Хвильовий М.. Синi етюди

вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав позапартiйного
i, по-друге,- що перед професором сто©ть один iз тих комунiстiв, якi
стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи
iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або "пан" або
"товариш", але нi того, нi другого нiяк не можна було давати. "Пан"
професор треба було говорити з iронi ю (за даного разу зовсiм недоречною),
"товариш професор" теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав,
з яким професором ма нагоду розмовляти), саме тому "професор" i вийшло у
нього, як "псоре" i навiть, як "пс". А втiм, як ми побачимо далi, наш
велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою.
- Будь ласка, будь ласка! - говорив професор i, увiйшовши в свою,
можливо, звичайну роль кокетливо© панянки, весь час присiдав i крутив
головою.
Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра з
абрикосу. В правому куточку уст ховалась йому при мна й надзвичайно
улеслива усмiшка, з-пiд простеньких окулярiв виглядали його безперечно
хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок
втiлено© ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю.
Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою. Це був
темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми очима.
На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять, але потiм
вияснилося, що це помилка, що це просто рання мудрiсть десь невловиме
заплуталась в цьому обличчi й так пристарила його. Насправдi Марченковi
було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не можна було
хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк не в'язалися з старими
поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не ризикував
назвати його дикуном. Якась сво рiдна культурнiсть пройняла всю його
велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка й Спиридонову до
себе i нiяк не мiг погодитись, що "гостi" залюбки обiйдуться й без його
поко©в. Вiн довго не хотiв навiть слухати заперечень. I тiльки коли
Марченко щось рiшуче i трохи незадоволено буркнув, Ярута покинув
сперечатися. Вiн, нарештi, зiбрався був шкутильгати до себе, але
зiбравшись, зiдхнув.
- Ах, яка шкода,- зiдхнув професор на прощання.- Яка шкода, що нема
Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона (тут Ярута при мно
посмiхнувся) затягла б до кiмнати.
- Яко© Катруськи? - вирвалося в здивованого Марченка.
- Та Катруськи ж Жуково©. Хiба ви не зна те, що вона живе в мене? - i
професор знову при мно посмiхнувся.
Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на сiроокого велетня.
День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова
iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв перед
Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не почула вiд свого
спiвбесiдника i тiльки диву ться, чому спiвбесiдник так довго не залиша
його.
- Я знаю, що Жукова живе у вас,- сказав Марченко i повернувся задом до
настирливого професора. Тепер Ярутi вже рiшуче нiчого iншого не
залишилося, як негайно ж покинути сво©х "гостей".
Вiн так i зробив: за мить його вже не було в коридорi. Спиридонова,
мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому, як тiльки за професором
зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки сво©х химерних тоненьких
брiв, сказала:
- Так, значить, пам'ята те мене?.. Ну, i що ж ви пам'ята те?
- А те пам'ятаю, що й ви пам'ята те,- рiзко крикнув Марченко.Покиньте,
Спиридонова, розiгрувати фарса!
Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть Спиридоново©, нарештi
розмова про поки що невiдому читачевi Катрю Жукову, таки вивели з
рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як вiдповiв.
Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову
встиг прибрати себе до рук.
- До речi: чому це вас так давно не видно було?-спитав вiн, трохи
помовчавши.
- Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам не на всiх така погана
пам'ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi... Нервова система,
зна те, пiдкачала.
- Ага! - зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа йшла не
про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне.- Це добре... Ну, i що ж
- покращало?
Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона
мовчки дивилася на землю й нервово ламала собi пальцi. Тiльки багато
пiзнiш вона скинула очi на свого спiвбесiдника i, якось прибито
посмiхнувшись, промовила:
- Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припуска те, товаришу! Вона зробила
декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала
розправляти на сво©х плечах блюзку. I видно було, що вона вже не ма
жодною бажання продовжувати бесiду.
Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час
верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже
не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним
потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю,
таким чином, поки що й думати не приходилося. I дво людей, випадково
занесених стихi ю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо
перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкаво© розмови - якiсь iншi
причини стримували ©х вiд балачок.
- Я бачу, що вам зимно, товаришко? - i щось пошукавши в кишенях свого
пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу!
- Дякую! - рiшуче вiдмовилась Спиридонова.- Я не змерзла. I... не
застуджусь,тепер же весна.
- Як хочете. Воля ваша. Мо дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i
став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн
скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й
спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди.
Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i
про поки що та мничу Катрю Жукову, що згадкою про не© i особливо
iнформацi ю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм
Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом
хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й
без усякого iнтересу, розглядати професоровi поко©.
I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до
того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi
Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.
- Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi
йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби
його вiдповiдь вирiшила питання ©© життя й смерти.
- А з ким же я пiду? - сказав Марченко.
- Хiба нi з ким?
- Ви, очевидно, на себе натяка те? Можу й з вами.
Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому,
на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила ©©.
- Ви обiця те зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiця те?
Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла
жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:
- Ах, яка ви невгомонна! - промовив вiн.- I коли ви вже нарештi
виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?
Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в
зовсiм безнадiйному мiсцi.
- Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так
як же, зайдете?
- Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте!
Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й
раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.
2
Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й
став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз
прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате
остання читка принесла йому багато непри мностей. По-перше, його прикро
вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi такi викрутаси з
"бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з "велетня": чому це
обов'язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову
людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась
йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв,
навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки що
невiдомою читачевi" Катрею Жуковою.
- А Лiда Спиридонова? - подумав письменник.- Що це таке? Хiба це
опозицiонерка (та хоч би й та, що ка ться!) ? Та це ж персона з
бульварного роману.
Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй
критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з
сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман,
коли йому браку вмiння показати людей свого часу, коли оберта ться в колi
фраз, що на вуха не налазять?
Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й
почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд
важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три
пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2).
Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у
гнiтючому настро©. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось
йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його
генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше,
дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив ново©
енергi©. Письменник сказав:
- Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший - роздiл
прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник
знову сiв до столу i написав:
Роздiл другий
Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом
пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiдн
сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки.
Вулицi шумiли такими величезними потоками весняно© води, що не можна було
нi пройти, нi про©хати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню
воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати,
стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли
трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та
робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.
Звичайно, i нашi напiвзагадковi геро© дiстали можливiсть рушити по
тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири
професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з ©хньо© розмови
остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що
Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш
зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партi© i що там вiн
декiлька разiв виступав проти не© i виступав, до речi, не без успiху. Мало
того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тi © ж
Спиридоново©), саме пiсля однi © зустрiчi з Марченком на кущовому
зiбраннi, де вiн ©© публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те ж, як
вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того
(цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурово© дачi,
вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi
вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не
спадало.
- Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не
треба.
- Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам зда ться.
Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза
вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його
волi.
- Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша
справа... А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що:
ви зна те, де я зараз працюю?
- Ну?
- Ви просто будете реготати... ©й-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась
тихим, глибинним та непри мним смiхом i, переплигнувши через калюжу,
раптом зупинилась. Стрiлки ©© химерних брiв знову вп'ялися ©й в зачiску.
Марченко цiлком щиро сказав:
- Де ви зараз працю те - я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому ви
зараз засмiялись.
- А вас це дуже цiкавить?
- Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рiдко менi приходиться
сам на сам зустрiчатися з такими людьми...
- А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне
обличчя?
- Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на
Спиридонову.- Чудненьке трохи.
- В чому ж ви це "чудненьке" добача те?
- Як би вам сказати... Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але
це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i... теж звичайний.
Брови... От, мабуть, брови!
Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще
не приходилось вести.
- Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона
зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й
справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому
запитання цiлком механiчно.
- Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.
- Але, може, ви тодi зна те, де я ранiше працювала?
- Знаю.
- Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим
гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?
Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши,
зробив рiзкий рух у сторону.
- Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила
Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А
то... ©й-богу, закричу на всю вулицю!..
В ©© очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина,
зиркнувши на не©, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю
вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким
безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.
- Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити
вас.
- От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.
- Дякую сердешно... А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви
знали, в канцелярi©? Правда, смiшно?..
- По-мо му нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.
- Хiба?.. А по-мо му... смiшно... Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну,
скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю,
скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та
сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi
пiдкажуть... Зна те, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли
вчити урокiв... I ви дума те, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало
не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах!
- Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й
розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.
- Що вам зi мною робити?.. Ви не зна те? Так тодi я вам пораджу... От
скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?
- Ну, ладно, маленька.
- Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в
Лопань... Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна
каламуть... I не буде тодi Лiди Спиридоново© нiколи! Ви мене розумi те?
Нiколи!
Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого
супутника очима, повними страждання, i стрiлки ©© химерних брiв на цей раз
не розлетiлися до зачiски. © безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила
вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi ©© голосу
прозвучало тiльки одне: мовляв, туди ©й i дорога - Лiдi Спиридоновiй!
- Що значить - не буде Лiди Спиридоново© - сказала вона.- Що значить -
нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридоново©?.. Про це я вас, товаришу,
поiнформую колись, а зараз - ходiмте!
Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як
слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергi© й бажання мiцно
притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так,
як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало сво© теплi
промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно
при мним запахом, що завжди асоцiю ться з народженням нового, досi
невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд
ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощово©
води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й
переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй
грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши
город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли
трамва© й мiж ними метушилися вiзники.
Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю,
раптом сказала:
- Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I
нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж ©© i
справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
I боячись, що супутник не зовсiм ©© зрозумi , вона тут же поспiшила
додати:
- Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що
допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп... Ви вже... збагнули?
- На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.
Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же непри мним смiхом.
- Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й
прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б
назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:
- Яка ви чудна дiвчина... ©й-богу!
- От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi
кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете,
доведу... Ну от, скажiм, так: ви зна те, що вас чека в мо©й квартирi?..
Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не зна те?..
- Не знаю!
- Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду... i не
знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останн таким тоном, що Марченко вже не наважувався
розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних
заулках. На пiвдороги до квартири Спиридоново© ©х наздогнав мужчина з
важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною
якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у
всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як "вiдомий харкiвський
опозицiонер" (так принаймнi автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ.
Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то
весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.
- Драстуйте! - сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим,
"драстуйте" вiн вимовляв, як - "драст ").
- От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це - до речi: ти менi,
Коля, дуже потрiбний.
Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова,
носила надзвичайно iнтимний характер.
- Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я
знаю!
Мiж Спиридоновою i новою людиною зав'язалася розмова i тому Марченко
поцiкавився:
- Може, я вам перешкоджаю?
- Боже борони! - поспiшно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите
обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на
цей раз пiддався ©© проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли
мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з
сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й та мничо промовив:
- Ви, безперечно, зна те про останню секретну постанову Полiтбюра?
- Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко.
- Ну, та про ту ж, що...- I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого
однопартiйця.
- Покиньте, будь ласка, сво© секрети,- ухиляючись, рiшуче пробасив
Марченко.- Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув
пальцем в бiк Спиридоново© (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову,
притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей
раз рiшуче ухилився.
- Я вам кажу, покиньте ви сво© секрети! - уперто сказав вiн.- Яка там
постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймi вiн подумав
про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками.
- Я голосно говорити не можу! - сказав вiн.- Постанова дуже секретна.
- Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся Марченко.- Тодi й не
говорiть.
Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку.
- Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю!
Ходиш ти, Колю, по городу й шука ш вчорашнього дня... I нiяк ти його не
найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Вiн шука вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже
нетактовно... i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому
образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою
товаришку поглядом "i ти Брут" i, подивившись, промовив тихо:
- Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з
тобою, я вже звик до цього.
- Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю
глузувати з тебе. То тобi просто так здалося.
То йому "здалося так"? Ну, тодi товариш Хрущ заспоко©ться. I Коля
заспоко©вся. I заспоко©вшись, вiн уже якось та мничо поглянув на свою
теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й
ледве чутно промовив:
- Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? -
ледве чутно промовив вiн.
- Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою
Полiтбюра? - Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом
положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв?
Товариш Хрущ енергiйно замахав руками.
- Н ! - тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретно© постанови не
ма нiякого вiдношення.
- Ну, так хто ж? - спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша
Хруща, додав: - I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий.
Говорiть голосно.
- Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно
було, що вiн i справдi "не може так".
Спиридонова зареготала сво©м глибинним, непри мним смiхом.
- Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти хова ш сво© "секрети"? Вiд мене?
Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цiй справi разiв з двадцять
iнформував!
- Я тебе iнформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Вiдкiля ти взяла,
Лiдусю?
- Так, ти мене iнформував! I навiть давно вже iнформував. I навiть
(Спиридонова схопилась руками за голову) зда ться менi, що ти мене кожно©
хвилини якось iнформу ш.
- I це ти як?.. Серйозно говориш чи... жарту ш?
- Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то
слухай, що ти менi говорив...
I Спиридонова почала було розповiдати, що ©й говорив товариш Хрущ, але
останнiй враз зблiд i замахав руками.
- Ша! - тихо скрикнув вiн.- Я тобi не дозволю виголошувати на вулицi
партiйних тайн. Чу ш, Лiдусю?.. не дозволю!
- Ну, от уже й на вулицi,- сказала Спиридонова.- Як же на вулицi? Яка ж
це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розумi ? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ
вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно кива ©й пальцем... тепер уже
на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити!
- Так, Лiдусю, не можна,- пiдкреслив вiн.- Ну, ти сама зна ш. Що
"знала" Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на
цей раз рiшуче змовкла.
Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша
Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушно© iронi©, нiби вiн дивився
не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком
серйозною мiною гра якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його
робить надзвичайно комiчним.
- Де ви працю те? - мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща.
- Як де? - iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той.- Хiба ви
не зна те?
Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати
пробачення, сказав:
- й-богу, не знаю.
- Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же,
звичайно! В архiвi.
- Що ж ви там робите?
- Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за "вопрос"?
- Я питаю, яку ви там посаду посiда те?
-Коля там,- сказала Спиридонова,- за архiвдiякона, архiвмандрита i
архiвпастиря - одночасно.
- Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях... не люблю
жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до
Марченка: - Я посiдаю посаду архiварiюса.
- Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це
ти так дума ш... i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса,
та зовсiм в iншому мiсцi. Ти зна ш, саме - в якому? Не зна ш? Та невже ти
не зна ш?..
Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав сво©ми змутнiлими очима, i
видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи
вiдповiдi вiд третьо© особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.
- I я не знаю! - коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши
калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, ©й-богу.
- Дякую за комплiментi - не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от
що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так, що
б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з
архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гада те?
- Хто його зна ... У всякому разi,- Марченко повернувся до товариша
Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi... це виднiше самому Колi.
- Менi нiчого не видно! - мало не iстеричним голосом скрикнув товариш
Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I... взагалi я прошу...
Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть
бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.
- Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова.
- Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос сво © товаришки, товариш Хрущ
зупинився.
- Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ
порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою
образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до