Страница:
себе, вийняв з-пiд стрiхи карабiн, пiшов на вулицю... В життi бувають
хвилини, в якi чиниш таке, чого вiд себе й не сподiвався. Але лихо
переважно роз' дну . Я колись читав про напади татар. Хто грi ться
панською ласкою, той поспiша за мури замка, хто ма добрих коней - тiка
у степ, а решта, попелiючи вiд жаху, дочiку ться, коли накинуть аркан на
шию. Не один мiльйон молодих чоловiкiв i жiнок забрав хан у неволю. Самi
татари були певнi, що вже не лишилось людей на нашiй землi. А що тепер? Не
те саме? Слово даю, що поляки дивуються, як ми не вигинемо пень у пень.
Видко, нас трима лють. Та я розбалакався, пане Повсюдо, а ви, либонь,
квапитесь.
- Ви були з Олексою?- запитав я.
- Бачився.Пiд синьою вi ю знову ворухнувся бiлок його слiпого ока.-
Хлопцi якiсь не тi стали. Правду сказати, то й розмови мiж нами не вийшло.
Перекинулись прихапцем кiлькома сливами, i я пiшов. Коли мо невлад, то я
назад. Грушевич бiдкався, чого я його не попросив оглянути родича. Але ж я
при ньому говорив, що Федько лежить при смертi. Зда ться, й ви тодi були
присутнi. Грушевич навiть вусом не моргнув. Тепер Шкоду . Каже, ми повиннi
виручати однi одних. Я подумав, навiщо отак навiдлiг рубати по чужих
жилах. Ти ж мене, добродiю, i не зна ш, а робиш закиди Я кому можу помiч
дати, то й без тебе даю...
Однаково Невечiр не вселив у мене приязнi до сво©й особи. Якийсь вiн
гадюкуватий. Прощаючись, я взяв його адресу, сказавши, що напишу в тому
разi, якщо у Львовi почнеться заворушення. Нехай i в селi починають
бунтувати Моя пропозицiя i довiр'я зворушили його. Вiн напiвголосно
сказав. "До побачення", i губи продовжували ворушитись, немов вимовляючи
якусь присягу. Очевидно, я говорив про "заворушення" таким тоном, наче це
подiя найближчого часу. А я, оцiнюючи подумки усiх знайомих, сам не
допускав тако© можливостi.
Надворi пiднiмалася завiрюха. За останнi грошi я купив квиток на
трамвай, до©хав до середмiстя i стад пiд якимсь будинком, не знаючи, куди
податися. Вперше вiдчув, що нiчого не хочу. З дахiв кидало снiгом. Я
ближче притулився до стiни i заплющив очi. Передi мною на хвильку з'явився
Василько, потiм його заступив Семенко з оселi за лiсом, який оперiщив мене
прутом, гадаючи, що я мертвий. Збоку вибухнув дiвочий смiх. Я вiдкрив очi.
Мимо пройшли двi панянки, заквiтчанi снiжинками. Вони мигцем глянули на
мене, не перестаючи смiятись, та, зробивши кiлька крокiв, повернулися
назад, i одна з них простягнула паперову марку. Я внутрiшньо здригнувся.
Панянка подивилась на мене i ткнула менi асигнацiю за вилогу плаща. Далi
вони рушили пiдбiгцi, нiби ©х пiдхопила вiхола. За снiговою завiсою знову
пролунав смiх.
До вечора випало стiльки снiгу, що перестали ходити трамва©; пiд
тягарем налипу порвалися електролiнi©; електростанцiя, попрацювавши кiлька
днiв, знову зупинилася. Мiсто залишилося без води. Я прислухався до розмов
у пiдворiттях,- може, почую ще про якусь аварiю чи катастрофу. I не
обманувся в очiкуваннях: на Ринковiй площi залiзничник розповiдав про те,
як пiд Мостиськами зiйшов з рейок товарний по©зд.
Навколо мене несподiвано завирували бiди. Менi стало не так сиротливо
Покутський не повiрив би, що вранцi я стояв на краю безоднi. До мене
повернувся дар шкилювати з життя, я втiшився, що Покутському вдалося
продати касу гарту, i я мiг вiддати Грушевичевi грошi, якi позичив, ©дучи
до Перемишля.
- Якщо Павлюк вирветься на волю,- сказав Покутський,- спробу мо
натискати на властi, аби мiсцевим давали роботу. Досi стараються для
польських переселенцiв.
- Хiба мiж вами нема комунiстiв? - запитав я, здивований цим поворотом.
- Чого ж, , але це люди, яких треба вчити.- Покутський зробив
енергiйний кидок рукою, в очах засвiтилися iскорки.- Якби повернулися
кадри, ми б заварили кашу! Нинi кожний майстровий чоловiк прокинувся
розумом.
Мене не залишав подив. Я знав Покутського як чудового фахiвця,
сердечного дiда i воркотуна, коли мова заходила про полiтику. Тепер я
бачив перед собою Покутського, який чогось прагне i навiть натяка , як
поводитися, з ким мати спiлку. Як завжди в таких випадках, мене пiдмивало
випробувати його вiру сумнiвами, та я стримав себе. Я тiльки сказав:
- Плакучi верби зробили корейцiв людьми довiрливими i кволими 48
48 За переказами, засновник Коре© Кi Чжа назвав столичне мiсто Югеном
(столицею плакучих верб), щоб пом'якшити характер його мешканцiв.
Покутський навiть бровою не повiв.
Тодi я розповiв йому про перемишлянського полковника i його дослiди.
Майстер щиро розсмiявся. Вiд його смiху в мене на душi стало певнiше.
Невечiр казав правду, що iнодi не здогаду шся, що можеш викинути. Я
загладив провину перед майстром мальовничою оповiддю, а про Невечора
подумав, що коли його поляки обiзвуть бандитом, я нi явно, нi про себе не
буду не погоджуватись. Якщо людина живе пекельною ненавистю, ©© навряд чи
захищатимуть.
- Заночу ш у нас? - спитав Покутський, озираючись на дверi до кухнi, де
мучилась вiд болю голови його стара.- В такому разi йду загрiю чаю.
Ця iродська Невечорова ненависть, очевидно, явище закономiрне. Коли
одна з двох нацiй пригноблена, то як би там не викручувались теоретики, а
таки провадиться вiйна мiж народами. Так, вiйна. Та недалекограмотна
панянка з пошти стрiла мене в штики i шпигнула б, але я заговорив
польською мовою. Кiльканадцять, навiть кiлькасот людей, не заражених
шовiнiзмом, не створюють погоди. "Вiйна! - повторив я про себе.- До того ж
вiйна нерiвна. А я собi з насолодою ганю винуватцiв недавньо© свiтово©
вiйни, цi © ж не бачу".
- Цукрувати сахарином?- запитав Покутський, показавшись у дверях.
- Цукруйте сахарином,- вiдказав я, смакуючи Це дивне по днання слiв,
якого навчили нас поляки.
- Питаю, бо ти на серце скаржишся.
- Господь з ним.
- Бери, бо пече, чортове зiлля.
Я взяв з майстрово© руки склянку. Його тремтяча рука так мене чогось
вразила, що захотiлося поцiлувати ©©.
- Гризи сухарик,- запропонував Покутський i додав пiвголосом,
стурбовано: - Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь.
Якби ти мав документи на чуже прiзвище, взяв би до себе.
- Ану, може, зурочу: дума те, не дiйде до цього? Покутський цмокнув i
пригубив склянку.
- Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що
можливе, а що неможливе.
- Чай вистигне,- нагадав Покутський, пiднявши обличчя, i я прочитав на
ньому, що вiн ждав спiвчуття, а не мого хизування перед долею.- Бери
сухарик.
Я обвiв поглядом бiдненько вмебльовану кiмнату. Я в нiй багато раз
бував, але не мiг запам'ятати. I обличчя Покутського не мiг запам'ятати.
Воно було просте i добре. Це саме я мiг би сказати про батькове обличчя,
але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'ятi. Я глипнув на
Покутського, i менi зробилось боляче: "Невже тiльки смерть вiдкри його
мо©м очам?" Покутський нiби вгадав мо© думки - я побачив боязке запитання
в його очах. З опущеною головою допив чай, пересiв на полисiлий плюшевий
диван.
-- Бiда з мо ю старою,- повторив Покутський, вiдсуваючи склянку.
- Покликати Грушевича?
- Нi, не треба,- вiн махнув рукою.- Баба просить у бога смертi, бо
стомилася жити. Нiчим не зарадиш.- Голос його перетяло хвилювання, вiн
додав хрипко: - Вирiшила покинути. Покида ...
Видко, нелегко погодитися зi смертю, коли людина сама ©© жада .
Покутськi побралися двадцятирiчними, прожили в цьому будиночку без
найменшо© суперечки до глибоко© старостi. Дiтей не було, вони з' дналися
помислами i звичками - це важка розлука. А я в такiй ситуацi© мовчу, мов
води в рот набрав. Не вмiю розрадити, не знаходжу слiв. Покутський ще
трохи посидiв, тодi кинув менi на диван подушку i капу з високо
застеленого лiжка й подався на кухню до старо©. Я задув каганець.
Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод,
щоб загасити вiдчуття чужо© смертi. У мене була готова впевненiсть, що
Покутська сьогоднi помре. Я це вiдчув усi ю iстотою в той момент, коли
побачив на скляних дверях до кухнi зiгнуту тiнь Покутського. Майстер
загасив каганець у кухнi, тiнь платвою рубонула по шибi, i я збагнув...
Мабуть, накликана смерть - щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить
навколо повiтря i темряву. Смерть жахлива не тим, кого вража , а тим, як
вiдбира життя. На фронтi вбивали i солдатiв, i генералiв; смерть там була
дiяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслiдно Коли людина
вмира од старостi чи недуги, це недовго пану над уявою, коли наклада на
себе руки, ста шкода. А коли хто-небудь ника по землi з думкою про
смерть, це потряса свiдомiсть, i потiм душа небiжчика роками тяжi над
головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смертi, готувався до не©, i менi
зда ться, що вiн ходить мо©ми слiдами. Я немовби живу в його присутностi.
У Перемишлi, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час вiдчував його
поруч i навiть слова вибирав такi, за якi вiн мене не осудить.
Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Вiн не переста себе питати, що
таке зробив, що вона намислила покинути його.
- Прокопе! - раптом скрикнув старечим надтрiснутим голосом Покутський.
Я засвiтив каганець i вiдчинив дверi до кухнi. Покутський навколiшки
стояв на лiжку, тримаючи дружину за плечi, голова i руки ©© звисали
додолу.
- Навiть словечка не промовила,- крiзь плач сказав майстер.
Надворi загудiв вiтер. Покутський тримав покiйницю, поки гудiння не
повернуло його до реальностi, тодi обережно опустив тiло на подушку i
показав рукою на мисник. Я запалив вiд каганця свiчку. Покутський
нахилився над головою дружини, потiм раптово оглянувся на вiкно, i на
обличчi його був такий вираз, нiби вiн збира ться кричати на весь свiт,
яке його спiткало горе. За вiкном стугонiла вiхола. Там же щохвилини
вмирали як не вiд голоду, то вiд накликано© смертi. Там теж панувало горе.
Покутський похилив голову i зашепотiв молитву.
...Пiсля похоронiв Покутський подякував менi за те, що я взяв на себе
частину клопотiв, i, простягаючи руку, протяжно мовив: "Прощай". Вiн хотiв
побути на самотi, посидiти коло свiжо© могили i звикнути до того, що
вiднинi добрий шматок його життя назавжди вiддiлився. А я по дорозi до
мiста набрiв споминами на Северина Шутька. Вiн приходив до батька не лише
для того, щоб побалакати про полiтику. Северин через свою жiнку вiчно
ходив голодний. Тримали вони корову, щороку рiзали свиню, при хатi
водилася птиця, але все те через скупiсть Севериново© жiнки марнувалося,
плiснявiло, зварити вона не вмiла, i Северин, до кого б не заявлявся,
пускав трубою нiс i нишпорив голодними очима по припiчках. Першим його
словом пiсля "Славайсу" було: "Бiда..." До нього вiн надточував: "У
Грушiвцi громом спалило хату", або "Град вибив жито за Лiсничiвкою", або ж
"Кажуть, податки збiльшать..."
Якщо була пора обiдати, а Северин так вибирався з дому, щоб застати
накриту скриню, мати подавала i йому наповнену миску, i вiн, не забуваючи
орудувати ложкою, починав пропонувати батьковi полiтичнi теми, тонко
вловлював, що батька в цю мить найбiльше пече, i починав з усiма
подробицями "розглядати проблему...".
Щось схоже i в мене. Всюди я стараюся спровокувати розмову про
безнадiйне становище. Я тру в кишенi паперову марку, подаровану панянками,
i не наважуюсь купити за не© селянського коржика, бо, хто зна , може, цi
укра©нцi змилосердилися над сво©м братом.
Як мене, не доведи господи, почне вирятовувати з бiди Олексин i Павлiв
"гурток друзiв", тодi мо прiзвище навiчно запишуть до яко©сь резолюцi©,
передадуть ©© в закордоннi архiви, i менi не допоможе навiть те, що буду
кричати: "Я - це не я". Поки що, наприклад, важко судити, як поведеться
посмертна Кривов'язова доля, але чогось менi зда ться, що його запишуть до
яко©сь "вiчно©" резолюцi©.
У мене душа терпне перед таким прийдешнiм. Якось перед наступом мене з
одним поляком послали в розвiдку. Ми переповзли розмокле глинисько, яке
називалося нiчийним, тереном, i захопили живого сплячого "ворога". Поляк
подивився на мене, я - на нього, i ми тихенько, щоб не розбудити "ворога",
полiзли назад i доповiли "отаманам", що першу лiнiю траншей займа
пiхотний батальйон. Цiло© пiвночi по цiй лiнi© били гармати. Вранцi нашу
роту все-таки не посмiли кинути в атаку проти "батальйону". Не озивалися i
з "того боку", але я бачив, як над бруствером, схожа на мишу, сновига
кашкетина "ворога". Ми з поляком перезирнулися, розсмiялися i реготали до
кольок в животi. Дай боже, щоб усi так шанували полякiв, росiян чи
австрiйцiв. Але я вже про це думав: поодинокi люди нiчого не вирiшують.
Народ скований системою, система штовха його на iнший народ, затуманю
розум, заслiплю очi, i сльозами його не розжалобиш. Отой нещасний
Живецький не ма зла проти мене, я не маю проти нього, та вiн виробля
деревця для карабiнiв, якими нас тримають у покорi. Це нинi вигiдно,
завдяки цьому Живецький з Вандою не трентять над шматком насущного.
А Невечорова ненависть мене виводить з себе. Це темний чоловiк. Олексин
i Павлiв "гурток друзiв" напускатиме його з ножем на материнськi груди
офiцерських жiнок.
Боже, як усе це заплуталось!..
Якби я був паном вождем, я б сво му народовi день при днi повторював:
"Пам'ятайте: кривда народжу кривду". Ага! Пани вождi, посилаючи кривдити,
репетують: "Ви йдете на святе дiло!" Забагато людей у цьому свiтi живуть
торгами, спекуляцi ю, а не працею. Я бачу по цьому польському урядовi.
Поляки теж чекали його сотнi рокiв, i вiн за кiлька мiсяцiв заповнився
тупими, бездарними i лiнивими перекупками, що продають надi© i преспокiйно
точать кров iз жил.
Львiв потопав у снiгах. Дорогу бiльш-менш пробили тiльки на цвинтар.
Чим далi в мiсто, стежки ставали вужчi й мiлкiшi, а на Ринкову площу не
ступала жодна нога. Ледве помiтний слiд вiв до будинку, в якому мешкала
Марiйка Вiстун. Я чогось подумав, що це пройшла Марiйка.
- Ти вже у Львовi? - стрiла вона мене втiшено.
- Вже встиг справити Покутському похорон.
- Вчора з нашого будинку аж трьох ховали. Та не стрiпуй снiгу, я люблю,
в хатi його запах. Я теж недавно прийшла. Була в Мигельсько©. Пообiцяла,
що знайде менi роботу. В митрополичiй друкарнi перекладають з
церковнослов'янсько© вангелi . Потрiбнi коректори. Дозволиш?
Я усмiхнувся i, кинувши на пiдвiконня шапку, сiв на канапу.
- Так? - запитала Марiйка.
- Правду кажучи, не хотiлося б, щоб ти була в тому колi.
Вона була в шерстяному светрi пiд шию, широкiй спiдничцi i високих
чобiтках. Я помiтив, що в ©© рухах бiльше легкостi, справжньо© жiночо©
легкостi, яка приходить з певними обставинами. Цього я чекав i боявся, i
зараз ця велика, хвилююча краса, до яко© я почував себе причетним, мене
засмутила.
- Заспокойся, в черницi не пiду,- мовила вона, насмiшкувато зводячи
брови, вкладаючи в iнтонацiю особливий, та мничий вiдтiнок.
- Я не це мав на увазi.
- А зна ш, Прокопе,- раптом зупинилася посеред кiмнати Марiйка,- в мене
знову був трус.
- Пронюхали,- сказав я, вiдчуваючи, як мороз пройшов поза спиною.
- Гадаю, тут замiшана моя сусiдка. Сестра ©© служить у польського
полковника.
- Нi,заперечив я.- Якби сусiдка, вони точнiше знали б, коли шукати. Це
робота Мигельсько©,- випалив я несподiвано для себе, та одразу ж повiрив:
©©.
- Ти збожеволiв! - Марiйка сплеснула долонями i почервонiла за свою
грубiсть. - Прокопе,-благальне мовила вона.- Це образливо.
- Мигельська,- сказав я, дедалi утверджуючись у сво©й думцi. - Я,
Марiйко, знаю життя i цих друзiв. Я вже сам себе побоююсь, настiльки
наперед знаю, до чого ма прийти. Це нiби перед смертю. Така загострена
iнту©цiя, що не можу тобi пояснити. Я прийшов до Покутського, вiн каже, що
стара нездужа , менi чогось не при гадцi, я навiть пожартував над дiдом,
коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тiнь, i щось у нiй
таке було, що я в думцi сказав: "Стара сьогоднi вмре". Вранцi вiдвезли на
цвинтар.
- Не смiй так про Мигельську,- схвильованим пiвшопотом сказала Марiйка.
Очi ©© блищали.- Я з Зоряною знайома багато рокiв.
- Цим способом вони i митцiв завербували. Дивно лише, навiщо я ©м
здався. Уламок гiмназиста з вирваним серцем i розпливчастим свiтоглядом -
навiщо я ©м? З села при©жджав .Невечiр, колишнiй стрiлець, людина, страшно
озлоблена на полякiв. Вони його поки що вiдшили, хоч не збагну, який у
цьому сенс. Може, щоб ©дкiший став. А я? Той Невечiр рубатиме шаблею, я ж
i на це не здатний.
- Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
- Вибач, коли так.
- Але не гнiвайся, добре?
- Угу.
Марiйчинi заперечення мене стомили. Я став як ганчiрка: можна робити що
завгодно. Лiг. У головi порожньо, все тiло вiдмовлялося служити, навiть,
зда ться, не билося серце.
- Ти голодний? Загрiти чаю?
Я не одiзвався, i Марiйка вийшла до передпокою.
Вночi вона нiби пестила мене. Чи менi снилося?..
Х_
Менi чогось бракувало. Я вертiвся на всi боки, але нiчого не знаходив.
Тодi я вирiшив на якийсь час пiти з мiста. Доброго пiвдня добивався крiзь
замети за лiс, до Семенка, "який б' мертвих". Над хатиною цiдився голубий
димок. Стiни були обкладенi бур'яном, замiсть вiкон на снiгове пустище
глипiли маленькi темнi щiлини.
Я знайшов пiд повiткою лопату i взявся розчищати снiг. Навколо його
поцяткували заячi слiди. Я намагався вибирати слiди цiлими i складав
вiзерунком уздовж стежки. Довiвши ©© до повiтки, сiв на дровiтню вiдпочити
i побачив у кутку кiльце дроту. Через кiлька хвилин у мене на руцi висiло
пiвтора десятка силець, i я рушив снiгами до лiсу.
Зайцi раз коло разу стрюхикали всi галявини, але в гущавину йшли сво©ми
окремими путiвцями, на них я i розкладав петлi, прив'язуючи вiльнi кiнцi
дротин до пригнутих гiллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сiрi бешкетники
повисали в повiтрi й довго не мучились.
Хутко насувався вечiр. Менi, звичайно, було б при мнiше зайти до хатини
iз здобиччю, але я спiтнiв, поки розвiшував сильця, i боявся простудитися.
В хатинi блимав каганець. Заглянувши у вiконце, побачив бiля плити на
стiльчику похнюпленого господаря з гачком для гранi. Дверцята в плитi були
вiдчиненi, на хату шугало червоне сяйво, i виразно було видно великий
горбатий нiс господаря i валок довго вiдпущено© бороди. Господар
неспокiйно повiв плечем, вiдчувши мiй погляд, автоматично пiдгорнув грань
i знову опустив голову.
Я загримав у дверi, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сiнях,
шлапаючи i з шелестом хапаючись руками за стiни, хтось добирався до
дверей, затих, а коли я ще раз сiпнув клямку, тужно заскиглили двернi
завiси в глибинi сiней - у коморi чи в другiй половинi хати.
- Вiдчинiть, - гукнув я.
Знову шелест i шлапання, але вже якiсь стараннiшi i легшi.
- Хто там? - спитав жiночий голос.
- Подорожнiй, впустiть загрiтись.
У сiнях почулося зiтхання, гримнув засув. Хата була непричинена, i я
побачив у скупому свiтлi високу струнку жiнку з обв'язаною рушником
головою. Вона сердито штовхнула засув i чистим дзвiнким голосом запросила:
- Заходьте.
Я пiдiйшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жiнка вмiряла мене
проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей i, ставши ногою на
припiчок, вилiзла на влаштованi майже пiд стелею нари. Я сiв на лаву. Пiд
бiчним вiкном на ослонi в купi кожухiв хтось схлипував судорожним сонним
плачем.
- Вибачте, що невчасно потурбував,- сказав я. Молодиця на мить звiсила
з нар голову i знову лягла. - Ви звiдки? - запитала вона сво©м
зворушливо-мелодiйним голоском.
- До Львова ©ду,- вiдказав я.- А ви як - самi? Молодиця промовчала,
потiм через добру хвилину покликала:
- Сильвестре!
З сiней, розтираючи долонею горло, ввiйшов господар, став бiля печi,
дивлячись на молодицю, нiби питаючись:
"Кого впустила i як менi поводитися?"
- Подорожнiй,- сказала жiнка. Господар повернувся до мене, недовiрливо
оглянув зверху донизу i буркнув:
- Добрий вечiр.
Я тiльки тепер розрiзнив солодкувато-теплий запах самогонки i побачив
на плитi високий спiжовий казан з мiдною трубкою в накривцi.
- Ночувати проситься? - звернувся господар до жiнки.
- Не знаю,вiдповiла вона холодно.- Спитай сам.
- Ночувати проситесь? - похмуро скосився на мене господар.
- Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав
кишенi, вийняв люльку i капшук з тютюном.
- Курите?
- Так.- Я взяв пучку махорки.- Дякую.
- Нема за що.- Господар ще раз пильно подивився на мене i сказав: -
Холодно надворi?
- Дуже.
Вiн якось вдоволено похитав головою, нiби кажучи: "А ти як хотiв? Знай
наших". Потiм раптом нахмурився, пiдтягнув штани й опустився на стiльчик.
В хатинi було до краю бiдно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не
виходячи за дверi, в кутку стояло погнуте вiдро з водою, i над ним на
цвяху висiло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром
велика глиняна миска i пляшка без шийки.
- Там пiд припiчком ще квасоля - дай,- кинула молодиця i чогось
надула в посмiшцi губи, немовби ©й вдалося над кимсь помститися.
Господар потягнувся рукою до горщика, помiшав дерев'яною ложкою.
- Берiть ©жте.
Я вийшов до сiней помити руки, потiм усiвся за скринею i, набравши в
жменю квасолi, став по однiй класти до рота. Господарi, здавалося,
насторожено чекали, коли несподiваний гiсть насититься. Захланний i
нена©дний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то
дякую. Але менi за кожну бобину було заморочливо кланятись.
- Може, "отого" дай,-запропонувала молодиця. Господар нехотя звiвся,
узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко i з ваганням
подивився у вiчi.
- Я майже не п'ю,- сказав я.- Трошечки, коли ласка. "Оте" було мiцним
iз запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собi
й махом вилив до рота.
- Ще?-запитав вiн i нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша,
i вiн додав: - Пийте ще.- Тут же моргнув менi, ковтнув сам, а вiдтак налив
менi.
- За здоров'я вашо© господинi,- сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула
мене якимсь нестямним поглядом i шарпнула на голову рядно.
- Можете покластися на лавi,- показав рукою господар.- А менi ще треба
попильнувати.
В бур'янi за вiкном стиха шепотiв вiтер. У мене перед очима стояла
галявина з заячими слiдами Вiд думки про незахищенiсть людини серед того
снiгового моря я здригнувся В хатинi було тепло, навiть запах самогонки не
вiдбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки мiж
господарями, я так i не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собi
живуть, як умiють. Коли я вкладався, молодиця зробила щiлинку проти очей.
Я знав, що за мною стежить ©© вiдьомський погляд, здогадувався про це i ©©
чоловiк, очевидячи застарий для не©. Я намагався пригадати ©© обличчя.
Воно було дрiбне, як у дiвчини-пiдлiтка, тiльки довгi чорнi брови i темнi
хижi очi свiдчили про те, що молодицi вже десь поза двадцять п'ять Мабуть,
замiж вийшла дуже рано, коли син вигляда на рокiв вiсiм-дев'ять. Це вiн
плачем схлипував крiзь сон. Певне, одержав вiд старого на вечерю кiлька
палиць.
Я спав некрiпко, чув, як возиться бiля плити господар, як пiдбадьорю
себе перваком з пляшки без шийки.
Всю нiч горiв, чадячи, каганець. Господиня час вiд часу мотлихалася на
сво му тронi, а перед досвiтком злiзла, налила собi самогонки (старий
куняв) i видряпалась назад, показавши довгi, тонкi й бiлi як снiг ноги.
Натягаючи рядно, вона подивилась у мiй бiк недобрим ворожим поглядом.
- Як ваше прiзвище? - запитав я вранцi господаря. Молодиця вже
тарабанила в сiнях коновками.
- Окiльнюк. Сильвестр Окiльнюк...
"Той, що б' мертвих", ще хропiв у кожухах на ослонi. Я взувся у теплi
пiдсохлi чоботи, вмився надворi терпким снiгом, витер рукавом лице.
Молодиця була не в гуморi й не вiдповiла на привiтання. У хатi я сказав
старому:
- Пане Окiльнюк, ви не ма те бажання пiти зi мною по зайцiв? Я розiклав
у лiсi сильця.
Старий зиркнув на дверi, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту,
i заперечливо покрутив головою.
У лiсi я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого
вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Мiж стовбурами на гiллячках, як
хлоп'ята, висiли великi вуханi. Я переставив сильця i перекинув через
плечi здобич. Крiм мене, з хатини ще нiхто не виходив. Окiльнюк спав на
печi. Молодиця через лiйку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись
збираючись. Побачивши, як я розбагатiв, вона кинула на мене заздрiсними
очима.
- Шкода,сказав я.- Шкурки менi нi до чого, а зайцi замерзли, хiба що
прийдеться почекати, або лишити ©х вам.
Вона вперше усмiхнулася. В ©© ротi не вистачало одного переднього зуба.
- Покладiть, нехай вiдтануть.
- Незручно, я вже у вас забарився.
- А шкурки гарнi. От справили б Семеновi комiр.
- Мабуть, я ще не пiду.
- Та й правда...- Вона чогось зашарiлась.- Я несу це зiлля на польську
колонiю,- махнула вона кошиком,- Вимiняю муки, може, печеного хлiба.
Куточки ©© губ неприступне зiгнулися на кашель чоловiка, ти через мить
©х знову вiдпустило, i вона, як учора, повела на мене наполоханими i
воднораз колючими очима.
Мимо вiконця вiтер зацiдив снiговою порошею, в хатi посутенiло.
Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тодi поспiхом накрила
хусткою кошика i, нiчого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сiнешнi
дверi. Окiльнюк засопiв i повернувся на другий бiк. Видобувшись з кожухiв,
сiв на ослонi i почав протирати очi "той, що б' мертвих". Угледiвши мене,
вiн зiперся на лiкоть i замислився.
- А-а... Це ти! - мовив вiн.
- Впiзна ш?
- Вас тут небагато приходило вмирати. Тобi пощастило. А двох,- вiн
розглянувся по хатi i провадив тихiше: - Двох мiй старий закопав у лiсi.-
Чомусь посмiхнувшись, вiн поманив мене пальцем до себе: - Тиждень спокою
не було. Лупцювалися, аж гай шумiв. Не могли подiлитися ганчiрками з
мерцiв.
Вiн рвучко схопився з гнiзда i почав натягати штанцi.
- А я зайцiв наловив,- повiдомив я.
Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
- Мо© не здогадаються,- сказав вiн, очевидно, про батькiв.- Менi
однаково, нехай побiгають. А ти добре, що прийшов. Мене сумлiння мучило:
думав, розгризли дикi свинi. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобi
давали?
- Давали,вiдказав я.
- Для колонi© гонять. Колонiя ©м да солод, а вони ©й - самогонку. Так
i перебива мося.
Дитинства цей хлопчик не знав i не знатиме. Вiн засво©в мову сво©х
прикрих, недовiрливих, звiркуватих батькiв i, не знаходячи бiльш нiчого
цiкавого, змалку незлюбив ©х.
- Пошукай ножа,- попросив я.
- Вiзьми, ось на коминi. .Будеш знiмати шкурки?
- Ти менi допоможеш?
- Та нi, не люблю кровi.
- I я, брате, не люблю,- сказав я.
На свiтi дуже багато людей вивчало родовiд сiмей. Один накопичу ,
другий розкошу , третiй усе добро спуска з рук - це тема багатьох епопей.
Ось i тут: батьки розмовляють, вкладаючi в слова ненависть, по сутi,
хвилини, в якi чиниш таке, чого вiд себе й не сподiвався. Але лихо
переважно роз' дну . Я колись читав про напади татар. Хто грi ться
панською ласкою, той поспiша за мури замка, хто ма добрих коней - тiка
у степ, а решта, попелiючи вiд жаху, дочiку ться, коли накинуть аркан на
шию. Не один мiльйон молодих чоловiкiв i жiнок забрав хан у неволю. Самi
татари були певнi, що вже не лишилось людей на нашiй землi. А що тепер? Не
те саме? Слово даю, що поляки дивуються, як ми не вигинемо пень у пень.
Видко, нас трима лють. Та я розбалакався, пане Повсюдо, а ви, либонь,
квапитесь.
- Ви були з Олексою?- запитав я.
- Бачився.Пiд синьою вi ю знову ворухнувся бiлок його слiпого ока.-
Хлопцi якiсь не тi стали. Правду сказати, то й розмови мiж нами не вийшло.
Перекинулись прихапцем кiлькома сливами, i я пiшов. Коли мо невлад, то я
назад. Грушевич бiдкався, чого я його не попросив оглянути родича. Але ж я
при ньому говорив, що Федько лежить при смертi. Зда ться, й ви тодi були
присутнi. Грушевич навiть вусом не моргнув. Тепер Шкоду . Каже, ми повиннi
виручати однi одних. Я подумав, навiщо отак навiдлiг рубати по чужих
жилах. Ти ж мене, добродiю, i не зна ш, а робиш закиди Я кому можу помiч
дати, то й без тебе даю...
Однаково Невечiр не вселив у мене приязнi до сво©й особи. Якийсь вiн
гадюкуватий. Прощаючись, я взяв його адресу, сказавши, що напишу в тому
разi, якщо у Львовi почнеться заворушення. Нехай i в селi починають
бунтувати Моя пропозицiя i довiр'я зворушили його. Вiн напiвголосно
сказав. "До побачення", i губи продовжували ворушитись, немов вимовляючи
якусь присягу. Очевидно, я говорив про "заворушення" таким тоном, наче це
подiя найближчого часу. А я, оцiнюючи подумки усiх знайомих, сам не
допускав тако© можливостi.
Надворi пiднiмалася завiрюха. За останнi грошi я купив квиток на
трамвай, до©хав до середмiстя i стад пiд якимсь будинком, не знаючи, куди
податися. Вперше вiдчув, що нiчого не хочу. З дахiв кидало снiгом. Я
ближче притулився до стiни i заплющив очi. Передi мною на хвильку з'явився
Василько, потiм його заступив Семенко з оселi за лiсом, який оперiщив мене
прутом, гадаючи, що я мертвий. Збоку вибухнув дiвочий смiх. Я вiдкрив очi.
Мимо пройшли двi панянки, заквiтчанi снiжинками. Вони мигцем глянули на
мене, не перестаючи смiятись, та, зробивши кiлька крокiв, повернулися
назад, i одна з них простягнула паперову марку. Я внутрiшньо здригнувся.
Панянка подивилась на мене i ткнула менi асигнацiю за вилогу плаща. Далi
вони рушили пiдбiгцi, нiби ©х пiдхопила вiхола. За снiговою завiсою знову
пролунав смiх.
До вечора випало стiльки снiгу, що перестали ходити трамва©; пiд
тягарем налипу порвалися електролiнi©; електростанцiя, попрацювавши кiлька
днiв, знову зупинилася. Мiсто залишилося без води. Я прислухався до розмов
у пiдворiттях,- може, почую ще про якусь аварiю чи катастрофу. I не
обманувся в очiкуваннях: на Ринковiй площi залiзничник розповiдав про те,
як пiд Мостиськами зiйшов з рейок товарний по©зд.
Навколо мене несподiвано завирували бiди. Менi стало не так сиротливо
Покутський не повiрив би, що вранцi я стояв на краю безоднi. До мене
повернувся дар шкилювати з життя, я втiшився, що Покутському вдалося
продати касу гарту, i я мiг вiддати Грушевичевi грошi, якi позичив, ©дучи
до Перемишля.
- Якщо Павлюк вирветься на волю,- сказав Покутський,- спробу мо
натискати на властi, аби мiсцевим давали роботу. Досi стараються для
польських переселенцiв.
- Хiба мiж вами нема комунiстiв? - запитав я, здивований цим поворотом.
- Чого ж, , але це люди, яких треба вчити.- Покутський зробив
енергiйний кидок рукою, в очах засвiтилися iскорки.- Якби повернулися
кадри, ми б заварили кашу! Нинi кожний майстровий чоловiк прокинувся
розумом.
Мене не залишав подив. Я знав Покутського як чудового фахiвця,
сердечного дiда i воркотуна, коли мова заходила про полiтику. Тепер я
бачив перед собою Покутського, який чогось прагне i навiть натяка , як
поводитися, з ким мати спiлку. Як завжди в таких випадках, мене пiдмивало
випробувати його вiру сумнiвами, та я стримав себе. Я тiльки сказав:
- Плакучi верби зробили корейцiв людьми довiрливими i кволими 48
48 За переказами, засновник Коре© Кi Чжа назвав столичне мiсто Югеном
(столицею плакучих верб), щоб пом'якшити характер його мешканцiв.
Покутський навiть бровою не повiв.
Тодi я розповiв йому про перемишлянського полковника i його дослiди.
Майстер щиро розсмiявся. Вiд його смiху в мене на душi стало певнiше.
Невечiр казав правду, що iнодi не здогаду шся, що можеш викинути. Я
загладив провину перед майстром мальовничою оповiддю, а про Невечора
подумав, що коли його поляки обiзвуть бандитом, я нi явно, нi про себе не
буду не погоджуватись. Якщо людина живе пекельною ненавистю, ©© навряд чи
захищатимуть.
- Заночу ш у нас? - спитав Покутський, озираючись на дверi до кухнi, де
мучилась вiд болю голови його стара.- В такому разi йду загрiю чаю.
Ця iродська Невечорова ненависть, очевидно, явище закономiрне. Коли
одна з двох нацiй пригноблена, то як би там не викручувались теоретики, а
таки провадиться вiйна мiж народами. Так, вiйна. Та недалекограмотна
панянка з пошти стрiла мене в штики i шпигнула б, але я заговорив
польською мовою. Кiльканадцять, навiть кiлькасот людей, не заражених
шовiнiзмом, не створюють погоди. "Вiйна! - повторив я про себе.- До того ж
вiйна нерiвна. А я собi з насолодою ганю винуватцiв недавньо© свiтово©
вiйни, цi © ж не бачу".
- Цукрувати сахарином?- запитав Покутський, показавшись у дверях.
- Цукруйте сахарином,- вiдказав я, смакуючи Це дивне по днання слiв,
якого навчили нас поляки.
- Питаю, бо ти на серце скаржишся.
- Господь з ним.
- Бери, бо пече, чортове зiлля.
Я взяв з майстрово© руки склянку. Його тремтяча рука так мене чогось
вразила, що захотiлося поцiлувати ©©.
- Гризи сухарик,- запропонував Покутський i додав пiвголосом,
стурбовано: - Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь.
Якби ти мав документи на чуже прiзвище, взяв би до себе.
- Ану, може, зурочу: дума те, не дiйде до цього? Покутський цмокнув i
пригубив склянку.
- Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що
можливе, а що неможливе.
- Чай вистигне,- нагадав Покутський, пiднявши обличчя, i я прочитав на
ньому, що вiн ждав спiвчуття, а не мого хизування перед долею.- Бери
сухарик.
Я обвiв поглядом бiдненько вмебльовану кiмнату. Я в нiй багато раз
бував, але не мiг запам'ятати. I обличчя Покутського не мiг запам'ятати.
Воно було просте i добре. Це саме я мiг би сказати про батькове обличчя,
але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'ятi. Я глипнув на
Покутського, i менi зробилось боляче: "Невже тiльки смерть вiдкри його
мо©м очам?" Покутський нiби вгадав мо© думки - я побачив боязке запитання
в його очах. З опущеною головою допив чай, пересiв на полисiлий плюшевий
диван.
-- Бiда з мо ю старою,- повторив Покутський, вiдсуваючи склянку.
- Покликати Грушевича?
- Нi, не треба,- вiн махнув рукою.- Баба просить у бога смертi, бо
стомилася жити. Нiчим не зарадиш.- Голос його перетяло хвилювання, вiн
додав хрипко: - Вирiшила покинути. Покида ...
Видко, нелегко погодитися зi смертю, коли людина сама ©© жада .
Покутськi побралися двадцятирiчними, прожили в цьому будиночку без
найменшо© суперечки до глибоко© старостi. Дiтей не було, вони з' дналися
помислами i звичками - це важка розлука. А я в такiй ситуацi© мовчу, мов
води в рот набрав. Не вмiю розрадити, не знаходжу слiв. Покутський ще
трохи посидiв, тодi кинув менi на диван подушку i капу з високо
застеленого лiжка й подався на кухню до старо©. Я задув каганець.
Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод,
щоб загасити вiдчуття чужо© смертi. У мене була готова впевненiсть, що
Покутська сьогоднi помре. Я це вiдчув усi ю iстотою в той момент, коли
побачив на скляних дверях до кухнi зiгнуту тiнь Покутського. Майстер
загасив каганець у кухнi, тiнь платвою рубонула по шибi, i я збагнув...
Мабуть, накликана смерть - щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить
навколо повiтря i темряву. Смерть жахлива не тим, кого вража , а тим, як
вiдбира життя. На фронтi вбивали i солдатiв, i генералiв; смерть там була
дiяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслiдно Коли людина
вмира од старостi чи недуги, це недовго пану над уявою, коли наклада на
себе руки, ста шкода. А коли хто-небудь ника по землi з думкою про
смерть, це потряса свiдомiсть, i потiм душа небiжчика роками тяжi над
головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смертi, готувався до не©, i менi
зда ться, що вiн ходить мо©ми слiдами. Я немовби живу в його присутностi.
У Перемишлi, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час вiдчував його
поруч i навiть слова вибирав такi, за якi вiн мене не осудить.
Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Вiн не переста себе питати, що
таке зробив, що вона намислила покинути його.
- Прокопе! - раптом скрикнув старечим надтрiснутим голосом Покутський.
Я засвiтив каганець i вiдчинив дверi до кухнi. Покутський навколiшки
стояв на лiжку, тримаючи дружину за плечi, голова i руки ©© звисали
додолу.
- Навiть словечка не промовила,- крiзь плач сказав майстер.
Надворi загудiв вiтер. Покутський тримав покiйницю, поки гудiння не
повернуло його до реальностi, тодi обережно опустив тiло на подушку i
показав рукою на мисник. Я запалив вiд каганця свiчку. Покутський
нахилився над головою дружини, потiм раптово оглянувся на вiкно, i на
обличчi його був такий вираз, нiби вiн збира ться кричати на весь свiт,
яке його спiткало горе. За вiкном стугонiла вiхола. Там же щохвилини
вмирали як не вiд голоду, то вiд накликано© смертi. Там теж панувало горе.
Покутський похилив голову i зашепотiв молитву.
...Пiсля похоронiв Покутський подякував менi за те, що я взяв на себе
частину клопотiв, i, простягаючи руку, протяжно мовив: "Прощай". Вiн хотiв
побути на самотi, посидiти коло свiжо© могили i звикнути до того, що
вiднинi добрий шматок його життя назавжди вiддiлився. А я по дорозi до
мiста набрiв споминами на Северина Шутька. Вiн приходив до батька не лише
для того, щоб побалакати про полiтику. Северин через свою жiнку вiчно
ходив голодний. Тримали вони корову, щороку рiзали свиню, при хатi
водилася птиця, але все те через скупiсть Севериново© жiнки марнувалося,
плiснявiло, зварити вона не вмiла, i Северин, до кого б не заявлявся,
пускав трубою нiс i нишпорив голодними очима по припiчках. Першим його
словом пiсля "Славайсу" було: "Бiда..." До нього вiн надточував: "У
Грушiвцi громом спалило хату", або "Град вибив жито за Лiсничiвкою", або ж
"Кажуть, податки збiльшать..."
Якщо була пора обiдати, а Северин так вибирався з дому, щоб застати
накриту скриню, мати подавала i йому наповнену миску, i вiн, не забуваючи
орудувати ложкою, починав пропонувати батьковi полiтичнi теми, тонко
вловлював, що батька в цю мить найбiльше пече, i починав з усiма
подробицями "розглядати проблему...".
Щось схоже i в мене. Всюди я стараюся спровокувати розмову про
безнадiйне становище. Я тру в кишенi паперову марку, подаровану панянками,
i не наважуюсь купити за не© селянського коржика, бо, хто зна , може, цi
укра©нцi змилосердилися над сво©м братом.
Як мене, не доведи господи, почне вирятовувати з бiди Олексин i Павлiв
"гурток друзiв", тодi мо прiзвище навiчно запишуть до яко©сь резолюцi©,
передадуть ©© в закордоннi архiви, i менi не допоможе навiть те, що буду
кричати: "Я - це не я". Поки що, наприклад, важко судити, як поведеться
посмертна Кривов'язова доля, але чогось менi зда ться, що його запишуть до
яко©сь "вiчно©" резолюцi©.
У мене душа терпне перед таким прийдешнiм. Якось перед наступом мене з
одним поляком послали в розвiдку. Ми переповзли розмокле глинисько, яке
називалося нiчийним, тереном, i захопили живого сплячого "ворога". Поляк
подивився на мене, я - на нього, i ми тихенько, щоб не розбудити "ворога",
полiзли назад i доповiли "отаманам", що першу лiнiю траншей займа
пiхотний батальйон. Цiло© пiвночi по цiй лiнi© били гармати. Вранцi нашу
роту все-таки не посмiли кинути в атаку проти "батальйону". Не озивалися i
з "того боку", але я бачив, як над бруствером, схожа на мишу, сновига
кашкетина "ворога". Ми з поляком перезирнулися, розсмiялися i реготали до
кольок в животi. Дай боже, щоб усi так шанували полякiв, росiян чи
австрiйцiв. Але я вже про це думав: поодинокi люди нiчого не вирiшують.
Народ скований системою, система штовха його на iнший народ, затуманю
розум, заслiплю очi, i сльозами його не розжалобиш. Отой нещасний
Живецький не ма зла проти мене, я не маю проти нього, та вiн виробля
деревця для карабiнiв, якими нас тримають у покорi. Це нинi вигiдно,
завдяки цьому Живецький з Вандою не трентять над шматком насущного.
А Невечорова ненависть мене виводить з себе. Це темний чоловiк. Олексин
i Павлiв "гурток друзiв" напускатиме його з ножем на материнськi груди
офiцерських жiнок.
Боже, як усе це заплуталось!..
Якби я був паном вождем, я б сво му народовi день при днi повторював:
"Пам'ятайте: кривда народжу кривду". Ага! Пани вождi, посилаючи кривдити,
репетують: "Ви йдете на святе дiло!" Забагато людей у цьому свiтi живуть
торгами, спекуляцi ю, а не працею. Я бачу по цьому польському урядовi.
Поляки теж чекали його сотнi рокiв, i вiн за кiлька мiсяцiв заповнився
тупими, бездарними i лiнивими перекупками, що продають надi© i преспокiйно
точать кров iз жил.
Львiв потопав у снiгах. Дорогу бiльш-менш пробили тiльки на цвинтар.
Чим далi в мiсто, стежки ставали вужчi й мiлкiшi, а на Ринкову площу не
ступала жодна нога. Ледве помiтний слiд вiв до будинку, в якому мешкала
Марiйка Вiстун. Я чогось подумав, що це пройшла Марiйка.
- Ти вже у Львовi? - стрiла вона мене втiшено.
- Вже встиг справити Покутському похорон.
- Вчора з нашого будинку аж трьох ховали. Та не стрiпуй снiгу, я люблю,
в хатi його запах. Я теж недавно прийшла. Була в Мигельсько©. Пообiцяла,
що знайде менi роботу. В митрополичiй друкарнi перекладають з
церковнослов'янсько© вангелi . Потрiбнi коректори. Дозволиш?
Я усмiхнувся i, кинувши на пiдвiконня шапку, сiв на канапу.
- Так? - запитала Марiйка.
- Правду кажучи, не хотiлося б, щоб ти була в тому колi.
Вона була в шерстяному светрi пiд шию, широкiй спiдничцi i високих
чобiтках. Я помiтив, що в ©© рухах бiльше легкостi, справжньо© жiночо©
легкостi, яка приходить з певними обставинами. Цього я чекав i боявся, i
зараз ця велика, хвилююча краса, до яко© я почував себе причетним, мене
засмутила.
- Заспокойся, в черницi не пiду,- мовила вона, насмiшкувато зводячи
брови, вкладаючи в iнтонацiю особливий, та мничий вiдтiнок.
- Я не це мав на увазi.
- А зна ш, Прокопе,- раптом зупинилася посеред кiмнати Марiйка,- в мене
знову був трус.
- Пронюхали,- сказав я, вiдчуваючи, як мороз пройшов поза спиною.
- Гадаю, тут замiшана моя сусiдка. Сестра ©© служить у польського
полковника.
- Нi,заперечив я.- Якби сусiдка, вони точнiше знали б, коли шукати. Це
робота Мигельсько©,- випалив я несподiвано для себе, та одразу ж повiрив:
©©.
- Ти збожеволiв! - Марiйка сплеснула долонями i почервонiла за свою
грубiсть. - Прокопе,-благальне мовила вона.- Це образливо.
- Мигельська,- сказав я, дедалi утверджуючись у сво©й думцi. - Я,
Марiйко, знаю життя i цих друзiв. Я вже сам себе побоююсь, настiльки
наперед знаю, до чого ма прийти. Це нiби перед смертю. Така загострена
iнту©цiя, що не можу тобi пояснити. Я прийшов до Покутського, вiн каже, що
стара нездужа , менi чогось не при гадцi, я навiть пожартував над дiдом,
коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тiнь, i щось у нiй
таке було, що я в думцi сказав: "Стара сьогоднi вмре". Вранцi вiдвезли на
цвинтар.
- Не смiй так про Мигельську,- схвильованим пiвшопотом сказала Марiйка.
Очi ©© блищали.- Я з Зоряною знайома багато рокiв.
- Цим способом вони i митцiв завербували. Дивно лише, навiщо я ©м
здався. Уламок гiмназиста з вирваним серцем i розпливчастим свiтоглядом -
навiщо я ©м? З села при©жджав .Невечiр, колишнiй стрiлець, людина, страшно
озлоблена на полякiв. Вони його поки що вiдшили, хоч не збагну, який у
цьому сенс. Може, щоб ©дкiший став. А я? Той Невечiр рубатиме шаблею, я ж
i на це не здатний.
- Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
- Вибач, коли так.
- Але не гнiвайся, добре?
- Угу.
Марiйчинi заперечення мене стомили. Я став як ганчiрка: можна робити що
завгодно. Лiг. У головi порожньо, все тiло вiдмовлялося служити, навiть,
зда ться, не билося серце.
- Ти голодний? Загрiти чаю?
Я не одiзвався, i Марiйка вийшла до передпокою.
Вночi вона нiби пестила мене. Чи менi снилося?..
Х_
Менi чогось бракувало. Я вертiвся на всi боки, але нiчого не знаходив.
Тодi я вирiшив на якийсь час пiти з мiста. Доброго пiвдня добивався крiзь
замети за лiс, до Семенка, "який б' мертвих". Над хатиною цiдився голубий
димок. Стiни були обкладенi бур'яном, замiсть вiкон на снiгове пустище
глипiли маленькi темнi щiлини.
Я знайшов пiд повiткою лопату i взявся розчищати снiг. Навколо його
поцяткували заячi слiди. Я намагався вибирати слiди цiлими i складав
вiзерунком уздовж стежки. Довiвши ©© до повiтки, сiв на дровiтню вiдпочити
i побачив у кутку кiльце дроту. Через кiлька хвилин у мене на руцi висiло
пiвтора десятка силець, i я рушив снiгами до лiсу.
Зайцi раз коло разу стрюхикали всi галявини, але в гущавину йшли сво©ми
окремими путiвцями, на них я i розкладав петлi, прив'язуючи вiльнi кiнцi
дротин до пригнутих гiллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сiрi бешкетники
повисали в повiтрi й довго не мучились.
Хутко насувався вечiр. Менi, звичайно, було б при мнiше зайти до хатини
iз здобиччю, але я спiтнiв, поки розвiшував сильця, i боявся простудитися.
В хатинi блимав каганець. Заглянувши у вiконце, побачив бiля плити на
стiльчику похнюпленого господаря з гачком для гранi. Дверцята в плитi були
вiдчиненi, на хату шугало червоне сяйво, i виразно було видно великий
горбатий нiс господаря i валок довго вiдпущено© бороди. Господар
неспокiйно повiв плечем, вiдчувши мiй погляд, автоматично пiдгорнув грань
i знову опустив голову.
Я загримав у дверi, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сiнях,
шлапаючи i з шелестом хапаючись руками за стiни, хтось добирався до
дверей, затих, а коли я ще раз сiпнув клямку, тужно заскиглили двернi
завiси в глибинi сiней - у коморi чи в другiй половинi хати.
- Вiдчинiть, - гукнув я.
Знову шелест i шлапання, але вже якiсь стараннiшi i легшi.
- Хто там? - спитав жiночий голос.
- Подорожнiй, впустiть загрiтись.
У сiнях почулося зiтхання, гримнув засув. Хата була непричинена, i я
побачив у скупому свiтлi високу струнку жiнку з обв'язаною рушником
головою. Вона сердито штовхнула засув i чистим дзвiнким голосом запросила:
- Заходьте.
Я пiдiйшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жiнка вмiряла мене
проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей i, ставши ногою на
припiчок, вилiзла на влаштованi майже пiд стелею нари. Я сiв на лаву. Пiд
бiчним вiкном на ослонi в купi кожухiв хтось схлипував судорожним сонним
плачем.
- Вибачте, що невчасно потурбував,- сказав я. Молодиця на мить звiсила
з нар голову i знову лягла. - Ви звiдки? - запитала вона сво©м
зворушливо-мелодiйним голоском.
- До Львова ©ду,- вiдказав я.- А ви як - самi? Молодиця промовчала,
потiм через добру хвилину покликала:
- Сильвестре!
З сiней, розтираючи долонею горло, ввiйшов господар, став бiля печi,
дивлячись на молодицю, нiби питаючись:
"Кого впустила i як менi поводитися?"
- Подорожнiй,- сказала жiнка. Господар повернувся до мене, недовiрливо
оглянув зверху донизу i буркнув:
- Добрий вечiр.
Я тiльки тепер розрiзнив солодкувато-теплий запах самогонки i побачив
на плитi високий спiжовий казан з мiдною трубкою в накривцi.
- Ночувати проситься? - звернувся господар до жiнки.
- Не знаю,вiдповiла вона холодно.- Спитай сам.
- Ночувати проситесь? - похмуро скосився на мене господар.
- Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав
кишенi, вийняв люльку i капшук з тютюном.
- Курите?
- Так.- Я взяв пучку махорки.- Дякую.
- Нема за що.- Господар ще раз пильно подивився на мене i сказав: -
Холодно надворi?
- Дуже.
Вiн якось вдоволено похитав головою, нiби кажучи: "А ти як хотiв? Знай
наших". Потiм раптом нахмурився, пiдтягнув штани й опустився на стiльчик.
В хатинi було до краю бiдно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не
виходячи за дверi, в кутку стояло погнуте вiдро з водою, i над ним на
цвяху висiло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром
велика глиняна миска i пляшка без шийки.
- Там пiд припiчком ще квасоля - дай,- кинула молодиця i чогось
надула в посмiшцi губи, немовби ©й вдалося над кимсь помститися.
Господар потягнувся рукою до горщика, помiшав дерев'яною ложкою.
- Берiть ©жте.
Я вийшов до сiней помити руки, потiм усiвся за скринею i, набравши в
жменю квасолi, став по однiй класти до рота. Господарi, здавалося,
насторожено чекали, коли несподiваний гiсть насититься. Захланний i
нена©дний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то
дякую. Але менi за кожну бобину було заморочливо кланятись.
- Може, "отого" дай,-запропонувала молодиця. Господар нехотя звiвся,
узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко i з ваганням
подивився у вiчi.
- Я майже не п'ю,- сказав я.- Трошечки, коли ласка. "Оте" було мiцним
iз запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собi
й махом вилив до рота.
- Ще?-запитав вiн i нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша,
i вiн додав: - Пийте ще.- Тут же моргнув менi, ковтнув сам, а вiдтак налив
менi.
- За здоров'я вашо© господинi,- сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула
мене якимсь нестямним поглядом i шарпнула на голову рядно.
- Можете покластися на лавi,- показав рукою господар.- А менi ще треба
попильнувати.
В бур'янi за вiкном стиха шепотiв вiтер. У мене перед очима стояла
галявина з заячими слiдами Вiд думки про незахищенiсть людини серед того
снiгового моря я здригнувся В хатинi було тепло, навiть запах самогонки не
вiдбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки мiж
господарями, я так i не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собi
живуть, як умiють. Коли я вкладався, молодиця зробила щiлинку проти очей.
Я знав, що за мною стежить ©© вiдьомський погляд, здогадувався про це i ©©
чоловiк, очевидячи застарий для не©. Я намагався пригадати ©© обличчя.
Воно було дрiбне, як у дiвчини-пiдлiтка, тiльки довгi чорнi брови i темнi
хижi очi свiдчили про те, що молодицi вже десь поза двадцять п'ять Мабуть,
замiж вийшла дуже рано, коли син вигляда на рокiв вiсiм-дев'ять. Це вiн
плачем схлипував крiзь сон. Певне, одержав вiд старого на вечерю кiлька
палиць.
Я спав некрiпко, чув, як возиться бiля плити господар, як пiдбадьорю
себе перваком з пляшки без шийки.
Всю нiч горiв, чадячи, каганець. Господиня час вiд часу мотлихалася на
сво му тронi, а перед досвiтком злiзла, налила собi самогонки (старий
куняв) i видряпалась назад, показавши довгi, тонкi й бiлi як снiг ноги.
Натягаючи рядно, вона подивилась у мiй бiк недобрим ворожим поглядом.
- Як ваше прiзвище? - запитав я вранцi господаря. Молодиця вже
тарабанила в сiнях коновками.
- Окiльнюк. Сильвестр Окiльнюк...
"Той, що б' мертвих", ще хропiв у кожухах на ослонi. Я взувся у теплi
пiдсохлi чоботи, вмився надворi терпким снiгом, витер рукавом лице.
Молодиця була не в гуморi й не вiдповiла на привiтання. У хатi я сказав
старому:
- Пане Окiльнюк, ви не ма те бажання пiти зi мною по зайцiв? Я розiклав
у лiсi сильця.
Старий зиркнув на дверi, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту,
i заперечливо покрутив головою.
У лiсi я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого
вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Мiж стовбурами на гiллячках, як
хлоп'ята, висiли великi вуханi. Я переставив сильця i перекинув через
плечi здобич. Крiм мене, з хатини ще нiхто не виходив. Окiльнюк спав на
печi. Молодиця через лiйку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись
збираючись. Побачивши, як я розбагатiв, вона кинула на мене заздрiсними
очима.
- Шкода,сказав я.- Шкурки менi нi до чого, а зайцi замерзли, хiба що
прийдеться почекати, або лишити ©х вам.
Вона вперше усмiхнулася. В ©© ротi не вистачало одного переднього зуба.
- Покладiть, нехай вiдтануть.
- Незручно, я вже у вас забарився.
- А шкурки гарнi. От справили б Семеновi комiр.
- Мабуть, я ще не пiду.
- Та й правда...- Вона чогось зашарiлась.- Я несу це зiлля на польську
колонiю,- махнула вона кошиком,- Вимiняю муки, може, печеного хлiба.
Куточки ©© губ неприступне зiгнулися на кашель чоловiка, ти через мить
©х знову вiдпустило, i вона, як учора, повела на мене наполоханими i
воднораз колючими очима.
Мимо вiконця вiтер зацiдив снiговою порошею, в хатi посутенiло.
Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тодi поспiхом накрила
хусткою кошика i, нiчого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сiнешнi
дверi. Окiльнюк засопiв i повернувся на другий бiк. Видобувшись з кожухiв,
сiв на ослонi i почав протирати очi "той, що б' мертвих". Угледiвши мене,
вiн зiперся на лiкоть i замислився.
- А-а... Це ти! - мовив вiн.
- Впiзна ш?
- Вас тут небагато приходило вмирати. Тобi пощастило. А двох,- вiн
розглянувся по хатi i провадив тихiше: - Двох мiй старий закопав у лiсi.-
Чомусь посмiхнувшись, вiн поманив мене пальцем до себе: - Тиждень спокою
не було. Лупцювалися, аж гай шумiв. Не могли подiлитися ганчiрками з
мерцiв.
Вiн рвучко схопився з гнiзда i почав натягати штанцi.
- А я зайцiв наловив,- повiдомив я.
Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
- Мо© не здогадаються,- сказав вiн, очевидно, про батькiв.- Менi
однаково, нехай побiгають. А ти добре, що прийшов. Мене сумлiння мучило:
думав, розгризли дикi свинi. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобi
давали?
- Давали,вiдказав я.
- Для колонi© гонять. Колонiя ©м да солод, а вони ©й - самогонку. Так
i перебива мося.
Дитинства цей хлопчик не знав i не знатиме. Вiн засво©в мову сво©х
прикрих, недовiрливих, звiркуватих батькiв i, не знаходячи бiльш нiчого
цiкавого, змалку незлюбив ©х.
- Пошукай ножа,- попросив я.
- Вiзьми, ось на коминi. .Будеш знiмати шкурки?
- Ти менi допоможеш?
- Та нi, не люблю кровi.
- I я, брате, не люблю,- сказав я.
На свiтi дуже багато людей вивчало родовiд сiмей. Один накопичу ,
другий розкошу , третiй усе добро спуска з рук - це тема багатьох епопей.
Ось i тут: батьки розмовляють, вкладаючi в слова ненависть, по сутi,