Страница:
як артист. Це непогано, Прокопе. Довiрятися кожному стрiчному не треба.-
Зробивши паузу, вiн додав: - Менi однаково. Я вже небагато встигну
зробити. До того ж серцем чую: мене чека тюрма. Ще день, ще два...
Поки не ратував за любов до ближнього, вiн говорив розсудливо i
викликав спiвчуття. Та в агiтацiях був такий настирливий i потворно
бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пiзнiше i застав
комуну, роздiлену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого - всi
хлопцi, включаючи Кривов'яза i Тодосiя. Треба мати певний талант, щоб так
остогиднути. Вранцi Микола розбудив мене i, з вiдразою киваючи на сонного
Грушевича, покликав на вулицю.
- Ходи звiдси, ну його до бiса. Встане, знов заскиглить.
- Що сьогоднi робиш? - запитав я Павлюка.
- Що роблю?Микола зморщився, нiби не мiг розiбрати, чого я вiд нього
хочу. Менi, мiж iншим, завжди здавалося, що вiн собi щодня видуму якесь
заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.- Перейдемо на той бiк,-
запропонував вiн.- Покажу дещо й хочу порадитись.
На розi вулицi Микола зупинив мене i показав на старовиннi залiзнi
дверi.
- Тво© свердла вiзьмуть ©х?
- Кувалися, мабуть, ще при Данилi Галицькому.
-За ними конфiсковане устаткування з друкарень. Я маю намiр забрати
шрифти.
- Я до них не наважуся пiдступити з свердлом,- сказав я.- Дверi кували
ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична
пам'ятка.
- Грiх на мою душу, Прокопику.
- Бабаки тут ходять?
- Це не твоя журба. Пiдпою.
- А де дiнешся з касами?
Микола нетерпляче знизав плечима.
- Потiм ще раз обдивлюся,- пообiцяв я.- Та не надимайся, як соборний
диригент. Кажу, що подивлюся.
- Гаразд.Микола засмiявся.
- Не тiшся, ось диба Грушевич. Аж руки потира , що спiймав тебе.
- З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психiкою.
Пересiчнi люди мiж чотирма стiнами стають рабами почуттiв, на яких, мов на
казкових конях, вириваються з пут вiдчаю.
"Так, так,подумав я.- У спеку кожний затiнок - порятунок".
Якось на поштi я прислужився польському жовнiровi, написавши йому листа
до матерi. Розбалакались, i солдат менi сказав, що в його полку потрiбнi
слюсарi монтувати систему парового опалення. Я мало не пiдстрибнув. Не
гаючи нi хвилини, по©хав з Вiктором Живецьким - так звали солдата - в
казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась
казеннiй касi майже запiвдарма: менi платили продуктами i по двi марки на
тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з
Покутським монтували труби, пiсля роботи я писав Живецькому листи i пiд
вечiр з тимчасовим посвiдченням спокiйно повертався до Корняктового льоху.
Цього разу Живецький чекав мене бiля ворiт, весело потиснув руку.
- Пане Повсюдо, ви зможете сьогоднi затриматися? Вiдписала Ванда.
У зорi його штормив трiумф: "Ми переможцi, пане Повсюдо!..".
Вiн не встиг освiдчитися дiвчинi до армi© i нiяковiв, хвилювався. На
хвилину покинув мене i прибiг з фотокарткою дiвчини. У не© було гарне
опукле чоло, розчесанi з боковим продiлом i короною заплетенi навколо
голови коси, тонкi, злегка вигнутi брови, глибоко посадженi, але щирi очi,
маленький рiвний носик i цнотливо, пелюстками складенi губи. В рисах
обличчя цiлий лан невинностi й ненадчерпну©о© нiжностi. Я уявив собi, що
це моя сестра, з котрою розлучився в дитинствi й мав незабаром зустрiтися.
Слова самi попросилися на папiр.
- Може, завтра, Вiкторе? - запитав я. Живецький засмутився. Вiн дивився
такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
- Якщо вам нiколи...- Вiн хотiв усмiхнутися, але смуток спотворив
усмiшку, як натяк на близьку смерть.
- Завтра ж ти на мiсцi?
- Так. А пiслязавтра стаю на вахту.
- Патрулем чи на пост?
- Патрулем.
- Попросись до ратушi. Я мешкаю поблизу, i ми змогли б складати листи
всю нiч.
- Я скажу капiтановi Сiдлецькому.
- То пiслязавтра?
- Добре.
Солдат бiгцем на радощах рушив до казарми. "Щастя же Павлюковi",-
подумав я.
Покутський уже був на мiсцi. Вiн i сьогоднi мав для мене новину.
- Мiй сусiд,- повiдомив вiн,- десь роздобув росiйську газету. Там
реквiзують фабрики й банки. Прибутки призначаються народовi. Письменник,-
Покутський називав письменниками всiх, хто пiдписувався пiд статтями,-
дода , що такого свiт не знав.
-Уряди змагаються в пiклуваннi про громадянство, - сказав я, згадавши
недавн розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з
розрухою.- Закон видали i посилили конфiскацiйнi банди.
- Нi, Прокопе. Ленiн викона , що обiця .
- Чи я проти того, щоб людям жилося лiпше?
- Як ваша комуна?
- Грушевич привiв якогось професора.
- Вiзьмеш i мою пайку. Ми зi старою заклали на мiсяць запасу.
- Професор менi сподобався,- сказав я.- Грушевич розповiдав, що вiн
закiнчив Вiденський i Кракiвський унiверситети, вiв кафедру фiлософi© у
Львовi, зна безлiч мов, а вiд Грушевича нема порятунку. Почав
проповiдувати на вулицi. Дивись - трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то
веде пiд руку панянку або й польського капрала.
- В нас нiколи не бракувало обдарованих людей, та недолугiсть духу
зводила на манiвцi. Почисть шурупи... Мудрi й талановитi люди в нас
умирають од сухот, у самобичуваннi й сумнiвах. А зна ш чого? Бо силкуються
вирвати дрiбничку, вважаючи це великою полiтикою. А тiльки дадуть по руках
- i нема чоловiка. Або зрадив, або манiя з'©ла... Не так уже старайся.
Потри трохи, аби припасувати.
- По-вашому, ця хапливiсть приводить до гiрших наслiдкiв, нiж сердите
мовчання?
- Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас умiють з водою
вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитностi. Тут нiчим не поправиш - нi
мовчанням, нi укусамию
"Так закiнчуються всi розмови. Втома. Загальна втома".
- Нашою пасивнiстю завжди користувалися баламути,- сказав я вголос.-
Тiльки зведеться поколiння - i розпсотили. Загинемо, як тури.
- Не мели дурниць,- розiзлився Покутський i роздув нiздрi.- Нарiж
рiзьбу.- I кинув менi на верстат залiзяку.
- Допоможiть виламати один хитрий замок,- сказав я., Покутський не
пiдводив голови. Я закурив i став бiля вiкна. На подвiр'© шикувалися
солдати. Взад i вперед походжали офiцери, чекаючи командира полку. Кудись
на грабiж збираються. Воно кинути б отi теревенi до бiса, але ж навколо
безвихiдь. Знаю я у Львовi пiвтора десятка людей - нi у кого нема якогось
виразного особистого життя. Усi надiються пережити, i всi ждуть кiнця.
- Де? - несподiвано запитав Покутський.
- Замок? У друкарнi на Пiдвальнiй.
Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачiв. Вiн
бiльше нiчим не цiкавився, i я не повертався до сказаного. Але за ворiтьми
казарми пiсля роботи запитав, куди i о якiй порi прийти.
Накрапав дощ. Вiн пах небом, i хотiлося дивитися на небо, недбало i
ненатривко закидане бiлясто-синiми лiлiями хмар. Та в мiстi неба мало.
Люди вiдвикають од сонця, пам'ять не сприйма краси мiста, бо витвори
людсько© працi запам'ятовуються лише тодi, коли дивитися на них разом з
сонцем. Найдосконалiшi нiчнi пейзажi не справляють враження. На сонцi й
смердючий лiсовий гриб не був би таким огидним, як у сутiнках нетрiв. Якщо
я довго не бачу сонця, мене охоплю туга i зда ться, що на мене щось
чига .
Дощ полив як з вiдра. Я зняв шапку. На чолi розплiскувалися вистудженi
розбудженим вiтром краплi. Вiтер напинав винограднi лози на фасадах. На
вулицi збиралися струмки, i мчали до каналiзацiйних стокiв, до поховано©
пiд кварталами Полтви. Там вони змiшаються з нечистотами, потечуть до
фiльтрацiйних збiрникiв i лише пiсля цього отримають доступ до землi.
Закони природи суворi. Порушивши ©х в одному мiсцi, ми мусимо за це
розплачуватися в iншому. Менi колись свiт здавався неосяжним, подорож
Магеллана - фантазi ю. А по©здив, походив - земна куля не такий уже
гiгант. На нiй треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослiдили. Ми
зна мо, що життя зародилося у водах, i недооцiню мо ©х ролi. Вода за
приклад править нам, за приклад... I ми, нерозважливi мельники, проганя мо
воду з землi, а вона кида ться на нас спустошливими смерчами.
Sub specie aeternitatis 24 люди - черв'яки. Це помилка. Ми страшна
сила. Ми не уявля мо всього зла, яке виходить з-пiд наших рук. Нашого зла
не окупити нашим добром.
24 Пiд знаком вiчностi (лат.).
Провидцi розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею
перевертнiв. Подивишся, як запопадливо спольщують населення,- нiби так.
Але й не так. Ми навчилися пiдлещуватися, а приходить час - стрiпу мо
личiну. Та бiда - де терпiння, там застiй. У терпiннi бiльш зла, нiж
добра. Покутський шпурля в мене залiзякою, коли я стаю на позицiю
провидцiв. А може, варто ворушити страх?
Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутенiло. Колись я любив блукати в
таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слiдах загублених кимось
сподiвань. Тодi менi було добре, сам собi я здавався цiкавiшим. Мабуть,
коли життя почина вiдрафiновувати досвiд, перетворю шся на машину.
Непомiрне згущення якостей суперечить природi. Треба жити простiше.
Показавшись у глибинi вулицi й побачивши мене, Покутський з Павлюком
повернули назад. Покутський нiс у руцi скриньку з iнструментами. Живецький
ще з одним солдатом стояв пiд ратушею. Щось сказавши товаришевi, вiн пiшов
менi назустрiч.
Усi ми чекали ночi. Закохано вдивлялися у нiмотнi неосвiтленi вулицi, в
глухомань пiдворiть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися i
тулилися докупи, як вiвцi, дощовi хмари.
Трохи згодом Покутський пiдiйде до заповiтних дверей, Микола буде
стежити, чи хто не йде, а я пiд коридорною лiхтарнею в ратушi почну писати
до прекрасно© ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповiсти про
Бещади i приспану легендами Тарнiцу. Лiто там у квiтах i росах, лiси в
дзюрчаннi потокiв, а потомки крiпакiв-утiкачiв помутнiлими зорами
прощаються з горами, вмираючи вiд сухот. Пiд смерековими борами босонiж
бiга худорляве, але спокiйнолице дiвчисько, тепер вражене тривогою
чекання. © хата, як каже Вiктор, на пригiрку за мiстечком, дерев'яна,
вкрита гонтами i непривiтна всерединi й зовнi. В хатi нiби поселився дух
суворо© непокiрностi, що недолюблю зручностi, затишок, квiтки на стiнах.
Вiктор прийшов сюди з-пiд тако© ж похмуро©, пiдперто© сволоками стелi.
Але вiн прийшов з завойовниками, i в його природнiй стриманостi й
лагiдностi пробива ться погорда. Вiн неписьменний, та вважа , що робить
менi доброчиннiсть, адже я невибаглива людина, що складно випису любовнi
листи за шматок хлiба. Конфузить його лиш те, що зi мною, як iз рiвним,
розмовля капiтан Сiдлецький, родовiд якого губиться на шляхах польського
невiльничого сторiччя i повстанчих емiграцiй.
- Пане Повсюдо.- Вiктор затоптався на мiсцi, не смiючи сказати
вiдверто, що вже почав нервувати.- Я вас заждався.
- Встигнемо,- вiдказую я, вiдчуваючи легке хвилювання i повну
незалежнiсть вiд цього солдата.
Ми пряму мо до ратушi. По млявостi Вiкторових крокiв я визначаю, що вiн
вражений вiдповiддю i його пiдмива якесь недовiр'я.
Живецький пiдкрутив гнiт i пiдсунув ближче до лiхтарнi клишоногий
столик, на якому писар вдень ре стру вiдвiдувачiв. Коли мало людей, я
писаря завжди бачу з вулицi. У нього застигле обличчя черство© i тупо©
людини.
Починаю писати пiд диктування першого ж, що заворушилося в менi,
почуття:
"Добридень, Вандзю!
Я так одиноко почуваю себе на цiй незрозумiлiй чужинi..."
Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зiмпровiзую.
"Народ тут непевний, ми ходимо по вiстрю ножа. У Львовi щодня
стрiлянина, когось убивають, рiжуть, розпинають. Ми вже поховали багато
наших жовнiрикiв..."
Я пишу на польськiй мовi. Iнодi менi не вистача слова. Шукаючи його в
пам'ятi, дивлюся на сповненi подивом Вiкторовi очi. В них менi ввижаються
всiлякi жахи, i я не ладен себе стримати, аби не змалювати ©х з найменшими
подробицями. Ванда зомлi . А мамочка ©© розбубонить усьому мiстечку, який
лютий, озлоблений край Галичина.
"Тут, Вандзю, голод i пошестi. Нема роботи. В нашому урядi сидять
вiслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися".
Скажеш це саме словами - не так пройме. А на письмi звучить, аж любо
серцю. Для вигляду перечитую Вандину вiдповiдь. "Я не сподiвалась, що ви
до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями". Той лист розбудив уяву,
а цей впаде на не© вихором. Байдуже, цим курiпкам навiть до смаку, коли
перед ними скаржитися на долю.
" дине мене трима : надiя, що Ви дума те про мене".
Пiд стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над
столом.
Я винiс за дверi недокурок. Тихо, озерне плесо ночi, весела сходинка в
свiтлi лiхтаря. Я повернувся i дописав:
"Я мрiю про Бещади i Тарнiцу, Вандзю".
Я ще тримав у руцi перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений
уривчастий свист. Живецький схопив з-пiд стiни карабiн i кинувся до
виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть пiдстерiгати Миколинi
товаришi.
- Стiй, Вiкторе!
Наздогнавши його, я повернув за плечi до себе i ногою причинив дверi.
- Пусти! Пусти! - пищав вiн. Я вiдпустив його i став бiля дверей.
- Одiйди, пся маць!
- Ти чого? - Я засмiявся, але серце в цю мить огортав жаль.
- Одiйди!
Вiн пiдняв карабiн. Дзiнь-дзiнь!..- задзвонило у вухах.
Вулицею з трiскотливим торохтiнням промчала пiдвода, виразно чулося
полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого
гуркоту колiс. Коли я повернувся до Живецького, вiн, запiнившись, трясся
на крiслi за столиком, звiсивши набiк голову. Через хвилину його
вiдпустило, вiн уперся у мене сво©ми здивованими очима, але подив
поступово сходив, натомiсть у них залискотiла шалена веселiсть.
"Тепер вiн вистрелить".
Та нi. Вiн знову затремтiв, мов осиковий лист, i впав грудьми на
столик. Я наблизився на нього.
- Пане Живецький!
Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Мiсто спало. Тодi я
повернувся, видобув з-пiд Живецького листа, вклав до конверта,
заадресував.
- Живецький! - покликав я знову.
Вiн не озвався.
На розi ратушi висiла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав,
що треба Маринi послати вiсточку про себе. Прихилившись до муру, трохи
постояв. Мо тiло обливалось холодним потом.
На Миколу i Покутського налетiло дво патрулiв. Хлопцi ©х пов'язали i в
тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького
довелося забрати до льоху. Вiн мiг мене виказати. Ми поклали його на
долiвцi й очiкували, коли вiн опритомнi . Раптом вiн затих. Микола не
витримав i розбудив Грушевича.
- Хто це? - запитав той, нахилившись над поляком.
- Бачите - людина в бiдi,- розiзлився Микола.- Що з ним?
- Хiба я бог? - вiдпалив Грушевич.- Огляну, тодi, скажу.
Вiн довго кукав бiля Живецького, щось бурмотiв, повертав його то боком,
то горiлиць, нарештi вже в сутiнках свiтанку втомлено звiвся i сказав:
- Нервовий шок.
- Це й без вас видко,- пробурмотiв Микола.- Як це довго трива ?
Грушевич помовчав, дивлячись на сiру пляму полякового обличчя.
- Кволий здоров'ям,- сказав вiн, мов розмiрковуючи.- Нерви слабенькi...
Боюся, що вiн довго не прокинеться.
- Летаргiя? - пiдхопився на нарах Микола.
- Якщо не подi денне свiтло, то вiн не скоро зведеться. Микола
голосно, невдоволено засопiв.
- Треба його переодягти,- шепнув вiн менi згодом.- А загалом йому
пощастило.
Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
У мурi дратiвливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич
метушився по льоху. Я втомлено склепив повiки. Потiм, коли я вiдкрив очi,
був уже день, на Миколиному мiстi лежав роздягнений до бiлизни безживний
поляк. Тепер нас стало восьмеро.
У кутку, приперши посiрiлого Грушевича до муру, стояв Микола. Вiн
обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком.
Роздивившись, я побачив, що нари порожнi, видко, всi, крiм Миколи i
Грушевича, порозходились.
- Ви що там не подiлите? - запитав я. Микола вiдступив од Грушевича, i
лiкар пiдiйшов до мене.
- Що робиться, пане Повсюдо?-мовив вiн зi сталевими нотками в голосi.
Губи його набрякли i посинiли вiд хвилювання.
- Нiчого страшного не сталося,- сказав я - Чого ви зчепилися? Ще мало
вас бiда товче?
- Я цього не подарую! - ще бiльше на©жився Грушевич.- Ви занапастили
невинних людей.
- Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталiст. Зрозумiйте, що так мусило
бути.
Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був
фiолетовий вiд злостi.
- Так мусило бути,- повторив я.
Вони обидва покосилися на мене, i Микола сiв на цеглу, а Грушевич почав
порпатися у десь ним роздобутiй валiзцi з лiкарським причандаллям. Так я
©х i залишив, поспiшаючи на роботу.
Братчикiв од мистецтва Павла Ганиша i Олексу Чорнот менi рiдко
доводилося бачити. Я приходив - вони вже спали, я ще вранцi дивився сни -
вони щезали. Тодосiй як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно
залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очi маленькi окуляри в
золотiй оправi. Тепер професор буде дiлити самотину з Живецьким.
Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на пiч.
Вiн, мабуть, усе бачить i запам'ятову . Менi зробилося не по собi.
Кривов'яза не було, був Микола. Вiн щось писав на крайнiх нарах.
Поклавши до нiшi торбу з хлiбом i м'ясом, я нахилився над Миколиною
спиною.
- Щоденник? - запитав я.
Микола завертiв головою, нiяково усмiхнувся.
- Протокол.
- А...
Це був докладний звiт про вчорашню операцiю. Я перечитав кiлька рядкiв
i одiйшов, бо Микола неспокiйно повiв плечем, нiби за комiр йому кинули
черв'яка. - Обов'язково все описувати?
Микола зосереджено подивився на кiнчик пера.
- Навiщо?
- Документ.
- Устаткування - не документ?
- На основi цих протоколiв складатиметься iсторiя.
Я не мiг збагнути, жарту вiн чи каже серйозно.
- Он як! - посмiхнувся я.- Бiльше засiдань, бiльше резолюцiй -
зворушливiша iсторiя.
- Дай дописати,- нетерпляче загудiв Микола.- Завжди тебе наднесе,
коли...- Та вiн не договорив.
- Працюй, працюй. Добре, що паперу принiс. Я i собi протоколець складу.
Я вмостився на сусiднiх нарах, шматком скла пiдстругав олiвець. На мене
скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував
себе писати.
"Мила Вандзю,- почав я.- Я вже тобi писав, що це за непокiрний народ.
Учора вночi цi люди напали на нас. Взагалi нас тут ненавидять вiд
п'ятирiчно© дитини до бiлоголового дiда. Вони нас обсипають прокльонами,
камiнням i кулями. Ми у вогнi. Уяви собi таку картину. Якось нашi хлопцi
робили в селi облаву, шукали зброю. На околицi побачили хатчину з забитими
вiкнами. Дво пiшло на обiйстя, бо дверi були вiдчиненi. Тiльки вони
ступили до сiней, як луснули з' днанi з якимсь механiзмом дверi, й хату
охопило полум'я. Хлопцi згорiли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто
обстою свою волю, то його треба пошанувати. Пиши менi, Вандзю, до
запитання, бо випадки нападiв на вiйськових листонош. Зичу тобi веселого
настрою. Вiктор".
Я ще написав до Марини. Розповiв, що маю тимчасову, але несогiршу
роботу. Грошi я вислав окремо, але в листi попередив Марину, щоб не
сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я пiдписав прiзвищем Iвана
Крутiя.
Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам
бiльше вiдкривалась злиденнiсть i легше було скидати з себе окуття журби.
Поки дiйшов, серце стало на мiсце, я знову ввiйшов у звичну роль людини
поза простором i часом, якiй вiдомо, що таке неминучiсть, але яка вмi
себе щадити на той день, коли настане потреба в ©© силах i розумi. Менi
зда ться, що це взагалi формула людини першо© половини двадцятого
сторiччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свiдомiсть
величезних мас людей ще плава на кораблях тих чи iнших iстин. Багатьом
зда ться, що зiйти на голий берег i спитати себе: "Хто я? Що собою являю?"
- означа втратити себе. Ясна рiч, що за подiбнi заклики мене кожний
намагатиметься проковтнути просте зi страху за себе. I проковтнули б. Що я
скажу? Що я жалюгiдна, закостенiла, нецiкава iстота? Що я поки що
непотрiб? Нi, нiхто не змилу ться. В добу цього неймовiрного бичування
розуму iдеями девiз "Пережити!" спалено. "Жити!" - галасують iдоли, без
прийдешнього, i галасу гайвороння над людськими окописьками.
В льоху я застав Тодосiя i Кривов'яза.
- В долинi Тiгру i вфрату...- шепотiв Тодосiй, нагнувшись над книжкою.
- А Грушевич де, Тодосiю? - запитав я.
- Лишився в мiстi.
- Де ви були?
- Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо
вулицею, а нас зупиня дiвчисько й каже:
"Коханi пани, я мешкаю сама, прошу до мене". На однiй квартирi ми
побачили четверо опухлих вiд голоду дiтей. Мами нема, i вони не знають, де
дiлась. На столi трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В
селi дiти дали б собi раду, а цi лежать покотом i пухнуть. Найстарше дещо
вже розумi , одинадцять рокiв, та що з того, як його нiчого не навчили!
Грушевич каже: "Зварив би, хлопчику, затiрки братам". Воно усмiха ться
опухлими губами, вiдповiда : "Вони кричать. Вони менi надокучили". Я
швиденько розтопив пiч, принiс води, наварив тирби. й-богу, повмирали б.
- В долинi Тiгру i вфрату,- почав вiн знову.
Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.
III_
Олекса Чорнота став частiше затримуватись у пiдземеллi. Вiн пiдсiдав до
мене на нари, ми говорили про Рембрандта i Гойю, про Великого сфiнкса i
Тутмоса. Я не знав деталей, але вiдчував вагу мистецтва. Виснажившись у
шуканнях i втомившись, Олекса приходив до мене.
- То на чому держиться свiт? - питав вiн, усмiхаючись крiзь
занепоко ння на подив чистою i лагiдною усмiшкою.
Я вiдказував:
- На гiмнастицi розуму i душi.
Або:
- На вiчних iдеалах.
Або ж:
- На людях, котрi зводять до спiльного знаменника досвiд сторiч i мають
смiливiсть подивитися, куди пряму людство.
- Я нiколи наперед не думав, що вiдповiдатиму. Менi було радiсно
зненацька кидати сачок в Глибину то© сумiшi, яку поначерпував з книжок i
власних спостережень. I не соромився повторювати чужi слова. дуже точнi,
хоч, можливо, трохи однобокi висновки. Але i обставини, якi несподiвано
примушують нас вiдчути ©х гостроту, перiоди в життi, коли вони то
домiнують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням
освiтленнi. Дуже прикро, Звичайно, коли цi висновки, пристосовуючи до
потреб, перетворюють у догми. Ми зi смутком простежували, до яко© ганьби
доходить розум у таких випадках, до яко© доводить слiпоти. Але тодi Олекса
переважно залишав мене i, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.
Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тодi я питав у думках:
"Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я крiпкiше стою на
ногах..."
Та рiч, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсаревi.
Мабуть, захопившись роботою, вiн забував i про мене, i про себе.
Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсiди втомлений на
вигляд, та починав говорити чи смiятися - усе оживало в його присутностi.
Досить було його слова, i предмет ставав прекрасним. Варто було йому з
чогось посмiятися, i ми бачили неймовiрно смiшне.
Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипцi, пробуючи виношену за день
мелодiю. Ми мимоволi стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось
уставав свiтити недогарок свiчки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось,
музика тут же пiдхоплювала нас i несла в казку. А якщо воно залишалося
втомленим, ми починали нудитись.
Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав вiн ©© "Вербницею".
Його метод грунтувався на суцiльних протирiччях. "Знаки в мистецтвi
стерлися,- говорив вiн.- Обiйтися без них, правда, не можна, отже,
лаконiзуючи ©х до краю, треба ©х класти пiд прес думки i водночас, як
засобами видiлення, ширше користуватися образами негативного змiсту".
Я не раз пiдходив до полотна. В повiтрi вiдчувалась весна, але берег
рiчки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля i небо ожили,
а в стовбурах верб i гiллi затримався холод, який не могли пробити теплi
соки, прагнучи напо©ти бруньки. Допомагав сокам шал вiтрiв, хурделиця з
дощу i снiгу. Верби гнулися майже до землi, справа насувався темний вихор,
над ним витало тепле небо, а в лiвому куточку плямою розплилося апатичне
обличчя.
Контрастом,вербниця - апатичне обличчя,- Олексiй пишався. Я ж радив
перекласти цей сюжет на людянiшу мову. Все разом, коли не пiдходити
настiльки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до
схематичностi в композицi© або треба було звикнути, або народитися iншим,
щоб ©© сприймати.
Олекса не погоджувався.
- За мною майбутн ,-казав вiн жартуючи i серйозно.
- Рама в рамi,- смiявся я. Вiдступаючи деталi зливалися, i я бачив
шедевр. Я вiдходив убiк, деталi перетасовувалися, щось починало чiткiше
виступати на передньому планi, але й це був шедевр. I так - з якого боку
не стати. А з двох метрiв усе йшло врозтiч; нiби заглянув у воду з
плаваючими диковинними звiрятами.Штукарство,- додав я.
Чорнота на мить споважнi i знов усмiха ться. А може, йому треба було
вигадувати. Хiба "хлоповi" вийти в люди? Навiть з генiальними творами? х
запотарайкають, вони не будуть осмислюватися i вмруть. Олекса це розумi .
- Це епоха, Повсюдо. Це - епоха,- повторю вiн.- Як ти не збагнеш?
- Гримаси епохи, Олексо.
- Хочеш посваритися зi мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобi отаманувати,
а ти печiнки товаришам псу ш
- Давай побавимося в пiдлабузникiв. Я тобi пообiцяю влаштувати
персональну виставку, а ти менi - бунт.
- Бачиш, i в жартах видно, що в кого на умi. Либонь, i побавитися
зрiдка не зашкодить, аби лiпше вiдчути, чого хочеться. Але -почекай,
Повсюдо. Будуть i репетицi©.
Вiн збивався на якусь загадковiсть, чого я не зношу, i я залишив його.
Нiхто з нас, окрiм Олекси, не мiг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був
чорнявий низькорослий парубчак рокiв двадцяти трьох-чотирьох. Вiн усе
знав. Вiн листувався з половиною Укра©ни, з ним не можна було спокiйно
перейти вулицю, стiльки йому зустрiчалось знайомих. Але вiн був верткий,
як хорт, i слизький, мов лин. Сьогоднi перед ним вiдкри ш душу, i вiн буде
пiдтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне - i вiн киватиме
головою. Ми про нього знали лиш те, що коли вiн почина спiвати, люди
вiдводять наповненi сльозами очi. Коли вiн брався за смичок, ми ставали
серпанком на свiтанковiй галявинi, ми ставали безтiлими, як ангели.
Достеменно довiдатися про його "сферу впливу" було немислимо. Та ми не раз
захоплювали його з слiпим лiрником чи вуличним музикою, коли вiн вищупував
на скрипцi якусь мелодiю, а стрiчний музикант у вiдповiдь, як давно
очiкуванiй людинi, щось йому довiрливо нашiптував пiд вухом.
Вiн часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив i
розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, i збоку вони
Зробивши паузу, вiн додав: - Менi однаково. Я вже небагато встигну
зробити. До того ж серцем чую: мене чека тюрма. Ще день, ще два...
Поки не ратував за любов до ближнього, вiн говорив розсудливо i
викликав спiвчуття. Та в агiтацiях був такий настирливий i потворно
бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пiзнiше i застав
комуну, роздiлену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого - всi
хлопцi, включаючи Кривов'яза i Тодосiя. Треба мати певний талант, щоб так
остогиднути. Вранцi Микола розбудив мене i, з вiдразою киваючи на сонного
Грушевича, покликав на вулицю.
- Ходи звiдси, ну його до бiса. Встане, знов заскиглить.
- Що сьогоднi робиш? - запитав я Павлюка.
- Що роблю?Микола зморщився, нiби не мiг розiбрати, чого я вiд нього
хочу. Менi, мiж iншим, завжди здавалося, що вiн собi щодня видуму якесь
заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.- Перейдемо на той бiк,-
запропонував вiн.- Покажу дещо й хочу порадитись.
На розi вулицi Микола зупинив мене i показав на старовиннi залiзнi
дверi.
- Тво© свердла вiзьмуть ©х?
- Кувалися, мабуть, ще при Данилi Галицькому.
-За ними конфiсковане устаткування з друкарень. Я маю намiр забрати
шрифти.
- Я до них не наважуся пiдступити з свердлом,- сказав я.- Дверi кували
ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична
пам'ятка.
- Грiх на мою душу, Прокопику.
- Бабаки тут ходять?
- Це не твоя журба. Пiдпою.
- А де дiнешся з касами?
Микола нетерпляче знизав плечима.
- Потiм ще раз обдивлюся,- пообiцяв я.- Та не надимайся, як соборний
диригент. Кажу, що подивлюся.
- Гаразд.Микола засмiявся.
- Не тiшся, ось диба Грушевич. Аж руки потира , що спiймав тебе.
- З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психiкою.
Пересiчнi люди мiж чотирма стiнами стають рабами почуттiв, на яких, мов на
казкових конях, вириваються з пут вiдчаю.
"Так, так,подумав я.- У спеку кожний затiнок - порятунок".
Якось на поштi я прислужився польському жовнiровi, написавши йому листа
до матерi. Розбалакались, i солдат менi сказав, що в його полку потрiбнi
слюсарi монтувати систему парового опалення. Я мало не пiдстрибнув. Не
гаючи нi хвилини, по©хав з Вiктором Живецьким - так звали солдата - в
казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась
казеннiй касi майже запiвдарма: менi платили продуктами i по двi марки на
тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з
Покутським монтували труби, пiсля роботи я писав Живецькому листи i пiд
вечiр з тимчасовим посвiдченням спокiйно повертався до Корняктового льоху.
Цього разу Живецький чекав мене бiля ворiт, весело потиснув руку.
- Пане Повсюдо, ви зможете сьогоднi затриматися? Вiдписала Ванда.
У зорi його штормив трiумф: "Ми переможцi, пане Повсюдо!..".
Вiн не встиг освiдчитися дiвчинi до армi© i нiяковiв, хвилювався. На
хвилину покинув мене i прибiг з фотокарткою дiвчини. У не© було гарне
опукле чоло, розчесанi з боковим продiлом i короною заплетенi навколо
голови коси, тонкi, злегка вигнутi брови, глибоко посадженi, але щирi очi,
маленький рiвний носик i цнотливо, пелюстками складенi губи. В рисах
обличчя цiлий лан невинностi й ненадчерпну©о© нiжностi. Я уявив собi, що
це моя сестра, з котрою розлучився в дитинствi й мав незабаром зустрiтися.
Слова самi попросилися на папiр.
- Може, завтра, Вiкторе? - запитав я. Живецький засмутився. Вiн дивився
такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
- Якщо вам нiколи...- Вiн хотiв усмiхнутися, але смуток спотворив
усмiшку, як натяк на близьку смерть.
- Завтра ж ти на мiсцi?
- Так. А пiслязавтра стаю на вахту.
- Патрулем чи на пост?
- Патрулем.
- Попросись до ратушi. Я мешкаю поблизу, i ми змогли б складати листи
всю нiч.
- Я скажу капiтановi Сiдлецькому.
- То пiслязавтра?
- Добре.
Солдат бiгцем на радощах рушив до казарми. "Щастя же Павлюковi",-
подумав я.
Покутський уже був на мiсцi. Вiн i сьогоднi мав для мене новину.
- Мiй сусiд,- повiдомив вiн,- десь роздобув росiйську газету. Там
реквiзують фабрики й банки. Прибутки призначаються народовi. Письменник,-
Покутський називав письменниками всiх, хто пiдписувався пiд статтями,-
дода , що такого свiт не знав.
-Уряди змагаються в пiклуваннi про громадянство, - сказав я, згадавши
недавн розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з
розрухою.- Закон видали i посилили конфiскацiйнi банди.
- Нi, Прокопе. Ленiн викона , що обiця .
- Чи я проти того, щоб людям жилося лiпше?
- Як ваша комуна?
- Грушевич привiв якогось професора.
- Вiзьмеш i мою пайку. Ми зi старою заклали на мiсяць запасу.
- Професор менi сподобався,- сказав я.- Грушевич розповiдав, що вiн
закiнчив Вiденський i Кракiвський унiверситети, вiв кафедру фiлософi© у
Львовi, зна безлiч мов, а вiд Грушевича нема порятунку. Почав
проповiдувати на вулицi. Дивись - трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то
веде пiд руку панянку або й польського капрала.
- В нас нiколи не бракувало обдарованих людей, та недолугiсть духу
зводила на манiвцi. Почисть шурупи... Мудрi й талановитi люди в нас
умирають од сухот, у самобичуваннi й сумнiвах. А зна ш чого? Бо силкуються
вирвати дрiбничку, вважаючи це великою полiтикою. А тiльки дадуть по руках
- i нема чоловiка. Або зрадив, або манiя з'©ла... Не так уже старайся.
Потри трохи, аби припасувати.
- По-вашому, ця хапливiсть приводить до гiрших наслiдкiв, нiж сердите
мовчання?
- Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас умiють з водою
вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитностi. Тут нiчим не поправиш - нi
мовчанням, нi укусамию
"Так закiнчуються всi розмови. Втома. Загальна втома".
- Нашою пасивнiстю завжди користувалися баламути,- сказав я вголос.-
Тiльки зведеться поколiння - i розпсотили. Загинемо, як тури.
- Не мели дурниць,- розiзлився Покутський i роздув нiздрi.- Нарiж
рiзьбу.- I кинув менi на верстат залiзяку.
- Допоможiть виламати один хитрий замок,- сказав я., Покутський не
пiдводив голови. Я закурив i став бiля вiкна. На подвiр'© шикувалися
солдати. Взад i вперед походжали офiцери, чекаючи командира полку. Кудись
на грабiж збираються. Воно кинути б отi теревенi до бiса, але ж навколо
безвихiдь. Знаю я у Львовi пiвтора десятка людей - нi у кого нема якогось
виразного особистого життя. Усi надiються пережити, i всi ждуть кiнця.
- Де? - несподiвано запитав Покутський.
- Замок? У друкарнi на Пiдвальнiй.
Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачiв. Вiн
бiльше нiчим не цiкавився, i я не повертався до сказаного. Але за ворiтьми
казарми пiсля роботи запитав, куди i о якiй порi прийти.
Накрапав дощ. Вiн пах небом, i хотiлося дивитися на небо, недбало i
ненатривко закидане бiлясто-синiми лiлiями хмар. Та в мiстi неба мало.
Люди вiдвикають од сонця, пам'ять не сприйма краси мiста, бо витвори
людсько© працi запам'ятовуються лише тодi, коли дивитися на них разом з
сонцем. Найдосконалiшi нiчнi пейзажi не справляють враження. На сонцi й
смердючий лiсовий гриб не був би таким огидним, як у сутiнках нетрiв. Якщо
я довго не бачу сонця, мене охоплю туга i зда ться, що на мене щось
чига .
Дощ полив як з вiдра. Я зняв шапку. На чолi розплiскувалися вистудженi
розбудженим вiтром краплi. Вiтер напинав винограднi лози на фасадах. На
вулицi збиралися струмки, i мчали до каналiзацiйних стокiв, до поховано©
пiд кварталами Полтви. Там вони змiшаються з нечистотами, потечуть до
фiльтрацiйних збiрникiв i лише пiсля цього отримають доступ до землi.
Закони природи суворi. Порушивши ©х в одному мiсцi, ми мусимо за це
розплачуватися в iншому. Менi колись свiт здавався неосяжним, подорож
Магеллана - фантазi ю. А по©здив, походив - земна куля не такий уже
гiгант. На нiй треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослiдили. Ми
зна мо, що життя зародилося у водах, i недооцiню мо ©х ролi. Вода за
приклад править нам, за приклад... I ми, нерозважливi мельники, проганя мо
воду з землi, а вона кида ться на нас спустошливими смерчами.
Sub specie aeternitatis 24 люди - черв'яки. Це помилка. Ми страшна
сила. Ми не уявля мо всього зла, яке виходить з-пiд наших рук. Нашого зла
не окупити нашим добром.
24 Пiд знаком вiчностi (лат.).
Провидцi розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею
перевертнiв. Подивишся, як запопадливо спольщують населення,- нiби так.
Але й не так. Ми навчилися пiдлещуватися, а приходить час - стрiпу мо
личiну. Та бiда - де терпiння, там застiй. У терпiннi бiльш зла, нiж
добра. Покутський шпурля в мене залiзякою, коли я стаю на позицiю
провидцiв. А може, варто ворушити страх?
Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутенiло. Колись я любив блукати в
таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слiдах загублених кимось
сподiвань. Тодi менi було добре, сам собi я здавався цiкавiшим. Мабуть,
коли життя почина вiдрафiновувати досвiд, перетворю шся на машину.
Непомiрне згущення якостей суперечить природi. Треба жити простiше.
Показавшись у глибинi вулицi й побачивши мене, Покутський з Павлюком
повернули назад. Покутський нiс у руцi скриньку з iнструментами. Живецький
ще з одним солдатом стояв пiд ратушею. Щось сказавши товаришевi, вiн пiшов
менi назустрiч.
Усi ми чекали ночi. Закохано вдивлялися у нiмотнi неосвiтленi вулицi, в
глухомань пiдворiть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися i
тулилися докупи, як вiвцi, дощовi хмари.
Трохи згодом Покутський пiдiйде до заповiтних дверей, Микола буде
стежити, чи хто не йде, а я пiд коридорною лiхтарнею в ратушi почну писати
до прекрасно© ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповiсти про
Бещади i приспану легендами Тарнiцу. Лiто там у квiтах i росах, лiси в
дзюрчаннi потокiв, а потомки крiпакiв-утiкачiв помутнiлими зорами
прощаються з горами, вмираючи вiд сухот. Пiд смерековими борами босонiж
бiга худорляве, але спокiйнолице дiвчисько, тепер вражене тривогою
чекання. © хата, як каже Вiктор, на пригiрку за мiстечком, дерев'яна,
вкрита гонтами i непривiтна всерединi й зовнi. В хатi нiби поселився дух
суворо© непокiрностi, що недолюблю зручностi, затишок, квiтки на стiнах.
Вiктор прийшов сюди з-пiд тако© ж похмуро©, пiдперто© сволоками стелi.
Але вiн прийшов з завойовниками, i в його природнiй стриманостi й
лагiдностi пробива ться погорда. Вiн неписьменний, та вважа , що робить
менi доброчиннiсть, адже я невибаглива людина, що складно випису любовнi
листи за шматок хлiба. Конфузить його лиш те, що зi мною, як iз рiвним,
розмовля капiтан Сiдлецький, родовiд якого губиться на шляхах польського
невiльничого сторiччя i повстанчих емiграцiй.
- Пане Повсюдо.- Вiктор затоптався на мiсцi, не смiючи сказати
вiдверто, що вже почав нервувати.- Я вас заждався.
- Встигнемо,- вiдказую я, вiдчуваючи легке хвилювання i повну
незалежнiсть вiд цього солдата.
Ми пряму мо до ратушi. По млявостi Вiкторових крокiв я визначаю, що вiн
вражений вiдповiддю i його пiдмива якесь недовiр'я.
Живецький пiдкрутив гнiт i пiдсунув ближче до лiхтарнi клишоногий
столик, на якому писар вдень ре стру вiдвiдувачiв. Коли мало людей, я
писаря завжди бачу з вулицi. У нього застигле обличчя черство© i тупо©
людини.
Починаю писати пiд диктування першого ж, що заворушилося в менi,
почуття:
"Добридень, Вандзю!
Я так одиноко почуваю себе на цiй незрозумiлiй чужинi..."
Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зiмпровiзую.
"Народ тут непевний, ми ходимо по вiстрю ножа. У Львовi щодня
стрiлянина, когось убивають, рiжуть, розпинають. Ми вже поховали багато
наших жовнiрикiв..."
Я пишу на польськiй мовi. Iнодi менi не вистача слова. Шукаючи його в
пам'ятi, дивлюся на сповненi подивом Вiкторовi очi. В них менi ввижаються
всiлякi жахи, i я не ладен себе стримати, аби не змалювати ©х з найменшими
подробицями. Ванда зомлi . А мамочка ©© розбубонить усьому мiстечку, який
лютий, озлоблений край Галичина.
"Тут, Вандзю, голод i пошестi. Нема роботи. В нашому урядi сидять
вiслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися".
Скажеш це саме словами - не так пройме. А на письмi звучить, аж любо
серцю. Для вигляду перечитую Вандину вiдповiдь. "Я не сподiвалась, що ви
до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями". Той лист розбудив уяву,
а цей впаде на не© вихором. Байдуже, цим курiпкам навiть до смаку, коли
перед ними скаржитися на долю.
" дине мене трима : надiя, що Ви дума те про мене".
Пiд стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над
столом.
Я винiс за дверi недокурок. Тихо, озерне плесо ночi, весела сходинка в
свiтлi лiхтаря. Я повернувся i дописав:
"Я мрiю про Бещади i Тарнiцу, Вандзю".
Я ще тримав у руцi перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений
уривчастий свист. Живецький схопив з-пiд стiни карабiн i кинувся до
виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть пiдстерiгати Миколинi
товаришi.
- Стiй, Вiкторе!
Наздогнавши його, я повернув за плечi до себе i ногою причинив дверi.
- Пусти! Пусти! - пищав вiн. Я вiдпустив його i став бiля дверей.
- Одiйди, пся маць!
- Ти чого? - Я засмiявся, але серце в цю мить огортав жаль.
- Одiйди!
Вiн пiдняв карабiн. Дзiнь-дзiнь!..- задзвонило у вухах.
Вулицею з трiскотливим торохтiнням промчала пiдвода, виразно чулося
полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого
гуркоту колiс. Коли я повернувся до Живецького, вiн, запiнившись, трясся
на крiслi за столиком, звiсивши набiк голову. Через хвилину його
вiдпустило, вiн уперся у мене сво©ми здивованими очима, але подив
поступово сходив, натомiсть у них залискотiла шалена веселiсть.
"Тепер вiн вистрелить".
Та нi. Вiн знову затремтiв, мов осиковий лист, i впав грудьми на
столик. Я наблизився на нього.
- Пане Живецький!
Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Мiсто спало. Тодi я
повернувся, видобув з-пiд Живецького листа, вклав до конверта,
заадресував.
- Живецький! - покликав я знову.
Вiн не озвався.
На розi ратушi висiла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав,
що треба Маринi послати вiсточку про себе. Прихилившись до муру, трохи
постояв. Мо тiло обливалось холодним потом.
На Миколу i Покутського налетiло дво патрулiв. Хлопцi ©х пов'язали i в
тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького
довелося забрати до льоху. Вiн мiг мене виказати. Ми поклали його на
долiвцi й очiкували, коли вiн опритомнi . Раптом вiн затих. Микола не
витримав i розбудив Грушевича.
- Хто це? - запитав той, нахилившись над поляком.
- Бачите - людина в бiдi,- розiзлився Микола.- Що з ним?
- Хiба я бог? - вiдпалив Грушевич.- Огляну, тодi, скажу.
Вiн довго кукав бiля Живецького, щось бурмотiв, повертав його то боком,
то горiлиць, нарештi вже в сутiнках свiтанку втомлено звiвся i сказав:
- Нервовий шок.
- Це й без вас видко,- пробурмотiв Микола.- Як це довго трива ?
Грушевич помовчав, дивлячись на сiру пляму полякового обличчя.
- Кволий здоров'ям,- сказав вiн, мов розмiрковуючи.- Нерви слабенькi...
Боюся, що вiн довго не прокинеться.
- Летаргiя? - пiдхопився на нарах Микола.
- Якщо не подi денне свiтло, то вiн не скоро зведеться. Микола
голосно, невдоволено засопiв.
- Треба його переодягти,- шепнув вiн менi згодом.- А загалом йому
пощастило.
Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
У мурi дратiвливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич
метушився по льоху. Я втомлено склепив повiки. Потiм, коли я вiдкрив очi,
був уже день, на Миколиному мiстi лежав роздягнений до бiлизни безживний
поляк. Тепер нас стало восьмеро.
У кутку, приперши посiрiлого Грушевича до муру, стояв Микола. Вiн
обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком.
Роздивившись, я побачив, що нари порожнi, видко, всi, крiм Миколи i
Грушевича, порозходились.
- Ви що там не подiлите? - запитав я. Микола вiдступив од Грушевича, i
лiкар пiдiйшов до мене.
- Що робиться, пане Повсюдо?-мовив вiн зi сталевими нотками в голосi.
Губи його набрякли i посинiли вiд хвилювання.
- Нiчого страшного не сталося,- сказав я - Чого ви зчепилися? Ще мало
вас бiда товче?
- Я цього не подарую! - ще бiльше на©жився Грушевич.- Ви занапастили
невинних людей.
- Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталiст. Зрозумiйте, що так мусило
бути.
Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був
фiолетовий вiд злостi.
- Так мусило бути,- повторив я.
Вони обидва покосилися на мене, i Микола сiв на цеглу, а Грушевич почав
порпатися у десь ним роздобутiй валiзцi з лiкарським причандаллям. Так я
©х i залишив, поспiшаючи на роботу.
Братчикiв од мистецтва Павла Ганиша i Олексу Чорнот менi рiдко
доводилося бачити. Я приходив - вони вже спали, я ще вранцi дивився сни -
вони щезали. Тодосiй як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно
залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очi маленькi окуляри в
золотiй оправi. Тепер професор буде дiлити самотину з Живецьким.
Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на пiч.
Вiн, мабуть, усе бачить i запам'ятову . Менi зробилося не по собi.
Кривов'яза не було, був Микола. Вiн щось писав на крайнiх нарах.
Поклавши до нiшi торбу з хлiбом i м'ясом, я нахилився над Миколиною
спиною.
- Щоденник? - запитав я.
Микола завертiв головою, нiяково усмiхнувся.
- Протокол.
- А...
Це був докладний звiт про вчорашню операцiю. Я перечитав кiлька рядкiв
i одiйшов, бо Микола неспокiйно повiв плечем, нiби за комiр йому кинули
черв'яка. - Обов'язково все описувати?
Микола зосереджено подивився на кiнчик пера.
- Навiщо?
- Документ.
- Устаткування - не документ?
- На основi цих протоколiв складатиметься iсторiя.
Я не мiг збагнути, жарту вiн чи каже серйозно.
- Он як! - посмiхнувся я.- Бiльше засiдань, бiльше резолюцiй -
зворушливiша iсторiя.
- Дай дописати,- нетерпляче загудiв Микола.- Завжди тебе наднесе,
коли...- Та вiн не договорив.
- Працюй, працюй. Добре, що паперу принiс. Я i собi протоколець складу.
Я вмостився на сусiднiх нарах, шматком скла пiдстругав олiвець. На мене
скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував
себе писати.
"Мила Вандзю,- почав я.- Я вже тобi писав, що це за непокiрний народ.
Учора вночi цi люди напали на нас. Взагалi нас тут ненавидять вiд
п'ятирiчно© дитини до бiлоголового дiда. Вони нас обсипають прокльонами,
камiнням i кулями. Ми у вогнi. Уяви собi таку картину. Якось нашi хлопцi
робили в селi облаву, шукали зброю. На околицi побачили хатчину з забитими
вiкнами. Дво пiшло на обiйстя, бо дверi були вiдчиненi. Тiльки вони
ступили до сiней, як луснули з' днанi з якимсь механiзмом дверi, й хату
охопило полум'я. Хлопцi згорiли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто
обстою свою волю, то його треба пошанувати. Пиши менi, Вандзю, до
запитання, бо випадки нападiв на вiйськових листонош. Зичу тобi веселого
настрою. Вiктор".
Я ще написав до Марини. Розповiв, що маю тимчасову, але несогiршу
роботу. Грошi я вислав окремо, але в листi попередив Марину, щоб не
сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я пiдписав прiзвищем Iвана
Крутiя.
Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам
бiльше вiдкривалась злиденнiсть i легше було скидати з себе окуття журби.
Поки дiйшов, серце стало на мiсце, я знову ввiйшов у звичну роль людини
поза простором i часом, якiй вiдомо, що таке неминучiсть, але яка вмi
себе щадити на той день, коли настане потреба в ©© силах i розумi. Менi
зда ться, що це взагалi формула людини першо© половини двадцятого
сторiччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свiдомiсть
величезних мас людей ще плава на кораблях тих чи iнших iстин. Багатьом
зда ться, що зiйти на голий берег i спитати себе: "Хто я? Що собою являю?"
- означа втратити себе. Ясна рiч, що за подiбнi заклики мене кожний
намагатиметься проковтнути просте зi страху за себе. I проковтнули б. Що я
скажу? Що я жалюгiдна, закостенiла, нецiкава iстота? Що я поки що
непотрiб? Нi, нiхто не змилу ться. В добу цього неймовiрного бичування
розуму iдеями девiз "Пережити!" спалено. "Жити!" - галасують iдоли, без
прийдешнього, i галасу гайвороння над людськими окописьками.
В льоху я застав Тодосiя i Кривов'яза.
- В долинi Тiгру i вфрату...- шепотiв Тодосiй, нагнувшись над книжкою.
- А Грушевич де, Тодосiю? - запитав я.
- Лишився в мiстi.
- Де ви були?
- Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо
вулицею, а нас зупиня дiвчисько й каже:
"Коханi пани, я мешкаю сама, прошу до мене". На однiй квартирi ми
побачили четверо опухлих вiд голоду дiтей. Мами нема, i вони не знають, де
дiлась. На столi трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В
селi дiти дали б собi раду, а цi лежать покотом i пухнуть. Найстарше дещо
вже розумi , одинадцять рокiв, та що з того, як його нiчого не навчили!
Грушевич каже: "Зварив би, хлопчику, затiрки братам". Воно усмiха ться
опухлими губами, вiдповiда : "Вони кричать. Вони менi надокучили". Я
швиденько розтопив пiч, принiс води, наварив тирби. й-богу, повмирали б.
- В долинi Тiгру i вфрату,- почав вiн знову.
Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.
III_
Олекса Чорнота став частiше затримуватись у пiдземеллi. Вiн пiдсiдав до
мене на нари, ми говорили про Рембрандта i Гойю, про Великого сфiнкса i
Тутмоса. Я не знав деталей, але вiдчував вагу мистецтва. Виснажившись у
шуканнях i втомившись, Олекса приходив до мене.
- То на чому держиться свiт? - питав вiн, усмiхаючись крiзь
занепоко ння на подив чистою i лагiдною усмiшкою.
Я вiдказував:
- На гiмнастицi розуму i душi.
Або:
- На вiчних iдеалах.
Або ж:
- На людях, котрi зводять до спiльного знаменника досвiд сторiч i мають
смiливiсть подивитися, куди пряму людство.
- Я нiколи наперед не думав, що вiдповiдатиму. Менi було радiсно
зненацька кидати сачок в Глибину то© сумiшi, яку поначерпував з книжок i
власних спостережень. I не соромився повторювати чужi слова. дуже точнi,
хоч, можливо, трохи однобокi висновки. Але i обставини, якi несподiвано
примушують нас вiдчути ©х гостроту, перiоди в життi, коли вони то
домiнують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням
освiтленнi. Дуже прикро, Звичайно, коли цi висновки, пристосовуючи до
потреб, перетворюють у догми. Ми зi смутком простежували, до яко© ганьби
доходить розум у таких випадках, до яко© доводить слiпоти. Але тодi Олекса
переважно залишав мене i, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.
Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тодi я питав у думках:
"Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я крiпкiше стою на
ногах..."
Та рiч, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсаревi.
Мабуть, захопившись роботою, вiн забував i про мене, i про себе.
Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсiди втомлений на
вигляд, та починав говорити чи смiятися - усе оживало в його присутностi.
Досить було його слова, i предмет ставав прекрасним. Варто було йому з
чогось посмiятися, i ми бачили неймовiрно смiшне.
Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипцi, пробуючи виношену за день
мелодiю. Ми мимоволi стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось
уставав свiтити недогарок свiчки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось,
музика тут же пiдхоплювала нас i несла в казку. А якщо воно залишалося
втомленим, ми починали нудитись.
Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав вiн ©© "Вербницею".
Його метод грунтувався на суцiльних протирiччях. "Знаки в мистецтвi
стерлися,- говорив вiн.- Обiйтися без них, правда, не можна, отже,
лаконiзуючи ©х до краю, треба ©х класти пiд прес думки i водночас, як
засобами видiлення, ширше користуватися образами негативного змiсту".
Я не раз пiдходив до полотна. В повiтрi вiдчувалась весна, але берег
рiчки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля i небо ожили,
а в стовбурах верб i гiллi затримався холод, який не могли пробити теплi
соки, прагнучи напо©ти бруньки. Допомагав сокам шал вiтрiв, хурделиця з
дощу i снiгу. Верби гнулися майже до землi, справа насувався темний вихор,
над ним витало тепле небо, а в лiвому куточку плямою розплилося апатичне
обличчя.
Контрастом,вербниця - апатичне обличчя,- Олексiй пишався. Я ж радив
перекласти цей сюжет на людянiшу мову. Все разом, коли не пiдходити
настiльки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до
схематичностi в композицi© або треба було звикнути, або народитися iншим,
щоб ©© сприймати.
Олекса не погоджувався.
- За мною майбутн ,-казав вiн жартуючи i серйозно.
- Рама в рамi,- смiявся я. Вiдступаючи деталi зливалися, i я бачив
шедевр. Я вiдходив убiк, деталi перетасовувалися, щось починало чiткiше
виступати на передньому планi, але й це був шедевр. I так - з якого боку
не стати. А з двох метрiв усе йшло врозтiч; нiби заглянув у воду з
плаваючими диковинними звiрятами.Штукарство,- додав я.
Чорнота на мить споважнi i знов усмiха ться. А може, йому треба було
вигадувати. Хiба "хлоповi" вийти в люди? Навiть з генiальними творами? х
запотарайкають, вони не будуть осмислюватися i вмруть. Олекса це розумi .
- Це епоха, Повсюдо. Це - епоха,- повторю вiн.- Як ти не збагнеш?
- Гримаси епохи, Олексо.
- Хочеш посваритися зi мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобi отаманувати,
а ти печiнки товаришам псу ш
- Давай побавимося в пiдлабузникiв. Я тобi пообiцяю влаштувати
персональну виставку, а ти менi - бунт.
- Бачиш, i в жартах видно, що в кого на умi. Либонь, i побавитися
зрiдка не зашкодить, аби лiпше вiдчути, чого хочеться. Але -почекай,
Повсюдо. Будуть i репетицi©.
Вiн збивався на якусь загадковiсть, чого я не зношу, i я залишив його.
Нiхто з нас, окрiм Олекси, не мiг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був
чорнявий низькорослий парубчак рокiв двадцяти трьох-чотирьох. Вiн усе
знав. Вiн листувався з половиною Укра©ни, з ним не можна було спокiйно
перейти вулицю, стiльки йому зустрiчалось знайомих. Але вiн був верткий,
як хорт, i слизький, мов лин. Сьогоднi перед ним вiдкри ш душу, i вiн буде
пiдтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне - i вiн киватиме
головою. Ми про нього знали лиш те, що коли вiн почина спiвати, люди
вiдводять наповненi сльозами очi. Коли вiн брався за смичок, ми ставали
серпанком на свiтанковiй галявинi, ми ставали безтiлими, як ангели.
Достеменно довiдатися про його "сферу впливу" було немислимо. Та ми не раз
захоплювали його з слiпим лiрником чи вуличним музикою, коли вiн вищупував
на скрипцi якусь мелодiю, а стрiчний музикант у вiдповiдь, як давно
очiкуванiй людинi, щось йому довiрливо нашiптував пiд вухом.
Вiн часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив i
розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, i збоку вони