Страница:
Ми з Покутським обмiрковано розтягували роботу, але всьому край. Ось
ми вибрали сво© останнi порцi©, одутлуватий полковник заплатив нам грошi,
й ми опинилися на вулицi.
Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск' , немало
дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його
думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю
чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза
рацiональною обробкою почутт вих даних здатна породити лише натуралiстичну
пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я
знайшов у томику Монтеск' .
"Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети..." Отак-то
воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування
iдей безпосередньо© практики, повернуться знову, коли наступить пора
оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто
прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом.
Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс
яблук. З'©вши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi.
Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi
хрести, витер пiт з чола, взяв дво яблук з нар, одне поклав до кишенi,
друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав
газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався.
Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися.
Це трива п'ятнадцять-двадцять хвилин.
Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка
iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим
яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив
корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв
скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю.
_
IV _
"Невiдомий добродiю,- писала Ванда.- Я передчувала, що з Вiктором щось
ско©ться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того
проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно
молитися - не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам
грошi, може, йому треба ©сти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча...
Скажiть йому,- не знаю, чи то добре,- але я показувала його листи багатьом
у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у
газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ ©х проклинав за вчинки
нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка,
частiше, як почува себе Вiктор. Зичу вам щастя!"
Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi.
Грушевич по©в нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки
Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
- На поштi на мо прiзвище Вiкторовi грошi,- сказав я.
Першим озвався Грушевич.
- Одiшлiть назад, пане Повсюдо.
Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг.
- Не годиться брати тi грошi,- сказав Грушевич.
- Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарсько© практики,-
попросив Олекса.
Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що
вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт,
зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу.
Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i
розм'якло.
- Розповiм одну бувальщину,- несподiвано зголосився вiн.
- Залиште ради бога,- простогнав Кривов'яз.
Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки.
- Ха-ха-ха-ха! - зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i
понiс вражений недугою живiт надвiр.
Хто його зна , як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi
вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше
витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував
здичавiлого трагiка.
На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
- Чогось мене хилить на сон,-сказав я.
Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди.
Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти
до казарми.
На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв
бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працю мо, бо й сам був
слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська
аристократiя кепкувала над ним.
- Пан-новi Повсюдi м-мо в-йiтання,- перестрiв мене в проходi
Сiдлецький.- Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
- Кепсько,покрутив я головою.- Нема роботи.
- М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да,- так усi в полку
називали командира.-М-може, щось знайдеться.
Я по-дружньому потиснув йому руку.
Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло
в очах, мло©ло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили
курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу,
батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв
зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од
столу, я привiтався.
- Що вас знову привело до нас?-запитав полковник, видко, ще не забувши,
як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського.
- Чи не знайдеться яке-небудь дiло?
Полковник звiвся, втомлено випростався.
- Нiчого не можу порадити.
Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: "Тiльки б не впасти". Вiйськовi
витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства.
- Водогiн працю добре,- мовив полковник.- Ви квалiфiкованi
спецiалiсти. Та що вдi ш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч...
Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями.
- Згодний,сказав я.
- Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте.
- Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер
полковник глянув на мене пильнiше.
- Я розпоряджусь,- сказав вiн, опускаючи очi.
...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. "Вони десь
нанiвець пропали. Бiднi мо© хлопцi..." Я пригортав до грудей пакунок з
продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то
пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем.
Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження "Людина в бiдi"? Це була б
надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою
i силкувався дiстати рукою до очей.
- Це рiдкiсний рiзновид захворювання,- твердив вiн з нар, випнувши
по-старечому гостру, роздiлену надво бороду.
Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. "Тепер
можна..."
- Вже завтра,- сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з
©жею: - Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови.
- Дiлiть, пане Повсюдо,- мовив вiн, чогось випнувши груди.- Все...
Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв
води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися
тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав
вистигнути, тодi рознiс кожному.
- Даремно ви мене не послухали,- мовив Грушевич з сумом i звiв очi до
стелi.
На прохiднiй мене чекав Сiдлецький.
- П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте
на П-пiдзамче. Й-©м треба л-лагодити буд-динки.
Я подякував.
- Постараюся i вам стати в пригодi.
- Вже нi,заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами
збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк
побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у
звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу - картяр i сука.
Полковник його побою ться i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу
пiд'юджу проти нього офiцерiв.
"Якщо почина ться гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни".
Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках
справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер
вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит.
- Поляк? - запитав вiн.
Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн
мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути.
- Так, стем поляк.
Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi
демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армi©, чи не був на сходi. На
останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав мо
прiзвище.
За Покутським я по©хав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з
©здовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися
з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами.
Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса
вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i
слухав художника.
- На ру©нi, пiд цi ю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть,
як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецi©.
Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша -
музикант натягував на скрипку новий комплект.
- робота, хлопцi,- гукнув я з дверей.- Треба сказати, що ти поляк i
не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного
дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом
ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi
знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по
ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на
стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'ялено© риби.
Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецько© марки, яка досi
перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що,
можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку
й на окра©нах.
У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було,
але ми це тлумачили по-сво му: властi бояться викликати заворушення.
Мовчання - це ознака страху i безпорадностi.
- Економiка - це такий кiнь, якого не втрима ш нiякою уздою,- заявив
професор.
- Треба чекати змiн,- пiдхопив Грушевич.
Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось
усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг
збагнути, що вiн дума , i про всяк випадок сказав: '
- Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не
пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали.
- Отож,озвався Микола.
Менi стало при мно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на ру©нi, Павло
щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького,
грошi якого ми завбачливо розпустили.
Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене
батечком, добродi м i квiтиком. Я написав, що Вiктор почина видужувати,
бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького "витримав кризу".
Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував,
смiявся, намагався кожному сказати що-небудь при мне.
- Все минеться,- запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи
у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей.
Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали
дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими
розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави,
очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi
табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не
здогада ться нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинно© площi, на
якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля
непомiченими, i так само пiрнати назад.
Нам щастило. Грушевич знайшов клi нтуру, Олекса успiшно торгував
хрестами, а якось, узявши з собою "Вербницю", вже не принiс назад. Картину
купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю
з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського
офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйно© роботи в казармах. Я
колов на зиму дрова, ©здив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав,
що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не
треба. А вона ходила в мiстi пiшки.
Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям
яко©сь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що
могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби
гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i
раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся
до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори
Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що
це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми,
пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття яко©сь
загрози. Воно осiдало в душi, як цемент.
Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому
мiсцi, де я ©© побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась
пiсля довго© недуги.
- Що чувати. Прокопе?- спитала вона першою.
- Та нема чогось добрих новин,- вiдказав я.
- Ви працю те?
- Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну
лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете,
знайду покупця.
- Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам.- Вона
потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона
помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона
присiла зв'язувати книжки.
- Треба йти.
- Допомогти вам?
- Дякую, не треба.
Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала
позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу
нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорно© кам'яницi. Постояв, вагаючись,
поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з ©© рук один пакунок.
- Ви ж порiжете собi долонi мотузками.
Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до ©© будинку. Я на
крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала
пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику
поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ.
- Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпоко©. Крiзь вiдчиненi до
кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому - порожню вазу i
зчервонiле недо©дене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на
пiдвiконно© й запросила до кiмнати.
- Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на диний стiлець. Марiйка
опустилась на канапу, Ця квартира - теж свого роду льох. Життя тут так
само в запертi, а це означа , що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю.
Зрештою, для чого ©х туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з
цього що-небудь.
- Ви зустрiча теся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в
Деркачука? - запитала Марiйка.
- Нi. Голод ходить по п'ятах, нема часу.
- Зна те, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi
хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла.
Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять.
- Балачками нiчого не змiниш.
- Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися
з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене
з ними, але бачу, не нагоди браку , вони самi не мають до тих людей
доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю.
- Я теж минаю,- сказав я.
Невже такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй
вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова.
Базiки зчиняють галас навколо вигадок.
Промовами не створиш iлюзi© опору,- додав я.
- Я вам скажу iнше,- почала Марiйка.- Народ таки протесту . То тут, то
там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань
покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй,
то навiщо тiшитися цим?
- Хотять, аби й про них знала iсторiя.
- Так воно вигляда .
- Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось
до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду.
- Ви тi © думки, що мiцну владу можна здобути силами однi © добре
збудовано© партi©?
- Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократi©. Тому засуджую
полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в
однiй принуцi чекати iншо©.
- Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на
себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що
соцiальне вивiнування у нас не гра ролi. Нас привчили до цього чужинцi.
- Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пуска шся...
- Боже, як перед нами темно,- зiтхнула вона.
- То Грушевський ма рацiю?запитав я.
- Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають
автономi ю, то ма .
Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову
зiтхнувши, сказала:
- Над усiма примара смертi.
- Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на
офiровану землю.
- Ой, давайте балакати про щось iнше,- попросила вона.
- Та менi пора,- звiвся я.- Дозвольте колись принести кращi слова.
- Спецiально пiдготу теся?
- Спокiйно© ночi!
- Добранiч.
Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього
вона до©сть сво яблуко i ляже спати.
Може, принести ©й сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступа
край. Це не випадковий збiг обставин.
Яка навколо темрява. Ми поздиха мо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому
льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як
отемнена секта, чека свого кiнця.
Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб,
розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi
повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором.
Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи нема чим
посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл
продукти. Але й вони ©© спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито
глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi
торбину, рушив до дверей.
- Я вчора купила сахарину,- сказала Марiйка.
- Зi мною розплачуються продуктами.- Я переступив з ноги на ногу.-
Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi
не багато накупиш.
- Вчора хлiба й не було,- нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона
бесiду.- Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось
безумство.
- Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи,
пробували грати, а вона до краю занепала.
- Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не
поласився. А коржикiв для мене не вистачило.
"Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi".
- Навiщо так багато. Прокопе? - мовила, розтягуючи слова.- У вас
турботи й без мене.
Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi ©сти.
- Як я вiддячу?
- Аби ми жили, Марiйко,- вiдказав я так, як на таких випадках
вiдповiдають у Колобродах.
У ©© очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi
здавалося, що я повинен якось втiшити ©©. Та що говорити? Хiба я знаю, де
кiнець недолi?
- А чого ви йшли тодi за мною?
- Коли?
- Тодi... першого разу. Невже ви забули?
- Не знаю,почав я збентежено.- Просто блукав вулицями. Ну, до
побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi.
Вона встала зачинити дверi.
Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо
ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала
книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе
вiльнiше.
- Ти хвора?запитав я.
- Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достука тесь, тому залишила
дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка,- запросила Марiйка, та тут же
спохватилась: - Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати
лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що
тремтiли руки. Витрiть ось газетою
Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи ©© мову. Про не© не можна було
подумати погане. Принаймнi менi так здавалося.
- Голова болить, а ти взялась читати,- сказав я з легким докором.
- Це я переглядаю татусевi промови. Я ©х знаю майже напам'ять, та
просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрi©. Сiльський учитель
вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як
навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали
заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли
татусь помер, дуже шукали тексти - я ©х закинула i не змогла знайти. Один
професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення.
- Пошесть,сказав я.-За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку
перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня
вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до
сплячки, потрiбнi. Це раби.
- Вас при мно слухати, коли ви в такому гуморi.
- Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
- Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмi те знайти
винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви
пiшли.
- Не хвали, Марiйко, бо зiпсу ш. Похвали з уст тако© дiвчини...
- Яко©?
- Небезпечно©.
- Чим?
- Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмi ш думати.
- Я переважно безтурботна.
- Неправда.
- Легковажна... Ви ж зна те, що являють собою гiмназистки. Я була
справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а
завтра...
- Перепрошую, Марiйко,- перебив я.- Помовч,- додав я, засмiявшись.
Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов
з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона
була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
- Замолоду багато помиляються,- сказав я.
- Не вiриться, що й ви помилялися.
- Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив
дурницi.
- Що, наприклад?
- Я не любив злих людей.
- Вони лiпшого не заслуговують.
- Е нi, ©х треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний по©зд,
добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши по©зд. Я пiшов уздорж
колi©, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на
залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн
бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду.
Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi
плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не
поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо по©зд лишень притишив
хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку.
Мене б не спiймали.
- Чи менi причулося, чи хтось стука ? - пiдвелась з канапи Марiйка.
- Гримають.
- Якщо це полiцiя з перевiркою квартири - менi кiнець.
- Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше
нiхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи
ключа.
- Що там з тобою? - почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi.
- А! - сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати.
- Ага,вiдповiв я, невдоволений ©© вторгненням. она озирнулась i криво
посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею,
лягла поперек канапи.
- Ти не сама,- звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй
будовi ©© тiла.
- Це Прокiп,- сказала Марiйка.- Та ви ж знайомi...
- Тебе давно не видно мiж людьми,- не звернувши уваги на Марiйчинi
слова, сказала Мигельська.- Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись.
- Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що
так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою
сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю.
- Слухай:
На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушко©
Вповз душею...
"Розiйшлися круторогi по долинi..." Якби ж то вона писала про нещасних
чумацьких воликiв, але вона претенду на тон святих кобзарiв-заступникiв i
плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках
холоднi яри i зарослi травою могили з диною метою - звернути на себе
увагу.
...Боже, боже, Укра©но,
Спiв кайданiв...
- Не з то© ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi
вечори i схилену тiнь старо© вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала
уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi
- згадати про смуток чи надiю, i людина поверта на свою протоптану
дорiжку.
- Подоба ться?
- Гарно, Зорянко.
- А вам?Мигельська явно минала мо iм'я.
- Я не все зрозумiв,- сказав я.
Мигельська журно опустила очi: "Народе мiй, для кого я стараюсь?!" Вона
кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх
генi©в, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi
новини.
- З Кракова при©хав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за
чарiвна людина, якби ти бачила!
- "Ще один месiя,- подумав я.- Що в Йосипа можуть бути за спогади?"
- Привiз нам Ролланову "Декларацiю незалежностi духу" Я з такою
насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальову
плутократiю! Повсюда-Завадович розказу , що декларацiя покорила серця, на
не© вiдгукнулися найвидатнiшi люди вропи. Iншим разом я тобi принесу
копiю. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорiв гiмн, гiмн вiльного
сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю.
- Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? - запитала Марiйка.- Я маю цю книжку.
- Я ©© в окопах читав,- вiдповiв я.- 3 того часу я вирiшив нiкому не
говорити, що вчився в гiмназi©.
Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i
погляд ©© казав: "Як ти смi ш тут сидiти?"
- Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?- запитав я Мигельську.
- Так,сказала вона недбало.- Ви щось чули про нього? Вони не знали мого
прiзвища, i я вiдповiв:
- Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши
сво© австрiйськi документи, подав ©й в руки. Вона замислено потримала й
передала Марiйцi. - Кого ж вiн згаду у сво©х мемуарах? - запитав я.
- До речi, один його спогад - про вашi Колоброди.
- Йосип ще у Львовi?
- Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти.- Тепер поетеса не
минала мене очима.- А ви скритний, Прокопе.
- Змушений, я шпигую.
- За ким? - усмiхнулась вона, готова повiрити.
ми вибрали сво© останнi порцi©, одутлуватий полковник заплатив нам грошi,
й ми опинилися на вулицi.
Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск' , немало
дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його
думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю
чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза
рацiональною обробкою почутт вих даних здатна породити лише натуралiстичну
пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я
знайшов у томику Монтеск' .
"Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети..." Отак-то
воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування
iдей безпосередньо© практики, повернуться знову, коли наступить пора
оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто
прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом.
Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс
яблук. З'©вши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi.
Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi
хрести, витер пiт з чола, взяв дво яблук з нар, одне поклав до кишенi,
друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав
газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався.
Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися.
Це трива п'ятнадцять-двадцять хвилин.
Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка
iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим
яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив
корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв
скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю.
_
IV _
"Невiдомий добродiю,- писала Ванда.- Я передчувала, що з Вiктором щось
ско©ться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того
проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно
молитися - не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам
грошi, може, йому треба ©сти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча...
Скажiть йому,- не знаю, чи то добре,- але я показувала його листи багатьом
у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у
газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ ©х проклинав за вчинки
нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка,
частiше, як почува себе Вiктор. Зичу вам щастя!"
Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi.
Грушевич по©в нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки
Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
- На поштi на мо прiзвище Вiкторовi грошi,- сказав я.
Першим озвався Грушевич.
- Одiшлiть назад, пане Повсюдо.
Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг.
- Не годиться брати тi грошi,- сказав Грушевич.
- Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарсько© практики,-
попросив Олекса.
Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що
вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт,
зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу.
Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i
розм'якло.
- Розповiм одну бувальщину,- несподiвано зголосився вiн.
- Залиште ради бога,- простогнав Кривов'яз.
Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки.
- Ха-ха-ха-ха! - зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i
понiс вражений недугою живiт надвiр.
Хто його зна , як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi
вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше
витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував
здичавiлого трагiка.
На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
- Чогось мене хилить на сон,-сказав я.
Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди.
Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти
до казарми.
На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв
бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працю мо, бо й сам був
слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська
аристократiя кепкувала над ним.
- Пан-новi Повсюдi м-мо в-йiтання,- перестрiв мене в проходi
Сiдлецький.- Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
- Кепсько,покрутив я головою.- Нема роботи.
- М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да,- так усi в полку
називали командира.-М-може, щось знайдеться.
Я по-дружньому потиснув йому руку.
Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло
в очах, мло©ло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили
курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу,
батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв
зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од
столу, я привiтався.
- Що вас знову привело до нас?-запитав полковник, видко, ще не забувши,
як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського.
- Чи не знайдеться яке-небудь дiло?
Полковник звiвся, втомлено випростався.
- Нiчого не можу порадити.
Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: "Тiльки б не впасти". Вiйськовi
витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства.
- Водогiн працю добре,- мовив полковник.- Ви квалiфiкованi
спецiалiсти. Та що вдi ш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч...
Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями.
- Згодний,сказав я.
- Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте.
- Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер
полковник глянув на мене пильнiше.
- Я розпоряджусь,- сказав вiн, опускаючи очi.
...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. "Вони десь
нанiвець пропали. Бiднi мо© хлопцi..." Я пригортав до грудей пакунок з
продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то
пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем.
Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження "Людина в бiдi"? Це була б
надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою
i силкувався дiстати рукою до очей.
- Це рiдкiсний рiзновид захворювання,- твердив вiн з нар, випнувши
по-старечому гостру, роздiлену надво бороду.
Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. "Тепер
можна..."
- Вже завтра,- сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з
©жею: - Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови.
- Дiлiть, пане Повсюдо,- мовив вiн, чогось випнувши груди.- Все...
Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв
води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися
тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав
вистигнути, тодi рознiс кожному.
- Даремно ви мене не послухали,- мовив Грушевич з сумом i звiв очi до
стелi.
На прохiднiй мене чекав Сiдлецький.
- П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте
на П-пiдзамче. Й-©м треба л-лагодити буд-динки.
Я подякував.
- Постараюся i вам стати в пригодi.
- Вже нi,заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами
збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк
побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у
звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу - картяр i сука.
Полковник його побою ться i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу
пiд'юджу проти нього офiцерiв.
"Якщо почина ться гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни".
Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках
справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер
вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит.
- Поляк? - запитав вiн.
Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн
мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути.
- Так, стем поляк.
Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi
демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армi©, чи не був на сходi. На
останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав мо
прiзвище.
За Покутським я по©хав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з
©здовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися
з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами.
Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса
вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i
слухав художника.
- На ру©нi, пiд цi ю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть,
як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецi©.
Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша -
музикант натягував на скрипку новий комплект.
- робота, хлопцi,- гукнув я з дверей.- Треба сказати, що ти поляк i
не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного
дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом
ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi
знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по
ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на
стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'ялено© риби.
Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецько© марки, яка досi
перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що,
можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку
й на окра©нах.
У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було,
але ми це тлумачили по-сво му: властi бояться викликати заворушення.
Мовчання - це ознака страху i безпорадностi.
- Економiка - це такий кiнь, якого не втрима ш нiякою уздою,- заявив
професор.
- Треба чекати змiн,- пiдхопив Грушевич.
Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось
усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг
збагнути, що вiн дума , i про всяк випадок сказав: '
- Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не
пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали.
- Отож,озвався Микола.
Менi стало при мно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на ру©нi, Павло
щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького,
грошi якого ми завбачливо розпустили.
Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене
батечком, добродi м i квiтиком. Я написав, що Вiктор почина видужувати,
бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького "витримав кризу".
Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував,
смiявся, намагався кожному сказати що-небудь при мне.
- Все минеться,- запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи
у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей.
Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали
дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими
розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави,
очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi
табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не
здогада ться нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинно© площi, на
якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля
непомiченими, i так само пiрнати назад.
Нам щастило. Грушевич знайшов клi нтуру, Олекса успiшно торгував
хрестами, а якось, узявши з собою "Вербницю", вже не принiс назад. Картину
купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю
з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського
офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйно© роботи в казармах. Я
колов на зиму дрова, ©здив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав,
що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не
треба. А вона ходила в мiстi пiшки.
Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям
яко©сь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що
могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби
гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i
раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся
до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори
Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що
це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми,
пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття яко©сь
загрози. Воно осiдало в душi, як цемент.
Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому
мiсцi, де я ©© побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась
пiсля довго© недуги.
- Що чувати. Прокопе?- спитала вона першою.
- Та нема чогось добрих новин,- вiдказав я.
- Ви працю те?
- Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну
лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете,
знайду покупця.
- Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам.- Вона
потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона
помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона
присiла зв'язувати книжки.
- Треба йти.
- Допомогти вам?
- Дякую, не треба.
Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала
позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу
нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорно© кам'яницi. Постояв, вагаючись,
поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з ©© рук один пакунок.
- Ви ж порiжете собi долонi мотузками.
Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до ©© будинку. Я на
крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала
пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику
поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ.
- Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпоко©. Крiзь вiдчиненi до
кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому - порожню вазу i
зчервонiле недо©дене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на
пiдвiконно© й запросила до кiмнати.
- Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на диний стiлець. Марiйка
опустилась на канапу, Ця квартира - теж свого роду льох. Життя тут так
само в запертi, а це означа , що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю.
Зрештою, для чого ©х туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з
цього що-небудь.
- Ви зустрiча теся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в
Деркачука? - запитала Марiйка.
- Нi. Голод ходить по п'ятах, нема часу.
- Зна те, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi
хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла.
Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять.
- Балачками нiчого не змiниш.
- Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися
з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене
з ними, але бачу, не нагоди браку , вони самi не мають до тих людей
доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю.
- Я теж минаю,- сказав я.
Невже такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй
вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова.
Базiки зчиняють галас навколо вигадок.
Промовами не створиш iлюзi© опору,- додав я.
- Я вам скажу iнше,- почала Марiйка.- Народ таки протесту . То тут, то
там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань
покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй,
то навiщо тiшитися цим?
- Хотять, аби й про них знала iсторiя.
- Так воно вигляда .
- Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось
до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду.
- Ви тi © думки, що мiцну владу можна здобути силами однi © добре
збудовано© партi©?
- Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократi©. Тому засуджую
полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в
однiй принуцi чекати iншо©.
- Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на
себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що
соцiальне вивiнування у нас не гра ролi. Нас привчили до цього чужинцi.
- Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пуска шся...
- Боже, як перед нами темно,- зiтхнула вона.
- То Грушевський ма рацiю?запитав я.
- Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають
автономi ю, то ма .
Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову
зiтхнувши, сказала:
- Над усiма примара смертi.
- Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на
офiровану землю.
- Ой, давайте балакати про щось iнше,- попросила вона.
- Та менi пора,- звiвся я.- Дозвольте колись принести кращi слова.
- Спецiально пiдготу теся?
- Спокiйно© ночi!
- Добранiч.
Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього
вона до©сть сво яблуко i ляже спати.
Може, принести ©й сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступа
край. Це не випадковий збiг обставин.
Яка навколо темрява. Ми поздиха мо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому
льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як
отемнена секта, чека свого кiнця.
Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб,
розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi
повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором.
Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи нема чим
посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл
продукти. Але й вони ©© спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито
глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi
торбину, рушив до дверей.
- Я вчора купила сахарину,- сказала Марiйка.
- Зi мною розплачуються продуктами.- Я переступив з ноги на ногу.-
Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi
не багато накупиш.
- Вчора хлiба й не було,- нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона
бесiду.- Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось
безумство.
- Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи,
пробували грати, а вона до краю занепала.
- Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не
поласився. А коржикiв для мене не вистачило.
"Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi".
- Навiщо так багато. Прокопе? - мовила, розтягуючи слова.- У вас
турботи й без мене.
Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi ©сти.
- Як я вiддячу?
- Аби ми жили, Марiйко,- вiдказав я так, як на таких випадках
вiдповiдають у Колобродах.
У ©© очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi
здавалося, що я повинен якось втiшити ©©. Та що говорити? Хiба я знаю, де
кiнець недолi?
- А чого ви йшли тодi за мною?
- Коли?
- Тодi... першого разу. Невже ви забули?
- Не знаю,почав я збентежено.- Просто блукав вулицями. Ну, до
побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi.
Вона встала зачинити дверi.
Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо
ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала
книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе
вiльнiше.
- Ти хвора?запитав я.
- Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достука тесь, тому залишила
дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка,- запросила Марiйка, та тут же
спохватилась: - Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати
лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що
тремтiли руки. Витрiть ось газетою
Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи ©© мову. Про не© не можна було
подумати погане. Принаймнi менi так здавалося.
- Голова болить, а ти взялась читати,- сказав я з легким докором.
- Це я переглядаю татусевi промови. Я ©х знаю майже напам'ять, та
просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрi©. Сiльський учитель
вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як
навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали
заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли
татусь помер, дуже шукали тексти - я ©х закинула i не змогла знайти. Один
професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення.
- Пошесть,сказав я.-За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку
перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня
вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до
сплячки, потрiбнi. Це раби.
- Вас при мно слухати, коли ви в такому гуморi.
- Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
- Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмi те знайти
винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви
пiшли.
- Не хвали, Марiйко, бо зiпсу ш. Похвали з уст тако© дiвчини...
- Яко©?
- Небезпечно©.
- Чим?
- Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмi ш думати.
- Я переважно безтурботна.
- Неправда.
- Легковажна... Ви ж зна те, що являють собою гiмназистки. Я була
справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а
завтра...
- Перепрошую, Марiйко,- перебив я.- Помовч,- додав я, засмiявшись.
Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов
з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона
була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
- Замолоду багато помиляються,- сказав я.
- Не вiриться, що й ви помилялися.
- Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив
дурницi.
- Що, наприклад?
- Я не любив злих людей.
- Вони лiпшого не заслуговують.
- Е нi, ©х треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний по©зд,
добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши по©зд. Я пiшов уздорж
колi©, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на
залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн
бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду.
Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi
плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не
поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо по©зд лишень притишив
хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку.
Мене б не спiймали.
- Чи менi причулося, чи хтось стука ? - пiдвелась з канапи Марiйка.
- Гримають.
- Якщо це полiцiя з перевiркою квартири - менi кiнець.
- Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше
нiхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи
ключа.
- Що там з тобою? - почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi.
- А! - сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати.
- Ага,вiдповiв я, невдоволений ©© вторгненням. она озирнулась i криво
посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею,
лягла поперек канапи.
- Ти не сама,- звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй
будовi ©© тiла.
- Це Прокiп,- сказала Марiйка.- Та ви ж знайомi...
- Тебе давно не видно мiж людьми,- не звернувши уваги на Марiйчинi
слова, сказала Мигельська.- Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись.
- Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що
так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою
сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю.
- Слухай:
На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушко©
Вповз душею...
"Розiйшлися круторогi по долинi..." Якби ж то вона писала про нещасних
чумацьких воликiв, але вона претенду на тон святих кобзарiв-заступникiв i
плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках
холоднi яри i зарослi травою могили з диною метою - звернути на себе
увагу.
...Боже, боже, Укра©но,
Спiв кайданiв...
- Не з то© ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi
вечори i схилену тiнь старо© вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала
уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi
- згадати про смуток чи надiю, i людина поверта на свою протоптану
дорiжку.
- Подоба ться?
- Гарно, Зорянко.
- А вам?Мигельська явно минала мо iм'я.
- Я не все зрозумiв,- сказав я.
Мигельська журно опустила очi: "Народе мiй, для кого я стараюсь?!" Вона
кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх
генi©в, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi
новини.
- З Кракова при©хав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за
чарiвна людина, якби ти бачила!
- "Ще один месiя,- подумав я.- Що в Йосипа можуть бути за спогади?"
- Привiз нам Ролланову "Декларацiю незалежностi духу" Я з такою
насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальову
плутократiю! Повсюда-Завадович розказу , що декларацiя покорила серця, на
не© вiдгукнулися найвидатнiшi люди вропи. Iншим разом я тобi принесу
копiю. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорiв гiмн, гiмн вiльного
сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю.
- Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? - запитала Марiйка.- Я маю цю книжку.
- Я ©© в окопах читав,- вiдповiв я.- 3 того часу я вирiшив нiкому не
говорити, що вчився в гiмназi©.
Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i
погляд ©© казав: "Як ти смi ш тут сидiти?"
- Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?- запитав я Мигельську.
- Так,сказала вона недбало.- Ви щось чули про нього? Вони не знали мого
прiзвища, i я вiдповiв:
- Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши
сво© австрiйськi документи, подав ©й в руки. Вона замислено потримала й
передала Марiйцi. - Кого ж вiн згаду у сво©х мемуарах? - запитав я.
- До речi, один його спогад - про вашi Колоброди.
- Йосип ще у Львовi?
- Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти.- Тепер поетеса не
минала мене очима.- А ви скритний, Прокопе.
- Змушений, я шпигую.
- За ким? - усмiхнулась вона, готова повiрити.