Страница:
роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнi в очах. Ох! Ох!
Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зо©ну кiмнату. I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
Хая обняла Зою:
- Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!.. Що я буду
робити без совнаркомки?
Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
- Вiн, ©й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
I плачем заплакала... В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха©но© кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
- Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт фалась ана два хота,
а тепер канець. Тафольно.
I пiдвiвся:
- До сфiтання! Пойду к сiп . Тафольно!.. Мi с фернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
Пробiг (конфектно, карамельне) П тушков.
А 30 увечерi кур' рським потягом Карло Iванович з Ха ю ©хали в Ялту.
Карло Iванович говорив:
- Шьо, д тошька?
Хая дивилась убiк...
А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.
КIМНАТА N 2
Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до
кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди
досить.
Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято©. Надумавши встати, вона похмуро
казала:
- Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на не© крiзь синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
- Срулю!
Макс хвилювався:
- Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови ©й збiгалися докупи. Макс навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
- Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала
дитина.
- У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж
життям i цi ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiду ?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
- Я знаю! Я все знаю... Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
- Дюнiчко!
Грiзно:
- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
- Ти кого зараз студiю ш, Гегеля?
- Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя - укра©нка, Макс - врей.
Макс казав:
- Уй, яке гарне небо!
Питала:
- Ти вiриш у небо?
- Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
- Тобi хочеться молиться?
- Так. Я хочу споглядати.
...Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво© фанатики.
Макс жахався.
- Дюнiчко! Якi ж вони мо©?
I знову за стiною кричала дитина:
- У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-сько©
вiйськово© установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й
фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не
революцiя?
Макс:
- Не знаю.
- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна ш, як шансонетки...
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мн вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
- Дюнiчко!
- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
Потiм вона замислилась i додала:
- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на не© крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
Несподiвано:
- Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
- У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi© - Христя. Така задумлива, як
вечiрн небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала.
Хвилювалась, що з партi© викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
- Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
- Я тобi, як друговi...
...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю
з-пiд лоба.
Каже:
- Чого турбу тесь! Хай викидають.
Христя:
- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi©.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - хидно.
- Тодi не будеш совнаркомовсько© пайки одержувати. Христя пiдiйшла до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на не©, погладила ©© нiжно долонею.
- Я не одержую!
А Макс хвилювався:
- Я от вийшов з партi©... i нiчого...
- Ну, ви ж анархiст.
Максовi при мно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
- Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
- Який ти анархiст? Досить похвалятися.
- Дюнiчко...
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч ©й i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на
партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила.
Був у не© чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися.
Горпина була товста баба й вангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
- Заглянь, мо чадо, в вангелi от Матвiя.
Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч ©й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
...Такий золотий, такий золотий!
Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не©. Так думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
- Ви, бабусю, вангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
- Господн серце!
I вони знову дивились одна на одну.
...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла вангелi й читала. Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки, коли не доста священних книг. Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей при©жджа з села, щоб купити вангелi
чи то бiблiю. А ©х i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк ©©
пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
- Максе! А зна ш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши
до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це
зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а
вона божевiльна.
Зареготала:
- Божевiльна... Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати... Ну... от!
Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице ©© було таке, як оцей
вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует
©© руки.
Макс важко дихав.
- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч
мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою
мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi ш, клуночок. I все це
було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля
вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А
потiм я подумала. Ти зна ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри
й протирав очi.
Казав:
- Патологiя, Дюнiчко. Не сво часно.
Розсердилась.
- Дурне! А все життя - що таке?
Заговорив уперто:
- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi бува жалко, що я покинув
партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi
днi... важко...
Вiвдя закричала:
- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку!
Хтось проходив бiля ©хнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
- Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом
пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не© болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих
плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
- А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
- Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
- Цiле поле, як ризи Христовi.
На не© теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до
мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона
навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi,
що ©й? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й
стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний
комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
- Слухайте, що з мо ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський -
вiн ©© любить... А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда .
Макс:
- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не
знаю, як менi бути.
Христя спитала:
- Ви з Вiвдею живете?
На©вно:
- Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ©й треба спiшити на
зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i
цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
- Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
- Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив ©©, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i
сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо©ться Вольського i буде спати з
ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки
дома.
...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв,
але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не© Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви©жджаю додому. Зна те -
там у нас поле.
Перед од'©здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на не© й
тихо сказала:
- Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю...
Гапка:
- Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона по©хала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз
Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем
Кiптя вим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кiптя в увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в
iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк,
i головне - витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на
сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно
дивився на фотографi© дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними,
i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
...Пiзно вiн пiдходив до сво © кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був.
Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
- Чого ви так пiзно?
Христя:
- Я... так...
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
- Вас, мабуть, турбу щось?
Христя сказала:
- Так, турбу .
Потiм скаржилась:
...У не© не органiзуються думки, а тому все, що вона чита , нiколи не
може привести до системи. Це для не© велика хиба. Вона не може бути анi
агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було
вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його
глухо звучали, нiби це було порожн , нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона
вбиралась i йшла. Бiля пасажу ©© чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
- Чудово сьогоднi...
Вона:
- А завтра?
- Що завтра?
- Завтра теж буде чудово?
- I завтра.
- I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко.
Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
- Ця цинiчнiсть менi не подоба ться.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю
себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я,
значить, такий.
- Агiтацiя! - i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
Вiн:
- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
Вона:
- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам
i невiдомо.
Вiн:
- На то семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
Вiвдя казала:
- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський
узяв ©© за руку й фамiльярно посiпав.
- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись
на схiд.
Вiвдя замахала руками.
- Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла
кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському
взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
...Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до
мiста.
Вiвдя махнула рукою:
- Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
- Це баба Горпина!
- Яка баба? - спитав Вольський.
- Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна...
Вирвала руку й крикнула:
- Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не
встигала все зробити сво часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона
не прочитала, чого вона не зна . З не© пiдсмiхувались. Думали, що вона ма
коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не
хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". й нiхто
не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що ©й не
можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
- Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й
сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не
хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з
етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на
стiл...
I от вона почува , що ©й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
...Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i ©й стало солодко.
"Невже я молюсь?"
Пiдхопилась:
"Кому?"
А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського... Завтра
прийдете, одержите... Сьогоднi нема!"
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора.
Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так,
або iнакше. Вiн далi так жити не ма сили.
Христя сказала холодно:
- Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
- Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi
знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива,
а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець).
Вiвдя задмухала на свiтло.
- Дивiться, як пару !.. Хiба ви не змерзли?
- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
- Нi, мабуть, не треба.
- Чому?
- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронi ю:
- А ви бо©тесь?
Просто:
- Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
- Чого менi сiро?
Подивився на не©. Вона дiйсно була блiда й сiра.
- А ви вiзьмiть себе в руки.
- Ха!.. В руки...
Спитав:
- Не можна?
- Нi, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато
нас... як приголомшенi. Щось треба зробити велике, геро©чне, а воно й
маленьке несила.
- А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вiвдя нервово перекосила обличчя:
- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так!
По-старому.
Вольський:
- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
- Так, краще не треба!
Вона засмiялась.
- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де
вiн?
А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн
спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й
вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
Вiвдя не знала, що Макс сто©ть за_ дверима, але була майже упевнена в
цiм. Це ©© дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
- Я так не люблю!
- А як ви любите? - i примружила очi.
Сказав:
- Ви мене не перший день драту те... Що ви вiд мене хочете?
Вiвдя здивовано:
- Я од вас хочу?
- Так, ви.
Сказав уперто й рiшуче.
Вона:
- Це менi подоба ться.
Вольський:
- А менi зовсiм не подоба ться. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть
це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вiвдi загорiлися очi.
- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна те, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона
шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути
було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
Нарештi вона сказала:
- Ну, йдiть, я готова.
- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
Вiвдя не вiдповiла.
Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю©й i вийшов.
Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як
ранений звiр, завила в повiтря:
- Сво-лоч!
Iще пiдскочила до стiнки й билась об не© головою, зцiпивши зуби.
Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
Макс теж не дивився на не© i, узявши якийсь клуночок, що наготував
зранку, теж вийшов.
Вiвдя мовчала.
Праворуч i лiворуч уже не гупало.
В гостиницi було тихо.
...А в вiкно знову бились снiжинки.
Снiжинки...
ЛЕГЕНДА
I
Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
- Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала
свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й
побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
...Iшла повiнь... Летiла буря...
I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок
схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить
сивiють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за
двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча
кобилиця. А взяв ©© Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три -
пiшов у повстанцi.
Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з
бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi © кикнула.
...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а
кiнь здох.
...А батько закатував матiр.
...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов...
...Ех ти, сибiрська каторго!
...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
- Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi
©х ковiнька!
Кричали:
- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу© живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
- Ой, лишенько! Якi ж тут буржу©, самi селяни проживають.
Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
- А Гордiй Пронь ?
- Та .
- А Остап Забийворота ?
- Та .
Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi
жили, як коти в сметанi.
...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було ж молока
та ковбас - хоч собак годуй!
- Вари вареники! Печи пирiжки!
Варила, пекла Стенька...
...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вiкно зазирав молодик
червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ©ли, дивились на Стеньку, а вона вже
цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ©й,
як у кози дико©, тiльки хитренькi трошки.
...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала:
- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу©в бити.
- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
- Невже жалко?
- Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як
що, то й плакати.
А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
...А другий заiржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть... потiм спалахнула раптом, наче
промiнь пробивсь крiзь хмари:
- За волю... йдете?
I крикнули хлопцi:
- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила
Стенька до порога:
- Цi © ночi п'ять чоловiк присплю... Хто перший? Виходь! Задзвенiли
шаблюки, з грюком розпанахало дверi...
...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села.
Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi
забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною
ногою, з тавром на стегнi.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не©.
...Гримали повстання...
II
Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок
зелений - розвеселюся..." То не хмари нависли над головою, то очiпок
придавив вороне волосся.
...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про
юнака-молодця.
...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi...
Похилилася на тин кропива й дума про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки:
був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi...
...Палали панськi ма тки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з
заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi -
чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися) .
Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки...
Гримали повстання. Лютували повстанцi.
А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала
велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й
череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися.
Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки
чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.
Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули
про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили
чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в травi
й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже
замало.
Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i
буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за
ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн
горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий
пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:
Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зо©ну кiмнату. I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
Хая обняла Зою:
- Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!.. Що я буду
робити без совнаркомки?
Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
- Вiн, ©й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
I плачем заплакала... В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха©но© кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
- Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт фалась ана два хота,
а тепер канець. Тафольно.
I пiдвiвся:
- До сфiтання! Пойду к сiп . Тафольно!.. Мi с фернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
Пробiг (конфектно, карамельне) П тушков.
А 30 увечерi кур' рським потягом Карло Iванович з Ха ю ©хали в Ялту.
Карло Iванович говорив:
- Шьо, д тошька?
Хая дивилась убiк...
А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.
КIМНАТА N 2
Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до
кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди
досить.
Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято©. Надумавши встати, вона похмуро
казала:
- Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на не© крiзь синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
- Срулю!
Макс хвилювався:
- Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови ©й збiгалися докупи. Макс навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
- Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала
дитина.
- У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж
життям i цi ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiду ?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
- Я знаю! Я все знаю... Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
- Дюнiчко!
Грiзно:
- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
- Ти кого зараз студiю ш, Гегеля?
- Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя - укра©нка, Макс - врей.
Макс казав:
- Уй, яке гарне небо!
Питала:
- Ти вiриш у небо?
- Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
- Тобi хочеться молиться?
- Так. Я хочу споглядати.
...Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво© фанатики.
Макс жахався.
- Дюнiчко! Якi ж вони мо©?
I знову за стiною кричала дитина:
- У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-сько©
вiйськово© установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й
фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не
революцiя?
Макс:
- Не знаю.
- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна ш, як шансонетки...
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мн вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
- Дюнiчко!
- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
Потiм вона замислилась i додала:
- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на не© крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
Несподiвано:
- Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
- У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi© - Христя. Така задумлива, як
вечiрн небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала.
Хвилювалась, що з партi© викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
- Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
- Я тобi, як друговi...
...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю
з-пiд лоба.
Каже:
- Чого турбу тесь! Хай викидають.
Христя:
- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi©.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - хидно.
- Тодi не будеш совнаркомовсько© пайки одержувати. Христя пiдiйшла до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на не©, погладила ©© нiжно долонею.
- Я не одержую!
А Макс хвилювався:
- Я от вийшов з партi©... i нiчого...
- Ну, ви ж анархiст.
Максовi при мно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
- Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
- Який ти анархiст? Досить похвалятися.
- Дюнiчко...
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч ©й i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на
партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила.
Був у не© чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися.
Горпина була товста баба й вангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
- Заглянь, мо чадо, в вангелi от Матвiя.
Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч ©й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
...Такий золотий, такий золотий!
Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не©. Так думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
- Ви, бабусю, вангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
- Господн серце!
I вони знову дивились одна на одну.
...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла вангелi й читала. Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки, коли не доста священних книг. Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей при©жджа з села, щоб купити вангелi
чи то бiблiю. А ©х i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк ©©
пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
- Максе! А зна ш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши
до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це
зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а
вона божевiльна.
Зареготала:
- Божевiльна... Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати... Ну... от!
Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице ©© було таке, як оцей
вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует
©© руки.
Макс важко дихав.
- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч
мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою
мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi ш, клуночок. I все це
було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля
вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А
потiм я подумала. Ти зна ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри
й протирав очi.
Казав:
- Патологiя, Дюнiчко. Не сво часно.
Розсердилась.
- Дурне! А все життя - що таке?
Заговорив уперто:
- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi бува жалко, що я покинув
партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi
днi... важко...
Вiвдя закричала:
- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку!
Хтось проходив бiля ©хнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
- Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом
пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не© болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих
плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
- А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
- Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
- Цiле поле, як ризи Христовi.
На не© теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до
мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона
навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi,
що ©й? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й
стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний
комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
- Слухайте, що з мо ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський -
вiн ©© любить... А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда .
Макс:
- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не
знаю, як менi бути.
Христя спитала:
- Ви з Вiвдею живете?
На©вно:
- Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ©й треба спiшити на
зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i
цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
- Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
- Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив ©©, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i
сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо©ться Вольського i буде спати з
ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки
дома.
...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв,
але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не© Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви©жджаю додому. Зна те -
там у нас поле.
Перед од'©здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на не© й
тихо сказала:
- Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю...
Гапка:
- Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона по©хала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз
Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем
Кiптя вим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кiптя в увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в
iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк,
i головне - витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на
сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно
дивився на фотографi© дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними,
i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
...Пiзно вiн пiдходив до сво © кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був.
Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
- Чого ви так пiзно?
Христя:
- Я... так...
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
- Вас, мабуть, турбу щось?
Христя сказала:
- Так, турбу .
Потiм скаржилась:
...У не© не органiзуються думки, а тому все, що вона чита , нiколи не
може привести до системи. Це для не© велика хиба. Вона не може бути анi
агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було
вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його
глухо звучали, нiби це було порожн , нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона
вбиралась i йшла. Бiля пасажу ©© чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
- Чудово сьогоднi...
Вона:
- А завтра?
- Що завтра?
- Завтра теж буде чудово?
- I завтра.
- I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко.
Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
- Ця цинiчнiсть менi не подоба ться.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю
себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я,
значить, такий.
- Агiтацiя! - i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
Вiн:
- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
Вона:
- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам
i невiдомо.
Вiн:
- На то семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
Вiвдя казала:
- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський
узяв ©© за руку й фамiльярно посiпав.
- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись
на схiд.
Вiвдя замахала руками.
- Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла
кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському
взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
...Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до
мiста.
Вiвдя махнула рукою:
- Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
- Це баба Горпина!
- Яка баба? - спитав Вольський.
- Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна...
Вирвала руку й крикнула:
- Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не
встигала все зробити сво часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона
не прочитала, чого вона не зна . З не© пiдсмiхувались. Думали, що вона ма
коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не
хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". й нiхто
не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що ©й не
можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
- Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й
сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не
хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з
етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на
стiл...
I от вона почува , що ©й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
...Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i ©й стало солодко.
"Невже я молюсь?"
Пiдхопилась:
"Кому?"
А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського... Завтра
прийдете, одержите... Сьогоднi нема!"
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора.
Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так,
або iнакше. Вiн далi так жити не ма сили.
Христя сказала холодно:
- Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
- Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi
знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива,
а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець).
Вiвдя задмухала на свiтло.
- Дивiться, як пару !.. Хiба ви не змерзли?
- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
- Нi, мабуть, не треба.
- Чому?
- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронi ю:
- А ви бо©тесь?
Просто:
- Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
- Чого менi сiро?
Подивився на не©. Вона дiйсно була блiда й сiра.
- А ви вiзьмiть себе в руки.
- Ха!.. В руки...
Спитав:
- Не можна?
- Нi, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато
нас... як приголомшенi. Щось треба зробити велике, геро©чне, а воно й
маленьке несила.
- А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вiвдя нервово перекосила обличчя:
- Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так!
По-старому.
Вольський:
- Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
- Так, краще не треба!
Вона засмiялась.
- Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
- Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
- Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса - де
вiн?
А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн
спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й
вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
Вiвдя не знала, що Макс сто©ть за_ дверима, але була майже упевнена в
цiм. Це ©© дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
- Я так не люблю!
- А як ви любите? - i примружила очi.
Сказав:
- Ви мене не перший день драту те... Що ви вiд мене хочете?
Вiвдя здивовано:
- Я од вас хочу?
- Так, ви.
Сказав уперто й рiшуче.
Вона:
- Це менi подоба ться.
Вольський:
- А менi зовсiм не подоба ться. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть
це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вiвдi загорiлися очi.
- Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна те, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
- З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона
шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути
було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
Нарештi вона сказала:
- Ну, йдiть, я готова.
- Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
Вiвдя не вiдповiла.
Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю©й i вийшов.
Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як
ранений звiр, завила в повiтря:
- Сво-лоч!
Iще пiдскочила до стiнки й билась об не© головою, зцiпивши зуби.
Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
Макс теж не дивився на не© i, узявши якийсь клуночок, що наготував
зранку, теж вийшов.
Вiвдя мовчала.
Праворуч i лiворуч уже не гупало.
В гостиницi було тихо.
...А в вiкно знову бились снiжинки.
Снiжинки...
ЛЕГЕНДА
I
Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
- Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала
свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й
побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
...Iшла повiнь... Летiла буря...
I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок
схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить
сивiють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за
двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча
кобилиця. А взяв ©© Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три -
пiшов у повстанцi.
Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з
бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi © кикнула.
...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а
кiнь здох.
...А батько закатував матiр.
...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов...
...Ех ти, сибiрська каторго!
...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
- Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi
©х ковiнька!
Кричали:
- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу© живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
- Ой, лишенько! Якi ж тут буржу©, самi селяни проживають.
Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
- А Гордiй Пронь ?
- Та .
- А Остап Забийворота ?
- Та .
Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi
жили, як коти в сметанi.
...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було ж молока
та ковбас - хоч собак годуй!
- Вари вареники! Печи пирiжки!
Варила, пекла Стенька...
...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вiкно зазирав молодик
червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ©ли, дивились на Стеньку, а вона вже
цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ©й,
як у кози дико©, тiльки хитренькi трошки.
...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала:
- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу©в бити.
- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
- Невже жалко?
- Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як
що, то й плакати.
А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
...А другий заiржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть... потiм спалахнула раптом, наче
промiнь пробивсь крiзь хмари:
- За волю... йдете?
I крикнули хлопцi:
- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила
Стенька до порога:
- Цi © ночi п'ять чоловiк присплю... Хто перший? Виходь! Задзвенiли
шаблюки, з грюком розпанахало дверi...
...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села.
Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi
забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною
ногою, з тавром на стегнi.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не©.
...Гримали повстання...
II
Не одна молодиця спiвала: "Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок
зелений - розвеселюся..." То не хмари нависли над головою, то очiпок
придавив вороне волосся.
...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про
юнака-молодця.
...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi, тисячi...
Похилилася на тин кропива й дума про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки:
був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi...
...Палали панськi ма тки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi - з
заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi -
чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися) .
Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки...
Гримали повстання. Лютували повстанцi.
А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала
велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й
череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися.
Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки
чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.
Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули
про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили
чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в травi
й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже
замало.
Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i
буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за
ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн
горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий
пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах: