiв очi на верхи берiзок над
галявиною, постояв, постояв i, пригинаючись, нiби на його плечi звалили
непосильний вантаж, рушив до куща лiщини, пiд яким йому приготували купу
галузок.
- Пане письменнику,- пiшов за ним солдат.- Пiсля полудня над лiсом
кружляв лiтак. Нас, либонь, помiтили.
- Я бачив,озвався Старий.- Бачив...
Поволi, дроблячи мамалигу тонкими пальцями, вiн пообiдав i лiг. Над
галявиною розносився шепiт. Серед високо© трави глухо перемовлялися
солдати. Заглядiвшись на ще не пересотану лiтом основу стебел, Старий
чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-пiд Бережан, якого
спiткала нiмецька мiна в Криму. Стрiльчик ходив у розвiдку i приволiк
пошитий з телячо© шкури повен махорки ранець. Тiльки гукнув хлопцiв
розбирати здобич, як пiд ноги шипучи впала мiна. Вiн глянув на не©
неповторно здивованим поглядом, i тут пролунав вибух...
Стрiльчик нiяк не йняв вiри, що перед ним живий письменник, прохав
розповiсти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому "П'ять додати до
п'яти, вiдняти два, роздiлити на чотири - буде два. Отак i книжку пишуть,
щоб дiя була зв'язана з дi ю, щоб суму можна було розкласти на множники i
кожний з множникiв був висновком про дiю".
- А ви багато писали? - спитав вiн з дитячим зацiкавленням.
- Бiльшiсть сво©х книжок я про©в,- вiдказував Старий.
- Як то?
- Я не мав з чого жити. Ми вимiнювали сво© сили майже задарма.
- А хто ви?
- Я з-пiд Рiвного.
Цей тверезо-на©вний сiльчук так глибоко переймався кожною його фразою,
що нiколи не затримувався на довгу бесiду. Ухопить те, що цiкавить, i
втiка куди-небудь подумати i повкладати в доброму ладi. А згодом
приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двiчi - чи
Старий направду не нiмець або поляк. Вислухавши вiдповiдь, вiн засвiтився
якоюсь пота мною iде ю. Розмiркувавши, Старий уже не радий був знайомству.
Чого не бува ! Повернеться хлопчисько додому i продасть спадковий
городець, щоб послати яко©сь пiвсотнi крон. При новiй зустрiчi вiн
пояснив, що справа не в тому, що вiн не мав змоги влаштувати сво життя.
Книжки можна писати впроголодь. За три останнi десятирiччя на один том на
нашiй мовi припада двадцять на польськiй i нiмецькiй Притому з мiсцевих
друкують усiляких пiдбрехувачiв, а сво©х - справдi обдарованих - не
друкують, аби всiм було видко, що нема в цiм кутi свiтло© голови Мина
час, нiкчемна писанина почина фiгурувати документом доби, тодi як вона
тiльки примiтивною фальсифiкацi ю життя.
Взяти оцих людей, що другий мiсяць у дорозi, йдуть з пекла в пекло. I
про них напишуть. Пороблять ©х попiвськими синочками i зятьками, якi в
садочках бiля пасiк виголошують перед пашiючими здоров'ям нареченими
пишномовнi тиради про вiсiмнадцятий рiк. А як же iнакше? Гiркий досвiд
народу завжди прикрiплюють до гетьманських i попiвських шликiв, розвiшуючи
ганчiрки замiсть знамен над розтоптаним кра м. "Та вже пора збиратися..."
Старий розумiв, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно,
забарикадували вулицi й готовi до зустрiчi. Проте Пiдзамче мовчало. Загiн
без жодного пострiлу просунувся до середмiстя i оточив ратушу.
Вламлюватися до ратушi Старий не дозволив, бо всю надiю покладав на
вуличнi бо© i те, що до нього при дна ться повсталий народ. Але всюди
панувала тиша. Вона була рiвнозначна зрадi.
Старий звелiв iти на тюрму, гадаючи, що до солдатiв пристануть в'язнi.
Проте й тут його спiткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачi
принесли списки заарештованих i слухняно розiйшлися вiдчиняти камери. На
подвiр'я виходили сотнi в'язнiв. Коли Старий вигукнув: "Воля, братове!" -
натовп вiдповiв незрозумiлим перешiптуванням. Старий тричi повторював, що
вони звiльненi, та слова його залишились без вiдповiдi.
До в'язнiв пiдходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на
ногах, його одвели на тюремнi схiдцi. Коли вiн отямився, на подвiр'© були
тiльки його хлопцi i розгубленi тюремщики.
Вранцi нiчнi патрулi доповiли бригадировi гарнiзону, що в мiстi
появився загiн невiдомих жовнiрiв. Полковник надiслав до Варшави термiнову
депешу. На цьому й закiнчилося. Загiн покинув Львiв. Перед цим Старий
добро© пiвгодини розмовляв з якимсь дiячем розгромлено© республiки на
квартирi неподалiк вiд пам'ятника Мiцкевичевi. Повернувся до солдатiв
немов розбитий паралiчем i ледве вимовив:
- На Стрийський тракт.
Минувши останнi кам'яницi, загiн зупинився. Солдати взяли Старого в
середину кола.
- Панове, я вам не маю що сказати,- почав Старий, суворо дивлячись на
малиновий небосхил.Панове... Я не маю що сказати про тих, до кого ми
добивалися...
Вiн махнув рукою, опустив голову, i голос його перехопило страшне
чоловiче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, вiдводили очi.
Вони йшли вмерти або звiльнити мiсто, але в жертовнику часу вогонь погас.
Змiнившись на обличчях вiд жаху, вони вже не могли пiзнати один одного i
стояли як мерцi. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрi м добру
хвилину, наче не сподiвалося, що доведеться свiтити цього тихого
благословенного ранку.
Заспоко©вшись, Старий продовжив:
- Прощайте, панове браття! Менi сказали, що не пора для виступу, що
виступ готу ться. Будьте пильнi. Прощайте. Не кидайте збро©. Iдiть додому
мужами i батьками, не забувайте один одного, кажiть людям правду.
Солдати не розходились.
- Ви добре воювали,- сказав Старий крiзь сльози.- То будьте також
добрими людьми. Прощайте!
Перед ним розступились. Вiн одiйшов метрiв за сто i оглянувся. Солдати
все ще не рушали з мiсця. Навколо них колихався синiй димок ранку.
Здавалося, в клубах цього димку неспокiйно гарцюють осiдланi конi,
перекочуються гармати, пливуть тисячi наповнених вiйськом човнiв. Старий
упав i довго не мiг пiдвести голови.
Вже зовсiм розвиднiлося. Трактом гуркотiла пiдвода. Молодиця, що везла
до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немiчного старця на
узбiччi шляху: вiн блудив очима мов неосудний. Молодиця оперiщила конячину
грабовим пужалном.
"Нема при хатi господаря,- подумав старий.- Видко, вдовиця. I без
батога ©де..."
Вiд'©хавши на таку вiдстань, що пiдводи вже не можна було наздогнати,
молодиця озирнулась. Старець стояв навколiшки i наче когось виглядав, але
на трактi, скiльки сягало око, не було живо© душi. Так вiн стояв, аж ©й
навтямилося. "Божевiльний",-подумала молодиця.
"Ще одна тiнь iсторi© впала на Стрийський тракт,- шепотiли губи
Старого. - Тiнi, тiнi!.. Про що ви оповiсте людям? А це залежить вiд
запитань. Отой хлопчисько з-пiд Бережан був химерний хлопчисько. Щось сво
будував iз запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не
дошукуватися, як питати в тiней одне й те саме, то вони сторiччями
залишаються недорiкуватими".
Тодосiй кружляв по камерi важкими поривчастими кроками нервово
розладжено© людини.
- Сядь же ти каменем! - гримнув на нього Грушевич. За пiвтора року
арештантського життя Грушевич забув, що вiн iнтелiгент, лiкар, i ставився
до iнших не краще, нiж злодiйчук з Пiдвально© Григорiй Кмич.
- Та сядь же! - гримнув вiн удруге.- Чу ш? Тодосiй i бровою не повiв.
Перед цим Кмич присилував його розповiсти, як вiн опинився в каталажцi.
Тодосiй надумав майнути до Канади. У Львовi вiн сподiвався заробити
грошей, але наскочив на полiца©в. Розтривожений, вiн метався з кута в кут,
навколо рота в нього зiбралися скорботнi борозенки зморщок. Грушевича й
сон похилив, а вiн усе ще ходив по камерi. Прокинувшись удосвiта, лiкар
побачив його з пiднятими до карниза над дверима руками. Тодосiй стояв,
упершись головою у вiзитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши,
що вiн у зашморгу.
- Ти зна ш, що безграмотному треба добре пiдплатити, аби виробили
закордонний паспорт? - питав Грушевич Тодосiя, посадивши на свiй матрац.
Тодосiй знизав плечима, проте по обличчю промайнула тiнь занепоко ння.
Вiн зiперся головою на стiну i тихо схлипнув.
- Хочеш - навчу читати i писати?
Iз вiконечка пiд стелею у камеру падав снiп сивуватого свiтла. Грушевич
порився в клунку, який використовував замiсть подушки, видобув олiвець i
папiр.
- Дивися сюди.
Тодосiй одвернувся.
Грушевич з ваганням позирнув на олiвець i надув губи. Вiн уже не мiг
зупинитися i почав ненавидiти Тодосiя, який вiдмовою хотiв зiпсувати йому
настрiй на весь день. Вже тепер у нього було таке вiдчуття, нiби за ним
шпигують.
- Ну що я тобi кажу,- зашепотiв лiкар, бризкаючи слиною.- Дивись: оце я
пишу слово: "Польща".
Професор iсторi© Володимир Кривов'яз посмiхнувся. Студентом вiн
влаштував отаку студiю Степанидi, легковажно почавши зi слова "любов".
Степанида так i не збагнула та мницi письма, зате, рятуючи ©© гонор,
мусили скороспiшно готувати весiлля. Потiм вiн не мiг без гiркоти
згадувати тi канiкули. Степанида була вiрною дружиною, але вiн нiколи не
знав, чого вiд не© чекати. Поки не махнув рукою - нехай робить, що
заманеться,- вона попсувала йому немало кровi.
- Польща. Пе-о-ел,- бубонiв Грушевич,- м'який знак, ща, Польща. Польща
загарбала Галичину. А це лiтера "ка". Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з
вашого села По-всюду.
- Прокопа? - втiшено перепитав Тодосiй.
- Розумний хлопець.
- Вiн кудись ви©хав.
- То нiчого, вiн розумний хлопець. I Миколу Павлюка знаю.
- Павлюк ма спiлку з комунiстами.
- Тихо, дурню! - Грушевич з внутрiшнiм страхом глипнув на Тодосiя, нiби
в ньому була вмонтована бомба.- Польща. Поль-ща нас усiх по-витлум-лю .
...У Степаниди був депресивний психоз. До речi, i в цього Тодосiя щось
схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я.
Бiльшiсть душевних недуг - це недуги волi.
- Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина - Ма-ло-польща.
...Медiатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу,
вiдтак вона вiдчувала потребу кипучо© дiяльностi i вносила в професорове
життя такий розгардiяш, що вiн зрештою почав ©© боятися. Якось Степанидi
завихторилося iти та грибами. В лiсi проколола ногу, дiстала зараження
кровi й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися.
- Ти ма ш добру пам'ять, парубче,- радiв Грушевич.- Покажи лiтеру "ер".
Так. Тепер - "ща". Так, прекрасно. Слово даю, через мiсяць ти станеш
тюремним писарем. А лiкарем ти хотiв би бути?
- Нi.
- Чому?
- Не знаю, не хотiв би.
- Дивак! - прикро образився Грушевич.- Напиши "ел".
- Не хочу.
Тодосiй переповз на свiй матрац i натягнув на голову сардак. З-пiд поли
виглядали тiльки затоптанi зеленкуватi п'яти.
- Дурень! - розiзлився Грушевич i перекинувся на другий бiк, але одразу
ж звiвся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор.- Боже! -
зiтхнув вiн,
Вiн притулився чолом до холодного муру i з болем думав, що огрубiв
отут, у проклятiй тюрмi, здрiбнiв душею. Навiщо обзивати хлопця? Сам же
йому вiдбив охоту, спитавши, чи той не хотiв би стати лiкарем, адже такими
речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вiчi було б соромно
глянути.
Грушевич думав, що якби молодший, то не пiддався б хвилевим настроям. А
йому вже за сорок п'ять, у тюрмi сам для себе став нещасною i жалюгiдною
iстоткою i чогось не вiдчува потреби причаститися до минуло© чистоти й
цiльностi.
Наглядач з гримотом поставив бiля дверей миску i вiдро з водою. Треба
було вставати, бо повернеться рiвно через чотири хвилини i забере вiдро,
але Грушевич не мав сили ворухнутись. "Дiдько з ним,- подумав вiн.- Нiчого
не станеться, коли день буду немитий".
Тим часом арештанти схоплювалися i займали чергу.
- Пане доктор! - штовхнув його ногою Кмич. "Грубiсть - вiд збайдужiння.
Грубiян - це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубостi ця тварюка
самомобiлiзу ться i утверджу ться. А хай йому чорт! Треба вставати... Я
брутальний з Тодосi м, бо вiн слабший, я можу зiгнати на ньому злiсть i
вiдвернутися вiд цi © гидоти..."
Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собi: беруся за книжку.
"Пишучи, очища шся. Мене доконуе марновiрство. Досить ницiти".
Вiн iз замилуванням згадав роки практики в Тернополi. Робота його
бадьорила, не давала впасти. А взагалi нiколи, зда ться, не мав нi сталого
погляду на речi, нi твердо© опори. Як би там не було, в Тернополi минули
його кращi роки.
Грушевич витирав лице одним кiнцем рушника, професор - другим. Лiкар
одним оком косив на професора. "Що за неймовiрний чоловiк! Весь вiк уника
переслiдувань, а дивiться, що за спокiйнi мудрi очi, яке благородне облич
яка стриманiсть i ощадливiсть у рухах. Нiби збираеться почати ще одне
життя..."
- Сьогоднi ви в лiпшому гуморi,- сказав професор.
Грушевич здригнувся, промовчав. Потiм, складаючи р ник, вiн сказав з
посмiшкою:
- Гумор цiлком залежить вiд нас, пане професор. Що - що, а це у нашiй
владi.
Кривов'яз кивнув i став розчiсуватися перед надщербленим дзеркальцем.
Над дзеркальцем поволi пересували" тiнi вiд грат. Самi грати знаходилися
глибоко в нiшi вiконця, ©х не можна було побачити, навiть ставши на
табурет. Вночi тiнi не рухались - проти вiкна, мабуть, висiв лiхтар. А
вдень повзли по стiнi, хтось вуглем поробив знаки, i тiнi оповiщали
арештантам: "Наглядач несе воду для вмивавання", "Почали роздавати баланду
на снiданок".. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
Грушевич чекав, щоб професор вiдiйшов од дзеркальця, думаючи: "Ми
живемо тiльки тiнями...".
Пiсля снiданку вони порозсiдалися на матрацах грати в шахи. Фiгурки
були вилiпленi з хлiбно© м'якушки колись, за лiпших часiв, коли в'язням
видавали хлiб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувiй польських
газет. З першо©, же прочитаних уголос заголовкiв почалась, як i щоднини
запекла суперечка. В'язнi спалахнули в присутностi газет i очима, й
обличчями i горiли тривожно, як сторожовi вежi в степу перед наближенням
орди. Газет чекали мовчки, неспокiйно Коли наглядач вiдчиняв дверi, всi
насторожувалися, мов дикi кiшки, i кидалися на згортки. А газети були
дворiчно© давностi...
В центрах во водств i в повiтових мiстах гарнiзонами стояли польськi
вiйська. У Галичинi польськi вождi вербували джур з колишнiх мiсцевих
партiй. За республiкою вже зникли i дим i нитка... А в камерах точилися
полiтичнi дискусi© про тактику державного секретарiату i стратегiю
Антанти.
- Послухайте, що пише Пiлсудськяй,- забiгав з газетою по матрацах
Григорiй Кмич.-"Русини i бiльшовики, якi до цього часу воювали мiж собою,
тепер порозумiлися, щоб атакувати нас".
- Брехня! - заревiла камера.
На стiнi тремтiли тiнi вiд грат, тремтiли губи i руки, пiд стелею
гойдалась мiшанина охриплих голосiв. Нарештi, почали пробиватися окремi
реплiки.
- Вони не мають приводу почати вiйну з республiкою.
- Свiт проти цього грабежу.
- Вiльсон - твереза людина. Вiльсон посила дипломатiв перевiрити
версiю Пiлсудського.
- А "Покутський вiсник" пише, що республiка прода ться Польщi...
Не брав участi в цих оргiях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому вiн
не чита газет.
- Соцiальним спiритизмом не займаюся,- вiдказав професор.
Вiн задумливо стежив за iншими i наче милувався. Одного разу, коли
суперечка мало не переросла в бiйку, вiн пробурмотiв:
- У тюрмi ач якi гарячi! Тут ©м нiчого втрачати. Тут нема надi©. А на
волi мовчали б.
Переважно оргi© закiнчувалися тим, що арештанти пiдсiдали до професора
i вимагали його думки. В такi хвилини ©х цiкавила не iстина - ©м треба
було почути спокiйний голос, щоб самим втихомиритися.
Професор бачив, що вже всi втомилися i зараз звернуться до нього. Та
Грушевич роздув ще гострiшу перепалку. Мова зайшла про просвiтянськi
громади. Чи дозволять ©х поляки?
- Не дозволять.
- Мусять!
- Дурницi!
- Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
- Йолоп!
- Хам!
- Запроданець!
- Вiд йолопа чую!..
Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всiм остогидла,
та нiхто не хотiв поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тодi, як
Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через
заборону; бiльшiсть ©х складу в тюрмах. Тепер навперебiй заговорили, що ©х
повиннi випустити на волю. Влада не втрима ться без мiсцевих кадрiв,
найактивнiших представникiв громад. Усi вiдчули себе молодими i сповнений
устремлiнь...
У життi накопичилося стiльки диких, як на здоровий розсуд, засобiв
впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як iз
глини, вилiплювати щось iнше. Тому такого поширення набрала торгiвля
iдеалами,! i величезнi маси народу час вiд часу безоглядно поринають у
багно фанатизму. Хто був у камерi, кожному раптом стало ясно, що без них
не зумiють обiйтись, ©м хотiлося думати, що уряд ©х спецiально ув'язнив,
аби зберегти, адже на волi навiснi голодна смерть. Лиш досвiд предкiв -
страх - стримував готову iстерiю рабопоклонства. Цей самий страх зiграв з
ними жарт, коли прийшло звiльнення.
Серед ночi в коридорах появилися наглядачi i, повiдчинявши камери,
гукали:
- Виходь! Виходь з речами!
Вони стiкалися в тюремний двiр. Якийсь недолугий дiдусь кричав:
- Воля, панове!
- Провокацiя,- прошепотiв професор.
Хтось знайшовся:
- До камер пiдводять труби. Заженуть назад i пустять гази.
- А ворота - навстiж,- злякано мовив Тодосiй.
- Там, певне, поставили кулемети,- голосно продудонiв Грушевич.- Лишень
висунь голову!..
- Треба перевiрити.
Хтось вiдокремився од натовпу. Грушевич поволiк за собою Тодосiя.
Крадучись, попiд муром рушило ще кiлька чоловiк.
Грушевич лiг на землю i виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо.
Тодi вiн виглянув на вулицю i оторопiло рикнув:
- Утiкай. Доки не пiзно!
До свiтанку Грушевич з Тодосi м пересидiли в Стрийському парку. Коли
почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
- Тут можуть вчинити облаву. Нам лiпше змiшатися з людьми.
Мiсто вже ожило, селянки торгували пiд фасадами фруктами. Грушевич
купив яблук.
- ж, ©ж.тикав вiн Тодосi вi тремтячими руками.- Солодкi.
Вiн вiдчув прилив нiжностi до цього придуркуватого i безпорадного
селюка й готовий був вимiняти за його личаки сво© чеськi бештайгери.
Вони й не помiтили, як бiля жiнки з яблуками зупинився полiцай. Вiн
нагнувся до кошика, взяв яблуко, вiдкусив корiнець, поремигав i кинув
селянцi монету. Вона догiдливе напакувала його кишенi плодами. Полiцай
навiть не глянув на Грушевича i Тодосiя. Посмiливiшавши вони йшли за ним
до Ринково© площi. Протиснувшись крiзь ярмаркових до ратушi, стали пiд
стiною бiля худорлявого юнака, який продавав рiзьбленi хрести.
- Я ж казав, що випустять,- усмiхнувся Грушевич, косячи очi на сонце.-
Звичайно, це хитрiсть, вона мене не тiшить. Але нiчого. Яка рука, так i
гребе. Будемо мати на увазi. Так просто вони нас не куплять, ми будемо
вимагати прав для всього народу. На силу будемо вiдповiдати силою. Ми i в
пригонi вмi мо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
- Менi б до Канади,- простогнав Тодосiй.
- По©деш,запевнив Грушевич.- Спершу стань до роботи, зодягнися,
вiдчухайся. Треба обдивитися, примiрятися. Нiчого не роби навмання.
Грушевич весело поплескав Тодосiя по руцi, поблажливо всмiхнувся. Дихав
пiд ряднами дiтям, що все бачили i тихо пощипували одне одного, аби не
видати змови.
Вони, як коти, зiскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки
прямуючи в куток за скринею, далi вiд батька, який схвильовано забiгав по
хатi.
- Цiлуйте маму в руку,- звелiв Юстим теплим i при мним голосом.
Катерина вдячно дивилася на них помутнiлими вiд знесилля очима, рот ©©
засiкся нiмим риданням. На груди нiби примостилося лонно ласкаве лiто, на
очi враз рушили золотi полукiпки. Полукiпки йшли до хати рiвними рядами,
як черкеси на веселих вистояних конях, вимахували кудлатими, мов дубовi
верхи, гичками й подзвонювали:
- Щедрий вечiр... Святий вечiр...
Катерина пильнiше приглянулась до горiшнiх снiпкiв i мало не зойкнула:
з-за них то показувалися, то ховались дитячi голови. В однiй вона признала
Йвана, що задушився в бочцi, куди садовила, йдучи жати, а в другiй - зроду
слабовитого Мирона, якого бог забрав до прощi, а в третiй - Михайла, цього
з човном збила крига на Днiстрi.
Дивилась, дивилась на синiв i знову знепритомнiла.
...Минуло багато лiт. На поправку Слiпчукам не випогiднювалось. Юстим з
Катериною запитливо позирали на свого найменшого, поки кожне зосiбно не
застановилося на тому, що прикмета ©х не стосу ться, що, як бог дасть,
лишень Тодосiй заживе веселiше.
Хлопець день при днi чув: "Ти в нас щасливенький, дитино". Слухав,
звикся i повiрив, що так ма бути. Змалку навчився чекати, чекаючи -
терпiти. Нiяке лихо не могло його збентежити. Вiд тифу вимерли родичi.
Тодосiй подав на копальнi в Карпати. Пiвроку на баландi пiд земле Потiм
возив сiль iз Солотвина. Далi голодував, плекав вошей, але нi на мить не
сумнiвався в прийдешньому. Оженившись, зчорнiв у полi. Дещо пристарав,
перешив стрiху на хатi, але це було не те, що йому судилося; непомильна в
мандрiвцi до нього благодать ще десь простувала вдалинi. Тому Тодосiй не
хотiв дiтей. Вiн мрiяв про той час, код вчепить колиску над повною
скринею.
Добровiльно взяте на себе ярмо так само, як примусове рано чи пiзно
доводить до бунту. Тяжка робота i забарнi сподiвання достатку виснажили
Тодосiя. Його все частiшi сковувала байдужiсть. У такому станi однi
пустилися б берега, почавши кочiвне життя, iншi перетворилися б на лежнiв,
а Тодосiй почав нишком божеволiти. Скривленого, його, можна було побачити
де-небудь у ярузi з грудкою землi в кулацi. Вiн стискував пальцi, нiби
хотiв видушити сiк з грудки, або брав землю на зуб, довго смакував, поки
очi йому не заливали сльози. Вечорами вiн не дозволяв Надi© свiтити
лампаду, стояв перед вiкном, зацiпенiвши, майже не дихаючи, i очi його в
такi хвилини палали ненавистю або, навпаки, були повнi яко©сь неземно©
нiжностi.
На людях Тодосiй старанно тримав себе в руках, i про його недугу нiхто
не здогадувався. Та якось вiн знемiгся пiд час приступу, а коли спробував
на ясний розум пригадати, що витворяв, пам'ять зрадила. Вiн жахливо
мучився, затужив за дитинством, його охопило почуття страшно© втрати.
Якось, коли зрозумiв, що уникнути безумства тiльки один шлях - заподiяти
собi смерть, вiн тремтячими руками пригорнув до себе Надiю. Того дня на
купi намолочено© на податок пшеницi вiн зачав сина.
I його вiдпустило. Загублений у мiражi марних сподiвань дух життя знову
завитав у душi. Тодосiй заспоко©вся, скрiпився якимись пота мними думками,
якi берiг, як скнара - кривдний набуток. Надiя була задоволена тим, що
перестала вiдчувати в чоловiковi чужого, i не допитувалась, про що вiн
мiзку . Та через рiк у Слiпчукiв ско©лося лихо. Докладно нiхто нiчого не
знав, але здогадувалися, бо Тодосiй серед зими покинув Надiю з малою
дитиною i щез iз села. А може, отримана у спадок од вiку надiя викурила
його з-пiд рiдно© стрiхи?..
Тiльки ночами, далеко обходячи повiтовi мiстечка i великi села, до
Львова добивався пiвторатисячний загiн солдатiв.
Два передостаннi бо© загiн мав з нiмцями i махновцями, останнiй, на
Збручi,- з поляками. Солдати були неймовiрно зморенi й бруднi. Мундири
висiли на них лахмiттям; зотлiлi пiдошви прив'язували до нiг обмотками; у
багатьох голови були вкритi носовими хустками. Але при солдатах була
справна зброя.
Кiлометрiв за тридцять вiд Збруча солдати зупинилися в лiсi на постiй,
щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою i несли на руках. Тiла склали
до одно© ями, насипали високу могилу: Потiм старший видiлив караульних i
команду за продуктами, а коли вони зникли в лiсi, дозволив спати.
Це був сивий, згорблений i похмурий чоловiк. Вiн не носив вiдзнак i був
зодягнений так само жалюгiдно, як пiдлеглi, зате збро© не мав. Чи причиною
цього була недолугiсть, чи взагалi не брав ©© до рук - годi сказати. I
все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.
Старий лiг пiсля всiх, постеливши пiд бiк соснового галуззя. Дивлячись
на нього, коли вiн заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не
пiдiймались, обличчя закам'янiло, навколо рота i пiд очима нiби хто
припорошив дрiбно розмеленим синiм суглинком. Старий був високочолий, з
круглими залисинами енергiйно©, але розважливо© i помiрковано© в оцiнках
людини. Видублене знегодами обличчя було дрiбно посiчене зморшками.
Мабуть, почало старiтись не на повiтрi, а десь в кабiнетних сутiнках,
в'янучи вiд душевних змагань i переобтяжень. I руки в Старого були довгi,
сухi, невiнчанi слiдами чорно© роботи.
Галявину пражило сонце, димiла i гудiла мушва. Солдати спали мов
мертвi, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тiльки-но в лiсi
зашурхотiли кроки хлопцiв, якi поверталися з провiзi ю. Очi його дивилися
чисто й спокiйно. На мить вiн затримав ©х на свiжому насиповi землi
посеред галявини, тодi звiвся i рушив до солдатiв.
- Чи не трапився вам десь поблизу струмок? - запитав вiн.
- Ми бачили за лiсом озера.
- Як далеко?
- Зо дво гiн. Якщо йти просiкою, будемо минати ©х.
- Треба набрати свiжо© води,- сказав Старий, дивлячись, як солдати
розкладають i дiлять на брезентi мамалигу й сир.- Пiдiть хто, розбудiть
хлопцiв на змiну вартовим.
Пiдкрiпившись, солдати розiйшлись досипати. А з присмерком вишикувалися
в колони i рушили далi.
Перемишляни загiн обiйшов з пiвночi. Тiльки-но вступили в лiс, почало
розвиднятись. I знов Старий вiдiбрав вартових i команду за продуктами, а
рештi дозволив вiдпочивати. Та цього разу вiн пiдкликав до себе
високорослого, ще зовсiм юного солдата, узяв з його рук туго напакований
наплiчник i рушив у заростi. Хвилин через десять на трактi до Перемишлян
показався змучений, мов iз тюрми випущений, священик. Назад вiн повертався
надвечiр. Тепер вiн йшов швидше, з непокритою головою, чого святi отцi не
дозволяють собi навiть серед пустинного поля На узлiссi священик став
солдатом. Загiн уже вiдтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку
мамалиги i цибулину, сказавши солдатовi, який прийняв вiд нього наплiчник:
- Цi © ночi за всяку цiну мусимо дiстатися.
- Вмерло дво поранених,- повiдомив солдат; очевидно, вiн виконував
обов'язки ад'ютанта.
- За всяку цiну,- повторив Старий.
- Ще одне самовбивство,- сказав солдат.
Старий болiсно примружився, пiднiс руку до очей i нервово, судорожне
ковтнув повiтря.
До кожного його слова прислухалися, як до батькiвського благословення,
а запобiгти самовбивствам вiн не мав сили. У когось з солдатiв почина ться
гарячка, i вiн приклада до скронi дуло карабiна. Розбери - тиф чи вiспа.
Мiж ними нема лiкаря. Солдат наклада на себе руки заради iнших. До того ж
хворого нiхто з селян не вiзьметься доглядати: бояться розстрiлу, бояться
заразитись.
- Поховали разом з тими... пораненими,- сказав ад'ютант.
Старий глипнув на скибку мамалиги в руцi, звiв очi на верхи берiзок над
галявиною, постояв, постояв i, пригинаючись, нiби на його плечi звалили
непосильний вантаж, рушив до куща лiщини, пiд яким йому приготували купу
галузок.
- Пане письменнику,- пiшов за ним солдат.- Пiсля полудня над лiсом
кружляв лiтак. Нас, либонь, помiтили.
- Я бачив,озвався Старий.- Бачив...
Поволi, дроблячи мамалигу тонкими пальцями, вiн пообiдав i лiг. Над
галявиною розносився шепiт. Серед високо© трави глухо перемовлялися
солдати. Заглядiвшись на ще не пересотану лiтом основу стебел, Старий
чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-пiд Бережан, якого
спiткала нiмецька мiна в Криму. Стрiльчик ходив у розвiдку i приволiк
пошитий з телячо© шкури повен махорки ранець. Тiльки гукнув хлопцiв
розбирати здобич, як пiд ноги шипучи впала мiна. Вiн глянув на не©
неповторно здивованим поглядом, i тут пролунав вибух...
Стрiльчик нiяк не йняв вiри, що перед ним живий письменник, прохав
розповiсти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому "П'ять додати до
п'яти, вiдняти два, роздiлити на чотири - буде два. Отак i книжку пишуть,
щоб дiя була зв'язана з дi ю, щоб суму можна було розкласти на множники i
кожний з множникiв був висновком про дiю".
- А ви багато писали? - спитав вiн з дитячим зацiкавленням.
- Бiльшiсть сво©х книжок я про©в,- вiдказував Старий.
- Як то?
- Я не мав з чого жити. Ми вимiнювали сво© сили майже задарма.
- А хто ви?
- Я з-пiд Рiвного.
Цей тверезо-на©вний сiльчук так глибоко переймався кожною його фразою,
що нiколи не затримувався на довгу бесiду. Ухопить те, що цiкавить, i
втiка куди-небудь подумати i повкладати в доброму ладi. А згодом
приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двiчi - чи
Старий направду не нiмець або поляк. Вислухавши вiдповiдь, вiн засвiтився
якоюсь пота мною iде ю. Розмiркувавши, Старий уже не радий був знайомству.
Чого не бува ! Повернеться хлопчисько додому i продасть спадковий
городець, щоб послати яко©сь пiвсотнi крон. При новiй зустрiчi вiн
пояснив, що справа не в тому, що вiн не мав змоги влаштувати сво життя.
Книжки можна писати впроголодь. За три останнi десятирiччя на один том на
нашiй мовi припада двадцять на польськiй i нiмецькiй Притому з мiсцевих
друкують усiляких пiдбрехувачiв, а сво©х - справдi обдарованих - не
друкують, аби всiм було видко, що нема в цiм кутi свiтло© голови Мина
час, нiкчемна писанина почина фiгурувати документом доби, тодi як вона
тiльки примiтивною фальсифiкацi ю життя.
Взяти оцих людей, що другий мiсяць у дорозi, йдуть з пекла в пекло. I
про них напишуть. Пороблять ©х попiвськими синочками i зятьками, якi в
садочках бiля пасiк виголошують перед пашiючими здоров'ям нареченими
пишномовнi тиради про вiсiмнадцятий рiк. А як же iнакше? Гiркий досвiд
народу завжди прикрiплюють до гетьманських i попiвських шликiв, розвiшуючи
ганчiрки замiсть знамен над розтоптаним кра м. "Та вже пора збиратися..."
Старий розумiв, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно,
забарикадували вулицi й готовi до зустрiчi. Проте Пiдзамче мовчало. Загiн
без жодного пострiлу просунувся до середмiстя i оточив ратушу.
Вламлюватися до ратушi Старий не дозволив, бо всю надiю покладав на
вуличнi бо© i те, що до нього при дна ться повсталий народ. Але всюди
панувала тиша. Вона була рiвнозначна зрадi.
Старий звелiв iти на тюрму, гадаючи, що до солдатiв пристануть в'язнi.
Проте й тут його спiткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачi
принесли списки заарештованих i слухняно розiйшлися вiдчиняти камери. На
подвiр'я виходили сотнi в'язнiв. Коли Старий вигукнув: "Воля, братове!" -
натовп вiдповiв незрозумiлим перешiптуванням. Старий тричi повторював, що
вони звiльненi, та слова його залишились без вiдповiдi.
До в'язнiв пiдходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на
ногах, його одвели на тюремнi схiдцi. Коли вiн отямився, на подвiр'© були
тiльки його хлопцi i розгубленi тюремщики.
Вранцi нiчнi патрулi доповiли бригадировi гарнiзону, що в мiстi
появився загiн невiдомих жовнiрiв. Полковник надiслав до Варшави термiнову
депешу. На цьому й закiнчилося. Загiн покинув Львiв. Перед цим Старий
добро© пiвгодини розмовляв з якимсь дiячем розгромлено© республiки на
квартирi неподалiк вiд пам'ятника Мiцкевичевi. Повернувся до солдатiв
немов розбитий паралiчем i ледве вимовив:
- На Стрийський тракт.
Минувши останнi кам'яницi, загiн зупинився. Солдати взяли Старого в
середину кола.
- Панове, я вам не маю що сказати,- почав Старий, суворо дивлячись на
малиновий небосхил.Панове... Я не маю що сказати про тих, до кого ми
добивалися...
Вiн махнув рукою, опустив голову, i голос його перехопило страшне
чоловiче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, вiдводили очi.
Вони йшли вмерти або звiльнити мiсто, але в жертовнику часу вогонь погас.
Змiнившись на обличчях вiд жаху, вони вже не могли пiзнати один одного i
стояли як мерцi. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрi м добру
хвилину, наче не сподiвалося, що доведеться свiтити цього тихого
благословенного ранку.
Заспоко©вшись, Старий продовжив:
- Прощайте, панове браття! Менi сказали, що не пора для виступу, що
виступ готу ться. Будьте пильнi. Прощайте. Не кидайте збро©. Iдiть додому
мужами i батьками, не забувайте один одного, кажiть людям правду.
Солдати не розходились.
- Ви добре воювали,- сказав Старий крiзь сльози.- То будьте також
добрими людьми. Прощайте!
Перед ним розступились. Вiн одiйшов метрiв за сто i оглянувся. Солдати
все ще не рушали з мiсця. Навколо них колихався синiй димок ранку.
Здавалося, в клубах цього димку неспокiйно гарцюють осiдланi конi,
перекочуються гармати, пливуть тисячi наповнених вiйськом човнiв. Старий
упав i довго не мiг пiдвести голови.
Вже зовсiм розвиднiлося. Трактом гуркотiла пiдвода. Молодиця, що везла
до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немiчного старця на
узбiччi шляху: вiн блудив очима мов неосудний. Молодиця оперiщила конячину
грабовим пужалном.
"Нема при хатi господаря,- подумав старий.- Видко, вдовиця. I без
батога ©де..."
Вiд'©хавши на таку вiдстань, що пiдводи вже не можна було наздогнати,
молодиця озирнулась. Старець стояв навколiшки i наче когось виглядав, але
на трактi, скiльки сягало око, не було живо© душi. Так вiн стояв, аж ©й
навтямилося. "Божевiльний",-подумала молодиця.
"Ще одна тiнь iсторi© впала на Стрийський тракт,- шепотiли губи
Старого. - Тiнi, тiнi!.. Про що ви оповiсте людям? А це залежить вiд
запитань. Отой хлопчисько з-пiд Бережан був химерний хлопчисько. Щось сво
будував iз запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не
дошукуватися, як питати в тiней одне й те саме, то вони сторiччями
залишаються недорiкуватими".
Тодосiй кружляв по камерi важкими поривчастими кроками нервово
розладжено© людини.
- Сядь же ти каменем! - гримнув на нього Грушевич. За пiвтора року
арештантського життя Грушевич забув, що вiн iнтелiгент, лiкар, i ставився
до iнших не краще, нiж злодiйчук з Пiдвально© Григорiй Кмич.
- Та сядь же! - гримнув вiн удруге.- Чу ш? Тодосiй i бровою не повiв.
Перед цим Кмич присилував його розповiсти, як вiн опинився в каталажцi.
Тодосiй надумав майнути до Канади. У Львовi вiн сподiвався заробити
грошей, але наскочив на полiца©в. Розтривожений, вiн метався з кута в кут,
навколо рота в нього зiбралися скорботнi борозенки зморщок. Грушевича й
сон похилив, а вiн усе ще ходив по камерi. Прокинувшись удосвiта, лiкар
побачив його з пiднятими до карниза над дверима руками. Тодосiй стояв,
упершись головою у вiзитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши,
що вiн у зашморгу.
- Ти зна ш, що безграмотному треба добре пiдплатити, аби виробили
закордонний паспорт? - питав Грушевич Тодосiя, посадивши на свiй матрац.
Тодосiй знизав плечима, проте по обличчю промайнула тiнь занепоко ння.
Вiн зiперся головою на стiну i тихо схлипнув.
- Хочеш - навчу читати i писати?
Iз вiконечка пiд стелею у камеру падав снiп сивуватого свiтла. Грушевич
порився в клунку, який використовував замiсть подушки, видобув олiвець i
папiр.
- Дивися сюди.
Тодосiй одвернувся.
Грушевич з ваганням позирнув на олiвець i надув губи. Вiн уже не мiг
зупинитися i почав ненавидiти Тодосiя, який вiдмовою хотiв зiпсувати йому
настрiй на весь день. Вже тепер у нього було таке вiдчуття, нiби за ним
шпигують.
- Ну що я тобi кажу,- зашепотiв лiкар, бризкаючи слиною.- Дивись: оце я
пишу слово: "Польща".
Професор iсторi© Володимир Кривов'яз посмiхнувся. Студентом вiн
влаштував отаку студiю Степанидi, легковажно почавши зi слова "любов".
Степанида так i не збагнула та мницi письма, зате, рятуючи ©© гонор,
мусили скороспiшно готувати весiлля. Потiм вiн не мiг без гiркоти
згадувати тi канiкули. Степанида була вiрною дружиною, але вiн нiколи не
знав, чого вiд не© чекати. Поки не махнув рукою - нехай робить, що
заманеться,- вона попсувала йому немало кровi.
- Польща. Пе-о-ел,- бубонiв Грушевич,- м'який знак, ща, Польща. Польща
загарбала Галичину. А це лiтера "ка". Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з
вашого села По-всюду.
- Прокопа? - втiшено перепитав Тодосiй.
- Розумний хлопець.
- Вiн кудись ви©хав.
- То нiчого, вiн розумний хлопець. I Миколу Павлюка знаю.
- Павлюк ма спiлку з комунiстами.
- Тихо, дурню! - Грушевич з внутрiшнiм страхом глипнув на Тодосiя, нiби
в ньому була вмонтована бомба.- Польща. Поль-ща нас усiх по-витлум-лю .
...У Степаниди був депресивний психоз. До речi, i в цього Тодосiя щось
схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я.
Бiльшiсть душевних недуг - це недуги волi.
- Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина - Ма-ло-польща.
...Медiатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу,
вiдтак вона вiдчувала потребу кипучо© дiяльностi i вносила в професорове
життя такий розгардiяш, що вiн зрештою почав ©© боятися. Якось Степанидi
завихторилося iти та грибами. В лiсi проколола ногу, дiстала зараження
кровi й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися.
- Ти ма ш добру пам'ять, парубче,- радiв Грушевич.- Покажи лiтеру "ер".
Так. Тепер - "ща". Так, прекрасно. Слово даю, через мiсяць ти станеш
тюремним писарем. А лiкарем ти хотiв би бути?
- Нi.
- Чому?
- Не знаю, не хотiв би.
- Дивак! - прикро образився Грушевич.- Напиши "ел".
- Не хочу.
Тодосiй переповз на свiй матрац i натягнув на голову сардак. З-пiд поли
виглядали тiльки затоптанi зеленкуватi п'яти.
- Дурень! - розiзлився Грушевич i перекинувся на другий бiк, але одразу
ж звiвся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор.- Боже! -
зiтхнув вiн,
Вiн притулився чолом до холодного муру i з болем думав, що огрубiв
отут, у проклятiй тюрмi, здрiбнiв душею. Навiщо обзивати хлопця? Сам же
йому вiдбив охоту, спитавши, чи той не хотiв би стати лiкарем, адже такими
речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вiчi було б соромно
глянути.
Грушевич думав, що якби молодший, то не пiддався б хвилевим настроям. А
йому вже за сорок п'ять, у тюрмi сам для себе став нещасною i жалюгiдною
iстоткою i чогось не вiдчува потреби причаститися до минуло© чистоти й
цiльностi.
Наглядач з гримотом поставив бiля дверей миску i вiдро з водою. Треба
було вставати, бо повернеться рiвно через чотири хвилини i забере вiдро,
але Грушевич не мав сили ворухнутись. "Дiдько з ним,- подумав вiн.- Нiчого
не станеться, коли день буду немитий".
Тим часом арештанти схоплювалися i займали чергу.
- Пане доктор! - штовхнув його ногою Кмич. "Грубiсть - вiд збайдужiння.
Грубiян - це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубостi ця тварюка
самомобiлiзу ться i утверджу ться. А хай йому чорт! Треба вставати... Я
брутальний з Тодосi м, бо вiн слабший, я можу зiгнати на ньому злiсть i
вiдвернутися вiд цi © гидоти..."
Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собi: беруся за книжку.
"Пишучи, очища шся. Мене доконуе марновiрство. Досить ницiти".
Вiн iз замилуванням згадав роки практики в Тернополi. Робота його
бадьорила, не давала впасти. А взагалi нiколи, зда ться, не мав нi сталого
погляду на речi, нi твердо© опори. Як би там не було, в Тернополi минули
його кращi роки.
Грушевич витирав лице одним кiнцем рушника, професор - другим. Лiкар
одним оком косив на професора. "Що за неймовiрний чоловiк! Весь вiк уника
переслiдувань, а дивiться, що за спокiйнi мудрi очi, яке благородне облич
яка стриманiсть i ощадливiсть у рухах. Нiби збираеться почати ще одне
життя..."
- Сьогоднi ви в лiпшому гуморi,- сказав професор.
Грушевич здригнувся, промовчав. Потiм, складаючи р ник, вiн сказав з
посмiшкою:
- Гумор цiлком залежить вiд нас, пане професор. Що - що, а це у нашiй
владi.
Кривов'яз кивнув i став розчiсуватися перед надщербленим дзеркальцем.
Над дзеркальцем поволi пересували" тiнi вiд грат. Самi грати знаходилися
глибоко в нiшi вiконця, ©х не можна було побачити, навiть ставши на
табурет. Вночi тiнi не рухались - проти вiкна, мабуть, висiв лiхтар. А
вдень повзли по стiнi, хтось вуглем поробив знаки, i тiнi оповiщали
арештантам: "Наглядач несе воду для вмивавання", "Почали роздавати баланду
на снiданок".. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
Грушевич чекав, щоб професор вiдiйшов од дзеркальця, думаючи: "Ми
живемо тiльки тiнями...".
Пiсля снiданку вони порозсiдалися на матрацах грати в шахи. Фiгурки
були вилiпленi з хлiбно© м'якушки колись, за лiпших часiв, коли в'язням
видавали хлiб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувiй польських
газет. З першо©, же прочитаних уголос заголовкiв почалась, як i щоднини
запекла суперечка. В'язнi спалахнули в присутностi газет i очима, й
обличчями i горiли тривожно, як сторожовi вежi в степу перед наближенням
орди. Газет чекали мовчки, неспокiйно Коли наглядач вiдчиняв дверi, всi
насторожувалися, мов дикi кiшки, i кидалися на згортки. А газети були
дворiчно© давностi...
В центрах во водств i в повiтових мiстах гарнiзонами стояли польськi
вiйська. У Галичинi польськi вождi вербували джур з колишнiх мiсцевих
партiй. За республiкою вже зникли i дим i нитка... А в камерах точилися
полiтичнi дискусi© про тактику державного секретарiату i стратегiю
Антанти.
- Послухайте, що пише Пiлсудськяй,- забiгав з газетою по матрацах
Григорiй Кмич.-"Русини i бiльшовики, якi до цього часу воювали мiж собою,
тепер порозумiлися, щоб атакувати нас".
- Брехня! - заревiла камера.
На стiнi тремтiли тiнi вiд грат, тремтiли губи i руки, пiд стелею
гойдалась мiшанина охриплих голосiв. Нарештi, почали пробиватися окремi
реплiки.
- Вони не мають приводу почати вiйну з республiкою.
- Свiт проти цього грабежу.
- Вiльсон - твереза людина. Вiльсон посила дипломатiв перевiрити
версiю Пiлсудського.
- А "Покутський вiсник" пише, що республiка прода ться Польщi...
Не брав участi в цих оргiях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому вiн
не чита газет.
- Соцiальним спiритизмом не займаюся,- вiдказав професор.
Вiн задумливо стежив за iншими i наче милувався. Одного разу, коли
суперечка мало не переросла в бiйку, вiн пробурмотiв:
- У тюрмi ач якi гарячi! Тут ©м нiчого втрачати. Тут нема надi©. А на
волi мовчали б.
Переважно оргi© закiнчувалися тим, що арештанти пiдсiдали до професора
i вимагали його думки. В такi хвилини ©х цiкавила не iстина - ©м треба
було почути спокiйний голос, щоб самим втихомиритися.
Професор бачив, що вже всi втомилися i зараз звернуться до нього. Та
Грушевич роздув ще гострiшу перепалку. Мова зайшла про просвiтянськi
громади. Чи дозволять ©х поляки?
- Не дозволять.
- Мусять!
- Дурницi!
- Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
- Йолоп!
- Хам!
- Запроданець!
- Вiд йолопа чую!..
Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всiм остогидла,
та нiхто не хотiв поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тодi, як
Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через
заборону; бiльшiсть ©х складу в тюрмах. Тепер навперебiй заговорили, що ©х
повиннi випустити на волю. Влада не втрима ться без мiсцевих кадрiв,
найактивнiших представникiв громад. Усi вiдчули себе молодими i сповнений
устремлiнь...
У життi накопичилося стiльки диких, як на здоровий розсуд, засобiв
впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як iз
глини, вилiплювати щось iнше. Тому такого поширення набрала торгiвля
iдеалами,! i величезнi маси народу час вiд часу безоглядно поринають у
багно фанатизму. Хто був у камерi, кожному раптом стало ясно, що без них
не зумiють обiйтись, ©м хотiлося думати, що уряд ©х спецiально ув'язнив,
аби зберегти, адже на волi навiснi голодна смерть. Лиш досвiд предкiв -
страх - стримував готову iстерiю рабопоклонства. Цей самий страх зiграв з
ними жарт, коли прийшло звiльнення.
Серед ночi в коридорах появилися наглядачi i, повiдчинявши камери,
гукали:
- Виходь! Виходь з речами!
Вони стiкалися в тюремний двiр. Якийсь недолугий дiдусь кричав:
- Воля, панове!
- Провокацiя,- прошепотiв професор.
Хтось знайшовся:
- До камер пiдводять труби. Заженуть назад i пустять гази.
- А ворота - навстiж,- злякано мовив Тодосiй.
- Там, певне, поставили кулемети,- голосно продудонiв Грушевич.- Лишень
висунь голову!..
- Треба перевiрити.
Хтось вiдокремився од натовпу. Грушевич поволiк за собою Тодосiя.
Крадучись, попiд муром рушило ще кiлька чоловiк.
Грушевич лiг на землю i виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо.
Тодi вiн виглянув на вулицю i оторопiло рикнув:
- Утiкай. Доки не пiзно!
До свiтанку Грушевич з Тодосi м пересидiли в Стрийському парку. Коли
почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
- Тут можуть вчинити облаву. Нам лiпше змiшатися з людьми.
Мiсто вже ожило, селянки торгували пiд фасадами фруктами. Грушевич
купив яблук.
- ж, ©ж.тикав вiн Тодосi вi тремтячими руками.- Солодкi.
Вiн вiдчув прилив нiжностi до цього придуркуватого i безпорадного
селюка й готовий був вимiняти за його личаки сво© чеськi бештайгери.
Вони й не помiтили, як бiля жiнки з яблуками зупинився полiцай. Вiн
нагнувся до кошика, взяв яблуко, вiдкусив корiнець, поремигав i кинув
селянцi монету. Вона догiдливе напакувала його кишенi плодами. Полiцай
навiть не глянув на Грушевича i Тодосiя. Посмiливiшавши вони йшли за ним
до Ринково© площi. Протиснувшись крiзь ярмаркових до ратушi, стали пiд
стiною бiля худорлявого юнака, який продавав рiзьбленi хрести.
- Я ж казав, що випустять,- усмiхнувся Грушевич, косячи очi на сонце.-
Звичайно, це хитрiсть, вона мене не тiшить. Але нiчого. Яка рука, так i
гребе. Будемо мати на увазi. Так просто вони нас не куплять, ми будемо
вимагати прав для всього народу. На силу будемо вiдповiдати силою. Ми i в
пригонi вмi мо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
- Менi б до Канади,- простогнав Тодосiй.
- По©деш,запевнив Грушевич.- Спершу стань до роботи, зодягнися,
вiдчухайся. Треба обдивитися, примiрятися. Нiчого не роби навмання.
Грушевич весело поплескав Тодосiя по руцi, поблажливо всмiхнувся. Дихав