Страница:
обмiнюються плювками, а ця доросла в мовi дитина користу ться тими самими
словами iнакше, наповню ©х цiлком вiдмiнними почуттями.
- Гаразд,додав я.- Впораюсь сам.
- Звичайно, я б у таких дрiбницях не шукав помiчника.
- Ти пiдрiс з осенi,- усмiхнувся я.
- А ти купив добрi чоботи.- Вiн з тугою в очах обiйшов навколо мене.
- Я i тодi буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
Вiн знизав плечима, вилiз на лаву i почав хукати на замерзле вiкно. З
лави звисали, подригуючи, його босi ноженята.
- Обв'яжуся лахами i пiду надвiр,- нiби вголос розмiрковуючи, сказав
хлопчик.- Сидиш у хатi, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамi добре.
шнурованих черевикiв вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть
ходити, як вовки?
Може, вiн чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись,
крадькома позирав у мiй бiк. Штучнiсть, лицемiрство i судороги его©зму -
звички нашого вiку. I цей чоловiчок уже пускав у хiд хитринку. "В умовах
сiм'© серце, розум i рука тiсно зв'язанi мiж собою, несуть службу життя,
просякнуту духом iстини i справедливостi..." Як це смiшно звучить! 3 нас
готували педагогiв i заставляли заучувати цi "лебединi пiснi", як молитви.
"Святиня сiмейного вогнища тим мiсцем, де сама природа спрямову ,
здiйсню i забезпечу рiвновагу людських сил". У сiм'© об' дну ться все,
що я вважаю найбiльш святим i високим для народу i бiдних... Лише з сiм'©,
з не© дино©, походять iстина, сила i благотворний вплив на народну
культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пiсень", вони хотiли з мене
зробити свого мiсiонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили,
повернулося проти них. Тепер розумнiший пiдхiд: тримають у темрявi. На цих
галичан не можна покладатися. Скiльки вовка не годуй, вiн у лiс дивиться.
49 3 Иоганна-Генрiха Песталоццi, видатного швейцарського
педагога-демократа.
- Стара моя давно пiшла? - запитав "той, що б' мертвих".
- Перед тим, як ти встав.
- Вона довго не засиджу ться в колонi©.
- А ти що робиш цiлими днями?
- Дивлюся у вiкно.
- Дума ш?
- Так.
- Бачиш бабу Ягу, вiдважного князя i крилатого коня...
"Той, що б' мертвих" басом засмiявся, але не сказав нiчого, тiльки
ближче нахилився до вiконця i нiбито пильнiше став вдивлятися у заметiль.
Вiтер стугонiв i шарпав загату. Я вийшов за сiном, щоб наладувати шкурки.
Помiж бур'янами попадалась така податлива вiдвологла трава, що просто
просилася для в'язання. Я вибрав снiпок цi © трави i занiс до хати разом з
бур'яном для шкурок.
- Ти хочеш настелити дiда? - запитав Семенко.- Хiба завтра рiздво?
- Заскоро святку ш,- усмiхнувся я, пiдвiшуючи шкурки до цвяхiв бiля
запотiлого одвiрка.Зараз ми сплетемо кiску i змонту мо тобi чоботи.
Його безжально-застиглi оченята спалахнули зацiкавленням, як у деспота,
якого давно не хвилювали несподiванi винятки серед заведеного ним порядку.
Я зв'язав стебла i подав йому, щоб тримав.
- Я в них не обморожу нiг? - запитав вiн з недовiрою.
- Обши мо зайцем. Хлопчик повiв бровами.
- Ой, ти вигадливий.- У його голосi почувся захват.- Певно, багато
свiту сходив?
- Немало.
- Оце чоловiк! - Вiн зазирнув менi у вiчi i перейшов на шепiт: - Старий
мiй каже, що був в Iталi©. Можна в це вiрити?
- Можна.
"Той, що мертвий б' " невдоволено скривився.
- Чого набурмосився?- спитав я.- Такi речi невпрогнiв мовляться.
- Плети, плети.
Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула ©© бiля скринi,
задзвенiло зерно.
- Ще спить? - спитала, нi до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха,
витерла пiт на чолi: - Це ви розтопили?
- Збирався пекти зайчатину.
- А це для чого? - показала на кiску.
- Поки що та мниця.
Вона скривила губи i стала вибирати з торби фабричнi сухарi, якими
поляки забезпечували армiю на час походiв. Рухи ©© були в'ялi, нiби
пробивалися крiзь далеку сутiнь задуми.
- Сходiть до криницi по воду,- мовила грубуватим тоном.
Хлопчина перехопив з мо©х рук недоплетену кiску i зиркнув на матiр
недобрими очима. Коли я прийшов з повним вiдром, молодиця хмикнула,
пересiкаючи хату, наштовхнулась на мене i ще раз хмикнула. Очi ©© при
цьому залишались строгими i спокiйними, як в актора, що вiдшлiфову
iнтонацi©.
- Я так стомилася, треба нарубати дров, - сказала вона трохи м'якше,
мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спецiально© муштри.- Сокира в
сiнях, - докинула вже безбарвним тоном, зняла миску i заходилася мити
м'ясо.
Сокира годилася хiба для того, щоб кидати за рiдним батьком. Я
розчистив снiг перед порогом, знайшов заповiтну прадiдiвську плиту i
поточив вiстря. В душi я втiшався цi ю пригодою.
Коли я увiйшов з сiней з дровами, молодиця, стоячи на печi, тягнула
з-за комина корито.
- Поможiть,покликала мене
За комином на печi було четверо булькаючих самогонною закваскою корит.
Одне ми зняли на скриню, видко, ввечерi знову пустять машину. У цю мить
прокинувся Окiльнюк, п'яно балансуючи руками, вибiг до сiней i скоро
прошмигнув помiж мною i жiнкою назад до печi. Лежачи, вiн сонними
почервонiлими очима глипнув на кiску в синових руках, i на зiницi впали
важкi пiдпухлi повiки.
Поки смажився за ць, молодиця ще не раз дарувала мене сво ю
доброзичливiстю. Я бачив, що вiд запаху заправленого часником м'яса серце
©© подобрiло, але в силу звички вона не могла командувати без знущально©
iронi©. Пiсля ситого полуденка якась нудьга примусила ©© никати по
закутках, нарештi вона знайшла колоду карт i сiла ворожити за скриню.
- Що карта показу ? - запитав я, перериваючи ©© бубонiння.
Молодиця роздратовано позирнула на мене i згорнула карти. Я ©© бiльше
не зачiпав, хоч мене цiкавило, чого вона собi жада , ©© тоненькi блiдi
губи шепотiли якiсь закляття. Менi почулося, що вона повторю одну фразу:
"Ходун, ходунай, свiт годував, впав, пропав, нiхто не ховав".
Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан i
залила розчину.
- Налийте в студницю води i покладiть снiгу,- звелiла вона, сама ж
приклала накривку дерев'яним бруском i прикрiпила кiнцi дротиною до вух на
казанi.- Допоможiть висадити на плиту...
Я звихався, як попiвський наймит, i лише пiсля вечерi зшив один
валянок. Семенко протанцював у ньому до порога i переможно наставився на
матiр:
- Бачиш?
- Не слiпа...
Прокинувся Окiльнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, вiн
почухав груди i показав рукою на снiпок трави:
- Може, лишишся менi такi сплести? Зостанься.- Вiн погрозливо подивився
на жiнку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" - i додав, повертаючись
обличчям до мене: - Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито
засопiла, але не обiзвалась. Окiльнюк спустив на долiвку ноги, став спиною
до хати i почав натягати полатанi шкарубкими засмальцьованими ганчiрками
штани.
- Докi ! - вперше назвав вiн дружину по iменi.
- Чого?
- Завтра заступа ш. Не забула?
- Нi.
- Аби знов не було нарiкань.
- Нiби я можу спати, як воно смердить пiд головою.
- Я знаю, чого ти не ма ш сну.- Окiльнюк сплюнув. узяв гачок i сiв на
стiлець.- Я двi ночi не сплю, а вона - одну, i ще невдоволена.
- Зате я ходжу на колонiю.
- Зрозумiй, бабо, що сон найдорожчий людинi. Я за виграшку ходив би на
колонiю.
- Хотiла б я бачити, як ти босяком петля ш по снiгах. Окiльнюк люто
застогнав i спустив на груди голову. Пальцi його судорожне стискали держак
гачка. Докiя очiкуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та
вiн, мабуть, вирiшив цього разу стерпiти.
- Ви були на фронтi, пане Окiльнюк? - запитав я. Вiн довго мовчав,
похитуючись, i вiдповiв, що був.
- Де?
- На iталiйському.
- Я теж там воював.
Вiн нагнувся ще нижче, пiдставивши пiд свiтло з плити високе, зiбране в
полискуючi валки бездумне чоло. Вiдблиски заграли на тонкому задертому
оселедцi волосся i масивному горбатому носi. Вiн явно не мав бажання
заходити в бесiду.
- I за вiщо там стiльки людей полягло? - сказав я. Окiльнюк навiть не
поворухнувся. Та коли Докiя вилiзла на нари, вiн, нiби звiльняючись вiд
яко©сь настирливо© гадки, скрушно зiтхнув i спитав, вводячи очi на нари:
- Йдеш спати?
- Ага.
- То й вони нехай лягають.
- А я за рукав тримаю?!
- Лiпше, щоб спалося звечора.
- Задуй каганець.
Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б' мертвих" перемахнув через
скриню на ослiн i пiрнув мiж кожухи.
- Бр-р-ррр! - фиркнув вiн.- У його сiдало надуло з вiкна холоду.
Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну
щiлинку.
Вона з досвiтку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр
уже вiдпочивав, самогонка в скляному бутлi сивiла пiд самiсiньку шийку, i
молодиця тричi щось кидала менi на ноги, не маючи на кому розiгнати серце.
Кажуть, у чужiй хатi кожна трiска б' ться: стараючись тихо зсунутись з
лави, я зачепився за пiдвiконня i розшабатував сорочку. Докiя аж мукнула
вiд радостi. Я ще не стрiчав тако© зловтiшно© людини i вирiшив утiкати з
цього пекла, тiльки-но закiнчу малому валянки. Вмиваючись снiгом, я
пожалiв Сильвестра. Треба i йому справити взуття, адже на сiм'ю, "повинна
впливати гуманнiсть нашого людського роду, якщо ©© метою справжн , а не
уявне благополуччя" i "неможливий iнший порятунок для народу, не .можна,
уявити iншо© основи справжньо© народно© культури, окрiм мудро© турботи про
добрий стан сiм'© в народi". Велика людина 50, яка написала цi заповiти,
щиро попереджувала: "Пiддайте все випробуванню, збережiть добре, а якщо у
вас самих визрiло щось лiпше, то правдиво i з любов'ю при днайте до того,
що я пробую також правдиво i з любов'ю дати вам". На жаль, я не дорiс до
того, щоб когось пiдправляти. Мiж iншим, ця велика людина не передбачила
наших часiв., ©й не слiд було так заявляти. Нинi вона скида ться на того
дбайливого газду, який комору вiд злодi©в устерiг, а вiд себе не змiг...
50 Песталоццi.
- Принесiть води.- Докiя кинула менi в сiни вiдро.
- Iду по зайцiв,- вiдрубав я.
Вже причинивши дверi, вона знову ©х вiдхилила, i я побачив ©© наповнене
гадюками око. Я голосно засмiявся i сiпнув дверi до себе. Зiщулившись,
Докiя швидко вiдiйшла до скринi. Я дiстав з пiдвiконня шапку i рушив
надвiр. З саду побачив ©© через бiчне вiконце - на обличчi ©© був такий
вираз, нiби секунду назад вона була присутня при вознесiннi Iсуса Христа.
У лiсi вiтерець насiяв навколо дерев гнiзда сухого листу. Я знов
наткнувся на глибокi й гострi вепрячi слiди. Вони кружляли навколо
галявини, густо були нашпиканi бiля гудзюватого дуба, де звiр з насолодою
чухав бока, i, минаючи галявину, вели в нетрi. Видко, вепру зачув запах
людини i не посмiв заходити в ©© володiння.
Здобич схвилювала мене- я зняв чотирьох вуханiв. Помiркувавши, двох
прив'язав до гiлляки, а iнших двох метнув Докi© на скриню.
- Помiч у свiй час, як дощ у засуху,- мовила вона.
- Так-то воно бува , коли збира шся до Хоми, а за©деш до куми,-
посмiхнувся я, бо вже не мiг сердитись на цю темну жiнку.
Вона постояла, замислено дивлячись у вiкно, потiм нагнулася пiд лаву за
пляшкою. "Вип' ш?" - запитали ©© очi. Наливши в кварту, вона спершу
прихилилась сама, а тодi поставили посудину i пляшку передi мною. Я
заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась i тикнула пальцем на
пляшку.
- Ця лiпша. Ця не пригорiла.
Я випив для годиться, тодi молодиця - однаково мало пропасти - налила
собi ще.
- Я на колонiю,- скривившись, сказала вона.- Ший, ший малому
солом'янки.
- Що то за колонiя?
- Там був хутiр. Людей виселили, при©хали поляки... Всього можна
дiстати, ©м уряд да .
- В селах реквiзують, а ©х постачають?
Докiя змiряла мене пильним поглядом i попрямувала до виходу. Я так i не
зрозумiв, як вона сприйняла мою реплiку. Повернулась вона години через три
з повною торбою. Знову - сухар, печений хлiб, ячмiнь на солод для
самогонки, вузлик муки. На Докi©ному лицi я прочитав: "Не було б колонi©,
трубiли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотрiб, зайцiв, вона пробубонiла:
- Я ©х буду патрати?!
- Дошивав солом'янки,- виправдався я.
- Довго.
- Скiльки треба. Вовки за мною не гоняться.
- Шкода.
"Iди ти до бiса!"
- Малий уже бiга ?
- Надворi.
- А той хирний не вставав?
- Нi.
- Слухай,затермосила вона чоловiка за плече.- Досить тобi.
Окiльнюк солодко потягнувся, замурликав.
- Одягайся. Вночi будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
Окiльнюк злобно витрiщився на не© i замахнувся ногою. Докiя вiдскочила
i з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом
схопився з лежанки i, вигнувшись у поясi, нiби його штрикнули пiд ребро
ножем, вибiг до сiней.
- Мер-зен-нийI - кинула вона йому вслiд. Окiльнюк одягнувся i допомiг
менi сплiтати кiски, а потiм знiмати шкурки. Увечерi ми зшивали валянки.
Окiльнюк розповiв, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в
лазаретi, але страху зазнав - лазарет кiлька разiв оточували. Мила його
розчулилась i до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки.
Вони навiть перекинулись кiлькома ласкавими слiвцями. Я подумав, начебто
це дика кiшка i ведмiдь з вирваним оком (таким менi чогось здавався
Сильвестр Окiльнюк, коли сердився). Пiд кiнець вечерi всi ми трошки
розвеселилися, а коли старий зажадав свiжо© води i сказав: "Нехай
принесеться", що означа по-галицьки "Iди принеси",- я до решти змiнив
погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зiграли передi мною
комедiю.
- Може б, i Докi© зшилося такi бути? - сказав Окiльнюк, очевидно,
жалкуючи, що менi завтра йти вiд них.- При хатi - дуже велика вигода.- Вiн
пiднiмав з-пiд лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно
сплетенi i пiдiбранi кiски. Вiн закохувався в це похрускування, як
недолiток у модну пiсеньку, в якiй багатозначнi натяки про те, чим
закiнчуються парубоцькi вечорницi.- I теплi, i легкi... При хатi лiпших не
треба.
Я два чи три рази зустрiвся з Докi©ними очима, i вони якось загадково
темнiли-темнiли, мов осiння дощова нiч. Але менi було байдуже. Я радiв, що
бачу ©х зворушливу сiмейну злагоду.
Надворi тягнув слабий вiтерець, скрипiв трiскучий мороз. Я вийшов трохи
видихатися од каганцевого чаду i самогонного духу. Небо визiрнилось, висло
в глибокiй вишинi, такiй далекiй, як майбутн , як надiя, слiд яко© лишень
намiтився у серцi, але яко© ми ще не усвiдомили. Дiд морозом осiдав снiг.
Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до
мiста. Це стати б на лижi! Менi колись батько витесав горiховi лижi. Вони
були трохи незграбнi, лише злегка загнутi, але я ними не мiг натiшитися.
Щодня приносив новi синяки пiд очима, поки батько не пiшов зi мною на
Днiстер i не показав, як триматися. Вiн умiв так просто i ясно показати,
що кожне дiло вдавалося i припадало до вподоби.
Коли я увiйшов, Докiя вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр
попереджував, що ©й заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши
щiлини, тiльки одна нога була не вкрита i ритмiчно, як котячий хвiст,
подригували пальцi. Сильвестр сидiв на сво му стiльчику замислившись.
Задума його була якась виразнiша, нiж до цього.
Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки лiг, другою накрив
плечi. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мо©
колобродiвчани. Закуренi, як i тут, стелi, темнi комини, подовбанi
пiдлоги. Мабуть, i туди неволя принесла ©дь, i там не бачать свiту божого
за сварками i побоями. А мо© високi стелi на бункерi десь цвiтуть мохами,
пiдлогу сточують шашелi i з'©дають грибки. Там нiмо взагалi. Лiпше чи
гiрше вiд того, що там нiмо? Нi, чогось я певен, що ми жили б з Мариною
тихо. Ми надто багато натерпiлися, щоб шукати причини зла одне в одному.
Я люблю, як шепоче загата. Навколо сво © хати я не ставив би загати -
стiни грубi, добре зв'язанi, ©х не продувало б. А от знизу, либонь,
пiдсмоктував би холод. Але де там! У бункерi ж кузня, горно, щiльнi дверi
- нi, в мене в хатi було б тепло. Дiтиськам привiлля, мота ними, як
клубками, з кута в кут, шарпають хiдники, i Марина весь час свариться
пальцем, поправля за ними; вона ж так само любить акуратнiсть. Я пiсля
школи брав би шибеникiв до кузнi. Вони з захопленням стежать за роботою. В
мене це, пам'ятаю, було. А влiтку разом виходили б на риболовлю, малi
дерлися б за весла, коли я закидав би сiть... На риболовлю треба йти
досвiта. Може, малi не завжди охоче вставатимуть. Е, ©х ©зда на човнi буде
приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осiб... Днiстер! Цю рiку ми
вiдчува мо, як вийняту з тiла жилу, що iсну самостiйно. Рiки стають
жилами... Це якось неприродно звучить. А що - жили стають рiками? I так i
не так. Видко, рiки - це ми... Колись чи Шутько, чи хтось iнший казав, що
в Днiпрi, якби пошукати, багато золотих скарбiв. А Микола Павлюк зчаста
суму , що рiки почали мiлiти... Чи вдасться Миколi втекти?..
Приснилося, що мене пiдхопила повiнь, я борюкався з водою, душився, i
врятував мене острiв на Днiстрi. На ньому вже виросли високi тополi, вони
трiщали пiд напругою води та не пiддавалися, i я на них спинився.
Розплющив очi i побачив, що Окiльнюк зводиться з долiвки. Упав старий,
дрiмавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докiя. Пiднявшись,
вiн налив собi мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув i лiг на
пiч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропiв, i Докiя злiзла з нар,
стала пiдкидати дрова. Потiм теж хильнула самогонки, пiдняла гачок i,
вмостившись боком до вiдчинених дверцят, доклала на колiна лiктi i
обхопила руками голову.
Я знову почав дрiмати, але Сильвестр так страхiтливо© хропiв, що на очi
почали лiзти всiлякi жахи. Висотка пiд Трентiно, зiрвана в повiтря траншея
у тому мiсцi, де сидiв Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко
бiжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне.- й iнше.
Я вiдкинув з плеча полу куртки. Докiя метнула настороженим поглядом i
раптом усмiхнулась. Пiсля цього щоки ©© побагровiли, вона прикусила губу,
зиркнула на пiч, де спав Сильвестр, i звелась.
- Я...зiрвалось з ©© уст.
"Ще цього не вистачало!"
Вона оглянулась на каганець, подула, i ноги ©© тихо зашлапали до лави.
- Ти?..
- Не дурiй,пробурчав я.
- Що це тобi означа , чу ш?
© руки торкнулися мого обличчя, i, вiдштовхуючи ©х, я вдарив по
скринi. - Одiйди.
- Тихо. Тихо...
- Не лiзь.
- Я така нещасна!
- Ми всi нещаснi. Не лiзь, прошу тебе.
- I я... Я така нещасна... З ним.
- Ну, якими словами до тебе говорити? - Правда, менi чогось хотiлося
смiятися.- Заспокойся,сказав я, вже розлютившись на себе.
- Я сконаю. Вона знов наблизила руки, i я ©х вдруге вiдштовхнув.
- Слухай, не паплюж ти себе i мене.
- Ти дурень! - Але гнiв ©© тут же погас. - Чу ш?
- Iди пiд три чорти,- прогарчав я. Вона схлипнула i, вибухнувши якимсь
сичанням, заплакала. По стiнах блимало зайчиками полум'я з-пiд плити
Я пiдвiвся на лiкоть, думаючи зараз же серед ночi пiти геть, i побачив,
як Докiя пiдломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я
одвернувся. Передi мною стояло ©© перекривлене чи то усмiшкою, чи якоюсь
iншою спазмою лице...
Що з людьми витворя недоля.
Бона розливала самогонку в пляшки, а на не© скрадливо, якимсь новим
поглядом дивився з-пiд руки ©© чоловiк. Груди його високо пiднiмалися, я
бачив, як стискуються кулаки, i бачив, що вiн до плачу зворушений, що йому
жаль ©©, i в цьому жалю вiн ладен ©© задушити, або помилувати.
Я дбайливо намотав на ноги онучi, взувся i тiльки в блузi вийшов з
хати. Потiм крок за кроком дiйшов до лiсу, зняв ще трьох зайцiв, порвав
сильця i вернувся до садиби. Господарiв у хатчинi не було, мабуть, пiшли
освiдчуватися на другу половину. Семенко сидiв на ослонi, поклавши руки,
на скриню.
- Збираюсь iти вiд вас, Семене,- сказав я.
- Мо© чогось зранку зчепилися,- повiдомив хлопчик.
- Помиряться.- Я накинув на плечi куртку.- Прощай.
- Прощай,-вiдказав "той, що мертвих б' ", досить холодно, але щось у
дитячiй душi зламалось, i вiн додав крiзь сльози: - А менi нема де дiтись.
- Виростеш, пiдеш у свiт.
- А-а...йому перехопило подих.
- Прощай. Хто зна , чи доведеться зустрiтись.
_
XI_
Досi я нi до чи © хати не приносив бiди. А тепер це легко зробити.
Життя прогресу . Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо
отру нi стрiли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фiгуру з
пiднятим на грозове небо луком. Дикун стояв мiцними ногами на щовбку
скелi, а менi здавалось, що вiн, скутий паралiчем, зисить у повiтрi, як
грiб Магомета. Взагалi в мене на мiсяць, либонь, один день не заповнений
химородами. Такий день сьогоднi. Я вже зо три години бреду снiгами. Йду,
весь мокрий вiд поту, думаю, що невиннiсть Окiльнюкiв не тiльки така, що в
нiй вiдчува ш гостроту розпусти; вона межу з розпустою, бо в сусiдствi з
нею знаходить порятунок.
Я до дрiбниць перебирав у пам'ятi все, що бачив i чув в Окiльнюкiв. Це
славнi люди! Нi, справдi. Чого вiд них хотiти? Я ©м вдячний, що вони
повернули менi день тверезостi, не намагаючись лицемiрити, як на ©х мiсцi
вчинили львiвськi мiщани Те, що Докiя розклада карти, нiчого й чекаючи, а
Сильвестр нi на що не надi ться, поки не нi п' ться, можна вважати вищим
станом тверезостi. Аякже, пропав кiнь, то й узду кинь.
Гiрко йти снiгами. Схоже, що я вiдпочив i скрiпився силами, аби
виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути,
шапка дубi на головi. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться
циган на шкапi. I цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу.
Вiн таки менш залежний вiд долi. Доляце щось таке, як хуртовина. Вона
монту ться з багатьох складникiв, про не© просто неможливо сказати всю
правду, але ми настiльки на©внi, що пробу мо; а цигановi байдуже; вiн
кудись поспiша з сином за поясом, як кенгуру, i заверта його назад, до
зганьблено© жiнки тiльки думка, що та заслугову стусана. Його певнiсть
така гаряча, що важко уявити, нiби за дорогу вистигне Коли все життя
мрi ш, вигаду ш i шука ш примар, тво© найбiльш твердi намiри скидаються на
iскри над комином. При цьому власна цiна сво©м дiям невисока, а вiд iнших
хотiв би вчути похвалу, чека ш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти
невiльник долi. Доля схожа на хуртовину. Вимоту жили, а тобi зда ться, що
хтось збоку все те видить, i поверта ш голову, щоб побачити спiвчуття в
очах. Ми бiльше як наполовину солiсти стороннього погляду. А може, й на
всi три чвертi...
Я йшов навмання полем, орi нтуючись на ряди тополь над завiяним коритом
гостинця. Ось те мiсце, звiдки повернувся шпигун, звiдси до мiста рукою
подати. Я ковтнув снiгу i пiшов швидко. В глибинi хуртовинного валу
затемнiли контури кам'яниць. Чи менi причулося, чи справдi вiтром принесло
дрiбонiння трамвайного дзвiнка. Я подумав, що нинiшнi римляни, як би не
старалися задушити варварiв, не зможуть цього зробити, ними попиха iдол
наживи. Вiн спонука ©х пускати в рух фабрики i давати рабам огризки. А
раби цi вмiють терпiти. Найнеймовiрнiше падiння людини i загалу, коли воно
спричинене, а не викликане бешенiстю, не ста могилою. Ображене серце не
вмира навiть тодi, як тiло зотлiло. Трошечки повiтря i сонця! Кров
очиститься, i тiло воскресне.
Сутенiло. Подув лiнивий пiвденний вiтер. Буде вiдлига. Я розiмлiв i
ледве пiднявся на другий поверх.
- Бачиш: я чекаю,- сказала Марiйка, сiдаючи на стiлець.- Позавчора
чекала i вчора...
Я зняв шапку i опустився на канапу.
- У кожного китайця вiвтар предкiв,- сказав я.- Перед ним голова дому
повiдомля прародичам про всi змiни в сiм'©. Зараз я трохи вiддихаюсь i
скажу перед лампадою:
"Я прийшов". Якщо лампада горiтиме рiвно, душа моя перед тобою чиста.
- Я працюю, Прокопику,- похвалилась Марiйка.
- У Мигельсько©?
- В друкарнi.
- Обшукiв не було?
- Нi.
- Що там за люди, як ти себе почува ш?
- Мене лиш заробiток цiкавить.
- А в мiстi якi новини?
- На©хало росiйських емiгрантiв. Наймають комфортабельнi квартири,
спецiально для них вiдкрили кiлька кав'ярень. Промисловцi, артисти,
письменники. Золотi дощi за ними.
- Ще б пак!
- Що?
- Обiкравши Росiю, можна собi дозволити. Буде кому вчити нас
самостiйництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
- Я дуже брудний. Лазнi не розтопили з нагоди при©зду росiйських
емiгрантiв? Марiйка посмiхнулась:
- Розтопили.
- Якби ще кiлька соцiалiстичних революцiй, Львiв мiг би розбагатiти.
Пiду до лазнi.
- Ти ма ш грошi?
- , Марiйко.
- Ти ненадовго, правда?
Вона була у светрi i фалдованiй спiдничцi, а я хотiв би ©© бачити в
сукенцi, тодi вона святковiша, чужiша, i я тримаю себе в руках. - Одягнися
в сукенку,- сказав я.
Вона здивовано вiдступила, та розцiнила мо прохання iнакше i
усмiхнулась, ховаючи лукавинки.
Бiля кав'ярнi "Де ла Пе" стояло кiлька фiакрiв, всерединi яскраво
горiли люстри, на фiранки падали тiнi високих капелюхiв. Вiзники, тупцюючи
край тротуару, весело перемовлялись.
- З жiночого монастиря, кажуть, втекло кiлька молодих черниць.
- Почули, що де попастися.
- Всi - колишнi гiмназистки. От нюх мають, бестi©.
- Вчора отамечки за будинком зупиня мене панянка в лисицях i милим
богом розсипа ться, аби довезти до кав'ярнi. Кажу: "Який менi рахунок? Iди
пiшки. Кiлька крокiв". Вона не вступа ться в дороги. Мусив пiдсадити i
довезти. А тут скiцьнула у дверi, тiльки ©© бачили.
- Ще австрiяками розпсованi...- Вiзник вилаявся.
- Зi зло© трави лихе й сiно.
Марки менi вистачило на те, щоб пiдстригтися, купити квиток i маленький
шматочок мила В парнiй я вилiз на горiшню лавку i з тугою подумав, що у
себе в бункерi навряд чи отримав би бiльше задоволення од купання. Отут у
лазнi я вперше збагнув, що мо© мрi© стали настiльки далекими, що вже мене
не хвилювали. Я розiзлився i вийшов з таким настро м, як колись
обстриженим баранчиком з вiдсутнiм поглядом сiдав у по©зд на Вiдень.
- Ти чого недобрий? - запитала мене Марiйка.
- Стригли несправною машинкою.
- Якби ти знав, який ти гарний з цим блiдим рум'янцем... Ти прав
бiлизну? Сам?!
- Тобi завжди якiсь дрiбнички впадають у вiчi.
- Хiба те, що я зодяглася в сукенку, не дрiбничка? - Бiдна, вона й менi
хотiла вiддячити.
- Це - нi,сказав я, пригортаючи ©©.
- Будеш вечеряти?
Я кивнув, i вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко...
Кiнець нам. Що менi - накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка i
Родзiсада? Винен я чи не винен у тому, що Марина кона вiд сухот, а мо
серце i мозок топчуть чобiтьми?.."
- Чого зiтха ш? Чим ти стурбований? - Марiйка поставила на стiл
присмажену ковбасу, хлiб i пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене i
тихо сказала: - Нам треба вiдсвяткувати. Я б досi сидiла без роботи. А
ти... не переймайся. Чи я не розумiю твого становища? Розiрвись - не
допоможеш нi тут, нi там. Коли...- В очах ©© виступили сльози.- Коли ти
зможеш по©хати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: замiж не пiду.
Все, все... Це вихопилося, тобi не треба цього знати.- Вона вiдiйшла до
вiкна, мить стояла в задумi, потiм повернулась до мене.- Я думаю, що вони
тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, i ти казав правду.
словами iнакше, наповню ©х цiлком вiдмiнними почуттями.
- Гаразд,додав я.- Впораюсь сам.
- Звичайно, я б у таких дрiбницях не шукав помiчника.
- Ти пiдрiс з осенi,- усмiхнувся я.
- А ти купив добрi чоботи.- Вiн з тугою в очах обiйшов навколо мене.
- Я i тодi буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
Вiн знизав плечима, вилiз на лаву i почав хукати на замерзле вiкно. З
лави звисали, подригуючи, його босi ноженята.
- Обв'яжуся лахами i пiду надвiр,- нiби вголос розмiрковуючи, сказав
хлопчик.- Сидиш у хатi, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамi добре.
шнурованих черевикiв вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть
ходити, як вовки?
Може, вiн чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись,
крадькома позирав у мiй бiк. Штучнiсть, лицемiрство i судороги его©зму -
звички нашого вiку. I цей чоловiчок уже пускав у хiд хитринку. "В умовах
сiм'© серце, розум i рука тiсно зв'язанi мiж собою, несуть службу життя,
просякнуту духом iстини i справедливостi..." Як це смiшно звучить! 3 нас
готували педагогiв i заставляли заучувати цi "лебединi пiснi", як молитви.
"Святиня сiмейного вогнища тим мiсцем, де сама природа спрямову ,
здiйсню i забезпечу рiвновагу людських сил". У сiм'© об' дну ться все,
що я вважаю найбiльш святим i високим для народу i бiдних... Лише з сiм'©,
з не© дино©, походять iстина, сила i благотворний вплив на народну
культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пiсень", вони хотiли з мене
зробити свого мiсiонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили,
повернулося проти них. Тепер розумнiший пiдхiд: тримають у темрявi. На цих
галичан не можна покладатися. Скiльки вовка не годуй, вiн у лiс дивиться.
49 3 Иоганна-Генрiха Песталоццi, видатного швейцарського
педагога-демократа.
- Стара моя давно пiшла? - запитав "той, що б' мертвих".
- Перед тим, як ти встав.
- Вона довго не засиджу ться в колонi©.
- А ти що робиш цiлими днями?
- Дивлюся у вiкно.
- Дума ш?
- Так.
- Бачиш бабу Ягу, вiдважного князя i крилатого коня...
"Той, що б' мертвих" басом засмiявся, але не сказав нiчого, тiльки
ближче нахилився до вiконця i нiбито пильнiше став вдивлятися у заметiль.
Вiтер стугонiв i шарпав загату. Я вийшов за сiном, щоб наладувати шкурки.
Помiж бур'янами попадалась така податлива вiдвологла трава, що просто
просилася для в'язання. Я вибрав снiпок цi © трави i занiс до хати разом з
бур'яном для шкурок.
- Ти хочеш настелити дiда? - запитав Семенко.- Хiба завтра рiздво?
- Заскоро святку ш,- усмiхнувся я, пiдвiшуючи шкурки до цвяхiв бiля
запотiлого одвiрка.Зараз ми сплетемо кiску i змонту мо тобi чоботи.
Його безжально-застиглi оченята спалахнули зацiкавленням, як у деспота,
якого давно не хвилювали несподiванi винятки серед заведеного ним порядку.
Я зв'язав стебла i подав йому, щоб тримав.
- Я в них не обморожу нiг? - запитав вiн з недовiрою.
- Обши мо зайцем. Хлопчик повiв бровами.
- Ой, ти вигадливий.- У його голосi почувся захват.- Певно, багато
свiту сходив?
- Немало.
- Оце чоловiк! - Вiн зазирнув менi у вiчi i перейшов на шепiт: - Старий
мiй каже, що був в Iталi©. Можна в це вiрити?
- Можна.
"Той, що мертвий б' " невдоволено скривився.
- Чого набурмосився?- спитав я.- Такi речi невпрогнiв мовляться.
- Плети, плети.
Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула ©© бiля скринi,
задзвенiло зерно.
- Ще спить? - спитала, нi до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха,
витерла пiт на чолi: - Це ви розтопили?
- Збирався пекти зайчатину.
- А це для чого? - показала на кiску.
- Поки що та мниця.
Вона скривила губи i стала вибирати з торби фабричнi сухарi, якими
поляки забезпечували армiю на час походiв. Рухи ©© були в'ялi, нiби
пробивалися крiзь далеку сутiнь задуми.
- Сходiть до криницi по воду,- мовила грубуватим тоном.
Хлопчина перехопив з мо©х рук недоплетену кiску i зиркнув на матiр
недобрими очима. Коли я прийшов з повним вiдром, молодиця хмикнула,
пересiкаючи хату, наштовхнулась на мене i ще раз хмикнула. Очi ©© при
цьому залишались строгими i спокiйними, як в актора, що вiдшлiфову
iнтонацi©.
- Я так стомилася, треба нарубати дров, - сказала вона трохи м'якше,
мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спецiально© муштри.- Сокира в
сiнях, - докинула вже безбарвним тоном, зняла миску i заходилася мити
м'ясо.
Сокира годилася хiба для того, щоб кидати за рiдним батьком. Я
розчистив снiг перед порогом, знайшов заповiтну прадiдiвську плиту i
поточив вiстря. В душi я втiшався цi ю пригодою.
Коли я увiйшов з сiней з дровами, молодиця, стоячи на печi, тягнула
з-за комина корито.
- Поможiть,покликала мене
За комином на печi було четверо булькаючих самогонною закваскою корит.
Одне ми зняли на скриню, видко, ввечерi знову пустять машину. У цю мить
прокинувся Окiльнюк, п'яно балансуючи руками, вибiг до сiней i скоро
прошмигнув помiж мною i жiнкою назад до печi. Лежачи, вiн сонними
почервонiлими очима глипнув на кiску в синових руках, i на зiницi впали
важкi пiдпухлi повiки.
Поки смажився за ць, молодиця ще не раз дарувала мене сво ю
доброзичливiстю. Я бачив, що вiд запаху заправленого часником м'яса серце
©© подобрiло, але в силу звички вона не могла командувати без знущально©
iронi©. Пiсля ситого полуденка якась нудьга примусила ©© никати по
закутках, нарештi вона знайшла колоду карт i сiла ворожити за скриню.
- Що карта показу ? - запитав я, перериваючи ©© бубонiння.
Молодиця роздратовано позирнула на мене i згорнула карти. Я ©© бiльше
не зачiпав, хоч мене цiкавило, чого вона собi жада , ©© тоненькi блiдi
губи шепотiли якiсь закляття. Менi почулося, що вона повторю одну фразу:
"Ходун, ходунай, свiт годував, впав, пропав, нiхто не ховав".
Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан i
залила розчину.
- Налийте в студницю води i покладiть снiгу,- звелiла вона, сама ж
приклала накривку дерев'яним бруском i прикрiпила кiнцi дротиною до вух на
казанi.- Допоможiть висадити на плиту...
Я звихався, як попiвський наймит, i лише пiсля вечерi зшив один
валянок. Семенко протанцював у ньому до порога i переможно наставився на
матiр:
- Бачиш?
- Не слiпа...
Прокинувся Окiльнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, вiн
почухав груди i показав рукою на снiпок трави:
- Може, лишишся менi такi сплести? Зостанься.- Вiн погрозливо подивився
на жiнку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" - i додав, повертаючись
обличчям до мене: - Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито
засопiла, але не обiзвалась. Окiльнюк спустив на долiвку ноги, став спиною
до хати i почав натягати полатанi шкарубкими засмальцьованими ганчiрками
штани.
- Докi ! - вперше назвав вiн дружину по iменi.
- Чого?
- Завтра заступа ш. Не забула?
- Нi.
- Аби знов не було нарiкань.
- Нiби я можу спати, як воно смердить пiд головою.
- Я знаю, чого ти не ма ш сну.- Окiльнюк сплюнув. узяв гачок i сiв на
стiлець.- Я двi ночi не сплю, а вона - одну, i ще невдоволена.
- Зате я ходжу на колонiю.
- Зрозумiй, бабо, що сон найдорожчий людинi. Я за виграшку ходив би на
колонiю.
- Хотiла б я бачити, як ти босяком петля ш по снiгах. Окiльнюк люто
застогнав i спустив на груди голову. Пальцi його судорожне стискали держак
гачка. Докiя очiкуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та
вiн, мабуть, вирiшив цього разу стерпiти.
- Ви були на фронтi, пане Окiльнюк? - запитав я. Вiн довго мовчав,
похитуючись, i вiдповiв, що був.
- Де?
- На iталiйському.
- Я теж там воював.
Вiн нагнувся ще нижче, пiдставивши пiд свiтло з плити високе, зiбране в
полискуючi валки бездумне чоло. Вiдблиски заграли на тонкому задертому
оселедцi волосся i масивному горбатому носi. Вiн явно не мав бажання
заходити в бесiду.
- I за вiщо там стiльки людей полягло? - сказав я. Окiльнюк навiть не
поворухнувся. Та коли Докiя вилiзла на нари, вiн, нiби звiльняючись вiд
яко©сь настирливо© гадки, скрушно зiтхнув i спитав, вводячи очi на нари:
- Йдеш спати?
- Ага.
- То й вони нехай лягають.
- А я за рукав тримаю?!
- Лiпше, щоб спалося звечора.
- Задуй каганець.
Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б' мертвих" перемахнув через
скриню на ослiн i пiрнув мiж кожухи.
- Бр-р-ррр! - фиркнув вiн.- У його сiдало надуло з вiкна холоду.
Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну
щiлинку.
Вона з досвiтку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр
уже вiдпочивав, самогонка в скляному бутлi сивiла пiд самiсiньку шийку, i
молодиця тричi щось кидала менi на ноги, не маючи на кому розiгнати серце.
Кажуть, у чужiй хатi кожна трiска б' ться: стараючись тихо зсунутись з
лави, я зачепився за пiдвiконня i розшабатував сорочку. Докiя аж мукнула
вiд радостi. Я ще не стрiчав тако© зловтiшно© людини i вирiшив утiкати з
цього пекла, тiльки-но закiнчу малому валянки. Вмиваючись снiгом, я
пожалiв Сильвестра. Треба i йому справити взуття, адже на сiм'ю, "повинна
впливати гуманнiсть нашого людського роду, якщо ©© метою справжн , а не
уявне благополуччя" i "неможливий iнший порятунок для народу, не .можна,
уявити iншо© основи справжньо© народно© культури, окрiм мудро© турботи про
добрий стан сiм'© в народi". Велика людина 50, яка написала цi заповiти,
щиро попереджувала: "Пiддайте все випробуванню, збережiть добре, а якщо у
вас самих визрiло щось лiпше, то правдиво i з любов'ю при днайте до того,
що я пробую також правдиво i з любов'ю дати вам". На жаль, я не дорiс до
того, щоб когось пiдправляти. Мiж iншим, ця велика людина не передбачила
наших часiв., ©й не слiд було так заявляти. Нинi вона скида ться на того
дбайливого газду, який комору вiд злодi©в устерiг, а вiд себе не змiг...
50 Песталоццi.
- Принесiть води.- Докiя кинула менi в сiни вiдро.
- Iду по зайцiв,- вiдрубав я.
Вже причинивши дверi, вона знову ©х вiдхилила, i я побачив ©© наповнене
гадюками око. Я голосно засмiявся i сiпнув дверi до себе. Зiщулившись,
Докiя швидко вiдiйшла до скринi. Я дiстав з пiдвiконня шапку i рушив
надвiр. З саду побачив ©© через бiчне вiконце - на обличчi ©© був такий
вираз, нiби секунду назад вона була присутня при вознесiннi Iсуса Христа.
У лiсi вiтерець насiяв навколо дерев гнiзда сухого листу. Я знов
наткнувся на глибокi й гострi вепрячi слiди. Вони кружляли навколо
галявини, густо були нашпиканi бiля гудзюватого дуба, де звiр з насолодою
чухав бока, i, минаючи галявину, вели в нетрi. Видко, вепру зачув запах
людини i не посмiв заходити в ©© володiння.
Здобич схвилювала мене- я зняв чотирьох вуханiв. Помiркувавши, двох
прив'язав до гiлляки, а iнших двох метнув Докi© на скриню.
- Помiч у свiй час, як дощ у засуху,- мовила вона.
- Так-то воно бува , коли збира шся до Хоми, а за©деш до куми,-
посмiхнувся я, бо вже не мiг сердитись на цю темну жiнку.
Вона постояла, замислено дивлячись у вiкно, потiм нагнулася пiд лаву за
пляшкою. "Вип' ш?" - запитали ©© очi. Наливши в кварту, вона спершу
прихилилась сама, а тодi поставили посудину i пляшку передi мною. Я
заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась i тикнула пальцем на
пляшку.
- Ця лiпша. Ця не пригорiла.
Я випив для годиться, тодi молодиця - однаково мало пропасти - налила
собi ще.
- Я на колонiю,- скривившись, сказала вона.- Ший, ший малому
солом'янки.
- Що то за колонiя?
- Там був хутiр. Людей виселили, при©хали поляки... Всього можна
дiстати, ©м уряд да .
- В селах реквiзують, а ©х постачають?
Докiя змiряла мене пильним поглядом i попрямувала до виходу. Я так i не
зрозумiв, як вона сприйняла мою реплiку. Повернулась вона години через три
з повною торбою. Знову - сухар, печений хлiб, ячмiнь на солод для
самогонки, вузлик муки. На Докi©ному лицi я прочитав: "Не було б колонi©,
трубiли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотрiб, зайцiв, вона пробубонiла:
- Я ©х буду патрати?!
- Дошивав солом'янки,- виправдався я.
- Довго.
- Скiльки треба. Вовки за мною не гоняться.
- Шкода.
"Iди ти до бiса!"
- Малий уже бiга ?
- Надворi.
- А той хирний не вставав?
- Нi.
- Слухай,затермосила вона чоловiка за плече.- Досить тобi.
Окiльнюк солодко потягнувся, замурликав.
- Одягайся. Вночi будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
Окiльнюк злобно витрiщився на не© i замахнувся ногою. Докiя вiдскочила
i з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом
схопився з лежанки i, вигнувшись у поясi, нiби його штрикнули пiд ребро
ножем, вибiг до сiней.
- Мер-зен-нийI - кинула вона йому вслiд. Окiльнюк одягнувся i допомiг
менi сплiтати кiски, а потiм знiмати шкурки. Увечерi ми зшивали валянки.
Окiльнюк розповiв, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в
лазаретi, але страху зазнав - лазарет кiлька разiв оточували. Мила його
розчулилась i до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки.
Вони навiть перекинулись кiлькома ласкавими слiвцями. Я подумав, начебто
це дика кiшка i ведмiдь з вирваним оком (таким менi чогось здавався
Сильвестр Окiльнюк, коли сердився). Пiд кiнець вечерi всi ми трошки
розвеселилися, а коли старий зажадав свiжо© води i сказав: "Нехай
принесеться", що означа по-галицьки "Iди принеси",- я до решти змiнив
погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зiграли передi мною
комедiю.
- Може б, i Докi© зшилося такi бути? - сказав Окiльнюк, очевидно,
жалкуючи, що менi завтра йти вiд них.- При хатi - дуже велика вигода.- Вiн
пiднiмав з-пiд лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно
сплетенi i пiдiбранi кiски. Вiн закохувався в це похрускування, як
недолiток у модну пiсеньку, в якiй багатозначнi натяки про те, чим
закiнчуються парубоцькi вечорницi.- I теплi, i легкi... При хатi лiпших не
треба.
Я два чи три рази зустрiвся з Докi©ними очима, i вони якось загадково
темнiли-темнiли, мов осiння дощова нiч. Але менi було байдуже. Я радiв, що
бачу ©х зворушливу сiмейну злагоду.
Надворi тягнув слабий вiтерець, скрипiв трiскучий мороз. Я вийшов трохи
видихатися од каганцевого чаду i самогонного духу. Небо визiрнилось, висло
в глибокiй вишинi, такiй далекiй, як майбутн , як надiя, слiд яко© лишень
намiтився у серцi, але яко© ми ще не усвiдомили. Дiд морозом осiдав снiг.
Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до
мiста. Це стати б на лижi! Менi колись батько витесав горiховi лижi. Вони
були трохи незграбнi, лише злегка загнутi, але я ними не мiг натiшитися.
Щодня приносив новi синяки пiд очима, поки батько не пiшов зi мною на
Днiстер i не показав, як триматися. Вiн умiв так просто i ясно показати,
що кожне дiло вдавалося i припадало до вподоби.
Коли я увiйшов, Докiя вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр
попереджував, що ©й заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши
щiлини, тiльки одна нога була не вкрита i ритмiчно, як котячий хвiст,
подригували пальцi. Сильвестр сидiв на сво му стiльчику замислившись.
Задума його була якась виразнiша, нiж до цього.
Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки лiг, другою накрив
плечi. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мо©
колобродiвчани. Закуренi, як i тут, стелi, темнi комини, подовбанi
пiдлоги. Мабуть, i туди неволя принесла ©дь, i там не бачать свiту божого
за сварками i побоями. А мо© високi стелi на бункерi десь цвiтуть мохами,
пiдлогу сточують шашелi i з'©дають грибки. Там нiмо взагалi. Лiпше чи
гiрше вiд того, що там нiмо? Нi, чогось я певен, що ми жили б з Мариною
тихо. Ми надто багато натерпiлися, щоб шукати причини зла одне в одному.
Я люблю, як шепоче загата. Навколо сво © хати я не ставив би загати -
стiни грубi, добре зв'язанi, ©х не продувало б. А от знизу, либонь,
пiдсмоктував би холод. Але де там! У бункерi ж кузня, горно, щiльнi дверi
- нi, в мене в хатi було б тепло. Дiтиськам привiлля, мота ними, як
клубками, з кута в кут, шарпають хiдники, i Марина весь час свариться
пальцем, поправля за ними; вона ж так само любить акуратнiсть. Я пiсля
школи брав би шибеникiв до кузнi. Вони з захопленням стежать за роботою. В
мене це, пам'ятаю, було. А влiтку разом виходили б на риболовлю, малi
дерлися б за весла, коли я закидав би сiть... На риболовлю треба йти
досвiта. Може, малi не завжди охоче вставатимуть. Е, ©х ©зда на човнi буде
приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осiб... Днiстер! Цю рiку ми
вiдчува мо, як вийняту з тiла жилу, що iсну самостiйно. Рiки стають
жилами... Це якось неприродно звучить. А що - жили стають рiками? I так i
не так. Видко, рiки - це ми... Колись чи Шутько, чи хтось iнший казав, що
в Днiпрi, якби пошукати, багато золотих скарбiв. А Микола Павлюк зчаста
суму , що рiки почали мiлiти... Чи вдасться Миколi втекти?..
Приснилося, що мене пiдхопила повiнь, я борюкався з водою, душився, i
врятував мене острiв на Днiстрi. На ньому вже виросли високi тополi, вони
трiщали пiд напругою води та не пiддавалися, i я на них спинився.
Розплющив очi i побачив, що Окiльнюк зводиться з долiвки. Упав старий,
дрiмавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докiя. Пiднявшись,
вiн налив собi мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув i лiг на
пiч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропiв, i Докiя злiзла з нар,
стала пiдкидати дрова. Потiм теж хильнула самогонки, пiдняла гачок i,
вмостившись боком до вiдчинених дверцят, доклала на колiна лiктi i
обхопила руками голову.
Я знову почав дрiмати, але Сильвестр так страхiтливо© хропiв, що на очi
почали лiзти всiлякi жахи. Висотка пiд Трентiно, зiрвана в повiтря траншея
у тому мiсцi, де сидiв Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко
бiжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне.- й iнше.
Я вiдкинув з плеча полу куртки. Докiя метнула настороженим поглядом i
раптом усмiхнулась. Пiсля цього щоки ©© побагровiли, вона прикусила губу,
зиркнула на пiч, де спав Сильвестр, i звелась.
- Я...зiрвалось з ©© уст.
"Ще цього не вистачало!"
Вона оглянулась на каганець, подула, i ноги ©© тихо зашлапали до лави.
- Ти?..
- Не дурiй,пробурчав я.
- Що це тобi означа , чу ш?
© руки торкнулися мого обличчя, i, вiдштовхуючи ©х, я вдарив по
скринi. - Одiйди.
- Тихо. Тихо...
- Не лiзь.
- Я така нещасна!
- Ми всi нещаснi. Не лiзь, прошу тебе.
- I я... Я така нещасна... З ним.
- Ну, якими словами до тебе говорити? - Правда, менi чогось хотiлося
смiятися.- Заспокойся,сказав я, вже розлютившись на себе.
- Я сконаю. Вона знов наблизила руки, i я ©х вдруге вiдштовхнув.
- Слухай, не паплюж ти себе i мене.
- Ти дурень! - Але гнiв ©© тут же погас. - Чу ш?
- Iди пiд три чорти,- прогарчав я. Вона схлипнула i, вибухнувши якимсь
сичанням, заплакала. По стiнах блимало зайчиками полум'я з-пiд плити
Я пiдвiвся на лiкоть, думаючи зараз же серед ночi пiти геть, i побачив,
як Докiя пiдломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я
одвернувся. Передi мною стояло ©© перекривлене чи то усмiшкою, чи якоюсь
iншою спазмою лице...
Що з людьми витворя недоля.
Бона розливала самогонку в пляшки, а на не© скрадливо, якимсь новим
поглядом дивився з-пiд руки ©© чоловiк. Груди його високо пiднiмалися, я
бачив, як стискуються кулаки, i бачив, що вiн до плачу зворушений, що йому
жаль ©©, i в цьому жалю вiн ладен ©© задушити, або помилувати.
Я дбайливо намотав на ноги онучi, взувся i тiльки в блузi вийшов з
хати. Потiм крок за кроком дiйшов до лiсу, зняв ще трьох зайцiв, порвав
сильця i вернувся до садиби. Господарiв у хатчинi не було, мабуть, пiшли
освiдчуватися на другу половину. Семенко сидiв на ослонi, поклавши руки,
на скриню.
- Збираюсь iти вiд вас, Семене,- сказав я.
- Мо© чогось зранку зчепилися,- повiдомив хлопчик.
- Помиряться.- Я накинув на плечi куртку.- Прощай.
- Прощай,-вiдказав "той, що мертвих б' ", досить холодно, але щось у
дитячiй душi зламалось, i вiн додав крiзь сльози: - А менi нема де дiтись.
- Виростеш, пiдеш у свiт.
- А-а...йому перехопило подих.
- Прощай. Хто зна , чи доведеться зустрiтись.
_
XI_
Досi я нi до чи © хати не приносив бiди. А тепер це легко зробити.
Життя прогресу . Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо
отру нi стрiли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фiгуру з
пiднятим на грозове небо луком. Дикун стояв мiцними ногами на щовбку
скелi, а менi здавалось, що вiн, скутий паралiчем, зисить у повiтрi, як
грiб Магомета. Взагалi в мене на мiсяць, либонь, один день не заповнений
химородами. Такий день сьогоднi. Я вже зо три години бреду снiгами. Йду,
весь мокрий вiд поту, думаю, що невиннiсть Окiльнюкiв не тiльки така, що в
нiй вiдчува ш гостроту розпусти; вона межу з розпустою, бо в сусiдствi з
нею знаходить порятунок.
Я до дрiбниць перебирав у пам'ятi все, що бачив i чув в Окiльнюкiв. Це
славнi люди! Нi, справдi. Чого вiд них хотiти? Я ©м вдячний, що вони
повернули менi день тверезостi, не намагаючись лицемiрити, як на ©х мiсцi
вчинили львiвськi мiщани Те, що Докiя розклада карти, нiчого й чекаючи, а
Сильвестр нi на що не надi ться, поки не нi п' ться, можна вважати вищим
станом тверезостi. Аякже, пропав кiнь, то й узду кинь.
Гiрко йти снiгами. Схоже, що я вiдпочив i скрiпився силами, аби
виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути,
шапка дубi на головi. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться
циган на шкапi. I цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу.
Вiн таки менш залежний вiд долi. Доляце щось таке, як хуртовина. Вона
монту ться з багатьох складникiв, про не© просто неможливо сказати всю
правду, але ми настiльки на©внi, що пробу мо; а цигановi байдуже; вiн
кудись поспiша з сином за поясом, як кенгуру, i заверта його назад, до
зганьблено© жiнки тiльки думка, що та заслугову стусана. Його певнiсть
така гаряча, що важко уявити, нiби за дорогу вистигне Коли все життя
мрi ш, вигаду ш i шука ш примар, тво© найбiльш твердi намiри скидаються на
iскри над комином. При цьому власна цiна сво©м дiям невисока, а вiд iнших
хотiв би вчути похвалу, чека ш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти
невiльник долi. Доля схожа на хуртовину. Вимоту жили, а тобi зда ться, що
хтось збоку все те видить, i поверта ш голову, щоб побачити спiвчуття в
очах. Ми бiльше як наполовину солiсти стороннього погляду. А може, й на
всi три чвертi...
Я йшов навмання полем, орi нтуючись на ряди тополь над завiяним коритом
гостинця. Ось те мiсце, звiдки повернувся шпигун, звiдси до мiста рукою
подати. Я ковтнув снiгу i пiшов швидко. В глибинi хуртовинного валу
затемнiли контури кам'яниць. Чи менi причулося, чи справдi вiтром принесло
дрiбонiння трамвайного дзвiнка. Я подумав, що нинiшнi римляни, як би не
старалися задушити варварiв, не зможуть цього зробити, ними попиха iдол
наживи. Вiн спонука ©х пускати в рух фабрики i давати рабам огризки. А
раби цi вмiють терпiти. Найнеймовiрнiше падiння людини i загалу, коли воно
спричинене, а не викликане бешенiстю, не ста могилою. Ображене серце не
вмира навiть тодi, як тiло зотлiло. Трошечки повiтря i сонця! Кров
очиститься, i тiло воскресне.
Сутенiло. Подув лiнивий пiвденний вiтер. Буде вiдлига. Я розiмлiв i
ледве пiднявся на другий поверх.
- Бачиш: я чекаю,- сказала Марiйка, сiдаючи на стiлець.- Позавчора
чекала i вчора...
Я зняв шапку i опустився на канапу.
- У кожного китайця вiвтар предкiв,- сказав я.- Перед ним голова дому
повiдомля прародичам про всi змiни в сiм'©. Зараз я трохи вiддихаюсь i
скажу перед лампадою:
"Я прийшов". Якщо лампада горiтиме рiвно, душа моя перед тобою чиста.
- Я працюю, Прокопику,- похвалилась Марiйка.
- У Мигельсько©?
- В друкарнi.
- Обшукiв не було?
- Нi.
- Що там за люди, як ти себе почува ш?
- Мене лиш заробiток цiкавить.
- А в мiстi якi новини?
- На©хало росiйських емiгрантiв. Наймають комфортабельнi квартири,
спецiально для них вiдкрили кiлька кав'ярень. Промисловцi, артисти,
письменники. Золотi дощi за ними.
- Ще б пак!
- Що?
- Обiкравши Росiю, можна собi дозволити. Буде кому вчити нас
самостiйництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
- Я дуже брудний. Лазнi не розтопили з нагоди при©зду росiйських
емiгрантiв? Марiйка посмiхнулась:
- Розтопили.
- Якби ще кiлька соцiалiстичних революцiй, Львiв мiг би розбагатiти.
Пiду до лазнi.
- Ти ма ш грошi?
- , Марiйко.
- Ти ненадовго, правда?
Вона була у светрi i фалдованiй спiдничцi, а я хотiв би ©© бачити в
сукенцi, тодi вона святковiша, чужiша, i я тримаю себе в руках. - Одягнися
в сукенку,- сказав я.
Вона здивовано вiдступила, та розцiнила мо прохання iнакше i
усмiхнулась, ховаючи лукавинки.
Бiля кав'ярнi "Де ла Пе" стояло кiлька фiакрiв, всерединi яскраво
горiли люстри, на фiранки падали тiнi високих капелюхiв. Вiзники, тупцюючи
край тротуару, весело перемовлялись.
- З жiночого монастиря, кажуть, втекло кiлька молодих черниць.
- Почули, що де попастися.
- Всi - колишнi гiмназистки. От нюх мають, бестi©.
- Вчора отамечки за будинком зупиня мене панянка в лисицях i милим
богом розсипа ться, аби довезти до кав'ярнi. Кажу: "Який менi рахунок? Iди
пiшки. Кiлька крокiв". Вона не вступа ться в дороги. Мусив пiдсадити i
довезти. А тут скiцьнула у дверi, тiльки ©© бачили.
- Ще австрiяками розпсованi...- Вiзник вилаявся.
- Зi зло© трави лихе й сiно.
Марки менi вистачило на те, щоб пiдстригтися, купити квиток i маленький
шматочок мила В парнiй я вилiз на горiшню лавку i з тугою подумав, що у
себе в бункерi навряд чи отримав би бiльше задоволення од купання. Отут у
лазнi я вперше збагнув, що мо© мрi© стали настiльки далекими, що вже мене
не хвилювали. Я розiзлився i вийшов з таким настро м, як колись
обстриженим баранчиком з вiдсутнiм поглядом сiдав у по©зд на Вiдень.
- Ти чого недобрий? - запитала мене Марiйка.
- Стригли несправною машинкою.
- Якби ти знав, який ти гарний з цим блiдим рум'янцем... Ти прав
бiлизну? Сам?!
- Тобi завжди якiсь дрiбнички впадають у вiчi.
- Хiба те, що я зодяглася в сукенку, не дрiбничка? - Бiдна, вона й менi
хотiла вiддячити.
- Це - нi,сказав я, пригортаючи ©©.
- Будеш вечеряти?
Я кивнув, i вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко...
Кiнець нам. Що менi - накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка i
Родзiсада? Винен я чи не винен у тому, що Марина кона вiд сухот, а мо
серце i мозок топчуть чобiтьми?.."
- Чого зiтха ш? Чим ти стурбований? - Марiйка поставила на стiл
присмажену ковбасу, хлiб i пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене i
тихо сказала: - Нам треба вiдсвяткувати. Я б досi сидiла без роботи. А
ти... не переймайся. Чи я не розумiю твого становища? Розiрвись - не
допоможеш нi тут, нi там. Коли...- В очах ©© виступили сльози.- Коли ти
зможеш по©хати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: замiж не пiду.
Все, все... Це вихопилося, тобi не треба цього знати.- Вона вiдiйшла до
вiкна, мить стояла в задумi, потiм повернулась до мене.- Я думаю, що вони
тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, i ти казав правду.